День, протягом якого виростила у піднігтевій канавці рослиноподібну істоту, я прожила без амбіцій. Посіяла її минулого четверга, о 17:34, під власне мугикання якогось старого хіта, що ще зранку знайшов собі притулок у моїй гостинній підсвідомості. Я зовсім забула про свій саджанець, адже уся п’ятниця витратилася на ловлю різноманітних насолод, а потім і на їх збереження у відремонтованій і вичищеній від усього зайвого пам’яті. У суботу все-таки пригадала, що під ніготь мізинного пальця лівої руки було встромлено малесеньку насінину з наповнювачем «Бурштинове скло». Надії та сподівання на урожай звелися до нуля, зранку я не знімала з рук гумових рукавичок – драяла кахель (ядро кашлю, відро коклюшу). Ліва рукавиця порвалася, і я подарувала її рештки сусіду (у дев’ятиповерховому будинку живемо лише я, на першому, і він, на дев’ятому). Мій друг піаніст за фахом. На мізинному пальці його правої руки татуювання Сонця. Тепер, одягнувши рукавичку, сусід грає з відкритими очима, так як Сонце крізь гуму не таке разюче. В той день він віддячив мені, повернувши до життя мою нещасну істотку таким способом: ми трималися за руки протягом тижня, не відриваючись ні на мить, і пурпуровий пагінець під дією сонячних татуйованих променів витягнувся на 3 см і 7,9 мм. Наступного дня показався блідий пуп’янок , що до вечора вже встиг розцвісти темно-сірим оком. В його кутиках виділялася плазмоподібна речовина, яка збігаючи, зупинялася гронами на кінчиках еластичних вій, мов намисто. Око постійно спостерігало за мною, кліпало, щодня збільшуючись у розмірі. У моїй ванній кімнаті немає стелі, в свою чергу, у сусідовій ванній немає підлоги. Він лив для мене воду зі свого поверху, у нього ж немає ванни, а в мене – води. Часто стрибав сам. Око подорослішало, вивільнилося з кірки, почало самостійно пересуватися у повітрі, провідувало сусіда рухаючись вгору, наче ліфт, давалося обіймати себе та гладити. А вже через місяць ми отримали від нього дві пари м’ясистих каналів. Щоночі ми з сусідом дивимося на склад всесвіту. Мікроскопічний чи рентгенівський, як забажаємо. Одним словом, ми бачимо ВСЕ.

уже пройшло дві години, як я топлю тебе в своїх зіницях. міцно заплющую очі, - та все-рівно бачу мерехтливі кадри твого блідого обличчя. розтираю повіки, втомилася. злюся... а ти продовжуєш дивитися на мене. привертаєш мою виснажену увагу. своєрідний тип зв'язку. телепатія. ти змінюєш положення, повільно рухаючись, і мені нікуди сховатися. ти - спогадник, історія, накопичувач відчуттів. мовчиш... послухай, базальтове серце, у нас нічого не вийде, на жаль. бо ти - аж Повний Місяць, а я - всього-навсього людинка.

ні за одними дверима його немає! (речення крикнути, хриплота на складі "ри" слова "дверима")
я вже дивилася... (розпачливо зловитися за голову, зітхнути, міцно закрити очі)
все, що є - то газетні кораблики та червоні картонні будиночки (висипати на стіл орігамі)
свіжий запах щойнопорізаного картону (нюхати орігамі та будиночки)
вдих схожий на зітхання (стиснути губи, подивитися запитально в очі співрозмовника. опустити голову)
тільки-но я задрімаю, а він кашляне (пауза)
протягом кількахвилинного відлуння у мені пульсує мітка (показати жестом пульсування)
надранок, у третьому куті кімнати (показати на кут з №3) він залишає надкушене ківі та плювок на стіні у вигляді восьминога (підійти до стіни)
мої плювки схожі на гантелі (плюнути на стіну декілька разів)
одного разу він подарував мені бинтову фату та сукню (повести співрозмовника до шафи, витягнути фату та сукню),в якій неможливо сісти (вдягнутися в сукню, накинути фату, продемонструвати неможливість рухів)
тільки стою в ній біля вікна і дивлюся на ноги перехожих (вказати на вікно, де видно лише ноги пішоходів)
ввечері курю м'яту (пропоную закурити співрозмовнику) та кручу стрілки годинників (сміятися типом "ха-ха")
примруживши очі, можна побачити його власну призму (легко посміхнутися)
коли він перестає кашляти (різко засмутитися), я засинаю на паркеті (впасти, рівно лягти на правий бік, обличчя притулити до паркету)
і місяць відбивається (пауза)
і лак пахне (закрити очі. забути про співрозмовника)

