Ішов я з батьком у траві високій,
І так мені ввижалося в ту мить,
Що вереском розцвів у серці спокій,
А світ навколо стогне і гримить.

Крізь дивні нагромадження акацій
Світився синім полум’ям ставок,
І щось кричали круки-голодранці,
Гойдавсь на небі сонця образок.

Усе здавалось рідним і незвичним:
І глина, й очерету білий шум.
А сонях з пошматованим обличчям
Застиг, мов дід, в полоні сивих дум.

Дістали вудки, як мечі із піхов,
І вже стирчать настирні поплавки…
А день липневий диким степом дихав,
Торкаючись маленької руки.

2012

Одні вітри нас в полі зустрічали,
Одна трава хилилася до рук.
Одне на двох у творчості начало:
Махновський степ, дідів козацький дух.

Одна в житті нам слалася дорога
Між кленів і старезних яворів,
Де мчав на конях отаман безногий,
Де віз чумацьким шляхом торохтів.

В калачики пірнав ти аж по вуха,
І важчала од меду голова.
Немов богиню, вечорами слухав
Криницю, що відлунює слова.

Ти мрійником зростав і слідопитом,
Блукало серце між безкраїх нив.
Кружляв із перепілками над житом
І пив густі потоки білих злив.

Найперші твори. Станція Фісаки.
ОУН і синьо-жовті прапори.
І клацають зубами, як собаки,
Налякані андроповські орли.

Із козаків ти, не зі свинопасів,
Високо лине твій орлиний лет.
Вже заздрять графомани й віршомази -
Ти справжній і шанований Поет!

А там, що буде - чи тріумф, чи плаха,
Трива життя під люстрою небес.
Куплю квиток я до Комишувахи
І сяду на пологівський експрес.

Летить стежина з оберемком цвіту,
І травень, захлинаючись дощем,
В чарки нам наливає оковиту,
Моргаючи лукаво: "можу ще!"

Розмови. Вірші. Спогадів намисто,
Над Конкою чарівні вечори,
І б'є по стріхах зорепад ігристий,
Мов яблука, що сипляться згори.

Зірки, як скіфські вогники прозорі,
Бринять для нас у рідній стороні.
(Хоч Лютий каже - "не пиши про зорі",
Та зір чомусь так хочеться мені.)

Звичайні ми поети, не предтечі,
Та все ж палає в нас вогонь мети.
І хай бунтують невгамовні смерчі -
У непогоду цікавіше йти.

Нехай нас доля обмине лукаво
І вірші перетворяться на дим,
Я тисну руку. Так тримати! Браво!
Ти справжній друг, духовний побратим!

Вечірній степ, останній потяг,
Гарячих маків ураган.
Немов радар, дебелий сонях
Забратись хоче на курган.
Піду я в бік від залізниці
Через поля аж до води,
Де ловлять рибу зі стариці
Горбаті верби, як діди.
Де у гарячому серпанку
Цвіте солодкий молочай,
Де степ заварює щоранку
З пахучих трав зелений чай.
Тут зовсім рідко ходять люди
І не гуляла дзвін-коса.
Блищить вогнями, як на блюді,
Цнотлива райдужна роса.
Бринять струмків зелені кобзи,
Пирій доріжки простеля.
І так завзято гнуться лози,
Що аж підстрибує земля.
Рипить обвітрена дорога
В несмілім відблиску зорі,
І йдуть до неба, як до Бога
Тополь зелені ліхтарі.

2012

Благословенне Любицьке, далеких літ поклон,
Я вийду в поле зоране, де синь поеми пише.
А там, за лісосмугою, – Гуля́йпільський район,
А там, за диво-кленами – степів зелена тиша.

На кобзі причарованій лукава далина
Заграла дивну музику, що пахне вишень цвітом.
Пампушка сонця кислого з-за хмарки вирина,
Засліплено палаючи магічним хризолітом.

Промчав із диким реготом князь-вечір, як тарпан,
А ніч косою русою лягла на спраглі плечі.
Дрижить далекий Місяць – неприкаяний тюльпан
І ллє на сонні трави золотисту кровотечу.

Ех, сісти б сірим жайвором у груші на крилі,
І міцно обіймаючи гілля жилаві руки,
Вбирати по краплиночці енергію землі
Під рев зірок, що падають, і серця перестуки.

