– Посуньтесь, куме, – він сказав і ліг, –
Віки зоріти нам під яворами.
І буде низько нахилятись глід,
Але він буде нам – як за горами…

Посуньтесь, куме. Вважте ще хоч раз.
Я розкажу останні всі новини.
Розквітла дітьми Гайчура гора,
І перейшла з городу в двір калина…

Посуньтесь, куме. Я би Вас прийняв.
Вступив би й неба клапоть між гілками…
Ці небеса навіки нам рідня,
Цей запах сліз жасминово-гіркавий…

Звиняйте, я нічого не приніс.
Гостинці всі в дорозі відібрали…
Не говоріть образливого “ні”,
Помирить нас трава під яворами…

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Їхав з дального Дону
В гуляйпільські краї.
А назустріч червоні –
Як вовки-кураї.

Помолився на землю,
Та земля не схова…
Аж до обрію темно –
Од копит курява…

Не торгуйся, козаче,
Бог ще з неба не зліз!
Наша Доля не плаче,
Вже нема в неї сліз…

Я живий їм не дамся,
Буде радісна січ.
Заспівав-розсміявся
Та й поїхав навстріч!

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

Й біля самого сонця,
На порозі в Творця
Порубали махновця,
Погубили гінця.

Та відкрився для нього
В небі Господа лик.
І взяла його пісня
На безсмерний рушник.

А на ранок додому
Вірний коник прийшов
Та й привіз голівоньку
Без його підошов…

Ой, привіз голівоньку
Та дві рани в очах.
Там, де мали буть плечі –
Дві сльози на плечах…

Там, де мали буть груди,
Там гуляли вітри.
Затужила матуся
І чотири сестри.

І коли положили
Голівоньку у гріб,
І коли відтужили
І тополі старі,

Мов остання розплата,
Аж із краю села,
Із хреста, наче, знята
Наречена прийшла…

– Я ношу його сина,
Буду з ним не сама…
Повінчайте нас, тату,
Повінчайте нас, ма…

Хай росте, як і тато,
Хай гуляє в степи.
Я зумію кохати,
Доки милий мій спить…

Обняла перед Богом, –
Навіть обрій поник…
– Я вінчаюсь до нього,
Я не маю вини…

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

Душе моя, ти світлиця для Господа!
Смерть нехай знає: є в мене ти...
Вірую в тебе – живе моє золото,
Ти мені послана світ освятить…

Вмерти могла од бездушного холоду,
Звідав твій розпач дитячий і плач.
Все, чому назви й за вік не знаходив я,
Для воскресінь ти в собі берегла…

Часто ділив тебе з може й не вартими,
В рабство священне не раз дарував.
Зможеш – прости мене щедрими ватрами!
Душе, тобою я не торгував…

Болем ціловану кожну билиночку
Оборонити у душу я брав…
Тут я затримався та й на хвилиночку,
Щоб налюбити у душу добра…

Все найдорожче, тобою голублене,
Душами вишень побілить весна…
Душенько, як тобі важко нелюбленій,
Як ти благаєш тебе упізнать…

Як ти страждаєш розбита докорами! –
Господу плач свій несеш!
Є в тобі все те, що є попід зорями, –
Тільки ще краще те все…

Буде за нами світ зорями плакати…
Хочу признатись услід.
Мав я з ким жити і з ким набалакатись,
Душенько, повная сліз…

Сьогодні день прощати і прощатись…
А є хіба на світі інші дні?
Вже рушники простелено хрещаті…
Малює сонце смерть на полотні…

Жертовний день. Весільний день. Осінній.
Уже Богдан наточує ножі.
Од соняхів одсахуються тіні,
Збираються тремтячі на межі…


І почалось. І різали – як півнів…
Горлали в небо шиї без голів.
Їх повен двір із вікнами урівні
Накидали – аж крівця по столі…

Навергали – на тиждень пирувати! –
Язичницьких вигукувать богів.
Аж Домовик був вискочив із хати
Покуштувать весільних пирогів…

Аж образи в світлиці захитались,
І павуки впилися по кутах.
Й на подушках кохатись перестали
Вишивані із пташечкою птах…

Аж піднялась над дворищем заграва,
В очах сторчма подибилася вись.
Так ось, що є життя твоє і слава!
Дивись, Маріє! Господи, дивись!

Весь день пройшла Марійка, мов сновида.
–Візьми! – бере.
–Подай, – то подала…
Не знать чому душа ридала ридма,
Підбиті волочила два крила.

Приходила Горголя, щебетала.
У очі зазирнула тільки раз.
Нежданно пригорнулася й розтала –
Немов пішла у соняхи вмирать…

Жеровник-стіл кривавився під вечір.
Коржів просили з маком хлопчаки,
І Настя розстаралась для малечі.
Богдан приніс медові стільники.

Нагодувало всіх Господнє тіло…
Дзвенів по тому спів на півсела…
Одна Марійка їсти не схотіла –
Так, як була, одягнена й лягла…


А вранці небо – наче перемите,
Кудись у вирій злинули страхи.
Богдан достругував кленові бити –
Вибивати соняхи-соняхи!

Похвалявся Півничок на помості:
–Вчора Смерть приходила тільки вгості.
Та індики секелі надували:
–Смерть весілля з Осінню тут справляла.

