Кожне наступне молоде покоління , чи так звані тінейджери, прагне до самовираження, до неповторності та самобутності. Та от тільки дехто доходить у прагненні відрізнятися від інших до того, що стає масово безликим.
Молодь у чорно-рожевому одязі з опущеною на пів-обличчя гривкою, в яскраво вираженому «маніакально-депресивному» настрої та калькувато подібні між собою – це, напевно, й усе, що знають непосвячені про субкультуру „емо”, що стала неймовірно популярною останні декілька років.
Від початку „емо” називався альтернативний напрямок у музиці, що супроводжувався важкою гітарною партією та сильним соло. Співак „емо” відверто та безперешкодно ділився зі слухачами своїми почуттями, звідси й бере початок „емо” – від поняття «емоційний».
Саме від гіперболізованої емоційності молодь і підхопила „емо”-культуру – особливий стиль, що виділяє їх серед інших (та, що правду ховати, нівілює серед своїх). Вони носять чорний колір з рожевим (такий собі „емо”-гламур), усі малюнки та візерунки на одязі (або й на шкірі) витримані в цій гамі кольорів. А також їхній гардероб наповнюють вузькі футболки із зображенням смішних картинок або розбитих сердець та написами назв музичних груп, рвані вузькі джинси, смугасті гетри. Різноманітні пов’язки на руках та ногах (допускається на обличчі та інших частинах тіла), пояси з великими залізними пряжками, рукавички (як символ приналежності до окремої касти), щоправда без пальців, заплічник з різноманітними значками „емо”.
До речі, про значки. Якщо Ви вирішите долучитися до цього „емо”-культурного руху, запам’ятайте: значків багато не буває! Чим більше їх, тим очевидніше, що Ви – ЕМО (та й, як-не-як, копійчина до заробітку основоположника цього руху. Ну купив він собі за виручені від продажу таких значків „емо” квартирку в Пітері, то хіба це привід перестати значки купувати? НІ. „Даєш більше значків!”). Тим паче, їх можна чіпляти до джинсів (дуже зручно пришпилювати шматки тих же джинсів, що геть відвалилися), футболок і навіть до взуття.
На ноги емо одягають кеди (перевага надається кедам на розмір меншим, щоб вигляд був нещаснішим) або армійські берци, обов’язково з яскраво-рожевими шнурівками. Манікюр відрізняється глибоким траурним кольором лаку – чорним чи сірим, що є надзвичайно зручним у ті дні, коли за слізьми немає часу обрізати нігті чи, принаймні, почистити їх.
Макіяж є доречним, як серед дівчат, так і серед юнаків. Основний елемент „емо”-макіяжу – це підводка очей чорним олівцем (чим заплаканіше виглядаєш – тим крутіше). А от губи фарбувати потрібно лише тональним кремом, у тон шкіри, яку необхідно підтримувати блідою. Засмага емо протипоказана.
Зачісками ні в якому разі не повинні відрізнятися хлопці від дівчат. Основне, щоб гривка була якомога довшою, вона неодмінно повинна сягати кінчика носа та закривати одне око. Дехто вірить, що ця зачіска виникла в наслідок відсутності самоповаги та нереалізованості, та найбільш розповсюджена думка, що у представників „емо” лише одне око (таке собі, Лихо-однооке). Стрижка повинна бути стильною, а от вкладати чи не вкладати, підкручувати чи вирівнювати, а головне мити чи не мити, – кожен емо має право вирішувати самостійно. Яскравий приклад самореалізації у прийнятті важливих рішень. Навіть колір можна самому підібрати, за власним вподобаннм чи кольором очей, головне, щоб він (колір) не виходив за рамки між чорним та газовою сажею, щоправда, у радикальних випадках колір волосся повинен, щонайменше, шокувати яскравістю і флюрисцентністю пасма на гривці.
Одним із обов’язкових атрибутів є намисто, різнокольорові браслети та спеціальні нарукавники (їх називають снепи), що покликані приховувати нанесені самим же емо рани та шрами на венах. Нарукавники повинні бути не лише в рожеву смужечку, але й швидко та легко сповзати, для «ненавмисної» демонстрації слідів самобичування. Схильність представників „емо”-культури, до зарубин на власному тілі можна пояснити поганим станом їх пам’яті. А так, зробив зарубину – і не забув купити ще один значок.
А пірсінг? Та це, взагалі, окрема тема для висвітлення. Емо просто обожнюють його, проколюють собі все, що лише можна, та от металом особливо не зловживають. Надзвичайно ефектно виглядають тонелі у вухах (у них зручніше локшину заправляти, і тримається надійніше, ніж просто на вухах).
Вам пощастило бачити виставку „емо”-фото? Ні? Тоді, якщо ви побачите чорно-білу фотографію, на котрій лише половина обличчя, і тій соромно за своє існування, знайте: цей шедевр належить руці емо. Вони люблять фотографуватися, але чомусь дуже приховують це, тому й зачиняються у власних ваннах для фотосесій.
Одна із заповідей „емо” проголошує: «Плач скрізь та повсякчас. Якщо будеш плакати наодинці, хто ж тебе пошкодує?» Якщо нікого поруч не трапляється для ролі „плакальної жилетки”, то найкраще для цього підходить плюшевий ведмедик. З ним і поплакати жалісніше, і вислухає він за будь-яких умов, і спати все ж не самому. Тому став бідолаха улюблинцем всіх емо планети… і вислуховує (мокрий наскрізь від сліз та покритий недогризками нігтів) до ранку душевну філософію вселенської печалі.
Це все є зовнішніми атрибутами приналежності до окрЕМОї гіперЕМОційної групи юнацтва. Та шокує їхнє бачення світу, коли приглянутися ближче. Адже віддаючи данину моді, більшість із них навіть уяви не мають, під чий вплив потрапляють, і які наслідки усе це для них матиме. Що ж поганого у самовираженні одягом чи шаленною кількісттю значків? Ну не хочеться дивитися на світ лише двома очима, ну музика депресивна, малюночки самознищуючі… але така сукупність веде не лише до наркотичної залежності, до суіцидів, до пияцтва та багато чого іншого, до чого може призвести збочена фантазія тих, хто прагне влади над незрілим світобаченням підростаючого покоління.
Дорослим ніколи не зрозуміти, чому благополучна дитина, що немає ні в чому відмови, раптом йде з дому, прихопивши всі родинні заощадження лише для того, щоб порізати собі вени на брудному смітнику, чи, взявшись за руки з такими ж «братами по нещастю», зіскочити з даху багатоповерхівки. У представників цієї субкультури є навіть улюблені ігри, як наприклад, під музику по колу з рук у руки передається лезо… і горе тому, на кому звуки депресивної мелодії стихнуть. За правилами, він повинен тим же лезом порізати вени… собі. Отакі „дитячі” забавки.
Правду кажуть, що найменеше життя цінується тоді, коли ще не знаєш, що воно таке – ЖИТИ!