Ти бачив ці вибухи фарби і бажання креативу ?...
Кожен райтер сприймає місто - як альтернативне сучасне інформаційне поле, і використовує його територію - як художнє полотно для ідеологічної війни. Війни із сірістю, буденністю та безликістю. Головною зброєю в руках графітярів є не лише балончик з фарбою чи трафарет - головною зброєю масової діяльності є світобачення, вміння передати на нерівних темних поверхнях урбаністичного пейзажу мрію та заклик до знищення безбарвності та смутку. Кожна стіна до того, як її торкнулися перші теги, була просто стіною, без імені, покритою товстим шаром пилу.
Художня війна проти системи, проти вирівнювання світобачення та й взагалі… А для чого це все? Більшість добропорядних громадян у процесі засудження такого «нищення матеріальних цінностей та муніципального майна» не утруднює себе розумінням цього диверсійного підліткового самовираження... Для більшості ж графітярів їх екстримальна кольорова діяльність є пошуком самоствердження та самовираження. Вони підняли можливості спрею до рівня, рівнозначного пензлю. Графіті, з його безмежними креативними можливостями, не має права переростати у просто вуличне хулігансто… На початках райтери поєднуючи гідну візуальну експресію з не менш гідною вербальною - «викрикували» у натовп про постіндустріальний неокульт молоді у суспільстві. То що ж являє собою стріт-арт графіті? Графіті. Це поняття і стосується, і не стосується вуличного малювання. Одне з понять цього терміну має безпосередній зв’язок із вуличним живописом. Адже всі відразу асоціативно пов’язують його з яскравими написами на безликих поверхнях вулиць. А от інше значення абсолютно протилежне. Адже слово італійського походження «graffito» означає шкрябання здебільшого з безпосереднім позбавленням мистецької цінності (хоча часто наділене й не тільки цим значенням) такого собі примітивного міського фольклору, з напилком візуального забруднення. Негативізм та протестний жест нанесення шкоди – лише один з методів естетизації, і має позитивне значення. Вандалізм ні в якому випадку не є самоціллю. Тому райтинг не є графіті. Якби це не було так, то, напевно, ніколи б не виникло протистояння всередині субкультури райтерів: між райтерами (цей титул треба ще заслужити) і тойерами (невмілими та недосвідченими рейтерами). Естетичний активізм тінейджерів, досягнувши моралізму та галерейних виставок, остаточно сформувався у райтерську субкультуру зі своїм сленгом, етичними та естетичними цінностями. Графіті, ставши універсальним міським комунікативним кодом, доріс до (не зовсім загального) визнання. Так, в Україні навіть є школа стріт-арту. У місті Тернополі 70 щасливчиків відвідують заняття з техніки малюнку (щоправда, поки що на папері). Дрібниці, та приємно, тішать такі спроби «вуличне хуліганство» скерувати у «благородне русло», тим паче, що причетне до цього і управління освіти міста, яке навіть виділило приміщення для занять… можна уявити, як зміниться місто після випускного у цій школі… Для роботи використовується фарба для фарбування авто (вона класно чіпляється і нічим не змивається), яку можна придбати практично у кожному місті України. На стіну йде приблизно 2 балончики, та від 30 хвилин до 1,5 години. Специфіка професійного графіті потребує чітких ліній, а роботи з розмитими контурами говорять швидше про «зеленість» автора у цій царині. А головне - майже у кожного майстра графіті є своя фотосесія. Але… Як скрізь, присутнє «але»… райтерсто не просто мистецтво самовираження в цьому світі собі подібних – воно ще й злочин. Реальний злочин. Відповідно до нашого законодавства, розписи графіті караються. Переважно високохудожні твори мистецтва підлягають під «псування майна» та «хуліганство», за які в «нагороду» дають термін від 15 днів до 5 місяців, або, як варіант – досить-таки відчутний штраф (який можна витратити на фарбу, за умови, що не впіймають). От і напрошується висновок: мистецтво графіті – швидкісний вид спорту (кого не піймали – той не миє стіни за всіх).

Тварина, до якої ми всі звикли з дитинства і без граціозної постаті якої не уявляємо ні міського, ні сільського пейзажу, є, напевно, найзагадковішою твариною планети.
Домашні улюбленці, що мають такий широкий діапазон, (за даними науки кішки можуть видавати близько 100 різноманітних звуків, на відміну від собак, що спілкуються лише 10) ніжні, муркітливі, дратуючі, пестливі звуки видають персонально для людини, з якою «говорять». Як виявляється, кішки між собою звуками не спілкуються.
