Як пляма на столі, розлиті нерви,
Як місяць уночі, як сонце угорі,
Як вигадки старої суки й стерви,
Як очі на підлозі і руки у крові…

Квадрат як чорне, як до вічності дорога,
Як лінія без краю та кінця,
Як сила, що зламала собі роги,
Як квіти, що прикрашують тіла…

Як мрію я ношу, так носиш ти нещастя,
Кому потрібні ввічливі слова?..
Яким було сьогодні й буде завтра?
… І що я за життя своє віддав?

Щоденник не пустий, він писаний душею,
Без дат, годин, народжень та смертей,
Як мав я цілий світ, й ти житимеш з своєю
Бідою із проламаних дверей!..

Не думайте, що все це так, що просто звуки,
Що рими то лиш рими і не більш,
Не втомляться писати мої руки,
Хто знає як все буде? – навіть вірш…
Я передам все те, що відчуваю,
Відкрию те, що світ закрив в собі,
І ти від мене, друже, не сховаєш,
Все те, що від очей чужих беріг!..

Я брав добро і клав його в кишені,
Костюму чорного, кишені без дірок,
Я бачив інших, бачив ці мішені,
Я нюхав каву, її втомлений димок...
Я брав героя й клав його до серця,
До серця рідного, червоного в крові,
Межа межею більше не назветься,
І ніч сховає всі гріхи святі...
Я брав вірші і клав їх на долоні,
Вони злітали птахами в життя,
Я бачив ранок – свіжий... прохолодний...
Я чув цю пісню, біль і каяття.
Я острів брав, ховав його у душу,
У душу – храм безкрайності світів,
І радість моїх сліз... – я знати мушу!..
Я так чекав, надіявся і зрів...
Я брав вікно й ховав його в зіниці,
Де демон янгола знайшов і їх любов
Сягнула чистотою в рай криниці,
Я там ім’я своє і істину знайшов.
Я брав себе й не знав куди подіти,
До волі чистий шлях і вільний той,
Хто не спинився рухатися світом,
І хто не знає, як живе герой!..
Я брав вогонь й ховав його від себе,
Гарячий... сильний... неозорий наче ніч...
І десь у морі спаленого степу,
Лишився сам на сам і віч-на-віч...

Невідомі твої бажання,
Закони збереження настрою,
Ловлю себе, що не зумію,
Себе вберегти від пафосу.

Шпигунські ігри остогидли,
Зигзагами порочності,
Від пізнання до розуміння,
Від сліпоти до точності.

Таких веселих еволюцій,
На небо! – По драбині!..
Я ще не бачив в цьому світі,
Який живе життям лавини...

І не шукай першопричини,
Виходь і прямо в істину,
Без векторів і напрямків,
Лише чуттями чистими....

Цей розвиток затягнеться,
Й критерії відбору,
Покажуть хто з нас справився,
Хто падав, хто йшов вгору...

Опісля всього глянеш вверх,
На світ... очима світу,
Побачиш голу пустоту...
Без декорацій й світла.

Сила народжує ще більшу силу,
Партнерство твоє не потрібне мені,
Вчора в руках шмат мотузки і мила...
Ніс подарунок відвертий тобі.

Лідерство наше нікому не треба,
Союзи підписують лиш вороги,
Засипало нас компліментів снігами,
Вручивши нам в голову рабські думки.

Торгую віршами на ринку сваволі,
Свій статус вимірюю рівнем пихи,
А блудні сини хай вертають додому,
Щоб не заблукали в пустелях зими.

Я всі кольори переплутав, хоч знаю,
Що білий залишиться кольором снів,
Блакитний колись крізь роки нагадає
Стабільний неспокій юнацьких років.

Червона не кров, червоніють зіниці,
Від пилу реальності, слова ваги,
Знання здобувають, хоча і наснитись
Вони тобі можуть. Та де твої сни?

Сто кроків потому як впавши піднявся,
Як правду знайшов, заховав і згубив,
Як кривда ламала та ти не зламався,
Як сила вбивала, ти ж власну ростив!..