Відійшла вона іще недалечко,
Зачепилась райдуга за кілечко…
Те кричала з “ходиків” і зозуля,
Попід ніс сукалася, наче дуля…

Кури на копиці із них сміялись,
Гребінці коронами в них сіяли…
З головок обсипаний цвіт летів –
Мов дрібненькі хрестики золоті…

Осідлала соняхи дітвора,
Вже вони під хмарами:
–Гей, ура!
–В кожного над явором коник-змій!
–Наздогнати Гнатика ти зумій!

Найпрудкіший коничок у Яшка:
–Ич, яка породонька! Ич яка!
Тільки розігналися у політ,
Обізвалось татове із землі:

–Гей, злізайте, вершники. Досить. Квит.
Хто не буде бити – сам буде бит…
І всідались шпендики пустувать –
Сонцеликі соняхи вибивать.

І вчорашні голови геть усі
Обертались бубнами із весіль.
І мішався Цей світ аж десь із Тим,
Чорноземне полум”я – з золотим…

Наче сонця промені і земля…
Бродом з Того світоньку скрізь рілля…
Головки чи голови у межі? –
Найрідніші родичі і чужі…

– Будем, будем, будемо, будем бить!
Щоб повз двір воріженькам не ходить.
Ти, гарячий бубоне, жаром сій!
Де чужий, непроханий, а де свій?

І найменше гупає з усіма
Рученькою правою й обома.
Не навчилось добре ще й говорить,
А попробуй – биточку відбери…

З усіма й Марієчка вибива
Та про себе серденьком все співа:
Лиш підніме віченьки, проведе.
Спаленіє. Сказано – молоде…

– Прала дівка праником: гуп та гуп.
Хто розкаже правдоньку – буде люб.
Хто розкаже, звіриться, розгада,
Де гуляє щастячко, де біда…

– А в мисках у соняхів сміх на дні…
–Дайте, дайте, дайтоньки і мені…
–Мед забрала бджілонька, ой, мала,
А олійку дітонькам віддала.

Напече їм матінка пирогів,
Щоб сміялись личенька дорогі.
–Комарики-дзюбрики – молодці.
Ой, не ціль по пальчику й по руці…

Бились, бились соняхи груди в груди!
Вже такого празника та й не буде!
Били, били соняхи у литаври, –
Аж гула розгойдана рідна Таврія…

Перестук перегуком над дворами:
Коліньми, качалками, кулаками…
Це робота, забавка чи ігрище?
Головою, палкою, топорищем…

–Що під руки трапиться – те й годиться.
–Ну у мене й велетень, подивіться!
–А у мене більший ще, капловухий!
–А в мого в потилиці золотуха.

– Липнуть пальці. Мурчику, чуєш, брись.
Тут болюча биточка, не барись.
І летіли виляски з двору в двір,
Вибивали-бубнили аж до дір!

Щось таке проснулося в тій роботі,
Наче відкривалося: звідки? хто ти?
До вечері кликати вийшла ненька:
–Дайте, дітки, вибити хоч одненький…

Вже звелось по місяцю над дворами:
Гарбузами, динями, кавунами…
Кожен пах по-іншому, хилитався –
Мов червінець доленьки за літа всі…

Потім ніч підкралася через луки…
Язики кволіші вже, аніж руки…
Вже й моя примовонька примовка…
Отака роботонька, отака…

Неба сонях вилущивсь і зірки
Із небес посипались на стежки,
На стежки, на дворища, на дива,
Мов Господь сам соняхи вибива…

…Полягали людоньки – поморились…
В сні Життя і Смертонька помирились…

…Так було, раділося коло хати.
В коло рід сідав колись щастя звати…
І воно являлося непомітно –
Вічне людське щастячко заповітне…

Де вітриська зухвалі
І полки дерези,
Ви росли-воювали
Шабельками з лози.

Пустуни чорноброві,
Цвіт душі на порі, –
Вас у світ для любові
Привели матері.

Як же сталось, хлоп”ята,
Ми не зчулись, коли
Ви лозові згубили
І криваві знайшли?..

Плаче мати убога
На краєчку села:
– Чом я в нього малого
Шаблю не одняла?

А навколо дівчатка
Золоті, як зірки,
Годували вінками
Коненят із руки.

Що вам, хлопці, та слава,
Хай у небі літа…
Ось Вам ріки молочні,
Ось медові уста…

Та не слухали хлопці,
Покидали столи.
Смерті в очі заглянуть
На край світа ішли.

…І шумить по могилах
У степу ковила:
Чом ти шабельку, мамо,
В мене не відняла?..

