Вони зазіхнули на мій дім. Подумати тільки – я, неспроможна прив’язатися до жодного місця, вічна мандрівниця, страждаю від того, що моєму будинкові, цій бездушній істоті з цегли та бетону, загрожує повна і абсолютна ліквідація. Здається, яка мені різниця – адже без даху над головою я не залишуся. Аж ні, чомусь ця споруда стала такою дорогою моєму серцю, ніби рідна і близька людина. І страх розлуки з нею болить-пече, і ніщо не здатне повернути мені хороший настрій.

Бульдозери гучно робили свою справу, і їх металеві пащі вихоплювали одна поперед одної ласі шматки. Вже рік, як наш будинок стояв у аварійному стані тут, між акаціями, і ніби нікому не заважав. Проте, міськрада побоювалася, що пожильці таки знайдуть під благеньким дахом біди на свої голови – погане паблісіті гарантовано! – то ж одноголосно вирішили: знести. Підготували наказ, і навіть вивели кампанію на рівень місцевого тижневика, при нагоді цитуючи листи від вдячних громадян, які нібито стомилися від напівлюдського животіння у старій руїні. Районна адміністрація дбайливо виділила нам кімнати у якомусь гуртожитку, пообіцявши у найближчому майбутньому побудувати на місці зносу новеньку багатоповерхівку. Отож, не було іншого вибору, ніж пакувати валізи і рятувати бабусину шафу.

Збираючи речі, згадую слова однієї подруги: «Кожен переїзд дає можливість позбавитися купи непотребу, сміття і старих лахів. У всьому варто шукати позитив.» Я з ентузіазмом узялася за роботу, і вже за кілька годин у коридорі назбирався десяток туго набитих пластикових мішків. На світ Божий з під дивану з’явилася густо припорошена пилюкою книжка Олді з міфічними істотами на обкладинці. Перетрушую сторінки і голосно чхаю…З книжки на підлогу вилітає фотографія з дуже знайомим обличчям, щоправда, як мінімум десятирічної давності.

А зараз ти вже зовсім не такий, довгі кучері давно перетворилися у еклектичну коротку стрижку, і навмисне подерті на колінах джинси змінилися на зручний стиль «мілітарі». Принаймні так ти виглядав, коли ми бачилися востаннє. Я втекла, бо почала прив’язуватися до тебе, а це загрожувало болем і втратою незалежності. Тоді мені важко навіть було думати про таке. Що ж, час минає, люди міняються. Цікаво, де ти тепер і що з тобою?..Намагаючись відігнати від себе надоїдливі думки, запихаю фото назад у книжку, а книжку у напівзаповнену коробку, і продовжую готуватися до переїзду. А в вухах лунає ніби зі старого магнітофона “Opium, desire or will? ” маловідомого у нас на той час гурту Moonspell.

Ідея гуртожитку мене аж ніяк не тішила, крім того, прив’язаність до обжитого місця давалася взнаки. У пригоді стали старі зв'язки, і я оселилася у знайомого піаніста в домі навпроти. Він був винен мені послугу, так як щотижня водив до мене своїх дівчаток, щоб матуся не застала на гарячому. Відверто кажучи, вдача у неї була дійсно нестерпна.

Ні в під'їзді, ні на вулиці вона вперто не віталася з сусідами, килими трусила виключно по неділях і навіть намагалася отруїти кицьку, яка об'їдала вазони на її балконі. Мені було трохи жаль «малого», тому він отримував ключа щоразу, коли я від’їздила у справах. Горгоноподібна піаністова матуся з невід'ємними від її образу рожевими бігуді ще з дня першого знайомства з нею викликала у мене печію. Уфф!.. Хоча зі мною вона трималася на диво люб'язно, адже я відмінно знала її слабке місце: фурію можна було підмовити і на державну зраду, пообіцявши розповісти інтимні подробиці особистого життя акторів “Династії”. Врешті-решт ладнали ми не так погано.

За кілька тижнів на подвір'ї з'явилася череда зубастих бульдозерів і десяток спецівок з прокуреними голосами. Добряче порипавши наш старий будинок, товариство всілося за домашні канапки з ковбасою, а по обіді, підбадьорене міцним самогоном горлало “Розпрягайте хлопці...” і “Чий-то кінь...”, демонструючи неабиякі здібності в найкращих національних традиціях. Наступного дня пішов дощ, і вони гуртом місили багнюку, не звертаючи за лайкою уваги на те, як плакали де-не-де вцілілі вікна. Дітлахи качалися в багнюці, гатили камінням у горобців і вищали від задоволення. Всім було весело. Будинок відповідно радів, що його не чіпали. А мені чомусь, мов від серця відлягло, коли я побачила, що нашу «фортецю» залишили у спокої. Кожен удар, який завдавали будинкові, начебто відбивався на мені, залишаючи невидимі синці і подряпини.

Того вівторка хлопці із бригади ще активно робили вигляд заклопотаних і визираючи із кабін ділилися “конструктивною” інформацією. А в середу, як і слід було цього чекати, всі шість бригад району оголосили страйк. Не платили досить, а може, самогон не сподобався. Густо засмітивши за короткий термін наше подвір'я недопалками, пластиковими пляшками і пакетами, будинок залишили напризволяще. Його зовнішній вигляд мало чим змінився - хіба що не вистачало верхньої частини, і десяток віконниць світилися порожніми очима. Подібна безвідповідальність нікого не здивувала, тільки піаністова матуся, витираючи масні пальці фартухом, зарепетувала з балкону: “Халтурники!!”. На цьому епопея зносу призупинилася. Подвір'я заросло хвощем і лободою, які зовсім сховали заіржавілі поштові скриньки на похиленому стовпці.

