На запорошеному снігом мості стояла жінка і дивилася у воду. Зимова вода вабила, обіцяла вічність на темному студеному ложі, та жінка стояла нерухомо та спостерігала, як по крижинам ковзало проміння сонця. Їй подобався невимушений рух води і блискітки на кризі, подобалося, як вигиналися снігові пластівці у танцювальним па і так досягали води, щоб стати з нею єдиним цілим. Жінку не цікавили таємниці річкового дна: по небі блукало зимове сонце з лукавим блиском в очах і обіцяло дивовижні настрої...

Всюди біло-пухнасто постелила віхола і тепер спочиває на схилах. На шляху – слизько: ноги роз'їжджаються як у новонародженого лошати. Рум'янець на лиці і якась нестримна радість...Дійсно, почуваєшся дитиною.

Вона обережно, щоб не послизнутись, зійшла з моста і підстрибцем подалася далі – шукати нових відчуттів. І знову тихо – тільки чути як важко дихає хвоя, і скрегоче зубами дядько Січень. Напевно, від холоду.

...Місто електромереж і вантажівок уже дрімало і не помітило, як щезали під колесами уривки спогадів і думок...

Темрява поволі розгорталася. Де-не-де її ліниво скубнув Великий Пес і вивільнив смужки світла. Та ось агонізує блідолиций місяць під натиском хмарищ, і коло темряви замикається. Усередині, як звичайно після дощу, пахне пилом. Вологою пилюкою, а ще бензином, який розплився по асфальту пістрявою фантазією. Погойдувалися, мов у трансі, дерева, мугикаючи чергову мантру, і час від часу задихалися від анемічного кашлю. Провулками сновигала міліція, вишукуючи запізнілих порушників.

Врешті-решт за кожним кущем їм починали ввижатися таємні мафіозні клани, серійні маніяки-вбивці і наймані кілери одразу. Люди у формі лаялися, байдужіли і складали звіт. Про випадковий шурхіт прілого листя, про шепіт закоханих та розгнівану кавоварку у вікні першого поверху. І про знайомий запах вологої пилюки. А вулиці злегка позіхали у передчутті омріяного кількагодинного спокою.