Зозуля кувала і мама сіяла у лузі, –
Така молоденька – босоніж ішла по квітках…
Несла немовлятко по самім небесному прузі,
Мене пригортала, мене колисала в руках…

Я смерті не відав. І був я тоді іще вічним.
Зозуля кувала на самому денці сльози.
Мені крім любові ділитись було іще нічим,
І чув я тоді ще самої землі голоси…

І я усміхнувся в ромашки, наповнені снами.
І в небо здійнявши, розмаявши полум'я кіс,
І сонцю, і травам, і вітру молилася мама, –
Лелеці над гаєм за те, що мене їй приніс…

Весь світ мене бавив, як мама в роботі лишала, –
І братичок-вовчик, і грізна коза-дереза…
І ті яворята, що з лісу під хату підкралась,
І погляд повсюдний, що нині цвіте в образах…

Пора ненаглядна, пора незабутня настала,
Чогось пригадалось, чогось обізвалось з глибин.
Пливуть за водою безмірного щастя кружала…
І скльовують птахи кровинки замерзлі калин…

Зозуля кувала і мама сіяла у лузі,
– Така молоденька – босоніж ішла по квітках…
Несла немовлятко по самім небесному прузі,
Мене пригортала, мене колисала в руках…

Я таку тебе не зустріть не міг,
Болем вишитий твій ласкавий сміх…
Цвітом-тереном коси вінчано,
Степу рідного чар не лічено…

Серцем маминим ти мальована,
Щемом татовим обцілована.
Я нап’юсь краси із твого лиця,
На усі часи, як говориться.

Ти землі моя ясна зіронька,
Голос серденька і говіронька…
Жить без тебе – що і не жить зовсім,
Ти за все мені, ти мені за всіх…

Я нап’юсь краси із твого лиця,
Прийде смерть косить та й загається.
Прийде час, ой, мій, та й задивиться,
На усі віки ощасливитися.

Бо краса твоя – то пісні мої,
В серці тьохкає тонше солов’їв…
Не набридне вік, не замре здаля.
Бо у ній усе, щедра чим земля.

Буду в серці вік ту красу носить.
Мов дві крапельки – наші донька й син.
Як замріємось! Як згадаємо! –
Що є щастячко – не спитаємо…


…Вже і нас он час в полі доганя,
Кажуть, все мина, кажуть, все линя.
Вип’єм болю ми, як горілоньки,
Що воли, як є чорні брівоньки…

Не важка судьба, не страшна мені…
Ти у серці там, де живуть пісні…
Бо краса твоя – то землі листи…
У моїм роду буде сходити…

Бо краси твоя – із вогню й роси…
Буде ті скарби чесний люд просить.
За морями та й океанами,
Брови татові, серце мамине…

Добре душі неполоханій,
Доки не рветься назад.
Світе мій, світе непроханий,
Ти – як на вії сльоза.

Стану-пристою на хвилечку,
В щастя на самій межі…–
Боже, за пам’ять аж винесе,
Навіть за берег душі…

Діти гасають галасвіта,
Їхня пора – від і до…
Двері лишають, і ластівка
В сінцях зліпила гніздо.

Стільки тут зав’язі зв’яжеться…
Вічних питань прошумить…
Вітер і той не наважиться
В хату дверей причинить…

Ходять дорослі – щасливляться,
Бабця – навшпиньках стара,
В вічі їм ластівка дивиться, –
Аж у грудях завмира…

Здрастуй, душа моя, ластонько…
Як же хатам без дверей?
Чом ти, не навчена пастками,
Вічно летиш до людей?

Що ти намислила все-таки?
Що провіщаєш, скажи?
Тісно в дворі і у Всесвіті,
Хочеш у грудях пожить…

Ластонько, літа принцесонько,
Сонячний зайчик душі…
Слід твій записують весноньки
У золоті віражі…

Спіла босенька черешенька,
Хміль оно грушку трясе,
Воду у божому решеті
Хмарка од річки несе.

Старості юність не застує,
Віє Той Світ полином.
Човником вічності ластівка
Тче те усе в полотно.

Заполоч срібною ниткою,
Донечок білі банти,
Півень червоною квіткою,
Ось на порозі й свати…

Як тобі ніколи, ластонько,
Жде жовторотий букет.
Тільки б не впасти, не впастоньки,
Тільки продовжити лет…

Стільки тих літ одкружлялася
У клопітливім танку!
Всім наша хата всміхалася,
Наче стояла в вінку…

Звісно, тому і пускали ми
Дні – мов рікою вінки…
Доки в дворі щебетала ти,
Вічні були ми таки…

Впала грозою обпалена,
Звідки – впізнать не вдалось…
Небо в дворі прихиляла нам,
Стільки в нас неба було!

Крилечка-ручки і ніжечки…
Все – розказать не берусь…
Ткала, як бабця доріжечки,
Пісню життя у обрус…

Сядь же, присядь, моя ластонько, –
Ось і долоня й плече…
Чому нестерпно і часто так
Світу в сльозі гаряче?

Хай що було – не до осуду…
Як же я жив – не тужив? –
Навіть довіри у Господа
Ластівки не заслужив…

Мало в житті неспалимого
Істини мить запита…
З дерева віку незримого
Щебет, як цвіт, обліта…

Я вже заплутавсь прояснювать
Наші родинні зв’язки.
Маю дружиноньку – ластоньку,
Доньки мої – ластівки…

Де іще стільки я знатиму
Ласки, пісень нічиїх…
Може, ти й справді не мати нам,
Ми ж усі – діти твої…

8 березня 2007р.

Я не бачив зроду маму
І не знаю тата.
Як у Бога – в них повірив… –
Світ не звинуватив.

Гірше голоду і глуму,
І жалінь ворожих.
Сиротіший – на всі думи –
Тільки ти, мій Боже!

