Вони зазіхнули на мій дім. Подумати тільки – я, неспроможна прив’язатися до жодного місця, вічна мандрівниця, страждаю від того, що моєму будинкові, цій бездушній істоті з цегли та бетону, загрожує повна і абсолютна ліквідація. Здається, яка мені різниця – адже без даху над головою я не залишуся. Аж ні, чомусь ця споруда стала такою дорогою моєму серцю, ніби рідна і близька людина. І страх розлуки з нею болить-пече, і ніщо не здатне повернути мені хороший настрій.

Бульдозери гучно робили свою справу, і їх металеві пащі вихоплювали одна поперед одної ласі шматки. Вже рік, як наш будинок стояв у аварійному стані тут, між акаціями, і ніби нікому не заважав. Проте, міськрада побоювалася, що пожильці таки знайдуть під благеньким дахом біди на свої голови – погане паблісіті гарантовано! – то ж одноголосно вирішили: знести. Підготували наказ, і навіть вивели кампанію на рівень місцевого тижневика, при нагоді цитуючи листи від вдячних громадян, які нібито стомилися від напівлюдського животіння у старій руїні. Районна адміністрація дбайливо виділила нам кімнати у якомусь гуртожитку, пообіцявши у найближчому майбутньому побудувати на місці зносу новеньку багатоповерхівку. Отож, не було іншого вибору, ніж пакувати валізи і рятувати бабусину шафу.

Збираючи речі, згадую слова однієї подруги: «Кожен переїзд дає можливість позбавитися купи непотребу, сміття і старих лахів. У всьому варто шукати позитив.» Я з ентузіазмом узялася за роботу, і вже за кілька годин у коридорі назбирався десяток туго набитих пластикових мішків. На світ Божий з під дивану з’явилася густо припорошена пилюкою книжка Олді з міфічними істотами на обкладинці. Перетрушую сторінки і голосно чхаю…З книжки на підлогу вилітає фотографія з дуже знайомим обличчям, щоправда, як мінімум десятирічної давності.

А зараз ти вже зовсім не такий, довгі кучері давно перетворилися у еклектичну коротку стрижку, і навмисне подерті на колінах джинси змінилися на зручний стиль «мілітарі». Принаймні так ти виглядав, коли ми бачилися востаннє. Я втекла, бо почала прив’язуватися до тебе, а це загрожувало болем і втратою незалежності. Тоді мені важко навіть було думати про таке. Що ж, час минає, люди міняються. Цікаво, де ти тепер і що з тобою?..Намагаючись відігнати від себе надоїдливі думки, запихаю фото назад у книжку, а книжку у напівзаповнену коробку, і продовжую готуватися до переїзду. А в вухах лунає ніби зі старого магнітофона “Opium, desire or will? ” маловідомого у нас на той час гурту Moonspell.

Ідея гуртожитку мене аж ніяк не тішила, крім того, прив’язаність до обжитого місця давалася взнаки. У пригоді стали старі зв'язки, і я оселилася у знайомого піаніста в домі навпроти. Він був винен мені послугу, так як щотижня водив до мене своїх дівчаток, щоб матуся не застала на гарячому. Відверто кажучи, вдача у неї була дійсно нестерпна.

Ні в під'їзді, ні на вулиці вона вперто не віталася з сусідами, килими трусила виключно по неділях і навіть намагалася отруїти кицьку, яка об'їдала вазони на її балконі. Мені було трохи жаль «малого», тому він отримував ключа щоразу, коли я від’їздила у справах. Горгоноподібна піаністова матуся з невід'ємними від її образу рожевими бігуді ще з дня першого знайомства з нею викликала у мене печію. Уфф!.. Хоча зі мною вона трималася на диво люб'язно, адже я відмінно знала її слабке місце: фурію можна було підмовити і на державну зраду, пообіцявши розповісти інтимні подробиці особистого життя акторів “Династії”. Врешті-решт ладнали ми не так погано.

