Закоханий образ тіла на операційному столі, під вправними руками скульптора (радше – кухаря, але то – зайве) обов’язково схаменеться на слова: “За упокій”. Варто причавити в своїй особі черв’ячка ілюзій і підсунути дешевий товар фантазій, як виявиться, що ти не у своїй тарелі, і що твоя ситуація в чужому об’єктиві.
“Стороннім вхід заборонено!” – висить аґітка на маненьких зігнутих листочках перед квіточкою.
– Ви знаєте! Сьогодні квітка вирішила бути приголомшливою. Вона стала позувати перед людиною-прихована-камера. Не дай Біг, завагітніє щастям її фантазія! Вона ж така гарнюня! Вона ж така гарнюня! Вона ж така гарнюня!
Одчинились двері і до халепи увійшла жінка. Вона зупинилась біля ікебани, і у неї стався сумний вираз обличчя – суцільна черепно-мозкова діяльність. Про існування у неї мозку я тільки міг здогадуватись, а ось череп був справжнім. Від мого захвату у неї перехопило дух і вона гепнулась усім своїм, так би мовити – обличчям, на підлогу, перемкнувши мій погляд колінцями.
Бурмочучи під носа пісеньку про врбжих ляхів й москалів, сівши за рахівницю на мікросхемах – почав я підраховувати свої еротичні відступи від часу появ правильних та лихих урбанізмів. Тимчасово поплювавши на пальці і позбувшись закривавлених після кримінальної операції ґумових рукавичок, вирішив підійти до свого вічного пацієнта, та полоскотавши по його обличчю пальчиками й попрохавши показати мені свого язика, загадати майбутнє.
:: ХХІ :: 13.09.02.