Цвіте терен, терен цвіте
Щедро в Україні…
Як волосся посивіле
На малій дитині…

Ту зозулю, що кувала,
В ланцюг закували.
Тих синочків – як листочків –
Голови на палях!

Ой, колиско моя, земле,
Ти мені і мати!
Дай душею пригорнутись,
Душу обійняти.

Дай загоїть голос туги,
Що луна і досі.
По балках і по яругах
України сльози…

Цвіте терен, терен цвіте,
Стежку замітає.
Мов сльозами, білий світе,
Тебе застилає…

Де б не був і де б не жив я –
До небес – рукою…
І по цей бік, і по той бік –
Терен за рікою…

Вже збирається на пісню,
Вже душа – як хмара…
За сльозами – тільки блисне –
Прийде Божа кара!

Як побрались ми з Богданом,
Підвелась я рано-рано…
Встала борщику зварити –
Чоловіка покорити.
Та й пішла я по капусту,
А там діток густо-густо:
І окаті, і кирпаті…
Зупинилась я на Каті…
А пішла по бараболю,
Глип, у ній пустує Коля, –
Голосисте, рожевеньке,
Упізнав одразу неньку…
Хниче: “Хочу я до Каті…”–
Зроду всі в нас язикаті…
Щоб на дні збиралась сила,
По буряк я ще ходила.
Був там вибір із Христин,
Не могла не принести…
А як рвала я горох,
Упіймала зразу трьох:
Олю, Йванка ще й Софійку –
Каверзушку-довговійку.
Доки монялася з ними,
Бог послав мені Якима,
А верталась по окріп,
То знайшовся ще й Охрім.
Так допоки борщ варила,
Вісім діточок зловила.
Гей, сідайте всі до столу,
Насипатиму по колу.
Всі ви любі дітки божі,
Ніби з грядочки, пригожі…
– А в сусідів ця примовка
І коротка, і не ловка.
– Так у них же тих дітей –
Лиш Федот, як соловей…
Он в Оверка – то сімейка,
Доки скличе – попогейка.
Наче маку, дитинчат,
Вже імен не вистача…

Грицик, Мицик, два Степани,
Шура, Ліда, Роксолана,
Саша, Маша, три Володі,
Ще Андрії в них у моді:
Батько, прадід з Базавлука,
Люся-баба, Люся-внука,
Галя, Аня, Королина,
Надя, Віта і Ярина,
Гапка, Діна і Мелашка,
Полікарп, Семен і Пашка,
Геть замучили дяка,
Як побачить їх – гика,
Це вже є, а це негоже,
Це – чужинське, це – не Боже…
Кожен рік по три, по п’ять –
Легш родить, ніж називать!
8 березня 2004 р.

Слова Н. Некрасова Переклад Григорія Лютого

Ой, до дна сповна шкатулонька —
Є і ситець, і парча,
Пожалій, моя зозуленько,
Молодецького плеча!
У жита виходь високії,
Там до нічки підожду.
Як побачу чорноокую,
Всі товари розкладу!
Заплатив за все я дорого,
Не торгуйся, не скупись.
Дай уста свої медовії,
Ближче, зіронько, горнись.
Ось лягла і ніч з туманами,
Зачекався молодець.
Чує, йде його коханая,
Продає товар купець.
Катя бережно торгується,
Все боїться передать.
Палко парубок цілується,
Просить ціни набавлять.
Те, що зна лиш ніч глибокая,
Ви нікому не скажіть.
Встаньте, гей, жита високії,
Тайну свято збережіть!

Слова М. Матусовського Переклад Григорія Лютого

Що так серце, що так серце розтривожено? —
Наче вітром збуджену струну...
Про любов людьми пісень намножено,
Я своєю твоє серце пригорну...
Там, де нам було даровано зустрітися,
Я брожу стежиною небес.
Навіть сонце світить — не насвітиться
З тої миті, як побачив я тебе...
Перешкоди всі пройти знайду хоробрості,
Відшукаю тисячі доріг,
Укажи-признач лише на глобусі
Місце нашого побачення скоріш...
Зможу гори небозоряні підкорювать,
Піднімусь на крилах в синяву,
Все віднині вічне, мною створене,
Світлим іменем твоїм я назову...
Посажу я на землі сади для радості,
Зашумлять вони весіннім днем...
А коли цвітінням світ освятиться,
Хай вони тобі нагадують мене!

Слова М. Матусовського Переклад Григорія Лютого

Як же всю ніч соловей нам насвистував!
Київ мовчав, загасивши вогні.
Грона акації білої, чистої
З розуму зводили, як в дурмані.
Сад весь умитий весінніми зливами,
В темних канавах не спалось воді!
Боже, якими ж були ми наївними!
Світе, які ж ми були молоді!
Весни промчались, зробили нас сивими,
Де чистота цих галузок живих?
Віхола скрізь, де були ми щасливими,
Знову співає сьогодні про них.
В час, коли вітер на дасі безтямніє,
З новою силою згадую я
Білі акації грона духмянії,
Що не розквітнуть, як юність моя...