Завуальовані стосунками життя,
Прикриті наготою перевтілень,
Ми так не вірим в власне забуття,
Ми так не вірим в щирість цих завірень...

Коли навпроти очі, знаєш ти,
Куди сховати власну непідступність,
Її немає, просто не знести
В собі самій відвертості відсутність...

В тремтінні пальців, стомлених повік,
Заснула, до вікна схилившись тихо,
Ти краще інших знаєш, що за біль
Всередині. Та ти до нього звикла...

В чаїнках знов шукаєш знаки долі,
Вдивляєшся в обличчя цього дня,
Чогось не вистачає як ніколи,
Немає різкості живого сприйняття...

Хай ніч сховає все, а ранок лишить,
Надію на безболісне життя,
Хай біль дає відчути завжди лишнє,
Тобі не треба інших співчуття...

Усе минеться, ти це добре знаєш,
Окреслиться життя у стінах днів,
Колись ти ще згадаєш та запізно,
Як добре жити в світі чужих
снів...

Безконечні історії людських життів,
Я полюю за людьми прекрасними,
Стільки світла вилітає з їх маленьких слів,
І у їх тіні ще я... такий нещасний.
Стільки стилю у рухах і щирості в піснях,
І бандитських сюжетів за спиною зібралось,
Загубивши себе у осінніх днях,
Мені трошки надії від світла зосталось...

Я не можу бути привидом твоїм,
Наші береги втомились гріти воду,
Я не той, кого цей світ знайти хотів,
Я людина... і не з каменю, не з льоду!..
Завмираю у ліфтах твого життя,
І хвилини відчаю рахую,
Надто тісна стала наша площина,
Світ і я... і хтось з нас точно не сумує!..

І на елементи дробляться роки,
Дні за днями загатили цілу прірву,
Я дивлюсь на тих, хто поруч, а вони... -
Просто маса нездоланна, тьмяно-сіра.

Той, хто зіркою світив і дарував
Тільки посмішкою велич цього світу,
Кожен з тих, хто своє щастя цінував,
Зміг без крил у лоно вічності злетіти!..

Тече вода з твоїх очей,
Зеленим гаєм розквітає,
По зачарованих руках,
Кохання тінь мого блукає.

Злетіла з гір сльоза криштальна,
Розбила в порох білий світ,
Заграла скрипка і прощальним
Вінком мелодій космос ліг.

О, як знайти тебе кохана? –
Спитати в серця, у душі?..
Для тебе у небеснім лоні,
Дощем пистатиму вірші!

Хай білі квіти нагадають,
Невинність справжнього тепла,
Бо тільки ті життя тримають,
Кого журба не рознесла.

І наша папороть всесильна,
Цвіте, палає, струменить,
Скажи мені – не посоромся –
Чого душа твоя болить?..

Чого болить? – Бо день минає,
Бо час у прірву відліта,
Бо все живе колись вмирає,
А що слова – то лиш слова...

І квіти гріють на могилах,
Не душі, пам’ять про тіла,
Про світ чудовий, ясний, милий,
І про любов, що нежива.

Хоч кожен має три дороги,
Вогонь вгорі і темінь дна,
Поверне в світ, де ясні зорі
Нагріють душі всі сповна...

Ти дуже незвичайна особистість,
Ти носиш у очах чарівний світ,
Свідомо обираєш естетичність,
Систему перетворюючи в міф.
Суспільно-неважливі заборони,
Значущість свою втратили давно,
Не ідеал, а лиш про нього спомин,
В майбутнє привідкрите нам вікно.

Людина здатна різне поєднати,
Багатство духу - то найбільший скарб,
І високо у небесах літати,
І на землі шукати русло чистих правд.
Мораль – то лише правило життєве,
На помилки приречена вона,
Хто світ сприймає і приймає в себе,
У того найморальніша душа.

Фізична досконалість твого тіла,
Це вірний шлях щасливого життя,
Лиш той себе вважає дійсно вільним,
Для кого сенс буття – то не слова.
Ти виявиш, що світ таки прекрасний,
Що неповторні лінії його,
А той, хто низько плаває – нещасний,
Не вирветься з концтабору свого.

