Ми не потрапимо в золотий мільярд, ми навіть не зможемо це побачити.
Нам скажуть, як завжди останнім, а ми їм всеодно пробачимо.
Ми будемо тихо дивитися, і нарікати, як завжди, як вміємо,
Що з іншими буде краще житися, що почекати ще воліємо.
Все потроху буде розкладатися, на прості, маленькі атоми,
А країна буде вмирати, бо жоден з нас не хоче плакати.
Нас точно не занесуть в ЮНЕСКО, можливо нас навіть не буде в історії,
І наші нащадки будуть нежити тут, вже на несвоїй території.
Все починається з лінощів, коли не вважаєш себе особистістю.
Коли не вважаєш себе людиною, здатною жити дійсністю.
Коли думаєш, що без тебе, обійдутся світові режисери,
В цей самий час ти вже на сцені, готуєшся до прем*єри.
В цей самий час твоя країна, робить крок до прірви,
Коли така маленька людина не цінує своєї міри.
Коли б кожен з нас схаменувся, коли б відкрив врешті очі,
Хіба зробила б щось влада проти цілого народу, який хоче
Підтримати свою землю, пітримати її фізично руками,
А язики закинуть за зуби, і лише мізками, лише руками.
Спочатку зробити, а потім прости, зібрати Свій врожай,
А не чекати, і не ганьбити кожен свій рідний край.


Ми не потрапимо в золотий мільярд, ми навіть не зможемо це побачити.
Але врятувати країну сьогодні, лише це має для мене значення.

2009.Київ

Якщо ти став на шлях свободи, назад немає вороття.
Ти маєш йти через негоди, через всі прерії життя.
Ти маєш вірити в майбутнє, та жити тільки в цю хвилину,
І вірить так щоб за тобою, пішла ще не одна людина.
Та ми отримали у спадок святі слова «нам стане сили»
Які усім відображають ,скарби шевченкової днини.
Не міг він все робити і сам, і жив коли була пітьма.
Але сьогодні сили стане, вже Україна не сама.
Всі кажуть молодь це безладдя, самі – не знають Кобзаря.
Та ми покажем всім насправді, що наша нація –зоря.
Така ж красива і могутня, вбиває подихом своїм,
І наша мова незабутня, найкраща серед всіх та втім,
Нам головне не забувати, хто дав їй силу до життя.
І крізь століття шанувати шевченкового Кобзаря.

В народження отримав від природи,
Той діамант, який в пилу знайшов.
Ти сам дістав із нього насолоди,
І зрозумів - що ось твій час прийшов.
Ти майстер, майстер свого діла,
Любив ти Україну над усе.
І щиро, палко так душа горіла.
Коли ти віддавав народу все.
Ти закохався в українську мову.
Вона тобі всім тілом віддалася.
І ти дізнався вбивчу силу слова.
Що в твоїх віршах повно розлилася.
Тебе не подолала лиха сила,
І не зламали вітри пересічні,
Бо в серці ти тримав могучу віру,
У те - що Україна буде вічна.
Тобі вже не потрібні нагороди,
Бо ти нажаль, від нас уже пішов.
Твоє життя було - суцільні перешкоди,
Але ти з гордістю усе його пройшов.
Іти, Тарасе, нам залишив в спадок.
Можливість розуміти мову мов.
І я, як українка - твій нащадок,
Подякую тобі у віршах знов і знов...

Я люблю коли дивляться в очі,
коли ти відчуваєш бажання.
Коли сніг в тобі сипле щоночі -
витяга безсоромні зізнання.
Коли шумно навколи і губи,
відчувають думки всіх присутніх.
Коли кров, мов отрута по трубах,
так шугає, що видно майбутнє.
Коли ти відкриваєш долоні
помічаючи в них цілий всесвіт,
Коли натяки ще не прозорі,
але вже не в полоні депресій.
Коли холодно в ноги і руки,
але очі вже не замерзають.
І солодкими вже стають муки,
і думки про таке накривають.
Коли в темній воді через сльози
ти знаходиш прозорі хвилини,
Коли дивишся ти так серьозно,
що аж я відчуваю провину.
І коли ще приходить ****** ,
що до цього було неможливе.
А можливо одне лиш прохання...
та для цього я не смілива.

Все, що непомітно підходить нагадує зірки.
Вони вибудовують дивні фігури верхівками.
І тоді весь всесвіт сприймаєш ти навпаки,
Не слідкуючи за скаженими міста автівками.

Віддаєш комусь речі,а насправді звільняєш душу.
Відкидаєш кордони, а насправді боїшся жити.
Той хто ходить по світу вільно не скажить "мушу",
Той хто робить вигляд постійно любить хворіти.