Слова Є. Долматовсъкого, Переклад Григорія Лютого

Ніч — як ріка. Хмарка легка.
І лежить на долоні у мене
Незнайома дівоча рука.
Після доріг, мов оберіг,
Я почув цю мелодію вальсу
І сюди не заглянуть не зміг...
Вас ледь знаю, та справа не в тім,
Хоч далеко-далеко мій дім,
Ні печалі, ні втоми - мов вернувся додому.
В цьому залі пустім ми у вальсі летим,
Так озвіться хоч словом,
сам не знаю яким...
Будем кружлять, рідно співать,
Танцювати я геть розучився,
І прошу Вас образ не тримать.
Викличе схід знову в похід,
Залишаючи Ваше містечко,
Я пройду мимо ваших воріт...
Вас ледь знаю, та справа не в тім,
Хоч далеко-далеко мій дім,
Ні печалі, ні втоми —мов вернувся додому.
В цьому залі пустім ми у вальсі летим,
Так озвіться хоч словом,
сам не знаю яким...

Поміж дітей, що граються в дворі,
Вона — смішне, звичайне жабенятко.
Заправлене в труси благе сороченятко,
Кілечка рудуваті на чолі
Розтріпані, рот довгий, зубки — криво,
Обличчя риси гострі й некрасиві.
Двом пустунам, ровесникам її,
Батьки купили по велосипеду,
І хлопчаків не догукатись — вредні
Ганяють увесь день, забувши знов її.
Вона за ними бігає без тями,
Хлоп'яча радість більше, ніж своя,
Томить її і геть із серця рветься,
І дівчинка заливчасто сміється,
Вселенською щедротністю сія.
Ні тіні заздрощів, ні помислу дурного
Істота ця з народження не зна,
Їй все на світі так безмежно ново,
Так живить все, що інших поглина...
І я не хочу думати ні трішки,
Що прийде час, дівча прозріє нишком,
Відкриє з жахом, що поміж красунь
Вона всього лиш бідна сіра мишка...
Так вірить хочеться, що серця Вічну Книжку
Господь не дасть на неправдивий суд!
Так вірить хочеться, налюблене віками,
Те, що у глибині її горить,
Весь Божий біль в собі переболить
І перетопить найстрашніший камінь.
І хай ці риси гострі, як ножі,
І нічим полонити їй уяву,
Палка, дитинна грація душі
Вже струменить, як марево по травах...
А раз це так, то що ж є красота
Й чому її обожнюють так люди?
Вона — лиш лампа, хай і золота,
Чи той вогонь, що тріпається в грудях?

Двісті літ, як розтерзано Січ,
Як схололо гніздо України.
В тім гнізді тільки вітер і ніч,
А іще мого серця руїни.

Чи доб’ється ще воля туди?
Затопили й завітні пороги.
Де ж ви, долі моєї меди?
Де чубаті діди-запороги?

Двісті літ, як розтерзано Січ.
Ще живі чорні ворони всюди,
Що пили наше небо із віч,
Що довбали козацькії груди.

Обцілуй же зґвалтовану твердь,
Скинь тавро всепокірного смерда.
Тут за кожною згадкою — смерть,
Тут у кожній сльозині — безсмертя!

Посміхалась дитина, бігла полем у сні,
Небеса умивали рідні очка ясні.
І цвіла вишиванка, що з вогню воскреша,
Й мов барвистий метелик, поруч гралась душа...
― Ти скажи мені, тату, що за дивна земля
Почала прилітати в сни мої звіддаля?
І ласкава, як мама, і, мов казка, без меж...
Ти коли мене, тату, в землю ту повезеш?
— Ой, дитя моє, ластів’я моє,
Народив тебе теплий край.
То Вкраїнонька нас пригадує,
Стука в серденько: прилітай.
Не загою вік я в тут землю путь,
Там слова пісень у садах ростуть.
Ми з тих ясних зір, ми з тих чистих вод.
Ми — одна душа, ми — один народ...
Я посивів тут, а живу я — там...
Тих сердечних пут не розбить літам.
Там, де ти біжиш, я біжу малий,
В ріднім краї жить я судьбу молив...
Обцілують хай твої ніженьки
Землю матірну у доріженьки...
У доріженьки, у яруженьки...
Білі лебеді, сиві руженьки...
Посміхалась дитина, бігла полем у сні,
Небеса умивали рідні очка ясні.
І цвіла вишиванка, що з вогню воскреша,
Й, мов барвистий метелик, поруч гралась душа.
Вранці очі, як мальви, у дитяти цвіли:
― Ти скажи мені, мамо, ми поїдем коли?
Край дороги тополя там, як Божа сльоза,
Там живе наша доля, там живе, не згаса...
Ми з тих ясних зір, ми з тих чистих вод.
Ми — одна душа, ми — один народ!

Хай тобою святиться мій день!
Ти народжена Богом кохати!
Україна — країна пісень,
Україна — Чорнобильська мати.

Хай це буде остання біда,
Народи нам свойого Мойсея!
Є жива ще в криницях вода,
Є кому ще зцілятися нею!

Я на тебе, кохана, молюсь,
Кожна пісня твоя — то молитва.
На красу твою божу дивлюсь,
Осягаю, за віщо йде битва.

Вечорами ще й досі курить,
Наче люлька, козацька дорога.
І душа моя вірна горить,
Ніби стиха говорить до Бога.

