Саганові

(написано на зім’ятій серветці в кафе-шантан якогось із Паризьких вимірів)

…Не стало спокою. З тих пір, як він вінчає надвечір’я своєю появою, заповнюючи грот мого алькову собою, – ніби-то спрут метаморфозує, вливаючись у затонулу амфору. Що за згубна звичка: не висилати листів, не переказувати вітання через голубину пошту багаточисельних приятелів, не нудьгувати на е-мейл, а – отак!!! „Ти закарбувала мене своїми карміновими губами , кардамоновим дотиком – ось сюди (він вказує не на серце...) а відтак, сюрреалістична моя, мусиш мусити... Та не хапайся так за трусики!.. – не за тим...”
Напівманіакальна його манера триматись не залишає жодного шансу на сон чи, принаймні на безсоння. Ні. Тепер цілісіньку ніч борсатимусь у липкому павутинні, в клею його марева. Цілу ніч колихатимуться чорні троянди на шипастих стеблах і він буде вихвалятися: змусить мене дивитись як примхливо крихітна роса залляла пелюсткове лоно його витончено збочених думок. Насправді, зцідить принаймні на півсклянки моєї крові, брехливий садівник!
Я вже відчуваю, як на оголені нерви моїх барабанних перетинок полум’яно тече скрегіт пташиного пера, яким він пише, може й на справжнісіньких пергаментах зі шкіри новонародженого теляти, свої ЩОДЕННИКИ.

* * *
- В тебе язик зашкарублий, як в справжнісінького собаки – мовила вона і Коста покинув цілувати її м’якенькі рожеві щічки та з подивом подивився їй в очі.
- Що? – тільки й перепитав. Та й тої ж миті знову притягнув до себе та жарко дихнув у вухо:
- Дурепка!
- Той що, як так? Чи ти ніжишся лише з розумними? – вдавана образа була надто награною, щоб занепокоїти його.
- Хіба це тебе цікавить, соняшок?
- Ні – вона всміхнулася, непритомнюючи від його пестощів, а надто – від його сміливих гарячих пальців, які вже розстібали десь якісь гудзички, гачечки та усю оту дивовижну арматуру, що нею так захоплюються модельєри жіночої білизни.

Ніколи ще в Кости не було такої дівчини, як оця Кетрін, що спала зараз у чужому для них обох ліжку, підіпхавши собі під щоку вовняну ковдру. Він з деяким подивом роздивлявся її спітнілу верхню пухку губу і домріявся геть до того, що це саме для нього вона стала така росяниста, як містична квітка папороті. Папороть не квітне, Кетрін не існує – все це Коста вигадав собі у раю первітинових мрій на жовтій лавці таємної паркової алеї. Це було ще в якомусь попередньому житті. Тоді, коли він обміняв Мікеліну колекцію скляних рибок на коробець з-під сірників, де чекали вже на нього, загорнуті в помаранчовий гофрований папір два сталкера до сакральних місць підсвідомості. Мікела буде дуже нервуватися і, мабуть, ніколи вже не заговорить радісно до свого старшого брата, але на той час яке це мало значення? Коли в тебе зникає мотивація самого життя, скляні сестрині рибки стають надто малою ціною за втрачене щастя. Отже, Коста, не вагаючись, змів їх широкою долонею до свого рюкзака та, зробивши певний дзвоник по мобільному, поїхав в сторону парку. Вийшовши з маршрутки він швидко перебіг до перехрестя, де витріщився червоним похмільним оком світлофор, і почав чекати. Зкоса споглядаючи за навколишнім світом, помітив ще двох очікувачів та навіть мімікою обличчя не виказав, що здогадавя, якого рожна стирчать вони тут на умовному перехресті. Тим часом під самісінькій бордюр під’їхало сріблясте таксі, водій загальмував різко, - так, що з-під коліс аж порох посипався, - і в ту ж мить у відчинене віконце вистромилася знайома закільцована рука, красномовно зробивши пальцями той самий рух, що стовідсотково замінює питання: “гроші де?” Коста тицьнув у ту руку дві зім’яті купюри, встиг вже знервуватись за ті кілька секунд, що хазяїн благословеної руки перелічував свої зароблені, та, нарешті, отримав коробок з ніби-то навмисне намальованому на ньому гаслом “скажи – ні!”. Наркоторговець виявився неабияким жартівником. Коста знизав плечима, швидко перевірив “начинку” коробка і, поправивши темні окуляри, намагаючись не дивитись на тих двох, що вже турботливо ховали в кишені джинсових курток інсулінові шприці, попрямував до паркового низенького кам’яного паркану, за яким вже метаморфозувало вересневе листя, золотавим по зеленому виписуючи осінь. Він впевненим рухом перестрибнув через паркан і навпростець, по сирій плазуючій траві дістався до своєї улюбленої схованки – лавки прозваною ним “тіньовий кут” під низенькою декоративною шовковицею, яку давно вже ніхто не підстригав, а тому вона випростала віти аж до самої землі і Костину лавку зовсім не було видно стороннім спостергічам та випадковим перехожим.
Коста забрався у цей імпровізований гілковий намет та раптом якось недобре згадав хлопця, якому продав за безцінь “риб’ячий мотлох” молодшої сестри. Колекцію Мікела збирала майже сім років – усі екземпляри були ексклюзивні, авторської роботи, тобто – ручного розпису. Мікела буде дуже засмучена. Та хіба не була б вона засмучена, якщо б її любий брателла заподіяв собі щось лихе? Ось так. Він просто запропонував їй здорову альтернативу... Та й – годі про це. Коста випростав довгі ноги, влягаючись на лаву, піднісши коробка до вуха, послухав, як шурохкотять одна об одну чарівні пігулочки, а, згодом, вже задивився на інкрустоване гіллям темніюче небо, відчуваючи, як починається казковий тріп. “А небо мене не бачить...” – подумав, помиляючись. Бо сльози, що котилися по його щокам, були не його. То йшов мілкий осінній дощ.