Ми не люди, ми лише якісь присмерки світла.
Але кожен чомусь дуже сильно хоче палати,
Тож запалимо зірку і будем разом горіти,
А коли затухатиме разом будем вмирати.

Київ остаточно загнано в кут,
в житті у нас щось міцно змінилось.
Я не знаю чи хочу бути зараз тут,
щоб це місто на мене звалилось.
я відчуваю кожен погляд вічності,
кожен дотик бажаної нескінченності.
ти вимовляєш все алегорично,
та закінчиться все дотиком блаженності.
Я давно не пью чай з цукром,
мені в реальності вистачає отрути.
Ти давно не думаєш мріями,
ми обоє до стереотипів прикуті.
Мене щось постійно тримає,
десь у стані постійного страху.
Тебе щось постійно тримає,
десь у стані постійного "знаю".
Я б із задоволенням розбила світ,
і впала на сніг так відверто.
Ти із задоволенням нічого б не змінював,
ми ведемось занадто вперто.
В гороскопі написано літери,
але я їх змінюю місцями,
Київ вмирає від нашої втіхи,
сніг став його неба сльозами.
Все залежить від нашої долі,
і ще трохи можливо від спраги.
Наших тіл полюса доторкались поволі,
дивувались усі світу маги.
Все залежить від наших бажаннь і від спраги,
Головне це воліти бути.
Я тримаю в руці твої лінії долі,
притискаю їх міцно до світу,
Ще можливо,ще крок.ще останню хвилину,
так я хочу провести з тобою.
Але щось впало з неба, щось мені на дорогу,
щось що дуже важке і чуттєве.
Може ти допоможеш, може ти озернешся,
або я стану більш прагматична.
це все так ненормально, це все так істерично,
а насправді я просто сумую.

хист до розуміння світу втрачено,
а може і не набуто.
кожен з нас розійшовся по своїх темних кутках.
хоча можливо, колись все вернеться.
якщо не буде забуто,
якщо хтось з нас обернеться,
якщо почуття не перетворяться на прах.
роздуми обтяжливіші, ніж сльози найближчого друга.
а дим опадає в небо, як білі квіти вишень.
твої вірші давно не читаються цими людьми,
тільки можливо якимось древніми написами.
ти складаєш пасьянс лягаючи кістьми,
а він все не сходиться, занадто пафосний.
головне вчасно зупинитися,
інакше смуги будуть завжди суцільними,
а голос назавжди пам*ятатиме лише твої подихи.
кроки розвідки, жіночими плітками,
розкажуть нашу з тобою історію.
ми побачимо на телеекрані, як ми не жили
і ніколи не будемо.
як не кохали, і як знову зможемо.
вишні квітнуть, вже в києві все розкладено.
і лише наші з тобою занадто суцільні відносини,
не підпадають під жоден опис розшуку.
визнач день, час і місце - мене там не буде.
ніби знову америка хоче щось зруйнувати.
але наще кохання занадто для неї присутнє,
і вагоме для світу,
бо без нього, можливо, не буде для чого жити.

ти єдиний про кого не варто писати віршів
твоє тіло не хоче і пари написаних слів.
я з тобою була бо мені було добре і тепло.
але я же брехала, брехала обом нам відверто.
ми не пара, і навіть ніколи не зможемо бути.
всі цілунки, весь секс і кохання вже варто забути.
ти ніколи не слухав того про що я говорила.
лиш тихенько казав "ти маленька і трошки примхлива".
але я же дивилася глибше і довше за тебе.
в нас з тобою не буде ніколи спільного неба.
ти хотів лиш краси,що підкреслила що ти безсилий.
на тлі тебе я бачила як я вмираю щосили.
мені добре фізично, ти за мене усюди платив.
та духовно втомилась,якби ти моє небо любив.
з мене досить, сьогодні тікаю я знову в свій світ.
а ти будеш страждати, бо вже повністю впав під мій гніт.
сумуватимеш лиш за красою, бо таких небагато.
знов нап*єшся, мене це не буде вже все хвилювати.
я піду так красиво, що ти непомітиш куди.
моїм прахом померлим засипляться очі твої.
я залишу лиш спогад, один, непомітний мов сіль.
і знайти мене буде далеко від твоїх зусилль.

я шукатиму знову ті очі у наповпі Києва.
а насправді вони будуть зовсім не київіські.
ти приїдеш зі Львова, і ми якось миттю зустрінемось.
ти забудеш про сон. ти дізнаєшся мрії можливості.
я не знаю ще де ти живеш, але знаю де їздиш.
і посольство Голландії нас обвінчає, як прийдеш.