Хай тобою святиться мій день,
Ти народжена Богом кохати,
Україна — країна пісень,
Україна — Чорнобильська мати...

Кінські Роздьори, Дібрівські ліси,
Гайчурські хлопці чистої роси.
Свиснеш із дуба — чуть на три віки.
Скрізь мої краяни — махновці-козаки!

Ех, розлита воля — гірша із отрут,
Соловей-Розбійник народився тут!
Ех, недарма хлопці мед-горілку п’ють!
Соловей-Розбійник народився тут!

Зна Маріуполь, Юзівка і Дон
Рейди на Полтаву, Перекоп, Херсон.
Коні топтали зорі, мов квітки,
Ми в степах розтали, ми — туман гіркий.

Досі ночами лине грім копит.
Ген за вітрами дикий степ кипить.
Кров’ю без тіла пісня десь блука,
Сила незнищенна виходу шука!

І нечесані, і голота ми...
Агітують нас та все ротами!
Ми із Врангелем чи із Радами?
Кому хліб віддать будем раді ми?

Ти махни мені, гей, отамане,
Як Махно-козак поспита мене,
Як ударить кінь мій копитами,
Волю-вольницю будем пити ми!

Всі, хто пруть по хліб, — сила вражая,
Є для красних дріб і для Врангеля!
За гостинці їм — ми сторицею.
Гуляйполе, гей, нам столицею!

Із Гуляйполя, з Запоріжжя ми,
Нашій армії — воля дріжджами!
Наша армія та й народная,
Дармоїдам всім неугодная!

Ми для них були — попандополи,
А вони ж наш хліб смачно лопали!
І нечесані, і сволота ми,
Агітують нас та все ротами!

Розпинали нас. Ще казав мій дід,
Як сльоза текла — не здолати вбрід.
Як займався степ од кривавих ран,
А хто жить хотів — за життя вмирав.
Українонька — в солов’ях острог,
Всяк щипа її — мов смачний горох!
Суне голод-мор — аж нутро пече,
Тільки мед пісень по вусах тече.

То стара карга, чи з косою Бог?
Не журися, брат, заведем удвох:
Махно цар, Махно бог
З Гуляйполя — до Полог,
А з Москви до Хранції
Поїдять хай пранці їх!

Черепи в степу, мов курай, несло,
А з хрестів гаї скрізь росли на зло.
То свята земля, то батьківський прах
Нам життя верта на семи вітрах!
Соловейків бить — не знайти стрільця,
Менші куль у них золоті серця.
Марусино, ти пожалій мене.
По вусах тече мед-ім’я хмільне.

По вусах тече — не вертається,
Бог жартує чи насміхається?
Ой, гоп, куме, не журись,
В Махна гроші завелись!
Гроші не друковані —
Копитами ковані.

На Бабурці, на місточку
Дівчина співала.
Вишивала не сорочку —
Козаків латала.

В кого рана у рученьку,
Тому заживляла.
В кого рана у серденько —
Того цілувала.

Ой, у тебе, дівчинонько,
Золотії руки.
Ой, у тебе, дівчинонько,
Не уста, а мука...

Де тоненьким голосочком,
Де сльозою шила.
Всіх ординців за лісочком
Вона сполошила.

Знали турки, знала шляхта:
Козака не вбити,
Доки буде дівчинонька
Козака любити.

Ой, у тебе, дівчинонько,
Золотії руки.
Ой, у тебе, дівчинонько,
Не уста, а мука...

Так мій маленький, у скрипки немає ні ґудзика.
Тиснути де тут? У серця, у дива спитай.
Правильно, гами. Все вірно, дитя моє, музика.
Скрипка не музика. Скрипка — то пекло і рай.

Ти не позаздри, що інші п’ятірками бавляться.
Їх як метеликів, хочеш ловити смичком?
Знай, мій дарунку, у музиці мруть, а не старяться.
Серцем тривожним ловитимеш світ, як сачком...

Вмій не почути, що шепче утома, чи біль тобі.
Я не знущаюсь. Катую — це правда. Але
Ти не враждуй, що не сплатиш забавами літові.
Скрипка відкриє усе, що сприймаєш, як зле.

Що у нас, гами? Ступають так сторожко пальчики.
Там — іще боязно. Там — іще й глянуть ні-ні.
В сад зазирнеш: у фонтані красуня купається.
Ну, сміливіше. Солодка отрута — пісні.

Ти вже пізнав, як блаженством твій біль обертається,
Зверхньо мовчиш, коли сунуть п’ятірки під ніс.
Тих я облишив. Наївні, іще й насміхаються.
В тебе — четвірка. О, світе, дай сили мені!

Важко загоїти мрію, зорею уражену...
Хочу, щоб ти без оглядки на інших ішов.
Душу прекрасну, високим горінням наснажену,
Завжди терзає велика прекрасна любов.

Чисто, як жінки, незнаної слави жадатимеш.
Вибродить спрага, в зневірах, в огні відболить.
На попелищі зустрінеш, коли вже не ждатимеш,
Прийде шалена — користь і наживу затьмить.

Прийде твій час незміримої сили відважної,
Зали розчахнуться. Звідаєш волю без меж.
В жінки найкращої, і королям недосяжної,
Блискавку плаття смичком, як струну розітнеш.