За кілька тижнів на подвір'ї з'явилася череда зубастих бульдозерів і десяток спецівок з прокуреними голосами. Добряче порипавши наш старий будинок, товариство всілося за домашні канапки з ковбасою, а по обіді, підбадьорене міцним самогоном горлало “Розпрягайте хлопці...” і “Чий-то кінь...”, демонструючи неабиякі здібності в найкращих національних традиціях. Наступного дня пішов дощ, і вони гуртом місили багнюку, не звертаючи за лайкою уваги на те, як плакали де-не-де вцілілі вікна. Дітлахи качалися в багнюці, гатили камінням у горобців і вищали від задоволення. Всім було весело. Будинок відповідно радів, що його не чіпали. А мені чомусь, мов від серця відлягло, коли я побачила, що нашу «фортецю» залишили у спокої. Кожен удар, який завдавали будинкові, начебто відбивався на мені, залишаючи невидимі синці і подряпини.

Того вівторка хлопці із бригади ще активно робили вигляд заклопотаних і визираючи із кабін ділилися “конструктивною” інформацією. А в середу, як і слід було цього чекати, всі шість бригад району оголосили страйк. Не платили досить, а може, самогон не сподобався. Густо засмітивши за короткий термін наше подвір'я недопалками, пластиковими пляшками і пакетами, будинок залишили напризволяще. Його зовнішній вигляд мало чим змінився - хіба що не вистачало верхньої частини, і десяток віконниць світилися порожніми очима. Подібна безвідповідальність нікого не здивувала, тільки піаністова матуся, витираючи масні пальці фартухом, зарепетувала з балкону: “Халтурники!!”. На цьому епопея зносу призупинилася. Подвір'я заросло хвощем і лободою, які зовсім сховали заіржавілі поштові скриньки на похиленому стовпці.

Таким чином я дістала купу сюжетів для нового тематичного портфоліо. Захопливо було тишком пробиратися всередину і фотографувати щілини і шмаття на стінах. Мою напівпідвальну комірку майже не пошкодили. Я залишила тут своє старезне металеве ліжко з матрацом на пружинах, бо воно нагадувало в'язничне, і ще багато мотлоху, який не хотілося забирати з собою. Сусіди теж подекуди позалишали різний непотріб, трухляві вицвілі крісла, кульгавий стіл і канапу-мурашник. Принести б сюди свічок і знімати вночі...Уявляю зловісні відблиски у великому дзеркалі з пощербленою рамою. Буває, блукаєш і шукаєш оригінальні кути зору для композицій, а вони ось тут, під ногами, зліва, справа і зверху... З такими думками виходжу, обережно пригинаючи голову, вдивляюся, щоб не перечепитися через уламки стіни чи не потрапити голими ногами у кропиву. Сонячне світло безжально блимає в обличчя, і я на мить намагаюся розслабити всі до одного м'язи…

Ти сидиш за кілька кроків біля огорожі і вимальовуєш гілкою на піску якісь ієрогліфи. Виставив на поталу ультрафіолету свою вже добряче обпалену сонцем спину і гадаєш, що тобі все дозволено?..З'являтися отак раптово, без попередження. І як ти взагалі мене розшукав?

Три останні роки мені було без тебе цілком...інакше. Пригадую, шкільний друзяка розказував, що ти покинув боксувати. І я не сумніваюся, що більше на ринг ти не вийдеш. Скоріш усього, трапилося щось таке, що змусило тебе поставити на цьому крапку. Що ж...А я так і не побачила жодного твого бою. Ніколи не зрозумію насолоди видовища, де двоє чоловіків прикрашають один одного синцями і каліцтвами. Неодноразово зламані ребра, звернуті щелепи, перебиті носи – просто краса! І як тут не згадати про відкушене вухо по-тайсонівськи.

