Шубовсть!.. І розпашіла під липневим промінням вода грайливо прийняла його у свої обійми. Рухаючись з неймовірною легкістю, без жодних зусиль, відьмак поплив до протилежного берега. Ставок млів у захваті від граційного міцного тіла, хвиля куйовдила волосся русалок, що задивлялися на нього сидячи на дні. Час від часу він пірнав углиб, щоби шукати за гарними камінцями, і хвостаті дівчата зашарівшись пускали йому бісики.

Виринав відьмак стрімко, випроставши руки вгору і відкинувши назад голову в екстазі. На мить його бездонні смоляні очі пронизувало зухвалим блиском. Він ніби кидав виклик звичній лісовій декорації. Проте, вогник у погляді одразу згасав, і зморений невідомо чим відьмак лежав на заціпенілій воді, і навіть не примружившись, розглядав небесну вись. “Дивна річ – небо...- здригнувся він зненацька від слів, які вітер доніс здалеку. - Ніколи не буває однаковим...” Слова шурхотіли так, ніби вилетіли з чужих давніх спогадів. Відьмак чхнув і спробував відігнати приблудні думки. Люди?.. Так собі, глина у різних проявах. Давно не спілкувався з упирями та перевертнями, от і розхвилювався, душовбогий.

Прихилившись до стовбура старої верби, за ставком спостерігала жіноча тінь. Прозора переливчаста постать. Прикрила вуста рукою, аби звук дихання не вияви її присутності. Хоч відьмака не збентежив би зараз і грім з блискавкою: думкою створивши навколо себе кришталеву сферу, він розлігся дрімати просто на воді Спокій. Тиша. І більше нічиїх думок...Крізь кришталь сфери тіло відьмака здавалося ще більш оливковим, і кожним м'язом нагадувало мікелянджелівського Давида. На грудях мінився мерехтливим сяйвом знак Кабали.

Лісова громада екзальтовано застигла у передчутті чогось неминучого. На довгих променях сонця живим гербарієм в польоті застигли метелики і вся комашня. Вітер, вочевидь, ховався десь у німих кущах, затуляючи рота долонею, як ота жіноча тінь за вербою. А вона, обійнявши струхлявіле дерево, так само прикипівши блідими зіницями до ставка, і часом важко, з надривом зітхала. Вона пам'ятала його...Нечітко, уривками, з одного з попередніх своїх існувань. Тоді ще він дивився і бачив кольором неба. Зухвало і впевнено...Уся її прозора постать аж потемніла від погано прихованого болю, і не в змозі більше стримуватися, вона кинулася до води і впала обличчям вниз на кришталеву сферу. Відьмак не поворухнувся і не розплющив очей, а на поверхні кришталю з'явилася одна-єдина крихітна тріщина. Крізь неї вузеньким струменем тінь проникла всередину. Сльозою впала відьмакові на груди, і сферу заповнило яскраво-малинове світіння. Він раптом відчув, що захлинається водою і вогнем одночасно.

Відьмака наче спаралізувало... і раптом просвіт: зелена галявина, вогнище, струмок...потяг, людно, незграбний дівочий усміх...музика, шум, знайомий голос – один із багатьох...Так легко... Сферу поволі накрило водою.

Русалки скоро знайшли на дні жадану забавку. Хихотіли, заводили поміж собою бійки, танцювали, пестили, вплітали йому до волосся барвисті водорості. Зазирнули в очі і перелякалися – вони були сині-сині.