Цей сік глибин прабатьківських крізь роки пронесу,
Він завжди повертатиме в ті весни хлібосольні,
Де з маків, наче з келихів, цілющу пив росу
І явору столітньому молився, мов іконі.

Благословенне Любицьке,
Махновщино моя,
Ти вічне і нев’януче, прозоре і далеке.
Крізь грім, дощі та вітер знов іду до тебе я,
Твій син занепокоєний, самотній твій лелека!

Весняний степ. Курган. Трави зелені милі,
І музика землі, що душу виверта.
В смарагдовім вогні дерева очманілі
Пірнають раз у раз в розбурхані жита.

Вечірній степ. Ріка. Останній подих сонця,
І хвилі на воді, як зморшки на чолі.
Вже місяць-одинак обкраяним червонцем
Духмяний цідить мед на сливи молоді.

Безмежний степ. Дуби. Неголена стежина,
Похнюплений ріпак скидає жовтий цвіт.
Просмолена зоря, терпка, немов ожина,
Палаючим хрестом ляга в мій теплий слід.

Праотчий степ... Журба
Надвоє розкололась,
Застигла на квітках нев'януча сльоза.
Ти вічно у мені, як предків давній голос,
Я вічно у тобі, як вітер, як гроза!

2012

I
Зелений берест, наче куманець,
Наллє в долоню краплі дощові.
Зберу я рештки в'язових сердець
Лелекою в незайманій траві.

Зустріне, як циганка молода,
Гаряча вишня в лузі на межі.
Я їй колись, не гаячись, віддав
Частинку захмелілої душі.

О люба вишне, ягід круговерть!
Розбий тривоги, як солоний лід.
І будь, що буде - чи любов, чи смерть
Під гронами зелених пірамід.

Висока вишне, бранко степова,
Твоя смола прозора, мов янтар.
В устах німих співанка ожива,
Зникають грози між вогнів і хмар.

II
Бреду крізь ніч. Самотньо на землі,
Все менше й менше хат, де тліє світло.
Тьмяніє на похмурому гіллі
Зеленогривих кіс журба розквітла.

І свердлить мозок думка раз у раз,
Колюча і гірка, немов цитрина:
Хто питиме полів зелений квас,
Як переїде в місто Україна?

Вітчизна вічно в споминах і снах,
В уривках весен, голосінні грому.
Я так землею рідною пропах,
Що різати прийдеться по живому.

Я так зріднився з долею села,
Як зернятка у житньому колоссі.
Відмучилася вишня, відцвіла,
А мрії всі розвіялись, як осінь...

2012

Поведу тебе в степ, галичанко,
Де свиріпа, як жовте вино,
Де літає сполохана чайка
Над віками, що зникли давно.
Де волошки, як згарища сині,
І схвильований петрів батіг,
Де бринить на дзвінкій мандоліні
Сірий жмуток червневих доріг.
Поведу тебе в сонячні луки
Під звучання зелених валторн,
Осокорів пошкрябані руки
Візьмуть нас у казковий полон.
І забродять, неначе Горгани,
Під настоєм реліктових трав
Степові невгамовні кургани,
На яких я дощі цілував.
Поведу до ставків повноводних,
Де, як море, шумить очерет,
Де вітрів затихаючий подих
Обпіка, мов черемховий мед.
І на темних мережаних кручах,
Де симфонія верб ожива,
Я казатиму щемно-жагучі,
Неприкаяно-ніжні слова.
Ти поїдеш - і вибухнуть ранки,
Розлетяться зірки по стерні.
Гріє серце моє вишиванка -
Твій дарунок останній мені.
І в далекій хатині карпатській,
Над якою смереки ревуть,
Ти колись пригадаєш зненацька
Запорізьких криниць каламуть.

2012

Квітучі вишні в рапсовому полі -
Медові арфи на краю села.
О скільки в них любові і тепла!
І крапель сонця, і краси доволі.

Летять пелюстки, як зірки у серпні,
Цілують життєдайний чорнозем,
А в серці стільки віршів і поем,
Та мовить хтось: “Поети не безсмертні!”

Скотився місяць по річкових кручах,
Повільно тліє жовтощокий рапс.
А вітер… Він міцний, неначе шнапс
Від запахів, весняних і пекучих.

Погасли всі вогні на видноколі,
Так тихо поміж білих бурунів…
Це рідкість,
Це лише на кілька днів -
Квітучі вишні в рапсовому полі.