Ні, повір я зовсім не тікаю,
просто я нарешті все забула.
Просто я тепер нарешті знаю,
задля чого я в життя пірнула.
Просто сіль нарешті розтікається,
моїм молодим засмаглим тілом.
А душа вже більш не розривається,
маю все, чого я так хотіла.
Мої очі вже спокійно зеленіють,
вуха слухають лише один плей-ліст.
Я мовчатиму,і хай божеволіють,
хто за мене колись мою карму ніс.
На даху всі губляться кордони -
лише крок і ти уже летиш.
Та хіба хітати можна з Богом,
небеса не там, а ти спішиш.
Я лише спокійно подивлюся.
як вбиватимуть себе найкращі з нас,
І собі тихенько посміхнуся,
і мовчатиму - це все заради вас.

Мені остаточно нема чим дихати,
адже поруч немає твоїх парфумів.
Зазвичай я вмираю доволі тихо,
залишається тільки гучне відлуння.
Ти вхопив мене одним своїм поглядом,
і можливо ще трохи посмішкою.
Я вернула з дивних далеких подорожей,
де їла все погане ложками.
Ти тримаєш мене тільки міцно за руку,
та моя мапа зачинена.
Мій кінцевий пункт - це твоя рука,
а все інше тепер не причина.
Наші спільні знайомі ще досі у ступорі,
як ви можете бути разом?
Але вже всеодно, ми гуляли дахами,
і пили красиве вино.
Я боюсь, я шалено боюсь,
я боюся цього до нестями,
Що можливо колись, через кілька хвилин,
все впаде до чортової мами.
Але погляд твій тут.
але голос твій тут,
і рука ще в руці відчуваю.
А тому, пробачай мені, милий мій світ,
я здається нарешті кохаю.

Ти роздягаєшся кожної ночі,складаючи речі на стільчик.
Думки відкладаєш у погреб,а сни у когось запозичив.
Ти мариш коханням невдалим,шукаючи мрії у пиві.
Купуєш слова за безнали,що вуста їх кажуть красиві.
Ти вмієш співати як соло,не гучно,але щоб почули.
А ще ти складаєш промови,із лего а може з пачулі.
Коли ти виходиш з квартири,то бербері тягнеш з собою.
Ти можеш кохати щосили,ти мариш лиш єю одною.
Та твій стиль життя ніби проти,боїшся згубити свободу.
І вже скасували польоти,літак твій сідає на воду.
А все через що, через очі, побачені кілька разів.
І серце тікати не хоче,а ти відпустив водіїв.
Ти п*єш алкоголь ніби подих, хапаєш останні хвилини.
Іще один крок - буде подвиг,іще одна смерть буде нині.
Вона вже тебе затягнула, не втопишся в скруті проблем.
Нікуди тікати не будеш, заб*єш на помилки систем.
Один лише погляд ти мертвий, один лиш цілунок- живий.
Ти визнай для себе відверто, що ти теж потрібен і їй.
А речі лежать на стільці, і погляд солодко-гірчичний,
хай очі блукають у сні,та сон твій середньостатичний.
І покищо ти ще мовчиш, лиш бісиків хтиво пускаєш.
Але і вона помовчить, бо про тебе давно вже все знає.

коли вже небо тільки плаче.
коли ти йдеш лише один.
і розумієш що нестачі
у серці наповняє дим.
ти щось шукаєш серед листя.
щось загубив і не знайшов.
а я проходжу ніби близько,
але твій час уже пройшов.
сьогодні мій останній день.
і ти невтримаєш мій подих.
збереш собі букет пісень,
що я співала непогоді.
ти кохав осінь - осінь я.
невже я тобі не казала?
ну що ж, сьогодні осінь я.
тобі на вушко проспівала

Вони ходили вулицями світу,
І заглядали у зелені смітники.
Шукали в них якість частинки змісту,
Перевернувши всі поняття навпаки.

Вони тримались міцно і за руки,
Ділилися останніми думками.
Слова перетворилися на звуки,
І загубились десь серед містами.

Вони ділили світ один на трьох,
І роздирали його простір не словами.
Вони плювали на культуру вдвох,
Пояснюючи мову матюками.

Їх вже шукали КГБ і інтерпол,
Через надмірне випромінення кохання.
А їм самим було так добре втроьх:
вона, він, світ - премагали це змагання.

