З мандрівки верталося сонце-Синдбад,
і стукіт у грудях звучав, як набат.
Як оси, питання про «де ми» і «хто ми»
чимдуж насідали. Хитало від втоми.
Ми крапки губили, і ставили коми,
травинки, як пера, затисши в губах.

Веселі, немовби хильнули зела,
ламали на ласі шматки шоколад,
і падали роси, мов краплі абсенту,
і рай уміщався в наметі з брезенту…
Поставили б гроші усі аж до цента
на те, що ти зміг би усе – я змогла б,

бо вільні. Повітря – ковтки молока,
і пульс ошалілий у венах навскач…

Минулося.
Може, були ми нездари?
І будень в оселі давно господарить,
а ти в оберемку листів календарних,
мене не знайшов –
та чи там ти шукав?