Я сьогодні плачу тільки для себе, я взагалі не вмію плакати для когось, і якщо комусь і здавалось, що мої сльози для нього, він глибоко помилявся. Кажуть, ніхто не заслуговує на твої сльози, а хто заслуговує, той ніколи не примусить тебе плакати. Насправді так воно і є.
Коли плачеш краплями болю і непорозуміння, вони важко падають на землю і голосно розбиваються, глушать неспокій і пригнічення. Спрагла земля вбирає їх жадібно і з вдячністю, і знай, вони ніколи до тебе не повернуться, вони так і залишаться частиною того, на що ти ступаєш.
Коли плачеш від щастя, коли тебе переповнює щось незнане, бурхливе, величезне і до непристойності чисте, рветься з тебе у всі сторони, ти сягаєш розмірів кімнати, вулиці, планети, і раптом бачиш всю планету зверху, тобі не вистачає простору, ти стаєш простором, ти стаєш життям, ти стаєш вибором. Ти плачеш. Ці сльози ніколи не підкорятимуться силі тяжіння, вони легкими бризками злітають в небо як фонтан неймовірної висоти. Вони летять туди, куди їм ближче. Вони народженні літати. Але вони впадуть, вони зволожать твоє чоло і не тільки, вони ощасливлять людей, які їх відчують, вони відновлять сили, вони назавжди залишаться тими божественними кульками, які падають на землю, щоб відбитись і знову торкнутись неба. Вони живі.
Я сьогодні знову плачу. Просто так. І стаю сильнішою.