Чому мені так дурно і моторошно? (Питання до себе). Уже котру годину хочу узятись за серйозну справу ніж сидіти і виливати на наступний день після дня свого народження фіґню.
Шкребе душу дурня відносин син а ма лось дурний але в тому… щось таки є. Хочеться матюкатись хоча ніколи цього по-справжньому не робив. Не вважаю за потребу? А коли мене так…: по-християнськи, обухом по голові буц-буц. Лікар сказав аритмія. Я поза ритмом. В моєму “Я” – А-ритмія. Боляче, дурно, спокійно – бо сам!!!
Хочу бути самим собою! Я хочу залишатись собою! Не маєте права лізти, влазити, пхатися, встромляти свою присутність у мою. На-а-фіґ вам існування з Богом?
Бог сам розбереться – не маленький!
Маю працювати. Маю, бо плине час, час, час… Час… коли час жити? Коли замість тебе щось мають, наприклад: “Бога”?.. А я маю біль, краще – “Біль”. Біль від Бога. Я і болю б не мав, якби не представники Його – Великого – Всюдисущого біля мене.
Біль – він кращий – бо неБОГ.
Я не хочу Болю. Він сторонній – це тільки подразник на мою присутність… Де?
Хочу знищити присутність… Присутність… У чомусь може це бути загрозою для Бога. Але він вічний! Не те що я: Олег Левченко… підкреслити, закреслити, вбити присутність заради присутности і змісту чогось більшого за присутність.
:: ХХІ :: 3.11.02.

Дивно, вона знає його в потилицю. На цій потилиці, як починається, так і закінчується романтика. Їй чомусь (як придивилась було уважно) привиділась його потилиця змащена шоколадом з красивих леді… Вона навчила себе думати, що це має бути тільки як сон і… крапка. Енна потилиця про це здогадувалась і вдаючи, що саме так і думає “бачила її на своїй шиї!” Отже, сіромозкість потиличного хребця перевищила цноту страусового погляду у пісок.
Як у салон веселої моди дивилась: о, Боже всесильний, усе на лице!..
:: ХХІ :: 3.11.02.

Привіт, розчулена інтелектом! Ти не розгубишся на моєму стривоженому тілі. Ось, саме так, спілкуючись із Невидимим, ми починаємо розуміти свою багатозначність.
Хоріє хрест, звисають чемно руки і світ рабів й арабів перед Богом здіймають “себе?”, “славу?”, “дух?”, “…?”. Тихенько смокче з папірця солодка киця рибку. Папірець схожий на розгорнуту схему Землі. (Дивний збіг апетитів). Ця мила киця має також і моє!..
Підглядати за життям – невдячна справа, якщо хліб видовищ конструктивно вирішив: вийти блювотою.
Я формую високі ідеали: закосмічую життя! На біса вам цей бісер халєровий? На руку любовна сила плете фенічку! Приміром: Силу, за чудовою можливістю, ми маємо обізвати: “Салом”, до того ж маючи для прихованих вуст чималеньку ширіньку… до самого куприка на голові.
Десь на поезії ворушили кохання. Стояли стоси книг та з них на діл упала тільки Біблія (для споживача) – одненька-одненька. Самотина! Не було для неї пари!..
На телефонному дроті висів камікадзе-череворозпусник.
:: ХХІ :: 19.10.02.

={ ++[ КОНТРАЦЕПЦІЯ, ]++ }=
лише не суши душу

Кілька вдалих етапів самореалізації і я стану дискомфортом у літературі. Усі схочуть не так, як я схочу хотіти. Хі-хі не вийде – буде регіт. Ходи-но сюди, я пригощу тебе своєю принадністю і ти волітимеш, як я. Хіба ти дихатимеш мною? Почнеться дихання зі змін. Латає небо золотаве денце душі. Ось бачиш, небо вже спромігся ти ковтнути! Утни космічну мережу ракет тілесних! Мій телевізор передав, що я відсутній в межах часу. …мені дарованому світу. Грішить Світбог у денній лямпі. А я сиджу на півдорозі розбитий мрією за простір. Ти переконаний в собі? Хіба мені дається воля, коли воліють жити всі?
:: ХХІ :: 5.10.02.

