- Дозволь мені вмоститись на краєчку твоєї думки, там тепло і вітряно, як в горах....
Я не буду хитати ногами, щоб не порушувати гармонії і спокою...
Хіба трохи поспіваю ... серцем....
Твоє може підспівувати.....

Ми не будемо згадувати...В нас немає спільного минулого....
І не будемо мріяти...
Можливо, за мить я зістрибну з краєчка твоєї думки....

Ми будемо разом на грані....
Там, де ти відчуватимеш мою присутність....
І я відчуватиму свою абсолютну присутність...
У тій точці простору, де тебе не бракує....

Щасливо! Я полетіла!!!

- Я за тобою!

- Летімо!
Але не махай так голосно крилами....
Політ – це танок лебедів...
Це не змагання горобців....
Відчуваєш?

- Відчуваю...

Це небо дихає свіжістю,
Воно не знає ароматів квітів....
Воно не задихається від автівок...
Воно так близько....
Руки по лікті в хмарах....
Душа розчиняється в блакиті....
І земля, десь там далеко, де тьмяніють останні дні зими.....

Мокрою бруківкою
6 вересня 2007 року

Цього ранку відьма встала рано... У кутку лежала ще зовсім мокра мітла, яка повертала у вечір.
Шелест дощу, бруківка, вмитий Львів....Небо зливалось із землею... Вони незбагненно поєднувались тоненькими мотузочками води, натягнутими між хмарами і долівкою...
Відьма чула сміх дитини, щасливо-відкритої, щирої і задоволеної цим світом. А маленьке звірятко мило посміхалось десь глибоко в грудях...
Медоволосу бестію завше дивували люди, які вважали, що можуть перевершити природу. У гаморі речей, у безголоссі шуму автівок, у коробочках телевізорів, магнітофонів, комп'ютерів вони шукають свою досконалість, довершеність своїх творінь...
За що відьма була вдячна предкам роду людського, так це за бруківку. За худенькі вулички Львова, за левів біля Порохової вежі. Один з них часто слухав думки рудоволосої, а вона приносила йому волошки. Напевно, це була д-р-у-ж-б-а. Здається, так називають люди явище, коли двоє повністю відкриваються один одному, водять найпотаємнішими закапелками своєї душі, діляться радістю, щоб вона стала яскравішою, і печалями, щоб не тримати їх у серці...
Ще відьма полюбляла кав'ярні...
Тільки у затишній атмосфері, тьмяному полум'ї свічок їй не бракувало неба...Вона не пила кави, за що б її спалив на вогнищі інквізиції кожен справжній львів'янин.... Але вона не відмовляла собі, коли хотілось гіркого темного шоколаду, можна навіть з горішками... Їй вистачало густого аромату кави, яким наповнювалась повністю, пускала його навіть у кров, щоб вплестись у змінні сюжети фільму про рідне місто...
До тями повернула автівка, яка з пафосом проїхала повз. Відьма повернулась в казковий світ вмитої бруківки і посміхнулась. Шедевр співпраці людини і природи.
Людина - бруківка.
Природа - дощ.
Людина - ліхтарі.
Бруківка. Дощ. Ліхтарі.
"Вечір добігав до кінця..."

Слова? Сентиментальність? Серце? Сльози? .... Сало....
6 вересня 2007 року

Всі чотири на букву "С". Якби медоволоса відьма не була українкою, вона б не подумала ще дописати у цей список "сало".... А так....
Вона стала на диво сентиментальною...Слухала пісні, які торкались серця. Вінамп дуже старався, колонки розкидали музику по всій кімнаті, не було місця поставити стілець і сісти... Тому відьма стояла, притулившись до стіни і рахувала ноти і слова, які не сягнувши кутку, падали і смітили на підлозі...
От і добре... Буде застосування мітлі... Сьогодні відьма не літатиме... І навіть не піде гуляти босоніж по мокрому золотавому листю...
Відьма ступила словом назустріч слову і зіткнулась з нерозумінням. Але вона сильна. Вона переживе...