Таким чином я дістала купу сюжетів для нового тематичного портфоліо. Захопливо було тишком пробиратися всередину і фотографувати щілини і шмаття на стінах. Мою напівпідвальну комірку майже не пошкодили. Я залишила тут своє старезне металеве ліжко з матрацом на пружинах, бо воно нагадувало в'язничне, і ще багато мотлоху, який не хотілося забирати з собою. Сусіди теж подекуди позалишали різний непотріб, трухляві вицвілі крісла, кульгавий стіл і канапу-мурашник. Принести б сюди свічок і знімати вночі...Уявляю зловісні відблиски у великому дзеркалі з пощербленою рамою. Буває, блукаєш і шукаєш оригінальні кути зору для композицій, а вони ось тут, під ногами, зліва, справа і зверху... З такими думками виходжу, обережно пригинаючи голову, вдивляюся, щоб не перечепитися через уламки стіни чи не потрапити голими ногами у кропиву. Сонячне світло безжально блимає в обличчя, і я на мить намагаюся розслабити всі до одного м'язи…

Ти сидиш за кілька кроків біля огорожі і вимальовуєш гілкою на піску якісь ієрогліфи. Виставив на поталу ультрафіолету свою вже добряче обпалену сонцем спину і гадаєш, що тобі все дозволено?..З'являтися отак раптово, без попередження. І як ти взагалі мене розшукав?

Три останні роки мені було без тебе цілком...інакше. Пригадую, шкільний друзяка розказував, що ти покинув боксувати. І я не сумніваюся, що більше на ринг ти не вийдеш. Скоріш усього, трапилося щось таке, що змусило тебе поставити на цьому крапку. Що ж...А я так і не побачила жодного твого бою. Ніколи не зрозумію насолоди видовища, де двоє чоловіків прикрашають один одного синцями і каліцтвами. Неодноразово зламані ребра, звернуті щелепи, перебиті носи – просто краса! І як тут не згадати про відкушене вухо по-тайсонівськи.

Колись дбайливий батько хотів придбати тобі мансарду в старому будинку коло міської ратуші. Сподівався, що бокс тобі врешті-решт обридне, і ти повернешся до живопису. Дійсно, навіть твої дитячі малюнки вражали дивовижним відчуттям кольору та об'єму. Ці похмурі воїни в обладунках, ікласті крилаті монстри з довгими пазурами часто снилися мені і видавалися аж надто реальними.

Не пам'ятаю, щоб раніше твоє обличчя набувало такого напрочуд довершеного виразу: легка втома і всеохоплюючий спокій. Чудовий, просто чудовий типаж. На жаль, ти чомусь ненавидів позувати для моїх фотографій, хоча і міг розглядати їх годинами. Хіба зараз що-небудь змінилося?
-Гáряче. - Збентежено сідаю поряд. Ти мовчки погоджуєшся і обтрушуєш свої зеленкуваті штани камуфляж. Відставний вояка.
-Хочу тебе дещо попросити. - Наче я не здогадуюся, що ти тут зовсім не для того, щоб розводити милі моєму серцю теревені.
-...?
-Пожити у тебе тижнів зо два.
-Тут? - показую на старого каліку без даху. - Хіба немає кращого варіанту?
-Дуже треба. Неприємності. - Аж такі, що ти зібрався з духом і з'явився мені на очі. Досі цього не спостерігалося.
-Як хочеш. Але не думаю, що тобі тут сподобається.
-Ну, маю надію, що твій підвал вцілів. - Ніякий не підвал, а напівпідвальне приміщення.
-Та вцілів.
Невимушено закладаєш руки за голову і витягуєшся на піску на весь зріст.
-Чудово. А щурі там є?
Жартуєш? Минулого року проводили дезінфекцію.
-Ні, немає. Правда, води з електрикою теж нема.
-Не страшно, - смієшся ти. - Люблю екстремальні умови.

Увечері ти вже сидиш на моєму в'язничному ліжку і поїдаєш яєчню з ковбасою, яку вдалося вихопити практично з-під носа піаністової матусі. Довелося тимчасово покористуватися щедрими запасами продовольства з її холодильника – нехай радіє, що в її синочка вовчий апетит.
Зручно вмощуюся на широкому підвіконні, підібгавши під себе ноги у смугастих вовняних шкарпетках і пірнаю у медитацію...
-Тобі краще із довгим волоссям, – чую раптом. Так, як колись у старі добрі часи, коли ти не відпускав мене від себе ні на мить. Поки я не вирвалася сама.
-Слухай, а чому ти пішов з боксу? Тренер ж обіцяв тобі блискучу кар'єру. - А чому я пішла від тебе? Адже нам передрікали блискуче майбутнє...
-Почало затягувати. Як якась нав'язлива ідея. - Як наркотик. Солодкий опіум – так , здається, я тебе жартома називала. Втім, багато часу минуло, може, я просто щось вигадую.
А мені вже кілька ночей підряд сниться дивний сон. Ніби наш напіврозвалений будинок раптом засяяв, як після кропіткої реставрації…У віконному склі відбиваються сонячні промені, а новенькі пофарбовані двері під’їздів ніби запрошують: «Сюди, сюди! Тут гарно, тепло і затишно!» Навіть, коли прокидаюся, після цього сну залишається невимовне відчуття спокою і тепла.

На стінах будинку потроху виростають рясні ліани, гойдаються банькаті лемури, бігають кумедні макаки, дріботять крилами мініатюрні колібрі. Все цеглисто-червоного кольору. Треба добути тобі кольорової крейди... Можливо цього разу вийде краще.