Колись дбайливий батько хотів придбати тобі мансарду в старому будинку коло міської ратуші. Сподівався, що бокс тобі врешті-решт обридне, і ти повернешся до живопису. Дійсно, навіть твої дитячі малюнки вражали дивовижним відчуттям кольору та об'єму. Ці похмурі воїни в обладунках, ікласті крилаті монстри з довгими пазурами часто снилися мені і видавалися аж надто реальними.

Не пам'ятаю, щоб раніше твоє обличчя набувало такого напрочуд довершеного виразу: легка втома і всеохоплюючий спокій. Чудовий, просто чудовий типаж. На жаль, ти чомусь ненавидів позувати для моїх фотографій, хоча і міг розглядати їх годинами. Хіба зараз що-небудь змінилося?
-Гáряче. - Збентежено сідаю поряд. Ти мовчки погоджуєшся і обтрушуєш свої зеленкуваті штани камуфляж. Відставний вояка.
-Хочу тебе дещо попросити. - Наче я не здогадуюся, що ти тут зовсім не для того, щоб розводити милі моєму серцю теревені.
-...?
-Пожити у тебе тижнів зо два.
-Тут? - показую на старого каліку без даху. - Хіба немає кращого варіанту?
-Дуже треба. Неприємності. - Аж такі, що ти зібрався з духом і з'явився мені на очі. Досі цього не спостерігалося.
-Як хочеш. Але не думаю, що тобі тут сподобається.
-Ну, маю надію, що твій підвал вцілів. - Ніякий не підвал, а напівпідвальне приміщення.
-Та вцілів.
Невимушено закладаєш руки за голову і витягуєшся на піску на весь зріст.
-Чудово. А щурі там є?
Жартуєш? Минулого року проводили дезінфекцію.
-Ні, немає. Правда, води з електрикою теж нема.
-Не страшно, - смієшся ти. - Люблю екстремальні умови.

Увечері ти вже сидиш на моєму в'язничному ліжку і поїдаєш яєчню з ковбасою, яку вдалося вихопити практично з-під носа піаністової матусі. Довелося тимчасово покористуватися щедрими запасами продовольства з її холодильника – нехай радіє, що в її синочка вовчий апетит.
Зручно вмощуюся на широкому підвіконні, підібгавши під себе ноги у смугастих вовняних шкарпетках і пірнаю у медитацію...
-Тобі краще із довгим волоссям, – чую раптом. Так, як колись у старі добрі часи, коли ти не відпускав мене від себе ні на мить. Поки я не вирвалася сама.
-Слухай, а чому ти пішов з боксу? Тренер ж обіцяв тобі блискучу кар'єру. - А чому я пішла від тебе? Адже нам передрікали блискуче майбутнє...
-Почало затягувати. Як якась нав'язлива ідея. - Як наркотик. Солодкий опіум – так , здається, я тебе жартома називала. Втім, багато часу минуло, може, я просто щось вигадую.
А мені вже кілька ночей підряд сниться дивний сон. Ніби наш напіврозвалений будинок раптом засяяв, як після кропіткої реставрації…У віконному склі відбиваються сонячні промені, а новенькі пофарбовані двері під’їздів ніби запрошують: «Сюди, сюди! Тут гарно, тепло і затишно!» Навіть, коли прокидаюся, після цього сну залишається невимовне відчуття спокою і тепла.

На стінах будинку потроху виростають рясні ліани, гойдаються банькаті лемури, бігають кумедні макаки, дріботять крилами мініатюрні колібрі. Все цеглисто-червоного кольору. Треба добути тобі кольорової крейди... Можливо цього разу вийде краще.

Шубовсть!.. І розпашіла під липневим промінням вода грайливо прийняла його у свої обійми. Рухаючись з неймовірною легкістю, без жодних зусиль, відьмак поплив до протилежного берега. Ставок млів у захваті від граційного міцного тіла, хвиля куйовдила волосся русалок, що задивлялися на нього сидячи на дні. Час від часу він пірнав углиб, щоби шукати за гарними камінцями, і хвостаті дівчата зашарівшись пускали йому бісики.