За східними вченнями, кішка в домі є символом достатку і притягує до своїх господарів благополуччя та внутрішній спокій, забираючи на себе негативну енергію. А от традиційна медицина радить контакт з кішками для заспокоєння нервів після напруженого трудового дня та для нормалізації тиску. Кішки, самостійно відчуваючи потребу в собі втомленої чи хворої людини, приходять на допомогу, вмощуючись на хвору частину тіла. Окрім того, легке погладжування м’якого хутра викликає в людей стан не лише спокою, а й відчуття гармонії з навколишнім світом. Коли кіт стоїть перед вибором і одне бажання у нього блокується іншим, він махає хвостом. Для прикладу: якщо кіт має бажання вийти на вулицю погуляти, а за дверима йде дощ, хвіст буде хитатися через внутрішній конфлікт. Він хоче вийти, але не має ані найменшого бажання намокнути. Як тільки рішення буде прийнято – вийти на дощ або лишитися в приміщенні – хвіст вмить перестане коливатися.
Домашні коти – визнані фахівці в царині прогнозування погоди. Вони наділені такими чуттями, яким люди можуть лише позаздрити. Легенди про те, що коти бачать в темряві, про волелюбність цих тварин та про те, як вони рятували цілі міста від навали гризунів, відомі з прадавніх часів. Коти відчувають запахи у 14 разів сильніше, ніж людина. Температура тіла цих тварин – +38ºС.
«Товариські» кішки ходять за нами з кімнати в кімнату з однією метою: щоб проконтролювати наші дії. Одна пара котів та їхні діти за 7 років можуть народити 420 000 кошенят. Кішка, яка падає, завжди діє однаково. Спочатку вирівнюється голова, потім спина, пізніше лапи, а потім спина вигинається для пом’якшення падіння. Якщо кішка псує меблі, це місце необхідно ароматизувати запахом лимона чи апельсина. Ці запахи не до смаку кішці, і вона обходитиме це місце боком.
Якщо кішка біля вас і її хвіст тремтить, – це найбільше почуття любові, яке вона може продемонструвати. А от коли хвіст починає опускатися, – значить, настрій у улюблениці змінився і її варто лишити у спокої. Коти, жирафи та верблюди – єдині тварини, які починають йти з лівої лапи. Саме таке пересування гарантує швидкість та тишу. А ви кажете: проста домашня кішка…)))))

Усім привіт! Ми особисто не знайомі, але мені дуже кортить поділитися з вами своєю історією. Звати мене… та зрештою, в мене безліч імен, і кожен вибирає зручне для себе – картина, твір живописного мистецтва, оліографія, малюнок, натюрморт…
Ким і коли я створена, є загадкою навіть для мене. Коли я прокинулась і розплющила замріяні очі, світ зустрів мене запахом олійних фарб, замішаних на осінньому дощі та барвистому листі. Теплі руки дбайливо взяли мене з мольберта, і хвиля життя підхопила, несучи з виставки на виставку, поки не занесла до виставкових зал Художнього музею Луцька, що розташований в історичній частині міста, на території замку Любарта (XVI ст.) в колишньому Будинку повітової канцелярії і шляхетських судів, збудованому у 1789 р. на руїнах княжого палацу.
Не кожному художнику випадає честь виставляти свої твори у цих стінах. Музей проводить суворий відбір. І я відчула себе не просто витвором дбайливих рук художника, а красунею.
«Поруч з класикою не маємо права виставляти роботи низького рівня. У нашого музею високий рівень, і тому виставляти свої роботи в наших залах є не лише престижно, але й почесно», - зазначила директор музею Зоя Навроцька у розмові з журналістами, що часто заходять сюди на організовані працівниками такі цікаві акції та презентації. І я відчула себе ще й цінністю.
Перші дні показу я, окрім себе, не помічала нічого, страх не сподобатися чи викликати негативну реакцію у глядачів затьмарював усе, але у тих, хто дивився на мене, загоралися очі, і ми вже дивилися один на одного, проникаючи прямо в душу. Просте споглядання переросло у спільне бачення світу.