нерозчесаний ранок на кухні чухається в волохату голову і прозорішає прозорішає. симетрично пом'яті сімейки і градіації сірого в них колишуться колишуться ко. я ніяк не випливу не вийду зі стану маневрів чи різкої зупинки маршрутки і вкусилась за язик ковтаючи кров. я пропустила дві зупинки думаючи а як там твоє чітко викреслене підборіддя язнаю всі дотичні дотичні. ідіотичне становище бо бачу форму губ в профілі що складені як щойноквітка щенеквітка. аж болить коли не можу зловити вічнолетючої птахи між двома небами/склепіннями в глибини незрозумілої незібраної хаотичної душі-тканини. я б за нею але виходжу з маршрутки і зимно шось всі замки до кінця підтягую ззззззззууум прищеплюю шкіру підборіддя (удар блискавки?). і далі ті впадини і випуклості на кінчихах крил міжпір'їне заповнення ті падаючі тіні та мерехтливі світла світла. маслом тане даркнесс в дарклесс. вдруге зіштовхнулась з перехожими зимно зимно. і той неочікуваний порух коли птах зривається в лет і я здригаюся від несподіванки і втрачаю контрольсвідомістьтакийсякийглузд. втрачаю. і та усмішка що божевільні зійшли б з розуму вдруге бо краси в ній стільки як страху дивитися і заслуговувати на це заслуговувати заслуговува. бо безболісна смерть тільки між твоїми склепіннями/небами. колесаасфальтжіночийкрикавтомобільнихгальмчервоненебоівжезовсімпрозорийраноквсімейкахіптах

Я і Терракот живемо далеко одне від одного, та зв’язок, що існує між нами тотожний яєчній зав’язі. Терракот – жовток. Він годинами вивчав плаваючу у компоті аличу, що візуально являлася омонімом жовтка. Я – білок. Субстанція цього ж компоту. Тобто я не можу розподілятися, а вислизаю. І як вислизаю, то вся одразу (так само, як і остання надія).
Терракот дізнався про мою присутність у яйцеподібній аурі від зграї анангелів-хористів. Саме вони виконують традиційний ритуал стукаючись якнайсильніше зап’ястями рук в той момент, коли ми з Терракотом вимовляємо деякі слова одночасно. Крила хористів пронумеровані зеленою «снєжкою». Вони не є продовженням лопаток, а скоріше перетинкою між руками та боковою частиною анангела і при ходьбі складаються, мов зонт. Руки ж густо покриті пір’ям починаючи від передпліччя до згинів пальців.
67-му анангелу я зубами витягла кулю з грудей, а він зубами зняв перстень з мого пальця. Ми пропустили кулю крізь перстень і поїли перлової каші /дроб 16/.
Терракот лежав на спині і вгадував ймовірності напрямку мазків на стелі. Хористи заповнювали її собою, мов пазли. Одинаково відкриваючи роти (Терракот назвав їх «розмовляючими ранами-рваними»), вони заспівали йому про моє існування, на хвилину розтягуючи голосні букви /суома-лайсет-болота/. Закінчивши ікос, вони пустили по краплі ротової плазми на тонких слинних павутинках, і не давши падаючим, мов парашутисти-десантники краплям торкнутися Терракотового тіла, затягнули їх назад до рота (звук сьорбання гарячого чаю), після чого розлетілися.
Ми з Терракотом ніколи не зустрінемося. У картонній коробці ціла колекція його повітряних поцілунків. Я використовую їх під час мігрені, прикладаючи до голови по три-чотири штуки. Не знаю куди він складає відіслані мною вічно тліючі сірники /biscuit/ . 67-й казав, що бачив у нього цинкову шкатулку із написом «погасання».
У мене є знімок Терракотового серця, що схоже на фаршовий зліпок.
Зовсім скоро анангели-хористи прилетять до нього востаннє. Вони заспівають йому про те, що у мене під пахвами замість волосся почало рости пір’я. Терракот зауважить відсутність одного з пазлів – 67-го.
Різкий запах «снєжки». То 67-й вимальовує на моїх ще пухом покритих крилах цифру 87.