Виринав відьмак стрімко, випроставши руки вгору і відкинувши назад голову в екстазі. На мить його бездонні смоляні очі пронизувало зухвалим блиском. Він ніби кидав виклик звичній лісовій декорації. Проте, вогник у погляді одразу згасав, і зморений невідомо чим відьмак лежав на заціпенілій воді, і навіть не примружившись, розглядав небесну вись. “Дивна річ – небо...- здригнувся він зненацька від слів, які вітер доніс здалеку. - Ніколи не буває однаковим...” Слова шурхотіли так, ніби вилетіли з чужих давніх спогадів. Відьмак чхнув і спробував відігнати приблудні думки. Люди?.. Так собі, глина у різних проявах. Давно не спілкувався з упирями та перевертнями, от і розхвилювався, душовбогий.

Прихилившись до стовбура старої верби, за ставком спостерігала жіноча тінь. Прозора переливчаста постать. Прикрила вуста рукою, аби звук дихання не вияви її присутності. Хоч відьмака не збентежив би зараз і грім з блискавкою: думкою створивши навколо себе кришталеву сферу, він розлігся дрімати просто на воді Спокій. Тиша. І більше нічиїх думок...Крізь кришталь сфери тіло відьмака здавалося ще більш оливковим, і кожним м'язом нагадувало мікелянджелівського Давида. На грудях мінився мерехтливим сяйвом знак Кабали.

Лісова громада екзальтовано застигла у передчутті чогось неминучого. На довгих променях сонця живим гербарієм в польоті застигли метелики і вся комашня. Вітер, вочевидь, ховався десь у німих кущах, затуляючи рота долонею, як ота жіноча тінь за вербою. А вона, обійнявши струхлявіле дерево, так само прикипівши блідими зіницями до ставка, і часом важко, з надривом зітхала. Вона пам'ятала його...Нечітко, уривками, з одного з попередніх своїх існувань. Тоді ще він дивився і бачив кольором неба. Зухвало і впевнено...Уся її прозора постать аж потемніла від погано прихованого болю, і не в змозі більше стримуватися, вона кинулася до води і впала обличчям вниз на кришталеву сферу. Відьмак не поворухнувся і не розплющив очей, а на поверхні кришталю з'явилася одна-єдина крихітна тріщина. Крізь неї вузеньким струменем тінь проникла всередину. Сльозою впала відьмакові на груди, і сферу заповнило яскраво-малинове світіння. Він раптом відчув, що захлинається водою і вогнем одночасно.

Відьмака наче спаралізувало... і раптом просвіт: зелена галявина, вогнище, струмок...потяг, людно, незграбний дівочий усміх...музика, шум, знайомий голос – один із багатьох...Так легко... Сферу поволі накрило водою.

Русалки скоро знайшли на дні жадану забавку. Хихотіли, заводили поміж собою бійки, танцювали, пестили, вплітали йому до волосся барвисті водорості. Зазирнули в очі і перелякалися – вони були сині-сині.

З мандрівки верталося сонце-Синдбад,
і стукіт у грудях звучав, як набат.
Як оси, питання про «де ми» і «хто ми»
чимдуж насідали. Хитало від втоми.
Ми крапки губили, і ставили коми,
травинки, як пера, затисши в губах.

Веселі, немовби хильнули зела,
ламали на ласі шматки шоколад,
і падали роси, мов краплі абсенту,
і рай уміщався в наметі з брезенту…
Поставили б гроші усі аж до цента
на те, що ти зміг би усе – я змогла б,

бо вільні. Повітря – ковтки молока,
і пульс ошалілий у венах навскач…

Минулося.
Може, були ми нездари?
І будень в оселі давно господарить,
а ти в оберемку листів календарних,
мене не знайшов –
та чи там ти шукав?