Пізніше я усвідомила, що є не єдиною на стінах, і не лише на мене приходять подивитися, а насолоджуються і моїми сусідками, і що музей об’єднує декілька експозицій, одні з яких є постійними інші – змінними. Колекція сформувалася на основі національної збірки з магнатської галереї князів Радзивилів замку в Олиці, а також – творів образотворчого мистецтва, що зберігалися в музеях Луцька до 1939 року. Звичайно, були й пізніші надходження. Особлива гордість зібрання – єдиний в Україні твір іспанського художника Хусепе де Рібєри – картина «Святий Ієронім» (1644р). А взагалі, у виставкових залах представлений живопис восьми країн Європи: Іспанії, Італії, Фландрії, Франції, Австрії, Німеччини, Англії і Польщі XVII - поч. XX ст.
З часом я почала усвідомлювати, що виставки відрізняються науковим підходом та методичним опрацюванням робіт. Кожен твір образотворчого мистецтва, що виставляється в цьому музеї, має свій номер, який входить в архівний фонд. З кожної виставки у фонд музею художники дарують декілька робіт, поповнюючи скарбницю малярського мистецтва, а тут вони вже зберігаються у відповідних температурному режимі та режимі вологості.
Працівники музею взяли собі за завдання не лише зберігати і впорядковувати твори класичного та сучасного мистецтва, але й активно впливати на сучасне мистецтво, стимулювати його розвиток.
Під час чергової зміни експозиції, мене вразили мої колеги, які прикрашали своїми полотнами сусідні виставкові зали. Барвистість колористики, яка створює ефект мозаїчного зображення, пастозність мазків, широкий впевнений пензель – все говорить про творчу силу руки, що створила ці роботи.
Отак і живемо. Насолоджуємося спілкуванням з прекрасними творами і чудовими людьми.
О, ще одне, ледь не забула, нашому музею виповнюється 35 років. Уявляєте? Який він молодий і одночасно досвідчений. А головне, безцінний, про що свідчать твори мистецтва його фондів )))
Дні роботи музею: середа, четвер, п’ятниця, субота, неділя.
Години роботи:
літній період: 10.00-18.00;
зимовий період: 9.00-17.00.
Директор: Зоя Навроцька.
Тел.: (0332)72-30-75.
Адреса: м. Луцьк, вул. Кафедральна, 1а.

- Ви мене не бійтеся. Те, що я дух безтілесний, який шугає поміж вологих та холодних стін підземелля, зовсім не повинно вас лякати. Колись я мала ім’я, та за стільки сторіч воно стерлося з пам’яті навіть у мене).
Підземелля, про яке я маю намір розповісти, є підземними укріпленнями костелу святих Петра і Павла (унікальної історико-архітектурної пам’ятки XVII ст.). Про них існує безліч легенд. Окрім цього, і донині подейкують, що старий Луцьк підземними ходами був зв’язаний із Шепельським і Жидичинським городищами, Олицьким замком та іншими укріпленнями навколо нього. У ті часи (XV – початок XVII ст.), у період найбільшого розквіту Луцька, перш ніж спорудити будинок, церкву, монастир, зводили одно-двоповерхові підвали з метою укріплення та захисту.
Між іншим, наріжний камінь костелу святих Петра та Павла, який є початком всіх підземних ходів, був закладений у 1616 році. Це сьогодні можна побачити лише сліди великого церковно-в’язничного комплексу, існував під ним і колегіумом єзуїтів (тепер - вище професійно-технічне училище № 6).
Я плавала нічним підземеллям. Тут ніколи не було спокою. Постійні набіги та руйнування. Що вже казати про застілля в підземній вітальні та славоспіви підземного храму. А уявіть собі мученицькі крики в’язнів, яких замикали у ті страшні «кам’яні мішки». Вражає те, що вони розміщені біля самої криниці. А в’язням не давали й краплини напитися. Бідолахи…
Сама криниця має таку глибину, що я, будучи духом, усе ще боюся туди спускатися.
Поруч зі мною в цьому підземеллі (яке має 2 поверхи вглиб) було поховано тіла знаменитих людей того часу. Та, на жаль, усі склепи зруйновано, останки лежать звалищем, а домовини з червоної міді ще у 50-х роках ХХ століття були здані на металобрухт. Окрім одного – Магдалени Тализіної. За життя вона була дружиною першого коменданта Луцька і померла молодою у 1795 році (їй було лише 19 років).
Час так швидко минає і змінює все навкруги. От і підвали під старим містом втратили первинне призначення і перетворилися на складські приміщення. Чим тут тільки не пахло за останні десятиріччя: і рибою, і помідорами з капустою...
У 70-х роках приміщеннями костелу зацікавилися науковці. І вже у 1980-му році було відкрито обласний музей атеїзму. Не залишилася без уваги і підземна частина.