Ще одна відьма?...
8 вересня 2007 року

Медоволосій відьмі рідко траплялись на життєвій злітній смузі інші відьми. Колись стрілась одна, довговолоса, темна, стрункий стан, готовий до польоту. Її голос стримував думки, заполоняв душу... У ньому не було сміху, насмішок, втіхи. Він народжував такі пісні, що руда бестія згадувала, що у відьом також є серце...З нею було добре...
Відьми потоваришували... Спільна енергія і прагнення заводили до цілі, стираючи всі перепони до того, як вони планували з’явитись... Небо над ними завше було зоране, як свіжий чорнозем, і зоряне, як нічні світляки у травах неперевершених Карпат. Вони приборкували море, вони заходились сміхом, вони жили моментом, і бавились блискавками... У них було стільки спільного, що часом два польоти видавались одним... Знайомий з кількома десятками імен (чи на кожне з них давали паспорт?), відірваний від світу "матьорих пацанів" хлопчина, який потрапив у павутиння власних знань і здогадок, "гламурні дєвчонкі", які зухвало називали відьом "нєфорками" і побоювались їх впевненого погляду....

А сьогодні медоволосій відьмі стрілась ще одна подруга. Від неї війнуло вічним. Світле проміння волосся, глибокі очі і голос кольору кориці... З нею - як у м’якому кріслі біля каміну. Вогнеграй подій і сподівань, оптимістичного вагання і розуміння усіх на світі, але не себе. Якби рудоволоса зустріла її на площі Ринок, то, напевно, пройшла повз, будучи переконаною, що їм не по дорозі... Вона більше нагадувала легкокрилого світлого янгола...чи метелика...
У янгольських очах - душа відьмацька, здатна захоплювати і спопеляти, зачаровувати і горіти небезпечним полум’ям...

Ще одна відьма... Ще одна жінка...

Безсоння...від снів...
10 вересня 2007 року

Відьмі не спалось, вона прокидалась від пожежі снів, побоювалсь власного я, тремтіла у переживаннях. Останнє, що вона бачила, це була печера, холодна печера з каменю, з витесаними нішами для сну... За межами цієї печери під зорями танцювала хризантемова осінь, і ще...пісня...
Світанок у ніжному танці,
Поспи ще годинку, любий...
Він прийшов з першими променями ранішнього сонця, стурбований і змучений. Вона чекала його цілу ніч, не стуливши повік... Не сказала ні слова докору, не повернулась обличчям до стіни, коли зволожились слізьми очі. Просто постелила йому в саду, який потопав у пахощах кремових та жовтих хризантем, і дбала про те, щоб він поспав хоч годинку, і співала. Співала голосом чистим і піднесеним, позахмарним і неземним.
Відьма не знала цих закоханих до жертовности людей, вона спостерігала за ними зі сторони, а спиною бігли мурашки чи то від холоду, чи від приємного щему...

Раптом хтось гучно гримнув у двері, відьма здригнулась і прокинулась. Ніжний голос лунав з найглибших куточків її серця:
Світанок у ніжному танці,
Поспи ще годинку, любий...

Це – Світло
13 вересня 2007 року

Медоволоса відьма сиділа на підвіконнику – в обличчя дихав вересень, крихти прохолоди розсипались по спині, кілька з них торкнулись долонь. Холод підбадьорював. Піжмурки із сонцем…
Якби не аромат кави з кімнати, вона б полетіла…Філіжанка стояла на столі і тонула в пахощах ранку…Відьма згадувала майбутнє і посміхалась…Сьогодні у посмішці читалось щось янгольське і ніжне, вітер пролітав повз, не вітаючись. Не бажав розвіювати щастя, створене глибоко-глибоко, на дні підсвідомости. Вмостившись на вербі, вітер слухав Ольгу Богомолець.
Коли буду я навіть сивою,
І життя моє піде мрякою,
Я для тебе буду красивою,
А для когось, може, й ніякою…
Вітер часто з’являвся на концерти Вінампу, і гортав поетичні слова Ліни Костенко. З відьмою.
Медоволоса зливалась з осінню і думала про те, чи буде вона сивою, а, може, відьми стільки не живуть…А якщо буде… То зможе дружити із зимою, допомагати їй в нічну годину розсипати сніжинки…Нове для відьми – це зміна складу крови, це відчуття перетворення, це відкриття невідкритих граней, це …Світло…