Все, закопано у землю всі таланти,
і перебито геніальних,
хто був іще живий.
Траву розкурено, розспівано вже дифірамби.
а дні народження вже навіть не пияцтва,
а самогубства. в яких головна роль.
належить, комусь з іншого, світів.
і ти не знаєш,
як прожити всі ті хвилини сорому,
й спокуси. а може,
навіть є надія на покуту.
та ні,забито всі проходи до життя.
і майбутнє вже не буде таким світлим.
над ним вчинили перверзію люди.
Мрії забуто, і прощавай лунає у провулках.

Хлопчику милий, чого тобі треба?
Хіба ти не бачиш, що я не твоя?
І прошу,навіщо благати у неба,
Щоб лиш для нас 2х оберталась земля.
У тебе на мене встає кожен вечір,
І бачиш еротику в снах ти мою.
Та я лиш всміхаюсь до тебе безпечно,
Бо про небезпеку я пам*ятаю свою.
Ти навіть незнаєш, наскільки я хтива,
І скільки всього я вже переросла.
А ще ти ввжаєш,що я "вільна мила",
Та я у полоні кохання жила.
Ти хочеш мене до вершини довести,
Щоб я закричала :"Візьми мене сильно!"
Та ти хіба зможеш на плечах пронести,
Усю ту вагу, що мені непосильна?
Давай, милий хлопчик іди собі з миром,
Дрочи на картинку, у себе в кутку.
А я дай собі, та нап*юся кефіром,
І вилечу з світу, кудись у трубу.

Бажання бути неймовірним.
Пересилюють бажання жити.
Відчуття неспокою дитинства,
Ховається десь у сумлінні.
Хист до музики,
Втрачено, а може і не набуто.
Намагання видумувати писанину,
Міцно вчепилось за життя.
Не буду його вбивати.
Правда, можливо колись.
Адже елементарні речі.
Не замінять нам простого кохання

Мені здається, чи ти думаєш про світ?
Облиш думки, воно того не варте.
Так дивно помічать в очах твоїх,
Думки про неймовірне спільне щастя.
Ти навіть не цураєшся всіх їх.
Ти дійсно дуже хочеш так кохати.
А я ніяк не спам*ятаю сміх,
І всесвіт ще німий до "пробачати".
Тобі багато хто писав вірші,
Але такі як я - іще ніколи.
Я більше і не напишу тобі.
Бо в тебе залишаеться мій голос.
А ще мій слід,що я лишила на дорозі.
Тій, що вела серця людей.
Коли їх душі замерзали на дорозі.
Я зрозуміла, що солодкий чай,
Ніколи не замінить нам кохання.
Хоч ми і думаємо так. Як зазвичай.
Лише надасть якогось дивного бажання.
Чогось шукати,кудись йти до майбуття.

Бажання бути неймовірним.
Пересилюють бажання жити.
Відчуття неспокою дитинства,
Ховається десь у сумлінні.
Хист до музики,
Втрачено, а може і не набуто.
Намагання видумувати писанину,
Міцно вчепилось за життя.
Не буду його вбивати.
Правда, можливо колись.
Адже елементарні речі.
Не замінять нам простого кохання.

Все не так просто, як здається,
Життя не просто так зникає.
І чорт йо зна як обернеться,
Те, що здається ніби знаєш.
Ти йдеш у світ, такий майбутній.
Він сам не бачить серця шлях,
І хай та смерть є незабутня,
Життя не спишеш у віршах.
Щоб там не сталось, треба вірить,
Що світ напевно ще живий.
І є надія майоріти, як стяг,
Над мріями живих.
Та, що пішла, напевно знає,
Що відчуває птах землі.
Коли до неба не злітає,
А є з весной насамоті.
Коли зустрінусь, я спитаю,
Про що писала у віршах,
І як злітала з небокраю,
Кудись у мріях і словах.

Вона повільно переповзала трамвайні рейки,
А як мітки лишала по собі сині троянди.
Що ніби сльози лежали на землі.
ЇЇ потужний рев, як ніби ніжний колос,
Ще над дібровою із ясенів шумить.
Вона ще пам*ятала мови голос
Коли її світ переїхав у віршах.
Вона писала про розмови суто,
І також про природу загалом.
"Як смачно тхне осіннє листя,
Що його палить світ разом з книжками мертвих"
Бло написано у неї на труні,якимсь із світу іншого послом.