Не розумієш? Не тільки у скрипці і світа є?
Ти не пойми, ти сьогодні мене хоч почуй.
Все це колись лиш по-іншому скрипка повідає.
В пальчики ріже? Подуй, моє серце, подуй...

Ой ти веснонько-чарівниченько,
Принеси ти нам черевиченьки,
Черевички
Із травички,
Шпоришеві, лободові
Черевички завжди нові,
Не тісні, росою шиті,
Їх не можна загубити.
Весно красная!

Ой ти веснонько, ясна панночко,
Принеси ти нам одяганнячко,
Одягання
Із кохання.
У тумани та у хвилі
Одягни ти стани милі,
Роздаруй квітки усюди
Не у руки, а у груди...
Весно красная!

Ой ти веснонько, ой ти сестронько,
Нам відкрий стежки в кожне серденько
І красою,
І сльозою.
Стоголосим щебетанням
Погукай нас на світанні,
Щоб весь вік могли любити,
Щоб не стомлювались жити.
Весно красная!

Ой ти веснонько, вже давно пора,
Вигляда тебе пташка і гора,
І калина,
І дитина.
Розгорни свою хустину
І на ліс, і полонину,
Оживи річки і соки,
Дай пісні й думки високі.
Весно красная!

Незбагненно давно в Гуляйполі,
Я лиш тільки тоді зазорів,
Хтось покликав. Я вибіг у льолі.
І побачив зорю у дворі.

Ми завмерли і довго стояли.
Я — у диві. В серпанку — вона.
Міріади зірок пропливали.
Та мені посміхалась одна.

Ми тремтіли в безмежнім польоті,
І, здавалось, легкі ручаї
Ще не зовсім загуслої плоті
Виливалися в крила мої.

...Ще ніхто і не глянув між нами,
Навіть думкою не роз’єднав.
Те весілля. Нескоєна драма.
Дві душі, а точніше — одна...

Я так не любив і матір
Дітей своїх, як тебе,
Дівчатко не винувате,
Вигнане із небес.

Я думав, усе я знаю
Про світ цей... про цей і той.
Наївну тепер питаю:
Відкрий мені свій листок.

Дай зазирнуть за обрій
Платтячка і проклять.
Я — хлопчик. Я ще хоробрий
Заново світ прийнять.

Прийшла ти і все змарніло,
Чорнобиль услав до тла.
Це юне сліпуче тіло,
Мов білий графіт, пала.

Спиваю цю смерть устами,
Втискаю життя у мить.
Виходжу за часу браму,
Чую, як кров димить.

Застують зір мій лиця
Мрій, вояжів, столиць.
Ти — всіх світів столиця,
Кинута горілиць!

Ну де ти, скажи, взялася?
Я їв у той час чи спав?
Ти якась не така вся,
В слід твій душа ступа.

Дівчинко, дівчинонько,
Доленько, доленя, —
Так заспівали тонко
Приструнки навмання!

Так пригорнувся світ весь —
Сили нема піти.
Лишилось спитати тільки,
Лишилось спитать: а ти?..

Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю.
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння — немов помираю,
А ми ще з тобою чужі.

Так боляче бути, кохана, з тобою —
З тобою так хочеться жить.
А вже покривають тумани габою
Усе, чим я так дорожив.

Щоб тільки поглянуть на тебе, о зоре,
Напитись твоєї краси,
Пливу я, пливу стільки сили у море —
Назад — не лишаючи сил...

Приречена жити — нічим не загоїш
Відкритого болю мотив.
Ти будеш, висока, світить наді мною.
Ти будеш собою світить

Поплавляться трави і скелі, і очі,
І ці небеса запашні.
Лишаться слова, що любов прошепоче,
Слова, що судились мені.

Не знала Касандра, Лаура і Клея,
Яка є взаємна любов.
Ти вся народилася з пісні моєї,
А я — із твоєї прийшов.

Спасибі, що звідав це щастя без міри,
Пізнав цю космічну журу.
Я думав, не зможу нікому повірить,
Я думав отак і помру.

... Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю,
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння, немов помираю,
А ми ще з тобою чужі...

Таке булькате й ніжки наверле,
А треба і його щоб хтось голубив,
Щоб хтось любив і цілував ці губи.
І не з жалю, і не брехав.
Щоб лет
У грудях мав, як птиць удалині...
Як все це в душі поселить мені?
Як їх змирить, дать пару всім і вся?
О Боже мій, о Господи, присядь.
Я б сам узяв найбільший твій глевтяк,
Твою невдачу наглу і наругу.
Взяв би одну, одну, а там і другу...
І, ставши врівень, вилюбив би так,
Щоб задзвенів їх животворний сміх.
Щоб ти себе простив. І нас усіх...

Твоєму болю — ще рости...
І те, що ти зовеш любов’ю,
Не дотяглось іще й до болю,
Не зна обличчя доброти.

Який квітник! І стільки зваби!
Та я вже знаю щось таке,
Од чого бліднуть буйні фарби.
Ніяковіє все палке.

Твої слова — легкі пушинки,
Як літній дощ, сльозинка ось.
Ти не обманщиця — ти жінка,
Якій втрачать не довелось...

