* * *
Як це жахливо: помирати напередодні нового року в самому центрі міста! В старої Лідії Іванівни було таке враження, ніби-то увесь світ зібрався в неї під вікнами, аби пореготати та влаштувати піротехнічне шоу. Крізь запотіле скло вона бачила кольорові спалахи чужих радощів – в небо із посвистом, грохотом, вибухами відлітали кольорові кулі та зорі фейерверків. Численні петарди шарахали без перерви, нагадуючи бойові вчення або артобстріл. Обличчя Лідії Іванівні раптом якось видовжилося, вона розтулила рота, намагаючись заговорити до когось, але не змогла – інсульт, що вклав її назавжди у ліжко відняв і мову. Маска безвиході застигла на її шиї, очах, тонких безмовних губах і по численних рівчаках зморшок покотилися білі, аж матові від солі, горошки.
Через дві години після того, як Лідія Іванівна виплакала останні крихти свого життя під жахливий рев вуличних святкувань, Кетрін крокувала центром міста до обласного кожвендиспансеру з кількома подарунковими пакетами в руці. Стара Вінниця видавалася надто містичною в передчутті нового відліку часу і Кетрін хвилювало відчуття, що вона ніби-то залишилася зовсім одна у цьому казковому покинутому містечку на березі Божої річки. Талановита луна відтворювала мелодію, що народжувалася від цокотіння підбоїв дівчини по бруківці, порожні покинуті будинки стилю арт-нуво чорними дюрами вікон поглинали ту музику і у відповідь ледве чутно промовляли щось голосами своїх давно померлих мешканців. За склом вікон музичного училища мерехтіли перемовляючись із рідкими вуличними ліхтарями смужки новорічного дощику. Вуличка збігала з пагорба. Десь у яру відчувалося зимове дихання води під кригою. З того місця, де зупинилася зачарована Кетрін добре було дивитись на багатоповерхівки на протилежному березі. У вікнах святково світилося. Отже, усі зараз готуються до свята і місто належить лише їй. Треба тільки скоріше занести вечерю до Тетяни у лікарню і – вільна блукати скільки завгодно!!! Потім вже, як здійсниться диво і мине дванадцята, Кетрін повернеться додому, де чекає бабуся. На хвилину обличчя пересмикнула якась неприємна думка щодо стійкого запаху старечої сечі у кімнаті, спотвореного хворобою бабусиного вигляду, та Кетрін звично потопила цю думку у натовпі приємних передчуттів свята.
Зима видалася занадто теплою і зараз, у новорічну ніч, жодного острівця снігу не було на вулиці. Та Кетрін примудрилася-таки підслизнутися і впасти на підмороженій воді, що натекла з одинокої колонки. Поки падала встигла подумати, як це смішно – розтягнутися посеред сухої вулиці. Підвелася, обтрушуючи коліна та збираючи пакети і вже не фантазуючи рушила до лікарні.
Весело зустрічали свято сифілітики - у повній темряві. Лише у сестринській існував якимось власним, незалежним від елктропостачання лікарні, життям, цілий круглий прожектор. Він розташув своє циклопічне око на столі, біля якого перебували ночне чергування дві висохлі, як сушені риби, медсестри різного віку та якоїсь загальної втоми, а з ними – лисуватий лікар. Як не вмовляла себе Кетрін бути гуманною, співчутливою і таке інше – торкатися у лікарні будь-чого вона боялася із суто тваринним інстинктом самозбереження. Шкода було Таньки, що потрапила сюди з невідомої причини – Кетрін не вдавалася в деталі, коли їй повідомили, що Тетяна хвора, а лише мовчки кивнула головою і з тих пір стабільно навідувалася до однокурсниці з книжками, їжею та домашніми завданнями. Якимось шостим відчуттям вона знала, що Тетяна цінить оту тактовність, що, як виявилося, властива лише Кетрін. І хоча вони майже не розмовляли під час коротких її візитів, Тетяна чекала на Кетрін і сумувала, коли та затримувалася. Журнали, книжки, баночки, пакетики Кетрін ніколи не забирала, не пояснюючи справжньої причини, а лише змахуючи рукою: “Та... залиш...”. Тетяна зрозуміла і більше не намагалася повернути дорогих видань про якесь потойбічне жіноче життя, якого обидві дівчини ніколи не бачили, і в якому існували шикарні бутіки зоряного одягу, казкові бали та вечірки, подорожі до майже вигаданих країн і безліч інших задоволень, доступних лише бездонній кишені - та ні, не принця, - а заможного старіючого дядечка, фотографій якого (тобто, яких) ніколи в гламурних журналах не друкували.
- Тань – промовила Кетрін в темряву палати. Хтось ворухнувся, чиркнув сірник і за хвилину, прикриваючи долонею полум’я декоративної парафінової свічечки, до дверного пройому попрямував танькин халатик розмальований недоречно веселими зайчиками з хтивими морквами на голубенкому мохеровому тлі.
- Привіт, зі святом – бадьоро мовила Кетрін, віддаючи пакети зупиняючим рухом. Побачивши, що Таня відчула її небажання бути занадто близько, засоромилася і заторохтіла несправжньо, натягнуто посміхаючись:
- Ну, що, як ти тут? Щось принести? На свята додому не відпустять? Там, в пакеті, - дістань відразу, а то спортиться, - йогурт. Зі шматочками фруктів. Смачний. Тільки не забудь – з’їж, не залишай на завтра. ... А в місті таке... Петарди бахають. Чуєш?.. Ну, добре, я піду – а то ще до бабусі треба зайти. Бувай!