Стук-стук-стук..
Слова-слова-слова...
І де наша тиха розмова,
Тиха лиш в глибині.
Бо на поверхні океани слів і мрій.
І блискавки з очей, здається зараз запалає потяг.
І потяг між нами теж вже має скоро вибухнути,
Розвіятися десь кримськими рейками.
Певно, нащадки знайдуть на цій коліїї попіл спалених слів,
Що так дивно пасують до небуття.
Коханий, ти - диявол. Люба, ти - стерво.
На кого ми залишимо наші почуття?
Хто буде їх доглядати, якщо зараз розірвемо одне одного.
Хіба зможе ще хтось стримувати в руках цю мішанину.
Ні, вона інших спались, розірве, розтовче..
Наші почуття звідкись..Не з цієї планети.
Коханий, вибач.
Люба, я ідіот.
Стук-стук-стук...
Думки-думки-думки...
Через наш самозакоханий в себе егоїзм,
Ми мали минути потяг.
Потяг – Бог. Дякую.

Привіт, Світ. Ти чуєш мій голос?
Ти розумієш сказані слова?
Чи просто застеляєш смуги полос,
Щоб було видно, як іде пітьма?
Для кого ти живеш сьогодні,
Якщо ще вчора був ти мій.
Ми проказали слова „згодні”,
Й померли в тій траві густій.
Ти маєш свій, таємний запах,
Так пахне світ, ти можеш уявити?
Стираєш, мертві слова на столах,
Хіба так можна далі жити?
....
Привіт, Світ, для когось ти все,
Для тебе все – я.
Можливо це вже пассе,
Але є жага до життя.

забути,..забути так важко,
забути і викинути геть ці думки.
кудись в небо, щоб вони,
підхвачені вітром рознеслись на шматочки.
кинути їх на плац до ката.
щоб він розсік мої думки своєю безжальною сокирою.
бо забути їх неможливо.
міцно вхопившись за мою свідомість,
вони мчать моїм життєвим шляхом,
тягнучи за руку моє м*яке від швидкості тіло.
забути. забути ті безсоромні думки,
інакше я буду самогубцем.
зфотографувати момент, коли я буду
падати на рейки метро,аби
потім отримати нобілевську премію,
за фото моїх думок, як цигарним димом,
звиваються наж моїм мертвим тілом.
забути. нарешті забути.
відчуваючи як хвилі світового океану накривають
те що лишилося від моєї свідомості.
забути.забути все, домалювати жовтою фарбою собі
посмішку.
забути. забути, як колись забували всі, що вони -
люди.

Побачити
перед смертю
веселку в калюжі,
навіть
, якщо
в думках
ти відчуваєш
заплутаний танок
твоїх бажаннь.
Заведений
зимовим подружжям..
Відчувати себе вільним
Навіть
Сховавши вітрила.
Пропасти.
Хоч раз покохавши крила.
І відлетіти туди,
Де людина є людина.

Колись ти зрозумієш
чому я ходжу гуляти з небом,
чому мені так потрібні крила,
чому я п*ю осінній вітер як парне молоко,
чому мої очі змінюють колір,
коли ти нарешті навчися читати по губам?
ти не зробив цього коли був моїм богом,
а наступного дня весь світ впав до моїх ніг.
цікаво чи думав ти про моє небо ,
коли роздягав мене своїм пристрасним поглядом.
ти думав я цього не помічала?
а я лиш посміхалась,
коли бачила як в своїх очах
ти розмірковуєш як ми кохаємось.
ти дивний,
та я дивніша,
просто тому, що
я - жінка.
я не розумна, але мудра
і мудра завдяки вам,
чоловікам, якби не ви,
я напевно б померла,
ні я б не стала лесбійкою,
бо ніхто не вміє кохатися так
як чоловіки. так.
ви буваєте нестерпні.
ви зраджуєте.
але від цього стаєте ще жаданішими.
я, закінчене стерво зараз
співаю гімн чоловікам...
куди котиться цей світ...
Хм...
Дурне питання -
він котиться
до моїх ніг.