Твоє раптове розуміння
Ще не од жертви і біди.
Не докоряю. Хоч терпіння
І незахищеність — не ти...

Це все згорить. Вогонь просвище.
Якби тоді твій цвіт не вмер!
За квітку з того попелища
Я все б віддав тобі тепер!

А хтось так сивий — аж прозорий —
Мені нашіптує в цю мить:
“Вміщає все прощення море.
Прощати, хлопче, — то любить...”

Милосердна і чиста — як смерть!
Як ти кличеш грозою і тілом!
Так не кличе і чара ущерть,
Не чарує і пісня несміла...

Ти зі мною — і я молодий.
Тільки візьмеш ці руки грубезні,
З них ураз вся короста пощезне.
І вони враз ласкавіш води.

Все неправда про тебе. Не ти
Убиваєш, безбожно катуєш.
Ти мене од безсмертя рятуєш,
Викрадаєш із рук самоти.

Все неправда. Не ти, а життя
Нас повіями робить, вбиває.
Це від нього так страшно буває,
Що зриваємось ми на виття.

Ні робота, ні слава, ні брань
І мізинчика твого не варті.
Всі дороги — дороги вертань
В ніч, де ти, мов оголена ватра.

Ці кохані солодкі уста —
Кращий ключ і до волі, й до раю.
Я нікому не вірю. Питаю:
Тільки в тебе. Відкрий, ти свята?

За любов’ю, за любов’ю
Світа білого не бачу,
А ти кажеш, а ти кажеш:
― Розлюби мене, юначе.

Випадають ластів’ята
З гнізд, як груші перестиглі.
А на вулицях дівчата
Голоси полощуть в сині.

Гублять голови од щастя
І міняються серцями.
Заголяють і прощають
Світ високими піснями.

Голосами-рушниками
В’яжуть вишням білі руки.
І немає, і не треба
На весь світ солодше муки.

...Весни душі випивають
І жонглюють солов’ями.
...І не треба... і не треба...
І немає... і немає...

Народила мене українка,
Захистити крилом не змогла.
І зірвав мене світ, мов пір’їнку,
Із єдиного раю — села.

І пішло: не видрючуйся, хлопче!
Розпинали: селюк! — мов матюк!
Рвали мамині крила на клоччя —
Од братів — до рокованих сук.

Я питав їх: завіщо так смертно
(І худобу не б’ють так) б’єте?
І для чого надумали стерти?
Говорили вичерпно: “За те!”

Я упертий удався, терплячий.
Та і з мене полізло: “Ізволь”.
За роки в мене шкіра воляча,
Не на серці, а серце — мозоль.

І стою я гидотно-байдужий,
Пізнаю голоси усе ті ж:
― Ти забув свої корені, друже!
Ну, давай, поблазнюй нам, потіш!

Не забув я, о люди, нічого.
І як тільки прозрію крізь страх,
Що украв своїх діток у Бога,
Що поставив їм блуд на устах...

І як тільки собі я зізнаюсь...
Втім, що вдію? Вже й діти — чужі.
Я їх так беззавітно кохаю,
Що зучив і до зради, й до лжі...

Щоб вони, не дай боже, ні слова
Про вкраїнські степи й небеса!
Щоб моїх діточок чорнобрових,
Як батьків, не пожерла коса...

Сам віддав, запродав найдорожче.
Мабуть, доля тепер судія.
Де ж та стежечка — слово пророче,
Звідки знак хоч який засія?

Там, у полі, де жайвори дзвінко,
Де гуляйпілець-вітер гуля,
Народила мене українка.
Не признає вже скоро й земля...

Уродилася — нівроку,
Глибша неба глибина.
Тільки й вроди, що глибока,
Тільки й щастя, що без дна...

Вбито землю так навколо,
Наче то залізний тік.
Ой, ніхто іще й ніколи
Од криниці не утік.

Всі тяглись, мов до рятунку, ―
Від недолі і оков.
Дарували їй — цілунки.
Брали з неї — чисту кров.

...На стежині іспокону
Порох многих поколінь.
Брали в ній живу — оскомну,
Брали в ній і мертву — тінь!

Бо ніхто, хоч як не любить,
Крізь вогонь не прозирне:
Може, вічності пригубить,
Може, смерті зачерпне...

Земле моя, це ж до кого звертаюсь ім’ям твоїм?
Може, до рідних, що тут, у тобі назавжди?
Може, до внуків, що вийдуть із тебе просторої,
Мов зі світлиці, у сонці червоному скупані.

Земле моя, не кривлю ні сльозою, ні усміхом.
Ось я — зернина. Посій мене, мною вроди.
Як це прекасно — зустріти тебе ясновиду
Вранці з водою, відбитись в зіницях твоїх!

Вимовчу, викричу, щастям зійду і розпукою.
Хто мене стріне і хто упізнає коли?
Ось вона — хвиля, як доля, до ніг припадає.
Ось вона — пісня — як чаєчка, пада й зліта...

Земле моя із обличчям дитини моєї!
Немає страшнішого — впасти в твоїх очах!
Урвища глибшого в цілому світі не знаю,
Так, як не знаю вищого неба, ніж очі твої...