Зґвалтоване сяйво у погляді постфутуриста схотіло змінити своє розташування у темряві.
Постфутурист, доводячи до орґазму велич природи, запліднив її своєю присутністю. З води вийшла на берег Гикавка і подивилась підозріло на розжарену Особливість, що вляглась грітися
зґвалтованим сонцем. “Завжди знайдуться трутні, що на чуже добро тіло підставляють” – подумала Гикавка й свиснула Особливість по-совєтськи. Гикавка заспокоїлась. Під ластоподібними крилами ворушились ноги, їх було багато і вони збоченялися над м’ячем. Арбітр кліпнув оком, цмокнув язиком і у кімнаті стало приємно тихо і затишно-зручно. Десь у сусіда, над великим волохатим вухом дзичав комар.
Постфутуристу було весело.
:: ХХІ :: 5.10.02.

Народи вірш, після вагітности ти обов’язково матимеш орґазм! Я бентежив на собі дзеркальне відображення твоїх дотиків. Ти дорівнювала композитору, що констатує для себе існування свого шедевру. Правда, ти дивилась на мене крізь спрощений варіянт смачного бублика? Давай-но поговоримо про гострий сплеск емоцій у природі? Ба, збочений бедрик полетів! І нащо це йому життя? Западло бути ніжним до всього… Краще стану взірцем! Але знаєш, десь, за третіми дверима знайдуться буржуї, які збуджуються на ту, що не прикривається Богом: голою не шукає собі одежу праведности; й вона у сенсуальних стосунках з ним… ось там… А він чомусь переплутав значення слів оральний і анальний, з чого вийшла прикра ситуація… За своїми статистичними оцінками він зрозумів, що втратив наївність. Не легко їй було – голій з наївним статистом! І так, як усе це є за третіми дверима, цур, я нікому нічого не говорив! Осьо тільки й но мали розмову про віршика, що має народитися й трапитись маленьке диво. Добре?
:: ХХІ :: 3.10.02.

={ ++[ ЗАСЛУЖЕНЕ СЯЙВО ]++ }=
={ ++[ АБО ]++ }=
={ ++[ РУКА НА РАХІВНИЦІ НІЖНОСТЕЙ ]++ }=

Зверни увагу, мій діяґноз схожий на апендицит. Це не анекдот – це твоє відображення у дзеркалі, радше в люстерку або у воді – з дна до неба. Так краще бачити зорі, здається! Ти маєш ЩОСЬ схоже на слова. Ти хочеш говорити ЦИМ. Обернись, за тобою розквітла пальмою черешня! То не твоє обличчя в люстерку чужих ніжностей – наше! Говори зі мною пальцями. Ти мав чудову можливість помилитися. Молись! Схаменись, відчуй ріжницю між можливістю і того, що можна… Ревуть масні відносини, рахуючись з тертям. Вираховує випадковість свій приступ невиліковности. Гаркає секундна стрілка. Винувата у житті – секунда! Потерпаючі вміють знаходити “стрілку”!.. Мені здається, що ця розмова виховує в нас нове суспільство, із задоволеною формоутворювальною поверховістю щоденного споживання. Мене приваблює ваша поверховість. І раптом у простір: “Чого це у тебе кватирка відкрита?” Ґлюк помножений на ґлюк дорівнює інстинкту мас. У нашу свідомість втовкли суміш нас у натовпі і натовпу із нас. Нам стати виконавцем злих ілюзій та сірих недоречностей утіх? Заходьте в дім заблудшого у блуді м’яких тканин. Я хочу розказати про невпинність жіночих форм шизофренії. Ходи моє до мене диво! Ходи! Я зупиняюся наліво… Я забуваю про можливе веління мас і мого веління. Мовчи! ЩОСЬ схоже на слова… Твоя увага… Рука…
:: ХХІ :: 22.09.02.