Кетрін зітхнула уві сні і Коста знову, забувши про неприємне, подививсь на неї. Справжня мрія. Дівчинка з телевізору. Жодного ганджу на прозорій шкірі.

* * *
Жити в приватному будинку в епіцентрі провінційної цивілізації – ще те випробуваня! В тебе усе геть інакше, ніж в оточуючих. Сусіди з поверхівок ненавидять тебе за це, або ж – обожнюють. Це вже залежить від рівня їхньої свідомості і закоханості в ідеали гуманізму. Але все одно – ставлення до тебе, як до прибульця. Мало того, що в Кетрін була велика сім’я, то й ще постійно з її подвір’я – невеличкого довіску до будинку №7 – луна справжня какофонія звуків: сміх, плач, гавкання, м’явчання, співи, музика, крики. Постійно щось інше. Це нестерпно для двох сусідок з першого та другого поверху п’ятиповерхівки. Не допомагають жалюзі, пластикові вікна зі звукоізоляцією, броньовані двері – бо в кожну мікрощілину вповзають, влітають, вливаються звуки чужого життя. Жахливого життя – реального, якому заздрять дві одинокі підстаркуваті тітки, а тому ненавидять будь-які його прояви.
- А де ж ваш півень?
- Тато зарубав.
- Навіщо?
- Сусіди скаржаться, що він загадто голосно кричить. Мовляв, о шостій він прокидається та підіймає їх.
- А він кричить?
- Ну, звичайно, він кричить. Він же півень. Але ж він кричить під моїм вікном. І я цього не чую. Взагалі, знаєш, я зрозуміла, що це якесь загальне суспільне захворювання – люди дуже погано сплять. Їм постійно щось заважає. Я іноді думаю, що їм взагалі заважає життя. Увесь світ. Бо він рухається, дихає, дзвучить.
- Та ну, Кет, не переймайся...
Кетрін раптом відчула якесь незрозуміле роздратування до Сані. Її дратувала нездатність розрізняти нюанси почуттів, емоційні відтінки. “Не переймайся” – це означає, що Кетрін приймає те, що трапилося, близько до серця. Вона ж відчувала швидше огиду, - таку, в якій іноді важко зізнатися самому собі. Так буває, коли хворіє хтось близький, за ким потрібно доглядати. Ти любиш його, ти запевняєш себе, що любиш його, але як тільки відчуєш запах хвороби, ледве стримуєшся аби не відсахнутися, не затулити долонею ніс. Зараз Кетрін відчула таку ж огиду до людей, яким постійно заважали її тварини, її сім’я, вона сама, діти, які гралися під вікнами п’ятиповерхового будинку в тісному колодязі загального двору, квіти, що випхалися за межі дроту, який умовно розділяв квітники Кетрін та територію сусідок. Саня поверхнева. Незважаючи на те, що Саня намагалася лише заспокоїти та підтримати, Кетрін не хотіла такої підтримки. Вона хотіла спільного відчуття, однакового, паралельного сприйняття явищ, людей, світу. В такі хвилини найбільше відчуваєш самотність. І Кет відповіла, ніби в пусту мушлю, де, здається мешкає голос моря, а насправді – то ілюзія, бо голос, що ховається у мушлі належить самоті. Так от в таку саму мушлю, де ніби-то була Саня, Кетрін відповіла:
- Я і не переймаюся. Вони ж хворі. Це бридко, в кінці кінців.
- Що? – не второпала Саня.
- Їхнє ставлення до живих істот. Досить про це.
- Ти сама жахлива – мовила Саня – ти так говориш про цих тіток, ніби вони вже померли.
- Саме так. – Кетрін подивилася на подругу і в тої майнула думка: “Скажена, ій бо...” Ніби почувши, Кетрін недобре посміхнулася і мовила:
- Якщо всі люди знали б, хто про кого що думає, ніхто ні з ким не розмовляв би. Принаймні так казала Ліндгрен.
- Хто? – препитала дещо перелякано Саня, перепитуючи себе, чи не відьма взагалі ця Кет, яка, здається, читає по губах.
- Б-лін-н-н... Авторка “Карлсона”. Астрід Ліндгрен. Саня, ти що, зовсім не читаєш книжок?
- А... Ну, пробач, мені якось недобре. То ж я вже піду, Кет. Не ображайся.
- Залишся. Це ти мені пробач, Саню. Я вже третій місяць дивлюсь однісінькі серіали. Я зовсім сказилася. Ніби жодної живої людини навколо...