Прозорий шарф у золотисту смужку
Оманливо прикриє декольте,
А на щоку пущу грайливу «мушку»,
Гарденії до зачіски? Не те -
Лиш лілії під стать оцій красі.
Останній штрих - і я готова, sieur...

О mon ami, я скучила за сонцем -
Його, як перстень, загубила десь,
І ось я бачу сяйво - чи не сон це?
Ви тут, мессіре, - чудо із чудес! -
Отож мерщій у будуар, молю,
Відомо - все під силу королю.

О пута ці - мережива і шовк!
І миготять в очах гачки-шнурівки,
Луї, а ви дикун! Голодний вовк!
Не рвіть! Спішать на поміч покоївки,
На волю прагне королівський шал -
І вам дала інфанта відкоша?!

Перука пишна, ніби чорний ліс,
На білих простирадлах із Ліону;
І ми, як Феб і німфа, розляглись
Monsieur, зніміть нарешті цю корону!
І почет ваш, благаю, відішліть -
На ложі рівні люди й королі...

Він не схожий на інших, тату,
Б'є від нього тепло, як струм…
Пригорне він – і ніби свято!...
Сміючись, вимітаю з хати
порохи невеселих дум

Він ясний. Навіть зморшка злості
не шугне по чолі, мов рись, -
Сяє він… чи мені здалося?
Але запах його волосся
оберегом зі мною скрізь

Пильно гляну йому у вічі,
І згадаю чомусь тебе -
І галявини ті суничні,
І Люсí позахмарне личко,
І сержанта печальний бенд…

Знаєш, виросла вже малеча -
Часом чуюсь на років сто.
Ніжномовно пером лелечим
він мені укриває плечі…
Він не скривдить мене… як той

Знову, татку, на дворі студінь,
Сипле з неба, немов з цебра,
Ще попереду будуть грудні…
І згоряє на попіл сумнів,
чи взялась я з його ребра

На запорошеному снігом мості стояла жінка і дивилася у воду. Зимова вода вабила, обіцяла вічність на темному студеному ложі, та жінка стояла нерухомо та спостерігала, як по крижинам ковзало проміння сонця. Їй подобався невимушений рух води і блискітки на кризі, подобалося, як вигиналися снігові пластівці у танцювальним па і так досягали води, щоб стати з нею єдиним цілим. Жінку не цікавили таємниці річкового дна: по небі блукало зимове сонце з лукавим блиском в очах і обіцяло дивовижні настрої...

Всюди біло-пухнасто постелила віхола і тепер спочиває на схилах. На шляху – слизько: ноги роз'їжджаються як у новонародженого лошати. Рум'янець на лиці і якась нестримна радість...Дійсно, почуваєшся дитиною.

Вона обережно, щоб не послизнутись, зійшла з моста і підстрибцем подалася далі – шукати нових відчуттів. І знову тихо – тільки чути як важко дихає хвоя, і скрегоче зубами дядько Січень. Напевно, від холоду.

...Місто електромереж і вантажівок уже дрімало і не помітило, як щезали під колесами уривки спогадів і думок...

Темрява поволі розгорталася. Де-не-де її ліниво скубнув Великий Пес і вивільнив смужки світла. Та ось агонізує блідолиций місяць під натиском хмарищ, і коло темряви замикається. Усередині, як звичайно після дощу, пахне пилом. Вологою пилюкою, а ще бензином, який розплився по асфальту пістрявою фантазією. Погойдувалися, мов у трансі, дерева, мугикаючи чергову мантру, і час від часу задихалися від анемічного кашлю. Провулками сновигала міліція, вишукуючи запізнілих порушників.

Врешті-решт за кожним кущем їм починали ввижатися таємні мафіозні клани, серійні маніяки-вбивці і наймані кілери одразу. Люди у формі лаялися, байдужіли і складали звіт. Про випадковий шурхіт прілого листя, про шепіт закоханих та розгнівану кавоварку у вікні першого поверху. І про знайомий запах вологої пилюки. А вулиці злегка позіхали у передчутті омріяного кількагодинного спокою.

