Ранок.
Світає.
Світло вбиває темряву, пітьму й тишу.
Місто прокидається від холодного серпанку, який лягає кам’яними дорогами. Шум машин гуркочить відлунням до найближчих сіл.
– Яке бридке це місто. – невдоволено промовив він.
Двірники замітають кам’яні тротуари, він йшов, один чоловік перебіг йому дорогу і побіг на червоний, машина просигналила, чоловік із машини викрикнув: «Ідіот ти клятий!» – над містом зграєю, від сигналу машини, пролетіли голуби.
Високі купола соборів пробивали сіре небо.
Чоловік зайшов у, навмання вибрану із десятків вуличних кав’ярень, в престижну кав’ярню, від якої ще здалеку відчутно запах змелених кавових зерен. Замовив одну філіжанку, сів за столик розгорнувши газету яка лежала поруч, читав ранкові новини: Сьогодні вночі чоловік на вулиці 10а йшов нічною трасою і його збила машина.
– Господи.. Ну що за життя!?
Офіціантка принесла каву. Він завернув газету, зробив декілька ковтків гарячого напою, і слухавши тихий джаз з грамофона, який стояв поруч на спеціальній підставці коло вікна, допив каву, та замовив іще одну.
У заклад зайшли дві молоденьких жіночки у пишних шафонових платтях. Розглядаючи вільні столики, до них підійшла офіціантка і промовила: «Пробачте. У нас немає вільних місць».
Він встав з-за свого la table і махнув рукою, показуючи звільнене місце. Дами всміхнулись і легким реверансом вклонились головами.
- Дякую. – промовила йому офіціантка коли жінки пішли на, недавньо ним сидівше, місце.
- Розрахуйте мене.
Він вийшов з кав’ярні; діставши із лістона (нагрудної кишені) ручний годинник – дванадцята сорок сім.
Полудень нагрівав асфальтову дорогу проміннями сонця, і віяв вулицями теплим, приємним вітром. Він йшов – а з ним тишком йшло жовте коло разом із білими хмарами.
Чоловік, не довго блукавши вулицями міста, зайшов у книгарню на розі.
- Добридень. – промовила йому із-за прилавка дівчина вісімнадцяти років, з темно каштановим волоссям. – У нас є новинки. – вона злегка всміхнулась, і, не дочекавшись його відповіді, побігла витягувати із поличок нові книги.
- Радий це чути. – чоловік зняв свій піджак та повішав його на тремпель.
Книгарню наповнював ще гарячий запах кави.
У кімнаті для читання за столиком сиділа дівчина, старшого віку, десь на рік-два молодша він чоловіка. Він підсів на сусіднє місце, і в очікуванні розглядав нову картину-пейзаж, якої, ще вчора тут не було. Тут же, старавшись краєм ока заглянути що читає дівчина, він натрапив своїм поглядом на порожню філіжанку допитої кави.
«Зрозуміло звідки ще гарячий запах» - проговорив він собі у думках.
Тут же підбігла дівчинка з прилавка з стопкою нових книг.
- Ось! Це новенькі. – вона усміхнулась.
- Ґречно дякую. – відповів їй чоловік. – А що це за нова картина? Її вчора не було.
- Це картина Олега Любовнта з назвою «Я коханець»
- Дивна назва… - пробурмотів чоловік під ніс, і розпочав розглядати книги.
Дівчина, яка сиділа поруч, гучно грюпнула книгою та відклала її на краєчок столу. Це була «Тріумфальна Арка» Еріх-Марії Ремарка.
- Можна іще одну каву, будь ласка. – попросила вона у дівчинки з прилавка.
- Одну хвилину – відповіла їй та.
Як тільки силует дівчинки зник, вона спитала:
- Скільки болі і дурні в назві. Чи не так?
- Так. – відповів їй чоловік продовжуючи розглядати книги. – А ви її так і не дочитаєте.
- Напевне.. ніколи.
- І не раджу, теж принесе стільки ж болі, скільки назва дурної картини.
- Та гаразд вам за картину. Всього лише! – вона закотила очі.
«Та знали б ви…» - проговорив він у думках, із злістю та печаллю.
Вона сиділа не ворушившись та дивилась як чоловік перечитував опис кожної із книг. Інколи, краєм ока, дивилась на «Тріумфальну Арку» та не наважувалась взяти її до рук і продовжити читати. З надвору на холодне вікно почав накрапати дощ, його звуки у тихій книгарні було чути досить гучно. Різко сірі хмари закрили блакитне небо, разом з ним і жовту кулю яка гріла місто, і в книгарні стало темніше. Чоловік відклав із рук книгу, та, вставши із-за столу, підійшов до вмикача та ввімкнув світло. Темна люстра враз загорілась і у кімнаті для читання стало дуже світло. Він злапав її погляд на собі, прямо у вічі. Незважаючи, він сів на те саме місце на якому сидів, розгорнув закриту ним недавно книгу і продовжив.
- Ваша кава! – пролунало із дверей, звідки вийшла дівчинка.
- Спасибі.
Дівчинка поставила каву перед «подругою» і пішла назад.
- Ви знову до ночі? – спитала мене подруга попиваючи гарячий напій.
- Так. – тихо відповів їй чоловік. – В принципі, як завжди.