Особливий інтерес до неї почали виявляти у середині 80-х. Велася мова про те, що приміщення потрібно впорядкувати і використовувати. Тут працювала палеокомісія Товариства охорони пам’яток історії та культури. Було виготовлено план підвалів для того, щоб реконструювати їх, і розмістити експозицію музею історії релігії. Але...
Після досліджень, за якими я уважно стежила, було виявлено, що тільки декілька приміщень були захаращені різним мотлохом, що легко прибирався, а вся інша частина приміщень забита землею мало не під саме склепіння.
І от, у 1987 році, через стільки років занедбання, у підземелля спустилася група добровольців, що називалася клубом «Ентузіаст» на чолі з Олегом Виноградовим. Мені лишалося тільки дивуватися, як їм було під силу винести з підземелля стільки тонн землі. А це були і пенсіонери, і школярі.
Зате зараз я можу вільно літати коридорами двох ярусів підземних приміщень (ну і туристи, звісно, теж ходять тут). А ще подейкують, що підземних ярусів колись було три. Там знаходилась середньовічна катівня. З її стелі звисала диба з ланцюгами, яка закінчувалась наручниками. Під нею було вогнище й інші знаряддя тортур. Хотілося б подивитися, але коли приміщення готували під склади «Риббази» в ХХ сторіччі, ходи замурували старою цеглою.
Щодо туристів, тут уже побували туристи з Канади, Австралії, Німеччини, а про Польщу і говорити нічого.
У 1987 році у підземеллі працювали польські спеціалісти, їх керівник, професор Гірничо-металургійної академії у Кракові Збігнев Стшелец, після завершення огляду сказав: “Те, що мають волиняни - унікальне в Європі”.
Тепер костел належить до католицької церкви. У підземеллі, як і раніше, порядку пан Виноградов з групою поплічників, а я свічуся блакитним вогником у вашій уяві.
Отак і живемо… тобто, спостерігаємо за плином історії. Заходьте до нас.

Кожне наступне молоде покоління , чи так звані тінейджери, прагне до самовираження, до неповторності та самобутності. Та от тільки дехто доходить у прагненні відрізнятися від інших до того, що стає масово безликим.
Молодь у чорно-рожевому одязі з опущеною на пів-обличчя гривкою, в яскраво вираженому «маніакально-депресивному» настрої та калькувато подібні між собою – це, напевно, й усе, що знають непосвячені про субкультуру „емо”, що стала неймовірно популярною останні декілька років.
Від початку „емо” називався альтернативний напрямок у музиці, що супроводжувався важкою гітарною партією та сильним соло. Співак „емо” відверто та безперешкодно ділився зі слухачами своїми почуттями, звідси й бере початок „емо” – від поняття «емоційний».
Саме від гіперболізованої емоційності молодь і підхопила „емо”-культуру – особливий стиль, що виділяє їх серед інших (та, що правду ховати, нівілює серед своїх). Вони носять чорний колір з рожевим (такий собі „емо”-гламур), усі малюнки та візерунки на одязі (або й на шкірі) витримані в цій гамі кольорів. А також їхній гардероб наповнюють вузькі футболки із зображенням смішних картинок або розбитих сердець та написами назв музичних груп, рвані вузькі джинси, смугасті гетри. Різноманітні пов’язки на руках та ногах (допускається на обличчі та інших частинах тіла), пояси з великими залізними пряжками, рукавички (як символ приналежності до окремої касти), щоправда без пальців, заплічник з різноманітними значками „емо”.
До речі, про значки. Якщо Ви вирішите долучитися до цього „емо”-культурного руху, запам’ятайте: значків багато не буває! Чим більше їх, тим очевидніше, що Ви – ЕМО (та й, як-не-як, копійчина до заробітку основоположника цього руху. Ну купив він собі за виручені від продажу таких значків „емо” квартирку в Пітері, то хіба це привід перестати значки купувати? НІ. „Даєш більше значків!”). Тим паче, їх можна чіпляти до джинсів (дуже зручно пришпилювати шматки тих же джинсів, що геть відвалилися), футболок і навіть до взуття.
На ноги емо одягають кеди (перевага надається кедам на розмір меншим, щоб вигляд був нещаснішим) або армійські берци, обов’язково з яскраво-рожевими шнурівками. Манікюр відрізняється глибоким траурним кольором лаку – чорним чи сірим, що є надзвичайно зручним у ті дні, коли за слізьми немає часу обрізати нігті чи, принаймні, почистити їх.