Закоханий образ тіла на операційному столі, під вправними руками скульптора (радше – кухаря, але то – зайве) обов’язково схаменеться на слова: “За упокій”. Варто причавити в своїй особі черв’ячка ілюзій і підсунути дешевий товар фантазій, як виявиться, що ти не у своїй тарелі, і що твоя ситуація в чужому об’єктиві.
“Стороннім вхід заборонено!” – висить аґітка на маненьких зігнутих листочках перед квіточкою.
– Ви знаєте! Сьогодні квітка вирішила бути приголомшливою. Вона стала позувати перед людиною-прихована-камера. Не дай Біг, завагітніє щастям її фантазія! Вона ж така гарнюня! Вона ж така гарнюня! Вона ж така гарнюня!
Одчинились двері і до халепи увійшла жінка. Вона зупинилась біля ікебани, і у неї стався сумний вираз обличчя – суцільна черепно-мозкова діяльність. Про існування у неї мозку я тільки міг здогадуватись, а ось череп був справжнім. Від мого захвату у неї перехопило дух і вона гепнулась усім своїм, так би мовити – обличчям, на підлогу, перемкнувши мій погляд колінцями.
Бурмочучи під носа пісеньку про врбжих ляхів й москалів, сівши за рахівницю на мікросхемах – почав я підраховувати свої еротичні відступи від часу появ правильних та лихих урбанізмів. Тимчасово поплювавши на пальці і позбувшись закривавлених після кримінальної операції ґумових рукавичок, вирішив підійти до свого вічного пацієнта, та полоскотавши по його обличчю пальчиками й попрохавши показати мені свого язика, загадати майбутнє.
:: ХХІ :: 13.09.02.

Знаєш, ти втомилась ризикувати з вагітністю! Давай, я завагітнію?
Зверни увагу, моє обличчя подано з етикетом. Твоя благодійна інтонація мене тішить.
Моє тіло пахне тобою. Ти збираєш колекцію невимовлених ліній. Давай подаруємо себе картинам?
Теплого літа білі метелики маятимуть вдень. Прогуготіла ілюстрація ніг нашим містом.
На постелі залишки власної ініціятиви приголомшують своєю романтичністю. А ти казала про нещасний висновок!
Знаєш, добре коли тебе відвідують нормальні глюки! Мою увагу привернули благодійні імітації.
У маршрутному таксі, за 50 копійок я нагадав собі запах ґрейпфруту: а пахла меліса! І всього за 50 копійок.
Мені набридла на білому тлі аркуша екстремальна поезія. Я з неї краще зроблю хрестословицю. Тобі подобається… Я знаю.
Намедитуй нам простір! Ми у ньому затишно житимемо. Якщо просто ми хочемо ніжність любити… любити, як простір.
Твій фонд серця не вміщуватиме наш простір? Даруй мені!
Голі факти сюрчали по підвіконню. Неохайно виховані тіла хотіли ніжно хихотіти… Ді-ти. Ді-ти… Бажали діти ми… цей час.
Моя равликова поведінка втомилась.
Я вам під шкуру – “кохати” не заливаю! Повір, я – страждав, творив в умовах підвищеної майстерности. На нервах жив солодкий жир.
Даруй! Даруй мені теплом своїм ґлобальне потепління.
Саморозташування.
Я знаю, ти любиш поетичні відступи з хірурґічним втручанням. Я це зрозумів, коли ти запропонувала мені зламати носа. (?). Як дуже сумно на підйом…
Два дурники і один поет… Що з того краще? Не кривэлячи ти запитала у себе і вирішила у невлучний момент розсміятися.
Кохана, головне у реалізації почуттів – ставлення!
Натестувбла в собі багато, багато, багато світла. Я справді вдав із себе сліпого. Краще, коли тебе жаліють. Жаліють, що не можуть зазирнути у душу…
Плював на все тимчасово… Моє тіло все пахне тобою.
Моє ставлення іздихає сюром на шальках постфутуризму. Думка іздихає за сеанс.
Я дуже теплої думки про чиєсь ставлення, про чиєсь тіло, про чиєсь щастя.
Моє щастя – бути.
Торкнись серця, послухай оповідання “У церкві”. Дозвольте пройти, святі та грішні.
:: ХХІ :: 8.09.02.