я знаю що ти тонеш в мені.
я бачу як
повільно зникає твоя рука
під хвилями мого золотавого волосся,
як ти захлинаєшся сяйвом моїх очей.
як благаєш губами не рятувати тебе,
бо тобі подобається відчувати
як твоє тіло затягується моїми поцілунками.
а мені страшно що ти можеш потонути
і не вернутися.
мені треба тебе рятувати,
та я не можу бо ти оповив руками мої ноги,
і благаєш вбити себе...
...ти зникаєш на півгодини.
в мені зникає пляшка вина.
ви з*являєтьсь разом:
ти і вино в моїй голові.
ти знову поруч.
ми сплітаємось в коктейлі.
відчуваю як перемішуються наша кров.
твоя. солона. з присмаком моря і текіли.
така червона і густа.
та моя бордова, стрімка.
з запахом дощу та смаком сходу...
...я відкриваю словник.
шукаю там слово
яким може назвати наші відносинни.
такого слова немає.
треба його придумати.
ми сидимо на березі
дивимось на зірки і
придумаємо слова.
"нахарно", "прейкісм".
що вони значать ми не знаємо,
лише вгадуємо їх сенс в наших очах.
поруч океан.
він наповнений солоною гіркою водою
та нашими думками які ми зливаємо у воду.
наші бажання граються з океанською водою....
..я підіймаюсь і кажу що йду.
і так кожні пів-години.
я йду вже все життя,
і може колись в кінці життя
таки дійду туди куди мені треба.
туди звідки я не зможу піти.
туди де чекатимеш ти,
з порожньою пляшкою вина і чистин океаном.
ти будеш один, всі думки ти викинеш
а лишаться тільки бажання
які певно будуть в нас ідентичні.
і тоді наша кров буде єдиною і чистою.
в ній не буде амбіцій. вина. текіли.
тоді і народиться те слово
яким ми назвемо те що між нами.
а покищи ми разом поступаємо на філологічний...

...ти сидів і чекав
поки мої очі прийдуть поглянути в твої.
викурював цигарку за цикаркою,
відчуваючи як дим заповнює твою голову.
і у замислуватих піруєтах які він
викручував у твоїх думках
ти вимальовував собі мій образ.
мене не було.
але
я присутня в цим світі а отже
можу зараз з*явитися .
та я знову запізнююсь.
мимо проходить трамвай,
і рейки залишаються пустими.
червоні троянди
що вже годину
пестять своїми голівками твої ноги ї
міцно стиснули свої пелюстки одне до одного
ніби відчуваючи
що зараз вони будуть замітати
сліди трамваю на рейках.
ти встаєш, викидаєш останню цигарку з пачки
і красивим театральним жестом
кидаєш троянди на рейки....

...я вже годину спостерігаю за тобою.
ти мене не помічаєш,
отруюючи себе кожні 10 хвилин.
ти дійсно красивий.
я не знаю що я в тобі знайшла
бо вся твоя краса награна.
я знаю що ти мені зраджуватимеш.
та не духовно а фізично,
бо я буду робити теж саме.
ми будемо завжди морально разом,
але фізично в інших світах.
не назавжди.
просто треба дочекатися того часу,
коли ми виростемо, щоб бути разом.
я люблю тебе.
твої губи.
і твої очі.
Ні. мені наплювать на це.
я люблю тебе просто так.
бо ти класно цілуєшся.
якщо я ще трохи поспостерігаю
я можу кинутися тобі на шию
і сказати що
я тебе люблю....

.....троянди були підхоплені мною,
так і не доторкнувшись пелюстками рейок.
твій подих був перехоплений моїми губами,
так не вирвавшись на поверхню.
твій погляд був перехоплений моїм
так і не зупинившить на моєму декольте.
твоє життя було перехоплено моїм
як і було задумано в світовій системі.

...Навіщо сонце в небі нам,
Якщо ми вигадали лампи.
І церкви нам вже не потрібні,
Бо кожен сам собі є Бог.
І кожен сам собі є світ.
Тож цей ми можемо ламати.
Але чи витримаєм ми.
В своєму світі цілий світ?
Подумайте...
...Згадайте як були дітьми.
Які у вас були чудові очі.
Тепер вони в полоні самоти.
Бо жоден з нас не знає чого хоче...
Погляньте...
...Як повільно мерзнуть очі,
Коли вони не бачать, а дивляться.
Коли серце знає чого хоче,
А розум реальності противиться.
І сніг це сльози вечора.
А втеча недоречна...

Ми вбиваємо сніг,
Своїм диханням і слідами.
Та він безсмертний, і просто грає з нами.
А я дивлюся на нього,
І бачу,
Як він
Пролітає крізь тіла
Які колись були тінями.
А зараз це просто люди.
Так сумно і страшно.
Кричу снігу - не йди.
Але він сам по собі.
Як мандрівник
Який шукає світ у чиїхсь губах
Навіть не думаючи,
Що весь світ в ньому одному

Ми не помічаємо людей,
В цьому вихорі безглуздих почуттів.
Нас хвилює тільки суть речей,
А не кількість відданих життів.
Ми воюємо за аморальність слів,
Кожен день йдемо на барикади.
Забуваємо безмежність людських снів
Запитати дуже хочу: „Чого ради?”.
Вам потрібні будуть на тім світі гроші,
Чи ви продасте ще комусь душу.
Ні, ви кричите ми всі хороші
Тільки я терпіти цей ваш стогін мушу.
Краще я піду. Туди. Назавжди...
Щоб не бачити людське страховище..
Тільки пам*ятайте люди завше...
Зараз я піду, а потім хтось іще...

