* * *
Жити в приватному будинку в епіцентрі провінційної цивілізації – ще те випробуваня! В тебе усе геть інакше, ніж в оточуючих. Сусіди з поверхівок ненавидять тебе за це, або ж – обожнюють. Це вже залежить від рівня їхньої свідомості і закоханості в ідеали гуманізму. Але все одно – ставлення до тебе, як до прибульця. Мало того, що в Кетрін була велика сім’я, то й ще постійно з її подвір’я – невеличкого довіску до будинку №7 – луна справжня какофонія звуків: сміх, плач, гавкання, м’явчання, співи, музика, крики. Постійно щось інше. Це нестерпно для двох сусідок з першого та другого поверху п’ятиповерхівки. Не допомагають жалюзі, пластикові вікна зі звукоізоляцією, броньовані двері – бо в кожну мікрощілину вповзають, влітають, вливаються звуки чужого життя. Жахливого життя – реального, якому заздрять дві одинокі підстаркуваті тітки, а тому ненавидять будь-які його прояви.
- А де ж ваш півень?
- Тато зарубав.
- Навіщо?
- Сусіди скаржаться, що він загадто голосно кричить. Мовляв, о шостій він прокидається та підіймає їх.
- А він кричить?
- Ну, звичайно, він кричить. Він же півень. Але ж він кричить під моїм вікном. І я цього не чую. Взагалі, знаєш, я зрозуміла, що це якесь загальне суспільне захворювання – люди дуже погано сплять. Їм постійно щось заважає. Я іноді думаю, що їм взагалі заважає життя. Увесь світ. Бо він рухається, дихає, дзвучить.
- Та ну, Кет, не переймайся...
Кетрін раптом відчула якесь незрозуміле роздратування до Сані. Її дратувала нездатність розрізняти нюанси почуттів, емоційні відтінки. “Не переймайся” – це означає, що Кетрін приймає те, що трапилося, близько до серця. Вона ж відчувала швидше огиду, - таку, в якій іноді важко зізнатися самому собі. Так буває, коли хворіє хтось близький, за ким потрібно доглядати. Ти любиш його, ти запевняєш себе, що любиш його, але як тільки відчуєш запах хвороби, ледве стримуєшся аби не відсахнутися, не затулити долонею ніс. Зараз Кетрін відчула таку ж огиду до людей, яким постійно заважали її тварини, її сім’я, вона сама, діти, які гралися під вікнами п’ятиповерхового будинку в тісному колодязі загального двору, квіти, що випхалися за межі дроту, який умовно розділяв квітники Кетрін та територію сусідок. Саня поверхнева. Незважаючи на те, що Саня намагалася лише заспокоїти та підтримати, Кетрін не хотіла такої підтримки. Вона хотіла спільного відчуття, однакового, паралельного сприйняття явищ, людей, світу. В такі хвилини найбільше відчуваєш самотність. І Кет відповіла, ніби в пусту мушлю, де, здається мешкає голос моря, а насправді – то ілюзія, бо голос, що ховається у мушлі належить самоті. Так от в таку саму мушлю, де ніби-то була Саня, Кетрін відповіла:
- Я і не переймаюся. Вони ж хворі. Це бридко, в кінці кінців.
- Що? – не второпала Саня.
- Їхнє ставлення до живих істот. Досить про це.
- Ти сама жахлива – мовила Саня – ти так говориш про цих тіток, ніби вони вже померли.
- Саме так. – Кетрін подивилася на подругу і в тої майнула думка: “Скажена, ій бо...” Ніби почувши, Кетрін недобре посміхнулася і мовила:
- Якщо всі люди знали б, хто про кого що думає, ніхто ні з ким не розмовляв би. Принаймні так казала Ліндгрен.
- Хто? – препитала дещо перелякано Саня, перепитуючи себе, чи не відьма взагалі ця Кет, яка, здається, читає по губах.
- Б-лін-н-н... Авторка “Карлсона”. Астрід Ліндгрен. Саня, ти що, зовсім не читаєш книжок?
- А... Ну, пробач, мені якось недобре. То ж я вже піду, Кет. Не ображайся.
- Залишся. Це ти мені пробач, Саню. Я вже третій місяць дивлюсь однісінькі серіали. Я зовсім сказилася. Ніби жодної живої людини навколо...

Жодної живой людини. Не лише на відстані долоні, а у цілому химерному світі. Вчора надерлися з хлопцями з гурту. Вона памятала чиїсь губи, пяний сміх, невпевнені залицяння. З горища, де хлопці зазвичай репетирують, добре бачити лівий берег Бугу. Вона всотує в себе крижане повітря, тримаючись на ліктях, видершись з люку, що веде на дах. Може, на тому березі є люди? Може хоч десь є людина в очі якої не огидно дивитись.
- А що ти хочеш в них побачити? – почула запитання і лише тоді зрозуміла, шо розмовляє вголос, намагаючись оволодіти затерплими від спирту та поцілунків губами . – Ти ніколи не думала, що хочеш бачити в чужих очах лише себе? Може, шукаєш близнюка? – Естонець реготнув і відкинув від себе недопалок.

Кетрін відчула сором за те, що вона тут, з цими людьми, в цей час. Навіщо? Вона майже впала навколішки, підхопилася і вибігла геть. Зачеплена нею бас-гітара розлітілася на друзки, Естонець матюгнувся, а Кетрін, захлинаючись слізьми, пошепки промовляла до когось, майбутнього: «Вибач, вибач мене... вибач, що я така.... вибач....» І побігла крізь нічне місто, відчуваючи як в легенях перегоряють пробки, як калатає в горлі серце. Хотілося померти. Або ж народити від першого-ліпшого. Щоб було на світі хоча б єдине створіння, яке відчувало би потребу у ній, саме у ній, лише у ній одній.

Це була ніч, коли вона вперше побачила Косту.