Наді мною напружено звисали цицьки. Стерва. Конав день. На подушках лежали задоволені обличчя, гіперактивні язики і губи.
На тіло звисало сало. На сало звисало тіло. Проколоті слова із сережками на язиці вимовляли ля, як …ля. Я ж так і продумав – курва. Обличчя так і хлюпало задоволеннями… шлунку – маленького… серця. Хапало дух. Крапало з душі. Військовики перехопили хіба що (три крапки). Груди і сідниці грали в гіп-гоп. “Короля на шахове поле!” – кричало феміністичне дівоцтво. Шановні, до вашої уваги ми представляємо ціле поле сексуальної діяльности.
Заряджай! Плі!
Плітки тут зайві. Ми прозаїки, тому наші темпи проґрамні. Ми виходимо плавно на широку ногу планового міньєтаризму. Берімося за активне членство у спільній справі під спільною ґумкою!..
:: ХХІ :: 19.07.02.

Усі спостерігають, як за вікнами пролітають вогники. Усім подобається звук скрипки в якій сидять рядами. Скрипка летить у вічність. Вічна музика. Якась людина наспівує сіру пісеньку, від якої розбиваються серця і долі. Шматок клавесину застряг у повітрі і зупинився на одній ноті. Недописаний твір композитора. Пролітають вогники. Хтось каже диви, ма’, зірки, то, мабуть, з планети Земля?! Зірки залітають до дому і зупиняються на підвіконні. Мабуть, така вже мелодія тіла. Тіло не дихає, воно летить у другій половині клавесину, що банально згубив клавіші. Тепер на ньому ніколи не гратиме музикант. Сильні руки піднімають кулю, ставлять на голочку сумніву. І куля тримається. До неї лине скрипка.
:: ХХІ :: 8.02.02.

Хилитання спокою розвінчувало дику ненависть до одноманітности. Сірі дерунчики дивились вузлуватими пальцями на мою самовпевнену участь. У прихованому павутинні сміху причаївся дикуватий хлопчина на ймення Ка… далі губився якийсь зв’язок поколінь і ліній. Усе зупинялось на вузлуватих пальцях. Мій дитячий час постійного перебування очима в стелю вираховував з повітря виняткові мі…мо… голова… го…лова… г…олова… ва…ава… ма… ба… га…голова… - музику божевілля. Я відчував цей стан – стан стін… тінь стін… Це спонукало мене думати, що слова даровані для божевілля. Я почав вдягати шкарпетку, довго осмислюючи Бога. Чомусь він мовчав. Я був сірий і холодний. Мною керувала музика. Я жив не містом – тілом. Я перебував у собі. Шкарпетка зупинилась на пальцях ноги. Я вимірював тілом тепло. Хтось, розмішуючи ґоґель-моґель, вивчав моє обличчя. Я його не бачив (когось його…) і не відчував… я і зараз запідозрюю… Хтось обов’язково поряд. Самотність – це вже з тобою. Моя рука повільно вповзла в сукню ліжка і воно ахнуло, я спав… я хотів дуже спати, я хворий, у мене нежить, температура, образ.
:: ХХІ :: 6.02.02.

Я знав точно, що мені потрібно буде зійти через дві зупинки, але щось мені заважало… І я це знав.
Переді мною стояв своєрідної зовнішности чоловік і він мені заважав. Просто заважав. Я попрохав у нього вийти, він неохоче посунувся, я ще раз попрохав і вийшов…
Навіщо я вийшов, коли мені потрібно було зійти через дві зупинки?
:: ХХІ :: 4.11.01.

Він подумав. Потім почав дуже вимогливо виказувати… Спробував… перевірити. Була суцільна порожнеча. Він це розумів і ще дужче починав лізти з себе, щоб довести усю доцільність свого задуму. На нього дивились шість пар очей. Він це розумів і тому був вимогливим.
Ситуація розумна… – “говорить один”.
Потім… він знову спробував почути.
Долаючи порожнечу, голос усвідомив свою доцільність, і “згальмувавши” спитав у нього: чому ваша присутність заважає?
:: ХХІ :: 19.10.01.