Зустріч з вічним у верховітті.
15 вересня 2007 року

Там пахне грибами і світанковою вогкістю. Краплини роси виконують акробатичні трюки на босих гілочках, роззутих осінню дерев. Калейдоскоп променів і відтінків. Холод в клітинах тривалого ранку. Сонце відсутнє. Єдине джерело тепла – серце. Медоволоса відьма кинулась у ліс, щоб впитись до запаморочення чистим сосновим ароматом і крихтами розмальованого листя. Маленьке звірятко танцювало румбу із мрією.

На трьох.
20 вересня 2007 року

Коли вже стало зовсім сумно і відьмі здалось, що всі на світі забули про неї, вона згадала про воду.
На маківку голови струменів потік чистої, прозорої, сильної води. Вона знаходила шлях між волосинами, як мурашка, яка поспішає по стовбуру, шукає вдалий рівчачок…Потім проникала всередину, омивала спраглий кисню мозок, легені, пірнала глибше. Відчуття полегкости, свіжости, початку, можливо, навіть – світанку, а за вікном розкошував вечір. Медоволоса часто так народжувалась знову, ставала сильнішою, яскравішою…
Прийшов відьмак. Сильний, насичений думками, теплий і на диво недивний…Дуже колоритний. Обійняв так міцно, що відчула вібрацію, світло і промінь вдячності за, те що вона є. Ніколи так явно не виявляв своїх почуттів, але відьма ніколи в них не мала сумніву. Називала його вчителем, другом, але тепер відчула, що стоїть з ним на рівні, хоча дихає йому в шию…
З відьмаками кохання бути не може! Це надто небезпечно горіти в протистояннях двох сил, які не на стільки думають по-різному, як просто вперті і переконані…В такій боротьбі загострюється усвідомлення сили і про консенсус тут навіть не йдеться.
Медоволоса, відьмак і місяць випивали на трьох ароматний погідний вечір… Відьма говорила, не стримуючись – вона не завше користувалась можливістю виговоритись, коли її слухали, але це був саме той випадок, де відкривається якийсь клапан серця, і штовхає думки і слова прямо в кров…Втримати те, що з самої середини потужним потоком – неможливо…
Тому…то зовсім по-дитячому, то піднесено-врочисто, то незрозуміло радісно, то прохолодно, то тепло, то важко, то легко падали чи здіймались її слова. А їх встигав чи не встигав вловити відьмак…
Вони були частиною вечора, не могли виділити себе з галасу автівок, останнього польоту пожовклого листя, кроків, посмішок перехожих собак і зірок…
Сьогодні відьмак бачив у ній жінку…І вірив в неї як ніколи щиро…

Знову вечорова ніч....
23 вересня 2007 року

Бузковий вечір… Відверте глибоке небо припало порохом збайдужілих хмар. Місяць напружувався, щоб його було видно…Відьма неспокійно блукала вузенькими темними вуличками. Ногами підіймалась втома і прохолода. Маленьке звірятко міцно спало. Сьогодні його ніхто не будив, шалені ритми дня, біг хвилин – воно вирішило залишитись осторонь…
Від болю трохи нудило і хотілось тепла…І шоколаду…
Стриманий крок не був польотом.
Ніч…
Відьма заснула солодкаво. Або солодко і кавово. У польоті перших крихт сну замкнуте коло звужувалось і в тінях золотих каштанових алей вона танцювала, танцювала натхненно і дивно, наче лебідь, який помирає від втрати коханої.
Це була румба??? Медоволоса губилась у здогадках, чому так відчувала танці, яких ніколи не танцювала, чому пригадувала те, чого ще не було, а, може, і не буде… Почувалась гнучкою і легкою… навіть коли просто слухала, уявляла, що танцює…
Ніч проминула, як мить. Новий день переступив через ранок і поцілував руку…