Знаєш чому іноді сумно?
Чому хочеться скласти крила і не літати,
Просто сидіти дивитися на стінку,
Де мої думки вимальовуються місячною тінню.
Просто так важко іноді проказати,
Слова, які стоять в очах.
І химери не сказаних слів приходять до мене в ночах.
Я б хотіла щоб ти міг читати,
З місяця мої думки,
І хоч іноді відповідати "так, у мене лише одна ти".
Бездонне небо-море малює мені твій портрет.
Я дмухаю на нього, і він відпливає у всесвіт.
Розвіюються тіні нарешті, і я зрозуміла,
Що серце моє осіннє, забрав ти до себе без решти.
Я знаю що я не кохаю, кохання це щось вульгарне,
А я відчуває до тебе щось вище, щось вище і значно примарне.
І думаю ти зрозумієш, слова написані зірками,
Тому я розкрию крила, і полечу на світанок....

маленька кульбаба боїться сильного вітру.
від нього вона може легко померти.
а так вона буде ще довго жити ,
розриваючи простір своїм ніжним співом.

маленька хмаринка боїться сильного вітру.
він може її розірвать на шматочки.
а так вона ще довго плистиме,
заграючи до сильних водних потоків.

маленька квітка боїться сильно вітру.
він може її без жалю згвалтувати,
а так її згвалтує хтось значно сильнішій.
коли нещадно зі смаком буде зривати.

маленька дівчинка боїться сильного вітру.
він може віднести її з її же дитинства,
а так вона буде ще довго маленькою.
допоки не стане студенткою вузу.

маленька людина боїться сильно вітру.
бо з ним вона може бути самою собою.
а так сховавшись за пологу міцну парасолю,
буде спокійно вмирати, не знаючи страху.

на вулиці йшов дощ.
куди він йшов не знав ніхто.
я їхала в метро,
а він все йшов за мною.
ми в*їхали в тунель
а він лишився краплями на склі.
вони не висохли.
вони лежали мокрим шаром
не дивлячись на те
що очі в багатьох людей сухі.
дощ йшов за мною потай і ховався.
боявся що я можу обернутись.
я відчувала його ніжні кроки.
він тихо плигав між гілок дерев.
я посміхалась знаючи напевно,
що він вже мій а я ще не його.
він так хотів. я чула дихав вже у спину.
та я не оберталась все ніяк.
такий він дощ - самозакоханий мужчина.
та ти не бійся. я все ще твоя.

я не знаю твоїх думок,
я не знаю твоїх цілунків.
я тобою напилася впрок.
та з нутра еротичних малюнків
я не бачу твоїх очей.
я лише відчуваю твій погляд.
шо летить окріз холод ночей.
упіймавши мене під свій догляд.

я лежу на підлозі,
і крізь стелю дивлюся на небо.
воно таке темне, але іншого мені і не треба.
ти тікаєш в пустелю, забуваючи власні очі.
і в твою оселю вже не постукає запах ночі.
твої думки, це тільки сльози сонця.
ну і навіщо? для кого ця вистава?
може колись, забудеш, і поглянеш.
бо мої губи, для тебе є життями.

Не б’ються вже люди синхронно серцями,
Сумління гуляє деінде ночами.
Купуємо мрії, думки у книгарні.
Не знаємо світу, лиш мапи примарні.
Бажаємо сонця, воно нас вщент спалить.
І генії нації в хисті пропали.
П’ємо гірку каву, а думаєм заздрість.
Кохання немає а є лише марність.
Рахуємо час секунда-година.
І де ж те поняття "справжня людина"?
Питань є багато, тож вип’ємо чаю.
Та ми всі живі. І я вас вітаю.

За 5 хвилин зійшлись з тобою,
Ти не чекав не знала я.
І кожен з нас жив сам собою,
Та ось сплелись наші життя.
Ти розказав мені про себе,
Ти заспівав мені пісні,
Ти жив раніше разом з небом,
Ти жив один на самоті.
Тебе не розуміли люди,
Їм було важко небо знать
Куди б ти не приходив – всюди
Доводилось одному спать.
Мені було того не краще,
Шукала я себе саму,
І жити,жити було важче важче.
Мене покинули одну.
Я розуміла різні мови,
Та не знаходила свою.
Аж тут знайшла тебе раптово,
Подумай were just I and You
Ти розумів мене з півслова,
Твої же ролі грала я,
Як у романі все зразково...
Було б....
Аж тут закінчилось життя.
І не твоє і не моє.
Чиєсь іще...
Життя високих тих відносин,
Які злетіли в тартари
Не знаю чи ти відчуваєш досі,
Я лиш хотіла помогти...
Ну що ж...
Ти теж такий як і усі.
Для тебе вік став барикадой,
Ми ще зустрінемось в житті...
Я це не можу назвать зрадой,
Живи, шукай товаришів,
Якраз по розуму і віку.
А я зрахую кількість тих життів,
Які могли спасти з тобою ми.
І зникну...
Назавжди...

