- Ви мене не бійтеся. Те, що я дух безтілесний, який шугає поміж вологих та холодних стін підземелля, зовсім не повинно вас лякати. Колись я мала ім’я, та за стільки сторіч воно стерлося з пам’яті навіть у мене).
Підземелля, про яке я маю намір розповісти, є підземними укріпленнями костелу святих Петра і Павла (унікальної історико-архітектурної пам’ятки XVII ст.). Про них існує безліч легенд. Окрім цього, і донині подейкують, що старий Луцьк підземними ходами був зв’язаний із Шепельським і Жидичинським городищами, Олицьким замком та іншими укріпленнями навколо нього. У ті часи (XV – початок XVII ст.), у період найбільшого розквіту Луцька, перш ніж спорудити будинок, церкву, монастир, зводили одно-двоповерхові підвали з метою укріплення та захисту.
Між іншим, наріжний камінь костелу святих Петра та Павла, який є початком всіх підземних ходів, був закладений у 1616 році. Це сьогодні можна побачити лише сліди великого церковно-в’язничного комплексу, існував під ним і колегіумом єзуїтів (тепер - вище професійно-технічне училище № 6).
Я плавала нічним підземеллям. Тут ніколи не було спокою. Постійні набіги та руйнування. Що вже казати про застілля в підземній вітальні та славоспіви підземного храму. А уявіть собі мученицькі крики в’язнів, яких замикали у ті страшні «кам’яні мішки». Вражає те, що вони розміщені біля самої криниці. А в’язням не давали й краплини напитися. Бідолахи…
Сама криниця має таку глибину, що я, будучи духом, усе ще боюся туди спускатися.
Поруч зі мною в цьому підземеллі (яке має 2 поверхи вглиб) було поховано тіла знаменитих людей того часу. Та, на жаль, усі склепи зруйновано, останки лежать звалищем, а домовини з червоної міді ще у 50-х роках ХХ століття були здані на металобрухт. Окрім одного – Магдалени Тализіної. За життя вона була дружиною першого коменданта Луцька і померла молодою у 1795 році (їй було лише 19 років).
Час так швидко минає і змінює все навкруги. От і підвали під старим містом втратили первинне призначення і перетворилися на складські приміщення. Чим тут тільки не пахло за останні десятиріччя: і рибою, і помідорами з капустою...
У 70-х роках приміщеннями костелу зацікавилися науковці. І вже у 1980-му році було відкрито обласний музей атеїзму. Не залишилася без уваги і підземна частина.
Особливий інтерес до неї почали виявляти у середині 80-х. Велася мова про те, що приміщення потрібно впорядкувати і використовувати. Тут працювала палеокомісія Товариства охорони пам’яток історії та культури. Було виготовлено план підвалів для того, щоб реконструювати їх, і розмістити експозицію музею історії релігії. Але...
Після досліджень, за якими я уважно стежила, було виявлено, що тільки декілька приміщень були захаращені різним мотлохом, що легко прибирався, а вся інша частина приміщень забита землею мало не під саме склепіння.
І от, у 1987 році, через стільки років занедбання, у підземелля спустилася група добровольців, що називалася клубом «Ентузіаст» на чолі з Олегом Виноградовим. Мені лишалося тільки дивуватися, як їм було під силу винести з підземелля стільки тонн землі. А це були і пенсіонери, і школярі.
Зате зараз я можу вільно літати коридорами двох ярусів підземних приміщень (ну і туристи, звісно, теж ходять тут). А ще подейкують, що підземних ярусів колись було три. Там знаходилась середньовічна катівня. З її стелі звисала диба з ланцюгами, яка закінчувалась наручниками. Під нею було вогнище й інші знаряддя тортур. Хотілося б подивитися, але коли приміщення готували під склади «Риббази» в ХХ сторіччі, ходи замурували старою цеглою.
Щодо туристів, тут уже побували туристи з Канади, Австралії, Німеччини, а про Польщу і говорити нічого.
У 1987 році у підземеллі працювали польські спеціалісти, їх керівник, професор Гірничо-металургійної академії у Кракові Збігнев Стшелец, після завершення огляду сказав: “Те, що мають волиняни - унікальне в Європі”.
Тепер костел належить до католицької церкви. У підземеллі, як і раніше, порядку пан Виноградов з групою поплічників, а я свічуся блакитним вогником у вашій уяві.
Отак і живемо… тобто, спостерігаємо за плином історії. Заходьте до нас.