Мені нагадували слова якусь дивну незворотність снів. Я переживав їх тілом, пережовував їхню ґуму, бо я – жуйка… Я – жований… На мені сліди зубних підошов.
А я так мріяв бути романтично прикушеною губкою!
:: ХХ :: ~30.11.00.

Тінь ключа через звичайний отвір втрапила у схованку уподобань, і, зойкнувши два рази, вийшла на світло.
Друковані літери на животі неба, зігнули паперові думки у сяєво тьмяної лямпи. (Мова йдеться про колір царської крови).
Телефонна слухавка виклацала дверима по інформаційному волоссю і, розшліфовуючи час, спіткнула тебе на згадці…
Намалюй ластиком по замальованому олівцем зайвого, а там дещо сподобається…
:: ХХ :: 9.11.00.

Сонце вдихнуло стола, підпаливши незворушні аркуші, що спрагло хапали повітря, як риби. Вітер вирішив здмухнути орбіти Землі, щоб розкуйовдити гаряче волосся рудих компасів. Крізь окуляри ґрунту, у теплу м’якоть невідомости пробивались погляди зерен. Людина, що заблукала, зобов’язалась перед собою шукати свій шлях навпомацки. Гори палили монети розмов – прозою. Розпинались вибухівки-вчительки… Горло задумливо стиснула їжа пам’яти. Серце гарчало, як верстат для штампування звичностей. Аркуші, злизуючи смак схибленого вітру хутко сховалися за обкладинкою розмов. А ви казали: “збочення!”
:: ХХ :: 14.10.00.

Повільно крізь натовп рухались жахливі ікони облич. У них прочитувалась неприхована дикість часу. Погляд відчував відтінки боязких думок, що лягали на обличчя старечим інеєм переживань. Світ раптово світлішав, коли сяяв чийсь образ…
Мого погляду торкалась невимовна святковість.
:: ХХ :: 3.04.00.

Бубнявіє іржавий простір у маленькім світі наших поглядів.
Світло гримає у напнутому просторі, як… Я, притлумлений цією динамікою звучання, вібрую, злившись у напрузі “Я – існую”! “Я – існую!” підпорядковуючись дивним вібраціям.
Сильний виразний удар із наростаючої тривожности, де в раптовій шпарині простору тане людина…
Було якесь дивне відчуття простору. Падаюче павутиння думок обволочувало Землю. Хмари павутинь змінювали настрій. Усе підпорядковувалось дивовижному плину думок, що ухопились обома руками людського існування за секундну стрілку Всесвіту. … секунда, ще секунда, ще секунда… Була незворушна маячня слів, а може – снів, невиразне белькотіння вуст. Хруст. Хтось спробував зупинити час, але потрапив під коліщатка впевненого Годинника.
:: ХХ :: 27.02.00., 18.03.00.

Дивлюсь на світ. Намагаюсь переконати себе в існуванні протилежностей. Шкрябаю пальцями роздумів по зимній воді переконань. З часом починає потроху ясніти… Зайвий раз
втовкмачує цей світ у мої схиблені очі про свою при-
родність. Декого така звичаєвість повинна зро-
бити божевільним, я вважаю: мене – ні!
Мені долею написано вчасно сха-
менутися.
Отже? …а чи варто себе у чомусь переконувати?..
:: ХХ :: 18.02.00.

Голос, відокремившись від тіла і перетнувши простір, звертає на себе зусилля якогось вуха й тіла, щоб прийняти нову для себе обгортку. Блукають привидами голоси, роздираючи повітря своїми гострими іклами емоцій. У дискусійних коловертях недовподоби їм відсутність до себе уваги. Вони люблять, коли їх величають “перлами”. Вони погано себе почувають у в’їдливих тілах.
Блукає голос, що відокремився від одиниці загального, по чужих вустах. Може почує власник свого витвору – себе, серед натовпу, вигукнувши: “Я вже й забувся про твоє існування!”
:: ХХ :: 28.01.00.