- Інколи задумавшись – я дивуюсь, наскільки сильно ви любите читати.
- Я цим живу. Знаєте, люблю віртуальне життя, там хоч помріяти можна, не те що у житті, навіть близько схожого сценарію не проживеш.
Вона ще щось хотіла спитати, та ніяк не наважувалась. Сиділа просто, дивлячись на дощовий день за вікном, зрідка попиваючи свою каву, щоб розрезинити час перебування тут.
Можливо, вони так просиділи близько години. Дощ за вікном все не стихав.
Чоловік подумував про сценарій у книзі Аґати Крісті «Вбивство на Східному Експресі» вже здогадувавшись хто вбивця, та ще вагався сказати точно. Тут його думки перервала дівчина питанням:
- Ви читали ранкову газету?
- Читав. – байдуже відповів чоловік.
Вона замовкла на добрячу хвилину і промовила, додавши:
- Будьте обережні, коли йтимете уночі.
- Обов’язково. Спасибі.
Вона поставила на стіл недопившу філіжанку чорної, як чорна ніч на початку розповіді у Тріумфальній Арці, кави.
- До побачення!
- До побачення. – відповів їй чоловік. – Гарного дня.
- Спасибі.
Вона зняла із свого крісла пальто, одягнула його, на хвилину спинилась дивлячись на «Тріумфальну Арку».
- Я буду вас чекати, як Жоан чекала Равіка.
Чоловік нічого не відповів. Він досі байдуже думав про навколишнє, і читав новенький детектив.
Жінка повернулась та пішла, на вході вона подякувала дівчинці за прилавком, відчинила важкі двері, у книгарню ввійшов неприємний, холодний вітер, вона постояла так з десять секунд, і тільки потім зачинила за собою двері.
Чоловік ще довго читав детектив роздумуючи хто ж був вбивцею.
…
- Неочікувано. – здивовано зцідив чоловік. – вбивцею виявились усі дванадцятеро.
Він закрив книгу, відклавши її на край столу, як це зробила його подруга, та поглядом озирнувся чи «Арка» ще лежить на своєму місці. Вона натомість лежала нерухомо.
Він все гарненько поскладав на стопки, «Арку» поклав на полицю, де вона зазвичай весь час лежала. Посидів у повній тиші ще з десять хвилин, і пішов, вимкнувши за собою гаряче світло люстри.
- Спасибі. – подякував він дівчинці за прилавком, яка, сидівши на своєму місці, розчісуючи своє волосся.
- Заходьте іще! – вона з посмішкою провела його, поки він одягав свій піджак.
Чоловік відчинив двері, на дворі уже було темно-темно. Сиро, мряка, дощ ще досі накрапав холодними краплями. І він навпростець пішов блукати нічним містом.
Він йшов нічною дорогою, яка була вкрита сирістю, не озираючись назад. Він боявся, що коли повернеться – його вб’є якась страшна потвора. Він бориться із страхом у думках, та враз, постаті стають темні, як і місто. Навіть ліхтарі не світять – «що за чортівня» – подумав чоловік. Він відчуває що позаду «щось» є, та він вперто йде вперед, і не думаючи куди йти, повертає у будь-який провулок, аби збити з себе слід, щоб заховатись, розчинитись.
Коли він пройшов «достатньо» - думав він, він спробував озирнутись.
Врешті він пересилює себе та повертається, і тут, йому здається, що ззаду нього не темрява, а все заяскравіло: небо – наче білий аркуш паперу, він навіть не здогадувався що це велетенська голова дивної потвори. Він завмер дивлячись на цю безжальну красу. Вона вбивала його зсередини; а світло все наближалось, небо ставало яскравіше і яскравіше; голова все більше і більше.
Він хоче пересилити себе щоб розвернутись і тікати далі, та не може, не може контролювати своїх думок. У цій болючій красі він загубив усі свої думки, він вірив, що білий аркуш наддасть йому більший світ. Він відчайно вірив їй, довіряв, як самому собі. Загубившись у ній, як у тернистому лабіринті, він коловся об шипи до крові. Та він терпів біль, бо хотів подивитись, ще хоч трішки подивитись на цю красу.
Чоловік повернувся на сорок п’ять градусів знову побачив краєм ока темряву, як над прірвою, якою він зараз провалиться на самий низ і загине там розбившись об скелі. Настільки глибоко-чорну, що, здавалося, гіршої темряви ніколи не існувало до цього; вона щойно породила сама себе; із страху, болі, відчаю та смертельних думок.
Він не відчував нічого. Він тільки все більше поринав у глибину темряви, а та, не соромилась і поглинала його повністю. Настільки повільно, що, здавалось, наче вічність проходить перед очима.
Чоловік відчув страшний біль. Йому захотілось кричати, та він не зміг видати ані звуку. Очі його ледь не вилітати із орбіт, вони поволі заливались гарячою кров’ю, і ставало ще темніше.
- Так темно.. я.. ще не помирав… - проговорив він, перед тим як впасти на мокру дорогу.
З його рота, по червоних, та сухих губах протекла кров. Очі досі були широко відкриті, і дивились закохано у саме ядро темряві, - там вона сиділа на своєму величному чорному троні, і ніжно всміхалась йому.
…
Ранком по новинах почали розповідати про трагедію: чергова смерть на вулиці 10а. Чоловіка збила машина.