Ти дуже незвичайна особистість,
І хвиля твоя вічний позитив,
Убивши у собі плазунську ницість,
Розвій у полі сум і негатив!..

Твоя архітектура, урбанізму субкультура,
Одна із тисячі, готова до кінця,
Спустошити до дна стакан мікстури,
Готова до тернового вінця.
Ми лише піонери між дахами і шляхами,
Ми йдемо, чи можливо нас ідуть,
Сучасність не втішає нас дарами,
А ті хто піддані... у спини нам плюють.
Твоя історія як світ, що на долоні,
Архітектурних вигадок вже вдосталь на землі,
Серед робіт твоїх – руїни охололі,
Прозорі комплекси, що тануть навесні.
Ціна матреії не визначить свободи,
Кому потрібен камінь не живий?
Кому потрібні вічності дороги?
Приречені всі стіни. Прямо бий!..

Таке життя, печери болю,
На дно лягли всі якорі,
Простим буває геніальне,
Фальшивим світло у вогні.
Червоним болем оживає,
Таке смішне, на смак землі,
Воно тобі не заважає,
Але болить тепер мені.
Таке життя, одні сюрпризи,
Дороги кличуть в свій політ,
На міцність пробуєш карнизи,
На досконалість плавиш світ.
У небесах запахло сірим,
Згоріли крила. Не птахів,
А тих, хто мав свої вітрила,
І їх кидати не хотів.


Таке життя, лякають зорі,
Страхіттями чужих світів,
І хмарами на видноколі,
І кольором дитячих снів.
Кому потрібне диво дивне?..
У світі дотику й землі,
Червоним ожива щасливе,
Все знов лишається мені.
Таке життя, провини наші,
Таких безрадісних думок,
Ще не було, це мабуть вперше,
Зносили совість до дірок.
А що прийдешнє нам готує?..
Під ніжним дотиком роси,
Хто з нас реальність намалює,
Яскравим кольором весни?..

Ти віриш в дружбу, любий друже?..
Скажи будь-ласка, не тікай,
Чи кличе світ тебе і дуже,
Потрібно йти? - то не зважай...
А так в житті, між скель й туманів,
По наших вибитих шляхах,
Сліди лишаєш, рани рвані,
Себе картаючи в думках.
Ти знаєш, що тебе всі люблять,
І поважають вороги,
Коли захочеш, приголублять,
І в небо віднесуть птахи.
Та ті, хто поруч, відчувають,
Нестачу світла у серцях,
Ти й досі всіх їх тут тримаєш,
Бо маєш в серці дивний страх...
Коли не стане тих, хто знає,
Тебе у всій твоїй красі,
Тебе не буде й не згадають,
Пісні й слова усі твої.
Триматись світла так приємно
І грітись в променях його,
Бо є місця де дуже темно,
Де світу обмаль є твого...
Ти віриш в дружбу, любий друже?..
Її немає, є слова,
Від них ти очі свої мружиш,
Вони солодкі мо халва....

На стеллі вапняковій птахи й крила,
Не чайки, а стерв’ятники лихі,
Висоти їхні нам давно закрили,
Спкійно лежимо з піском на дні...
Пілюлі прописали для спокою,
На кошт чужий, а нам на співчуття,
Нам тепло під холодною водою,
Ми не літаємо й не бачимо життя.
Правителі дарують щиру ласку –
Міста нові, як рай для майбуття,
Реальність перетворюють на казку,
Боки рівняють, точать відчуття.

... Я вкритий присмаком теперішнього світу,
Рельєфи, написи, на завтра, назавжди,
Прожив цю зиму, дотягнув до свого літа,
Одне лише бажання – просто йти...

Найстарші розуміють аж занадто,
Повчати може всяк, але чому?..
Історію замало просто знати,
Як і замало вірити в весну.
Наблизив територію потрібну,
На відстані руки – чудовий сад,
Я діяв може надто самовільно,
Що втримався від вічності порад...

Період мій окреслений чорнилом,
Поміж живими тут мільйони прірв,
І там де темрява живих людей накрила,
Я без вогню всі стелли спопелив!..

