* * *
- В тебе язик зашкарублий, як в справжнісінького собаки – мовила вона і Коста покинув цілувати її м’якенькі рожеві щічки та з подивом подивився їй в очі.
- Що? – тільки й перепитав. Та й тої ж миті знову притягнув до себе та жарко дихнув у вухо:
- Дурепка!
- Той що, як так? Чи ти ніжишся лише з розумними? – вдавана образа була надто награною, щоб занепокоїти його.
- Хіба це тебе цікавить, соняшок?
- Ні – вона всміхнулася, непритомнюючи від його пестощів, а надто – від його сміливих гарячих пальців, які вже розстібали десь якісь гудзички, гачечки та усю оту дивовижну арматуру, що нею так захоплюються модельєри жіночої білизни.

Ніколи ще в Кости не було такої дівчини, як оця Кетрін, що спала зараз у чужому для них обох ліжку, підіпхавши собі під щоку вовняну ковдру. Він з деяким подивом роздивлявся її спітнілу верхню пухку губу і домріявся геть до того, що це саме для нього вона стала така росяниста, як містична квітка папороті. Папороть не квітне, Кетрін не існує – все це Коста вигадав собі у раю первітинових мрій на жовтій лавці таємної паркової алеї. Це було ще в якомусь попередньому житті. Тоді, коли він обміняв Мікеліну колекцію скляних рибок на коробець з-під сірників, де чекали вже на нього, загорнуті в помаранчовий гофрований папір два сталкера до сакральних місць підсвідомості. Мікела буде дуже нервуватися і, мабуть, ніколи вже не заговорить радісно до свого старшого брата, але на той час яке це мало значення? Коли в тебе зникає мотивація самого життя, скляні сестрині рибки стають надто малою ціною за втрачене щастя. Отже, Коста, не вагаючись, змів їх широкою долонею до свого рюкзака та, зробивши певний дзвоник по мобільному, поїхав в сторону парку. Вийшовши з маршрутки він швидко перебіг до перехрестя, де витріщився червоним похмільним оком світлофор, і почав чекати. Зкоса споглядаючи за навколишнім світом, помітив ще двох очікувачів та навіть мімікою обличчя не виказав, що здогадавя, якого рожна стирчать вони тут на умовному перехресті. Тим часом під самісінькій бордюр під’їхало сріблясте таксі, водій загальмував різко, - так, що з-під коліс аж порох посипався, - і в ту ж мить у відчинене віконце вистромилася знайома закільцована рука, красномовно зробивши пальцями той самий рух, що стовідсотково замінює питання: “гроші де?” Коста тицьнув у ту руку дві зім’яті купюри, встиг вже знервуватись за ті кілька секунд, що хазяїн благословеної руки перелічував свої зароблені, та, нарешті, отримав коробок з ніби-то навмисне намальованому на ньому гаслом “скажи – ні!”. Наркоторговець виявився неабияким жартівником. Коста знизав плечима, швидко перевірив “начинку” коробка і, поправивши темні окуляри, намагаючись не дивитись на тих двох, що вже турботливо ховали в кишені джинсових курток інсулінові шприці, попрямував до паркового низенького кам’яного паркану, за яким вже метаморфозувало вересневе листя, золотавим по зеленому виписуючи осінь. Він впевненим рухом перестрибнув через паркан і навпростець, по сирій плазуючій траві дістався до своєї улюбленої схованки – лавки прозваною ним “тіньовий кут” під низенькою декоративною шовковицею, яку давно вже ніхто не підстригав, а тому вона випростала віти аж до самої землі і Костину лавку зовсім не було видно стороннім спостергічам та випадковим перехожим.
Коста забрався у цей імпровізований гілковий намет та раптом якось недобре згадав хлопця, якому продав за безцінь “риб’ячий мотлох” молодшої сестри. Колекцію Мікела збирала майже сім років – усі екземпляри були ексклюзивні, авторської роботи, тобто – ручного розпису. Мікела буде дуже засмучена. Та хіба не була б вона засмучена, якщо б її любий брателла заподіяв собі щось лихе? Ось так. Він просто запропонував їй здорову альтернативу... Та й – годі про це. Коста випростав довгі ноги, влягаючись на лаву, піднісши коробка до вуха, послухав, як шурохкотять одна об одну чарівні пігулочки, а, згодом, вже задивився на інкрустоване гіллям темніюче небо, відчуваючи, як починається казковий тріп. “А небо мене не бачить...” – подумав, помиляючись. Бо сльози, що котилися по його щокам, були не його. То йшов мілкий осінній дощ.

Кетрін зітхнула уві сні і Коста знову, забувши про неприємне, подививсь на неї. Справжня мрія. Дівчинка з телевізору. Жодного ганджу на прозорій шкірі.