Панна Л. була звичайнісіньким привидом. Вона здавна жила в моїй коморі серед старого ганчір'я і тарганів. Ввечері вона почувалася якнайкраще і виходила блукати на сходах. У сукні з вельоном, пожовклій під впливом часу, в дешевих прикрасах. Родимка на лівій щоці. Просто красуня, щоправда, ніс трохи завеликий, та це ж аніяк не вада. Походжає навколо, шурхотить спідницями.

Спочатку її лякалися: кицька, листоноша і гості, що ненадовго у нас затримувалися, тремтіли від панічного жаху. Мама її не бачила, а от батько взагалі не користувався її симпатією. Вірніше, вона виявляла йому свою відверту зневагу, навіть відразу. Стикаючись із ним впритул, зміряла його вбивчим поглядом і злісно щось буркотіла. Одно разу перекинула на нього чайник з окропом, наче зовсім випадково. Напевно, думала, що він поцупив її улюблене віяло і тепер старанно відбріхується. Панну Л. нудило від чоловіків, які плели нісенітниці - на цьому ґрунті ми знаходили спільну мову. Вона так само полюбляла “Шлях Карліто” і щоразу настирливо зазирала на екран мені через плече. Можливо, сподівалася побачити своє віяло у танцівниці Гейл.

В ночі місяця уповні панна Л. ставала навдивовижу прудкою. Вальсувала вниз-угору сходами, балансувала на бильцях крісел, задмухувала свічки. Стукотіла підборами, ризикуючи зіпсувати вимріяні мною перські килими і справжню китайську порцеляну. Вихор не вщухав, уявні горнятка тріскали, трощилися тарілочки, молочник і цукерниця, а панна Л. перевертала все догори дном. Вочевидь, шукала своє віяло... Сонна кицька дивилася на неї крізь шпарини очей і звикала до переполоху.

За збитки я погрожувала замкнути її до скрині, і минулого літа панна Л. подалася хтозна-куди. Але перед тим я віддала їй своє віяло з індичого пір'я. І, здається, вона нарешті заспокоїлась.

- 1999 -

світу тягар на плечах неатланта
лоскотом пір’я,
дрібку б мені талану...чи таланту
красти сузір’я,
тільки-но Пес задрімає - сердитий
неба тюремник,
гронами рвати, до краплі цідити
сили таємні

кулю земну на тендітні дівочі
плечі поклавши,
чую: моря коло вуха тріпочуть
буду, як завше,
сліпо вдивлятись у видимі речі
дзвінко мовчати,
знати напевно: брутальний чи ґречний,
вже на початку

сіпнусь – і небо розпачливим танцем
зорі прикрасять,
злинуть дощем...я умиюсь і стану
tabula rasa

ніжний лицарю мій
у тінí довгих вій
у шоломі із чубом русявим
зашумить буревій
ми почнемо двобій
і зіткнемось під місячним сяйвом

затупили списи
кінь багнюку місив
але труднощі кров розігріли
не злякався краси
значить вистачить сил
направляти отруєні стріли

ти не стримуй себе
хай летить шкереберть
ворог твій із відкритим забралом
вістря поміж ребер
певно воля небес
моє серце твоєму програло

15-09-2007

Бруківкою блукає ранок юний,
плутаючись у складках королівського фіолету,
а сонне місто визирає в тріщини віконної мозаїки
на постать юну
духмяністю повік

Не обертаючись крокує ранок юний,
вкриваючи бруківку шовком босих ніг,
в повітря дихає бентежними кольорами льону,
вбирає шкірою шал княжого Середньовіччя
і розправляє вільно плечі

Прямуючи дорогою блакитних горизонтів
знаходить на запястках
пахощі п’янкої хвої з Кайзервальду;
дощу волога ласка - на прозорому чолі,
і на м’яких вустах ранкових
хмарка усміху відпочиває…