Ти закриваєш вуха, щоб не бачити цей світ,
Ти кожен ранок розмовляєш сам зі стінами,
Не молишся до бога, до зірок, чи ноші літ,
НЕ слухаєш порад чужих годинами.

Вимірюєш життя не кроками, а результатами,
В одне зліпивши мрії та реальність,
Не мариш фото в кольорі й передовими шпальтами,
І простота твоя мов геніальність.

Без лишніх слів, без сірих днів, без філософських пауз,
Подія кожна спалах наднової в небесах,
У поглядах твоїх знайшла притулок щира правда,
І кожен рух свідомий того, що він є краса.

Відвага не така, яку ви бачили в кіно,
І пастки не такі смішні як у житті екраннім,
Не завжди потаємні є чи двері чи вікно,
Та завжди є надія, що ця думка не остання.

Коли тебе запрошують на звані вечори,
Коли гріхи в бокали наливають і сміються,
Ти кольором обличчя нагадаєш, що вони
З лиця землі як клони непорочності зітруться.

Ти закриваєш очі, щоб не чути як кричить
Мільйонами басів розбита в друзки тиша,
Любов не врятувала світ, його врятуєш ти,
Ти той, останній, хто його конати не залишить...

... Я украв цілий Всесвіт, і його вертикаль,
Сам поставив як стовп для людей,
Різав фрази чудні і як масло ложив,
Радіола ж кричала про день,
Коли богом постане прораб неживий,
Не герой і не вікінг патлатий,
Кашалоти з китами прибудуть сюди,
Вони здатні ж бо ще відчувати
Ту брехню, що в тривоги росте і змина
Все навколо, як хвиля нестримна,
Не сховають верблюди живої води,
Не знайдуть, що для ока незриме...

Гра занадто жорстока, мов регбі дурне,
І з ажуром лежатимуть наші могили,
Це майбутнє нагадує хворого сни,
Переплутавши лажу і силу.
А можливо знайдеться новенький Спартак,
Що абетку спрямує на дію,
Що „шансон” заборонить на довгі віки,
І змалює нову планомрію?..
Як втомили життя водевілі смішні,
На обличчя поклали шар вакси,
Ми убогі не тим, що смішні і дурні,
Але тим, що злякалися часу.
Прокурори судитимуть правду і трон
В охороні триматимуть міцно,
Хоч веселки зійдуть, та кому вони тре?..
Всім потрібно здаватись безгрішними...
Ми танцюєм собі та під скрипки чужі,
І на нас покладуть всіх акцизи,
Заступитись я міг за ідеї нові,
Та набридли ці товсті мармизи.

Де реальність межує зі сном, там нема
Варіантів для правди й порядку,
Вибирати не вмію, та доля сама,
Перетворить нас в геніїв падких!..

Спинюсь, задумаюсь над сенсом існування,
Реклама нагадає про поточності життя,
Можливо, смерть і спалить всі мої бажання,
Без попереджень перервавши течію життя.
Я обережний тим, наскільки небо дозволяє,
Це сьогодення силою окрилює мене,
Десь проти течії ще хтось когось чекає,
Мабуть майбутнє. Невідоме й тим страшне.

Я тішусь, що зумів життя пізнати,
Відмінне від того, що між людьми живе,
Хто особистість, той зуміє розпізнати,
Поза поняттями - ... куди життя пливе!..
І абсолютного нічого не існує,
Тотожні лише лінії у стін,
В ім*я моє мені ти подаруєш,
Вінок з квіток і довгожданих змін!..

Мені належить власна територія,
І сума ваших бід сягає дна моїх бажань,
Без подвигів в житті не обійтися вже ніяк нам,
Без звершень_перемог, поразок і зітхань!..
І головне не те, ким був і ким лишився,
Чи коротко казав чи розтікався у словах,
Аби твій дух системі не скорився,
Ти – БОГ – на цій землі і чистих небесах!!!!!!!!!!