Глибина...
7 жовтня 2007 року

Вітряно, повітряно і обвітрено…Відьма віддавалась танцю і сміялась…сміялась голосно і відверто, сперечаючись з гучністю музики…Було у тому щось шалене, піднесене, нестримне, дивне… Дике… Їй хотілось вигнутись і зануритись з головою у теплі хвилі власного задоволення, та щось не пускало… Духу не вистачало місця у тілі, у приміщенні. Десь глибоко народжувалось щось грандіозне і медоволосій не вдавалось це спинити…Це не було ростом маленького звірятка, здавалось, що всі сили і натхнення, які належали досі йому, огортають весь світ…Відьма відчувала, що належить всьому світу, кожній його краплині, і нікому зокрема… Вона не належала навіть собі…
Цей політ відчуттєво нагадував протест… Але проти чого???

Я розкажу вам про Нього. Він такий різний….Вчора – жорсткий, мужній, грубуватий і могутній…Сьогодні – спокійний, врівноважений, стриманий і тримається наче збоку. Завтра – ніжний, шовковистий і обережний….Щодня нове свято, щодня інше обличчя, усі ці щодня завершились…
У нас були справді романтичні стосунки, ми кохалися кілька разів на день, я відчувала Його доторки, нотки Його запаху, який також щодня був інакшим….Я засинала під Його голос, який заспокоював, огортав блаженством чогось незвіданого, неповторного, неперевершеного, врешті-решт незбагненного…І той вечір…коли заходило сонце….Йому на плечі падали промінчики, вони гуляли моїм волоссям, пробігали між пальцями, тікали…Я губилась в Ньому, розчинялась і почувалась з Ним одним цілим. Хотілось так кричати, щоб аж захрипнути, а потім мовчати і знову засинати під Його голос, відчуваючи тепло каміння під спиною і той дивнувато-незрозумілий аромат….Таке щастя…Суцільна емоція…
Ми знали, що це ненадовго, тому з кожної хвилинки витискали весь час…до дріб’язку, до краплини…
Нам залишився спогад, несвідомо-заплутаний і п’янко-нечіткий…А ще залишились ми, але сьогодні окремо….зовсім окремо….
Ми ще неодмінно зустрінемось з Ним…

Ти любиш світ за пластилінові троянди на підвіконні.
За аромат блудних нот відданості.
За свіжість думки незнайомця, який поступився місцем беззубій бабці.
За посмішку продавчині, яка півгодини розповідала, що у неї народилась онучка.
За тепло, яке дарують щойно куплені черевики і шалик.
За слово, яке живе віками, але досі молоде.
За квіти, які подарували зовсім не тобі, але принесли стільки щастя!
За перемоги, бо в них сила.
За поразки, бо в них натхнення.
За небо, бо там живе Бог.
За те, що ТИ Є.
Ти просто любиш цей світ…
Бездонно, безборонно, бездоганно, безмежно і безглуздо, тому що справжня любов тріпоче в душі крихітним метеликом, крильця якого роздувають вогонь, без якого серце щонайбільше тліє, а ні…то холоне…
Якщо ж любов твоя жорстока, підла, егоїстична чи невиправдана – ти любиш не те, не того, не через Того.
Бо любов справжня – це діло неосудне. Во вік віків. Амінь.