Жодної живой людини. Не лише на відстані долоні, а у цілому химерному світі. Вчора надерлися з хлопцями з гурту. Вона памятала чиїсь губи, пяний сміх, невпевнені залицяння. З горища, де хлопці зазвичай репетирують, добре бачити лівий берег Бугу. Вона всотує в себе крижане повітря, тримаючись на ліктях, видершись з люку, що веде на дах. Може, на тому березі є люди? Може хоч десь є людина в очі якої не огидно дивитись.
- А що ти хочеш в них побачити? – почула запитання і лише тоді зрозуміла, шо розмовляє вголос, намагаючись оволодіти затерплими від спирту та поцілунків губами . – Ти ніколи не думала, що хочеш бачити в чужих очах лише себе? Може, шукаєш близнюка? – Естонець реготнув і відкинув від себе недопалок.

Кетрін відчула сором за те, що вона тут, з цими людьми, в цей час. Навіщо? Вона майже впала навколішки, підхопилася і вибігла геть. Зачеплена нею бас-гітара розлітілася на друзки, Естонець матюгнувся, а Кетрін, захлинаючись слізьми, пошепки промовляла до когось, майбутнього: «Вибач, вибач мене... вибач, що я така.... вибач....» І побігла крізь нічне місто, відчуваючи як в легенях перегоряють пробки, як калатає в горлі серце. Хотілося померти. Або ж народити від першого-ліпшого. Щоб було на світі хоча б єдине створіння, яке відчувало би потребу у ній, саме у ній, лише у ній одній.

Це була ніч, коли вона вперше побачила Косту.