Добридень вам, шановні гості,
Що населяють білий світ,
Спалили всі мости і досить,
Ловити всім єдину мить.
Ти келих наливаєш повний,
Ти знову граєшся вогнем,
Пора б вернутися додому,
Й намалювати світ з пісень.
Добридень місто, ти втомилось,
Ловити стріли ворогів,
Хоч талим снігом і напилося,
Але вмираєш від дощів.
Десь літаки в твоєму небі,
Метро, вагони і асфальт,
Все, що здавалося даремним,
Прерогативою малят.
Зимові ночі, або літні,
Дзвенить метал, гудуть дроти,
Коли говориш, чуєш вічність,
Коли лишаєш, можеш йти...
Добридень сонце, ти палаєш,
Даруєш світло і тепло,
Малюєш втіху та хоч знаєш –
Чи потрапляєш ти на дно?..
А я художник, я словами,
Люблю цей світ, його красу,
І між деревами, лісами,
Його вогонь я пронесу.
Добридень, рух мій невмирущий,
Розмови з часом і життям,
Легкий як я і всюдисущий,
Не рівня всім вашим богам....

Хай запахом твоїм живе цей світ,
І жоден промінь не забуде, хто тут вірить,
З небес на землю, з зір і до боліт,
Твій пафос мою душу знову тішить.
Сказати можна все, чого ти прагнеш,
Майбутнє зупинити порухом руки,
Любити, вірити і знати, що не зрадиш,
Від болю падати, вставати й далі йти.
Мільйон мішків ці плечі вже зносили,
А скільки нив лягло і проросло?!!
На найкоротші фрази вже немає сили,
Пробите дно в човна, поламане весло...
А ти хотів садок свій доглядати,
Слова садити, щоби паростки нові
Могли цю темінь сітлом проривати,
Щоб мову твою дивну розуміли і чужі!
Старі паркани, вулиці з розбитого асфальту,
Розхристані книжки під ноги як лайно,
Ти можеш більше не розповідати,
Як воду перетворював в п’янке вино.
Якщо це сон був, то тримай мене за руку!
Не загубися серед відчаю сліпих!
Та ницість не для твого непокореного духу!
Твої висоти не для смертних, а живих!
Тобі потрібні всі ці подарунки?
Поклони, гімни, побажання і пісні?..
Це їм потрібно дати нитку для рятунку!..
Для них твої слова високі і страшні!..
Як завжди старші стануть і розкажуть,
Про те, як йти, коритися богам...
Облудою солодкою весь світ в очах намажуть,
Повіривши собі й своїм словам.

Вся критика летить й лягає поруч,
Всі луки й стріли повмирали назавжди,
Прозріли від життя такого очі,
І я кажу собі – „Душа! Не підведи!..”

Зелені стіни тиснуть в очі,
Червона стеля в спину б*є,
Підлога ртутного відтінку,
А скло у вікнах все гниє...
Усе ламається навколо,
Хаос_мозаїка життя,
Старе й нове, потужне й кволе,
В пилу руїн змішалося.

Я сам стою, лишився час,
На все, що не зробити,
Торкаюся руками неба,
Бажаючи зловити
Єдину мить – вікно туди,
Де є усе й немає,
Тут є кінець. Нові світи
Мене тепер чекають.

Немає правди в тих словах,
Які словами й лишаться,
Немає світла в ясних днях,
Що вечором не кінчаться...
Є тільки сон, жорстокий сон,
Із правом на реальність,
Жахіть яскравих вільний світ,
Зруйнована спонтанність...

Червневих днів, дощів багато,
І чорно-білих диких снів,
Я заховався в рідну хату,
Я став таким, яким хотів...
І ці тварини точно знають,
Що фотографії з життя,
Мене одного присипають,
Не сплю. Живу, тримаюсь я!..

І черга з дивних вечорів,
Закриється неначе книга,
Я вовком бути не хотів,
Та якось раптом скресла крига.
Мене нема в чужих жінок,
І я маленький та великий,
Свій ніс за вітром, вільний крок,
Життя ти смокчеш, я не звикну...

І кожен вечір як останній,
І кожен рік новий старий,
І хай пісні ці ще незграбні,
Та в них мій світ, я в нім живий!..

Я в літаках не краяв неба,
Я був німим як світ кричав,
Я віддалив цей біль від себе,
Перемагав його й втрачав...