Макіяж є доречним, як серед дівчат, так і серед юнаків. Основний елемент „емо”-макіяжу – це підводка очей чорним олівцем (чим заплаканіше виглядаєш – тим крутіше). А от губи фарбувати потрібно лише тональним кремом, у тон шкіри, яку необхідно підтримувати блідою. Засмага емо протипоказана.
Зачісками ні в якому разі не повинні відрізнятися хлопці від дівчат. Основне, щоб гривка була якомога довшою, вона неодмінно повинна сягати кінчика носа та закривати одне око. Дехто вірить, що ця зачіска виникла в наслідок відсутності самоповаги та нереалізованості, та найбільш розповсюджена думка, що у представників „емо” лише одне око (таке собі, Лихо-однооке). Стрижка повинна бути стильною, а от вкладати чи не вкладати, підкручувати чи вирівнювати, а головне мити чи не мити, – кожен емо має право вирішувати самостійно. Яскравий приклад самореалізації у прийнятті важливих рішень. Навіть колір можна самому підібрати, за власним вподобаннм чи кольором очей, головне, щоб він (колір) не виходив за рамки між чорним та газовою сажею, щоправда, у радикальних випадках колір волосся повинен, щонайменше, шокувати яскравістю і флюрисцентністю пасма на гривці.
Одним із обов’язкових атрибутів є намисто, різнокольорові браслети та спеціальні нарукавники (їх називають снепи), що покликані приховувати нанесені самим же емо рани та шрами на венах. Нарукавники повинні бути не лише в рожеву смужечку, але й швидко та легко сповзати, для «ненавмисної» демонстрації слідів самобичування. Схильність представників „емо”-культури, до зарубин на власному тілі можна пояснити поганим станом їх пам’яті. А так, зробив зарубину – і не забув купити ще один значок.
А пірсінг? Та це, взагалі, окрема тема для висвітлення. Емо просто обожнюють його, проколюють собі все, що лише можна, та от металом особливо не зловживають. Надзвичайно ефектно виглядають тонелі у вухах (у них зручніше локшину заправляти, і тримається надійніше, ніж просто на вухах).
Вам пощастило бачити виставку „емо”-фото? Ні? Тоді, якщо ви побачите чорно-білу фотографію, на котрій лише половина обличчя, і тій соромно за своє існування, знайте: цей шедевр належить руці емо. Вони люблять фотографуватися, але чомусь дуже приховують це, тому й зачиняються у власних ваннах для фотосесій.
Одна із заповідей „емо” проголошує: «Плач скрізь та повсякчас. Якщо будеш плакати наодинці, хто ж тебе пошкодує?» Якщо нікого поруч не трапляється для ролі „плакальної жилетки”, то найкраще для цього підходить плюшевий ведмедик. З ним і поплакати жалісніше, і вислухає він за будь-яких умов, і спати все ж не самому. Тому став бідолаха улюблинцем всіх емо планети… і вислуховує (мокрий наскрізь від сліз та покритий недогризками нігтів) до ранку душевну філософію вселенської печалі.
Це все є зовнішніми атрибутами приналежності до окрЕМОї гіперЕМОційної групи юнацтва. Та шокує їхнє бачення світу, коли приглянутися ближче. Адже віддаючи данину моді, більшість із них навіть уяви не мають, під чий вплив потрапляють, і які наслідки усе це для них матиме. Що ж поганого у самовираженні одягом чи шаленною кількісттю значків? Ну не хочеться дивитися на світ лише двома очима, ну музика депресивна, малюночки самознищуючі… але така сукупність веде не лише до наркотичної залежності, до суіцидів, до пияцтва та багато чого іншого, до чого може призвести збочена фантазія тих, хто прагне влади над незрілим світобаченням підростаючого покоління.
Дорослим ніколи не зрозуміти, чому благополучна дитина, що немає ні в чому відмови, раптом йде з дому, прихопивши всі родинні заощадження лише для того, щоб порізати собі вени на брудному смітнику, чи, взявшись за руки з такими ж «братами по нещастю», зіскочити з даху багатоповерхівки. У представників цієї субкультури є навіть улюблені ігри, як наприклад, під музику по колу з рук у руки передається лезо… і горе тому, на кому звуки депресивної мелодії стихнуть. За правилами, він повинен тим же лезом порізати вени… собі. Отакі „дитячі” забавки.
Правду кажуть, що найменеше життя цінується тоді, коли ще не знаєш, що воно таке – ЖИТИ!