Саганові

(написано на зім’ятій серветці в кафе-шантан якогось із Паризьких вимірів)

…Не стало спокою. З тих пір, як він вінчає надвечір’я своєю появою, заповнюючи грот мого алькову собою, – ніби-то спрут метаморфозує, вливаючись у затонулу амфору. Що за згубна звичка: не висилати листів, не переказувати вітання через голубину пошту багаточисельних приятелів, не нудьгувати на е-мейл, а – отак!!! „Ти закарбувала мене своїми карміновими губами , кардамоновим дотиком – ось сюди (він вказує не на серце...) а відтак, сюрреалістична моя, мусиш мусити... Та не хапайся так за трусики!.. – не за тим...”
Напівманіакальна його манера триматись не залишає жодного шансу на сон чи, принаймні на безсоння. Ні. Тепер цілісіньку ніч борсатимусь у липкому павутинні, в клею його марева. Цілу ніч колихатимуться чорні троянди на шипастих стеблах і він буде вихвалятися: змусить мене дивитись як примхливо крихітна роса залляла пелюсткове лоно його витончено збочених думок. Насправді, зцідить принаймні на півсклянки моєї крові, брехливий садівник!
Я вже відчуваю, як на оголені нерви моїх барабанних перетинок полум’яно тече скрегіт пташиного пера, яким він пише, може й на справжнісіньких пергаментах зі шкіри новонародженого теляти, свої ЩОДЕННИКИ.