Я в польоті загубив цей світ,
Лише розуміти – це замало,
Хто відчув душею свій політ,
Той польотом став. Його не стало.
Ти не льотчик. Ти лише людина,
Але авіація твоя –
То розрада в смутку для дитини,
То надія в присмерку життя.
Ти поет, ти лет свій здобуваєш,
Для життя, для сонця й висоти,
Свій політ у небо відкриваєш,
Ти улюбленець квітучої весни.
Захопив собою ціле небо,
Справа – вічність, зліва – далечінь,
Сповнений безмежжя і не треба
Воскрешати бруд людський і тлінь.

Ти відкрив себе, тебе відкрили,
Символом нескореності став.
Звісно, тобі заздрили й любили,
Взяв своє, чужого ти не крав.

Крізь місто потяги, крізь мене тонни бруду.
Ще після тебе я мов втрачений живу,
І світлі образи мого нічного блуду,
І тільки ми, і я між нас пливу...
І стільки ностальгій в одній хвилині,
І стільки року в необдуманих словах,
В старому парку на подертій скатертині,
Ми утопатимем в своїх гірких сльозах.
Підхопить наші душі важкі вітер,
І я втомлюсь від шляху й колії,
Ми з листям можем разом полетіти,
Або лишитися в одній страшній зимі...
Портрети наші хай слугують для підказки,
І хай диявол не шукає тут снаги,
І наша плоть, і дух, і диво з казки,
І на обличчя краплі животворної води.
На всі питання ваші відповіді лишні,
Хай п’яний місяць вам розкаже що і як,
Я на порозі опинився, двері тиші,
Життя нам подало свій віщий знак.
Такі світанки тільки тут, на цій планеті,
Шукай десь інде, ти віднайдеш пустоту,
Мій рідний дім відкритий, ваші жертви,
Мені не треба, я життя люблю.
Коли впаду у зоряну водойму,
І запалаю серед зір мов наднова,
Всі незнайомі прийдуть і спокою
Нема й не буде, як мене нема...

Дуже самотньо, хоч поруч стільки людей,
Голос коханий, ще пам'ять його не забула,
Не вистачає мені твого сонця й тебе,
Я вже відчув все сповна, ти ще глибше відчула…

Списано сотні листів, есемесок смішних,
Я не навчився ще плавити в щастя самотність,
Доля готує для нас стільки фокусів злих,
Тим випробовує нашу життєву готовність.

Я ще не винайшов формули вічного руху,
Знаю лише, що в тобі я знайшов сенс буття,
Не існування для тіла, а прагнення духу,
Стати єдинопрекрасним поривом де ти є і я!..

Просто торкнутись, відчути всю велич поверхонь божественних,
Око своє милувати і бачити сонце в тобі,
Тисячі іскорок нами невидимих,
Від поцілунків злітають у космос з землі!

Дуже самотньо, хоч небо сміється привітно,
Ти лише знаєш як добре нам вдвох,
Я все приймаю на себе, проте все не згідний,
З тим, що все тут і не можна торкнутись зірок!

Дай мені руку і довго не думай,
Посмішку милу свою подаруй,
Дві непомітні божественні тіні,
В світлі зірок! Ти люби! Не сумуй!..

Коли востаннє приходила муза,
І стукалась тихо в твоє вікно,
Ти знову проспав усе, що було,
Вона прийшла, а тебе не було…
Ці ноти нагадують лінії смерті,
Акорди застрягли в волоссі бруднім,
Ти любиш писати пісні відверті,
Лиши від них хоч щось собі…

Ти тільки тінь,
Кольорова тінь!
З блиском погасло твоє мистецтво!
Немає слів!
Правдивих слів,
Для твоїх відчуттів…
Дитя гротеску.

Коли востаннє приходили люди,
Щоб зазирнути у вікно твоє,
Ти не злякався, проспавши свій вихід,
Не забажавши ділитись чим є…
Ти думав можеш сам зробити,
Все те, що іншим не дано,
І ненавидіти й любити,
Життя творив немов кіно.

Руки митця торкаються серця,
Його слова залишають сліди
Рубцями на тілі нової людини,
Гротеск помирає від світла пітьми…