* * *
Як це жахливо: помирати напередодні нового року в самому центрі міста! В старої Лідії Іванівни було таке враження, ніби-то увесь світ зібрався в неї під вікнами, аби пореготати та влаштувати піротехнічне шоу. Крізь запотіле скло вона бачила кольорові спалахи чужих радощів – в небо із посвистом, грохотом, вибухами відлітали кольорові кулі та зорі фейерверків. Численні петарди шарахали без перерви, нагадуючи бойові вчення або артобстріл. Обличчя Лідії Іванівні раптом якось видовжилося, вона розтулила рота, намагаючись заговорити до когось, але не змогла – інсульт, що вклав її назавжди у ліжко відняв і мову. Маска безвиході застигла на її шиї, очах, тонких безмовних губах і по численних рівчаках зморшок покотилися білі, аж матові від солі, горошки.
Через дві години після того, як Лідія Іванівна виплакала останні крихти свого життя під жахливий рев вуличних святкувань, Кетрін крокувала центром міста до обласного кожвендиспансеру з кількома подарунковими пакетами в руці. Стара Вінниця видавалася надто містичною в передчутті нового відліку часу і Кетрін хвилювало відчуття, що вона ніби-то залишилася зовсім одна у цьому казковому покинутому містечку на березі Божої річки. Талановита луна відтворювала мелодію, що народжувалася від цокотіння підбоїв дівчини по бруківці, порожні покинуті будинки стилю арт-нуво чорними дюрами вікон поглинали ту музику і у відповідь ледве чутно промовляли щось голосами своїх давно померлих мешканців. За склом вікон музичного училища мерехтіли перемовляючись із рідкими вуличними ліхтарями смужки новорічного дощику. Вуличка збігала з пагорба. Десь у яру відчувалося зимове дихання води під кригою. З того місця, де зупинилася зачарована Кетрін добре було дивитись на багатоповерхівки на протилежному березі. У вікнах святково світилося. Отже, усі зараз готуються до свята і місто належить лише їй. Треба тільки скоріше занести вечерю до Тетяни у лікарню і – вільна блукати скільки завгодно!!! Потім вже, як здійсниться диво і мине дванадцята, Кетрін повернеться додому, де чекає бабуся. На хвилину обличчя пересмикнула якась неприємна думка щодо стійкого запаху старечої сечі у кімнаті, спотвореного хворобою бабусиного вигляду, та Кетрін звично потопила цю думку у натовпі приємних передчуттів свята.
Зима видалася занадто теплою і зараз, у новорічну ніч, жодного острівця снігу не було на вулиці. Та Кетрін примудрилася-таки підслизнутися і впасти на підмороженій воді, що натекла з одинокої колонки. Поки падала встигла подумати, як це смішно – розтягнутися посеред сухої вулиці. Підвелася, обтрушуючи коліна та збираючи пакети і вже не фантазуючи рушила до лікарні.
Весело зустрічали свято сифілітики - у повній темряві. Лише у сестринській існував якимось власним, незалежним від елктропостачання лікарні, життям, цілий круглий прожектор. Він розташув своє циклопічне око на столі, біля якого перебували ночне чергування дві висохлі, як сушені риби, медсестри різного віку та якоїсь загальної втоми, а з ними – лисуватий лікар. Як не вмовляла себе Кетрін бути гуманною, співчутливою і таке інше – торкатися у лікарні будь-чого вона боялася із суто тваринним інстинктом самозбереження. Шкода було Таньки, що потрапила сюди з невідомої причини – Кетрін не вдавалася в деталі, коли їй повідомили, що Тетяна хвора, а лише мовчки кивнула головою і з тих пір стабільно навідувалася до однокурсниці з книжками, їжею та домашніми завданнями. Якимось шостим відчуттям вона знала, що Тетяна цінить оту тактовність, що, як виявилося, властива лише Кетрін. І хоча вони майже не розмовляли під час коротких її візитів, Тетяна чекала на Кетрін і сумувала, коли та затримувалася. Журнали, книжки, баночки, пакетики Кетрін ніколи не забирала, не пояснюючи справжньої причини, а лише змахуючи рукою: “Та... залиш...”. Тетяна зрозуміла і більше не намагалася повернути дорогих видань про якесь потойбічне жіноче життя, якого обидві дівчини ніколи не бачили, і в якому існували шикарні бутіки зоряного одягу, казкові бали та вечірки, подорожі до майже вигаданих країн і безліч інших задоволень, доступних лише бездонній кишені - та ні, не принця, - а заможного старіючого дядечка, фотографій якого (тобто, яких) ніколи в гламурних журналах не друкували.
- Тань – промовила Кетрін в темряву палати. Хтось ворухнувся, чиркнув сірник і за хвилину, прикриваючи долонею полум’я декоративної парафінової свічечки, до дверного пройому попрямував танькин халатик розмальований недоречно веселими зайчиками з хтивими морквами на голубенкому мохеровому тлі.
- Привіт, зі святом – бадьоро мовила Кетрін, віддаючи пакети зупиняючим рухом. Побачивши, що Таня відчула її небажання бути занадто близько, засоромилася і заторохтіла несправжньо, натягнуто посміхаючись:
- Ну, що, як ти тут? Щось принести? На свята додому не відпустять? Там, в пакеті, - дістань відразу, а то спортиться, - йогурт. Зі шматочками фруктів. Смачний. Тільки не забудь – з’їж, не залишай на завтра. ... А в місті таке... Петарди бахають. Чуєш?.. Ну, добре, я піду – а то ще до бабусі треба зайти. Бувай!