Коли на мене тиснуть – я ховаюсь у спокої, що межує з самотністю.
Відсторонюючись від збаламученого світу, я відчуваю в собі самодостатність не стати соціяльним байстрюком. Мене перевиховує почуття бути інертним. Моя воля – це непідвладна фортеця, за якою виховую своє самоутвердження, своє “Я”. Є люди, що співчувають упевненим в собі… Для них поняття “тиснути” – це “рятувати”!
:: ХХ :: 28.01.00.

“Зачиніть вікна! Я хочу зникнути в сірих закутках темної кімнати! Це примітивне сонце видається мені неприйнятно святковим. Затуліть чимось небо, у ньому панує безсюжетність кольорів! Я хочу іншої величі! Запніть Землю!.. мені чомусь верзеться відчути себе самотнім”, – осяяло божевільного…
:: ХХ :: 16.01.00.

Ми малюємо на папері час, як координату, щоб повірити у можливе існування Супертехніки. Ми оббріхуємо самих себе, ми іновірці своїх прагнень… Наші ґеометричні розрахунки зводяться у маленьку крапочку, стаючи статичною дійсністю, з координатою для Машини Часу.
:: ХХ :: 9.12.99.

Перебираю зерно.
Намагаюсь віднайти у
ньому шматочок своєї участи
у творінні Бога. Мені видається, що
я повторюю себе, і мені це подобається. Огор-
тає якесь шалене чуття. Гіпертонічне серце дурманить
розум. Я перебираю зерно…
мені цікаво.
:: ХХ :: 8.12.99.

Хтось, спираючись руками до стіни, намагається з неї, поглядом, думками, зішкрябати власну тінь. Творець тіні – засуджений!.. Творець тіні хоче вгадати: на яку частину стіни трапить кров.
Засуджений Творець стоїть піднявши руки вгору, а інший Хтось – готує поставити залізну крапку… ні, не тіні!
Довга історія!
:: ХХ :: 7.12.99.

Як цікаво смакувати пальцями роздумів глину ілюзій. Відчувати її порохнявість, або вогкість. Може щось зліпити?
Пальці роздумів окреслюють контури глини, які перевтілюються в образ. Ілюзія бажає бути більш правдоподібною. Ілюзія створює себе, коли зливається з її лініями скульптор. Ілюзія, як океан біля маленької затоки поміркованости. Вона як монстр, підкріплений чиєюсь вірою у своє існування. Зліплена ілюзія не витримає гончарського вогню, вона приречена бути обвітреною у порох…
:: ХХ :: 28.11.99.

Сонце б’є крилами у візерунках дерев. Зникають зелені символи літа.
Усічені напівколірні барви. Час сповіді. Зеленошатна краса крізь швидкоплинну пожовклість спадає на землю.
Між цих дерев, кружеляє, мабуть, останній лист… Згасаючу осінь сповиває сивина інею. Постала мовчазність дихає спогадами.
Хтось дмухає у руки
і збирає з приморозку кленове листя
у яскравий букет спогадів.
:: ХХ :: 26.10.99.

Якщо у Бога для кожного з нас є свій план і ми, крокуючи життям, його не виконуємо – невже віддаляємо нове покоління від Заповітного – Апокаліпсису? А може тут спрацьовує наймудріший механізм збереження часу… – ті, що не є співучасниками враз ідуть з гри?
Народна мудрість каже: всьому є свій час!
Бог знає… Ми тільки здогадуємося.
:: ХХ :: 19.10.99.

Дія відбувається на одному із засідань Житомирського обласного об’єднання імені Бориса Тена. Усі слухають прозу Кулеша, що на подив публіки пише овруцькою говіркою. Після прочитання одного з творів Олександр дав можливість вибрати наступний Валентину Грабовському. Грабовський узявся листати папір, змочуючи об язик свої пальці. Дивлячись на цю “красу” я звернувся до Тетяни Шмельової, що сиділа поруч: “Мабуть, смачний папір!..”, на що вона відповіла: “Смак прози!”
:: ХХ :: 13.10.99.