Пустими вулицями міста,
Пливе собі простий трамвай.
Його ти може не побачиш вмісту,
То ж - на зупинці почекай.
Як привид, в зникнувших провулках.
Він їздить києвом старим.
Можливо хоче десь притулку,
Можливо бути кимсь своїм.
Та хто йому довіритть душу?
Немає друга у трамвая....
І сльози витирати мушу,
Поки на нього я чекаю....

Трамвай, трамвай....
Твій дивний світ,
Мене захоплює, дивує.
І очі, ті, що їх нема,
За просто так мене чарують...

Що ще сказати, може це,
Воду з дощем за раз зміщали.
Та наплювати нам на все.
Трамвай і я, ми все сказали....

ти чогось шукаєш.
розкидуючи очима
шматки історії на
своєму шляху.
так само пусті люди.
розкидуються подобами думок.
ніби бажаючи перетворити
простір на пустелю.
ти не бачиш нічого. крім перепон,
які ти вважаєш пастками ворогів,
хоча. в тебе немає їх. і друзів немає.
ти теж їх відкинув.
певно
навіть
коли ти дістанешся своєї зірки,
ти її не відчуєш,
і відкинеш разом з усім.
відкинеш далеко.
а я помічу її відображення
в твоїх очах,
в які я дивлюся
постійно
, хоча ти того і не помічаєш.
ти не помічаєш і того, як
я ловлю думками
розкидані тобою речі.
обережно вкладаючи
їх у потрібні шальки
вагів психоделічного піщаного
годинника.
і колись я піймаю твою зірку.
та сховаю її на небі.
щоб ти не розпізнав її
серед міліярдів інших,
вкледених мною туди зірок.
і щоб ти більше не кидався життями.
та знову стану
на своє місце
ловця чужих бажаннь.

Поодинокі, відверті серця,
Криються в запаху вітру.
Твої очі, як очі мерця,
Покрівають цю задумку хитру.
У них застигло бажання пожити,
І ще мрій та думок з кілограм.
Чи могла б я цей світ боронити,
Закохавшись у сніг мелодрам?
У стакані лиш чай, чиїсь сльози,
І ще ложка померлих імен.
На морозі я бачу мімози,
І куплети майбутніх поем.
Я повільно гублю свою душу,
Їде дах, витікають думки.
Але я це стерпіти все мушу,
І пройти перехресні стежки.

нічні метелики летять не на зірки,
а на зелені і хрусткі монети.
їх крила зліплені сметаною мети
а їх обличчя, то гріха портрети.

вони живуть всього кілька годин,
але встигають сотню раз померти
їх люблять хто подібний на мужчин.
а інші користуються відверто.

їхнє життя літать від смаків кислих.
і здобувати карму на землі.
може колись порхнуть до джерел чистих
і їх знайдуть у прірві навесні.

я напишу сценарій твоїх снів.
щоб ти зміг зіграти в них себе самого.
щоб ти сам побачив який ти насправді.
а як декорації до твого сну
почеплю на небо дві веселки,
і коли ти втомишся грати свою роль,
ми будемо на них гойдатися.
а потім коли ти захочеш повернутися в гру,
то яскраве сонце 3 місяця
освітить твій шлях,
і ти побачиш,
що це був не сон, а твоє життя...

перон вокзалу.
він бачить те
що майже нікому не відоме -
підошви людських черевиків.
якщо перед обличчям можна поставити
стіну.
ісховатися
за нею.
то підошви не сховати.перон помічає всі зміни
людського настрою.
і
карбує їх у своєму асфальті.
певно
він знає
всі людські почуття
і скількі б підошв
не проходило надним кожного дня.
кожній парі він
дарує частинку себе -
маленькийкамінець
з безкінечного перону
життя.

моя кішка шукає у мисці з водою,
золоту рибку.
уважно,
нерухомим поглядом
вона вдивляється у прозорість води.
і у відображені її очей я помічаю
надію.
певно з таким же змістом
я вдивляюся у твої очі,
намагаючись побачити
в них, те
чого там ніколи
не було
і
не з*явиться.
так само, як у мисці з водою,
ніколи
не з*явиться
золота рибка