Що для мене сум? Перш за все, - допінг для моєї душі. В період суму я відчуваю призупинення реальності, тому користуючись можливістю, сортую швидкий плин подій на свій смак. Це, свого роду, нагода відокремитись та поспостерігати, а також своєрідне оговтання єства, яке падає від втоми, коли я безмежно радію. Сум надає моєму внутрішньому всесвітові, моїй планеті свіжості, натхнення до новизни, до змін, неначе я беру аркуш білого паперу, і ставлячи на нього руку, відчуваю його холодну незайману чистоту. Коли у мене втілюється сум, я ототожнюю його із певним відрізком часу, який надано мені для того, щоб я трохи прибрала у власній совісті, розібралася із накопиченими ідеями, з повагою згадала минуле, чітко осмислила теперішнє і тверезо накинула майбутнє. А якщо чесно, мені лінь усе виконувати по списку, тому я рідко дотримуюся вище згаданих «правил». Найчастіше, під час суму, я просто усамітнююся, відпочиваю, зближуюсь з тією собою, яка дуже глибоко ховається. Одним словом, сум оголює мої відчуття. Таке враження, що я цілком приготувалася до смерті і мені давно відомо, куди я після неї потраплю.

О мамо-магмо, мамо-магмо! На що я Його проміняла, коли ти тісно зв’язала мені очі вирізаним із мішка хрестом? Ти засипала мої очі борошном, коли я несла Його в долонях. Його шия між моїми пальцями. Його шия між моїми пальцями. Його шия між моїми пальцями.
Мамо-магмо, а я Його усердечила, а я Його щиро облила соком думок, а Йому область шкіри – будь-яку, а я за ним і в понеділок і в Домініку, а я за Нього тремтіла жилами-галузками, а я з Ним у віск хотіла…
Ой, мамо-магмо, а Він вилетів з рук. Мамо-магмо, він падаючий тепер, і ще з рік Йому падати. Спершу ми були хрестом святого Петра, потім стали Тау, а нині Він – «мінус», а я – «і» без крапки…
Мамо-магмо, на що і нащо я Його проміняла? На кавалок свободи, сидячої у мене на лівому плечі і на стакан незалежності, яким я споєна по горло? На диван з телевізором і на дев’ять непомитих чашок з-під чаю? На льодяну корону, яку я вдягаю набакир? Мамо-магмо, ти вибач мені, але я йду, щоб зняти вікна з їхніх квадратів, щоб замість скла була межа, яку я прорву собою, мамо-магмо!!! Мамо-маааааггггммооооооаа!!!!
Так, мамочко-магмочко, я Його випередила. Нехай ті квадрати більше ніколи не будуть жовтими, хай сіріють. Не вмикай світла і відчуй тягу. Мамусь-магмусь, а коли Він, нарешті, впаде, ми станемо з Ним знаком «дорівнює»?