Мрієш ти про найдорожчий подарунок чи відмовляєшся від нього, аргументуючи це тим, що потрібно буде чимось віддячити – це смішно. Можливо, ти просто не знаєш, що є найдорожчим в цьому на перший погляд продажному світі. Це – любов дієва. В ній тепло і світло, у ній також є мрія, але ця мрія вже більше схожа на намір, очі у неї ясніші, з доторком реалізму, і не ховаються за рожевими окулярами. Тут немає самопожертви, щось значно вище і потрібніше. Кожному ж відомо, якщо голодному зловити рибу – ти нагодуєш його один раз, якщо ж його навчити ловити рибу – він зможе прогодувати себе все життя. Так навіщо ж віддавати шану тим, хто підніс тебе на п’єдестал і щодня б’є поклони, миючи за тебе посуд, переписуючи конспекти, сидячи в бібліотеці, коли ти насолоджуєшся свіжим повітрям чи набридливими теревенями подруги. Навіщо ці безглузді пам’ятники за життя? Чи заслуговуєш ти на них тут і зараз? Серце забилось швидше і ти починаєш перебирати думки про нього, як свіжовипрані шкарпетки. Він дарує тобі себе повністю, він забуває про себе, про свої бажання і мрії; єдина його мрія – це ти. Ти задоволена і волієш, щоб це тривало вічно…
Ти не отримувала найдорожчого подарунку. Тобі колись дарували Тебе? Показували, скільки в тобі ще досі невідкритого, скільки ти можеш? Примушували працювати над собою? Відточувати кожну свою грань? Спонукали відкриватися для всього світу, для кожної його клітинки, любити його відчайдушно і безборонно? Чи була ти Галатеєю хоч раз, навіть якщо на наступний день Пігмаліон тихенько причинив двері твого серця і пішов у світ, щоб знову сотворити чудо? Чи могла повністю довіритись і відчути себе пластиліном в його руках? Не розуміючи, експеримент ти чи обдуманий витвір, спричиняти експромти і крок за кроком вдосконалювати свої здібності?
Ти знаєш, як це, бути шедевром любові дієвої? В твоєму серці є місце для всього світу, а кілька людей почуваються в ньому, як вдома. Твоє життя – це вдячність, а не вина. Ти несеш в собі мудрість поколінь: «Якщо спиш – прокинься, якщо стоїш – іди, якщо ідеш – біжи, якщо біжиш - лети». І тепер знаєш напевно, що не можеш творити в житті добро, коли тобі погано.
Можливо, тепер варто себе спробувати в ролі Пігмаліона?

Я сьогодні плачу тільки для себе, я взагалі не вмію плакати для когось, і якщо комусь і здавалось, що мої сльози для нього, він глибоко помилявся. Кажуть, ніхто не заслуговує на твої сльози, а хто заслуговує, той ніколи не примусить тебе плакати. Насправді так воно і є.
Коли плачеш краплями болю і непорозуміння, вони важко падають на землю і голосно розбиваються, глушать неспокій і пригнічення. Спрагла земля вбирає їх жадібно і з вдячністю, і знай, вони ніколи до тебе не повернуться, вони так і залишаться частиною того, на що ти ступаєш.
Коли плачеш від щастя, коли тебе переповнює щось незнане, бурхливе, величезне і до непристойності чисте, рветься з тебе у всі сторони, ти сягаєш розмірів кімнати, вулиці, планети, і раптом бачиш всю планету зверху, тобі не вистачає простору, ти стаєш простором, ти стаєш життям, ти стаєш вибором. Ти плачеш. Ці сльози ніколи не підкорятимуться силі тяжіння, вони легкими бризками злітають в небо як фонтан неймовірної висоти. Вони летять туди, куди їм ближче. Вони народженні літати. Але вони впадуть, вони зволожать твоє чоло і не тільки, вони ощасливлять людей, які їх відчують, вони відновлять сили, вони назавжди залишаться тими божественними кульками, які падають на землю, щоб відбитись і знову торкнутись неба. Вони живі.
Я сьогодні знову плачу. Просто так. І стаю сильнішою.