2012

Акорди степові - червоні маки,
Уламки вечорової заграви.
Під стелею небесної муляки
Між ними ходять здичавілі трави.

Недопалки сердець, що в синій мряці
Ідуть до лісосмуги на поклони.
Від них займуться юних зір окрайці
І вибухнуть вулканом терикони.

Вони - корали моря золотого,
Що сяють, наче весни, поміж нами.
Тремтить в калюжах стомлена дорога
І пахне різнотрав'я полинами.

Бреду через яруги і байраки,
Ковтаю рештки простору і часу.
А скрізь горять, як сон, червоні маки -
Нескорені вогні степів Донбасу.

2012

Кожній праці і хвала, і дяка:
Рибаку - щоб з рибою сітки,
Орачу - щоб плуг його й коняка
Заробили хліба на віки.

Воду п'ють із кухлів та стаканів,
Із латаття можна теж попить,
Там, де вир малинових туманів
Не втомився берег золотить.

Гарно як в траві зеленогривій
Дивлячись на шати голубі,
Погляд твій, закохано-ревнивий,
Згадувать на втомленім собі.

Деркачі співають на озерці,
І тому так світяться вогнем
Ті, які простим зробили серце
Під веселим праці тягарем.

Що селянин - зовсім я забувся,
І тепер розповідаю сам:
Цар дозвілля, диваком здаюся
Любим пасовищам і лісам.

Жаль комусь когось, оце халепа,
Ніби від Отчизни хтось відвик,
І з того, піднявшись понад степом,
Плачуть в душу чайка та кулик.

2012



Каждый труд благослови, удача!
Рыбаку — чтоб с рыбой невода,
Пахарю — чтоб плуг его и кляча
Доставали хлеба на года.

Воду пьют из кружек и стаканов,
Из кувшинок также можно пить,
Там, где омут розовых туманов
Не устанет берег золотить.

Хорошо лежать в траве зеленой
И, впиваясь в призрачную гладь,
Чей-то взгляд, ревнивый и влюбленный,
На себе, уставшем, вспоминать.

Коростели свищут… коростели.
Потому так и светлы всегда
Те, что в жизни сердцем опростели
Под веселой ношею труда.

Только я забыл, что я крестьянин,
И теперь рассказываю сам,
Соглядатай праздный, я ль не странен
Дорогим мне пашням и лесам.

Словно жаль кому-то и кого-то,
Словно кто-то к родине отвык,
И с того, поднявшись над болотом,
В душу плачут чибис и кулик.

12 июля 1925

Вже двадцять літ, а й досі ми - "совок",
І множаться на цвинтарі могили.
Заріс і пересох отой ставок,
Де рибу ми хлоп'ятами ловили.
Третина сіл - без вікон і дверей,
Зате у іномарках п'яне стерво.
Шанують нас не більше, ніж свиней,
А ми усі чекаємо на Євро.
І крім оцих колізій та халеп
Приспічило якомусь мудрагелю
Перетворити мій коханий степ
На соняхом засіяну пустелю.
Щоб ті, що підуть слухать шум лугів,
Акорди кленів і веселе птаство,
Наткнулись на табличку серед нив:
"Сюди не можна. Фермерське хазяйство!"
Уже непросто вийти до Дніпра -
На березі і дачі, і котеджі.
А для душі отруту на "ура!"
Нам шлють на зомбоящик телевежі.
Сказав же Яник, що почує всіх -
Простягне руку й нагородить щедро.
Освіту добива скажений псих,
А ми усі чекаємо на Євро.
Мистецтво - в бруд, заводи - на метал,
Карпатські ріки хочуть взути в труби.
З міліцією зрісся кримінал,
І вже у тюрмах перші правдоруби.
До біса Євро! Геть усе лайно,
Що намертво вчепилось в наші спини!
Інакше якось глянем у вікно,
А там уже не буде України...

2012

Гей, чи виживеш, Любицьке?
Димарі твоїх хат
Огортає пітьма, як холодна гадюка.
Білим серпнем схвильований яблукопад
Об натружену землю копитами стука.

Гей, чи виживеш, Любицьке?
Вже немає човна,
Що наш берег лизав, як варяг одинокий.
Мов криниця, засохла ота бузина,
Що стелила чар-цвіт на мої першокроки.

Гей, чи виживеш, Любицьке?
Промайнули літа...
Де краяни мої? Хто в землі, а хто в місті...
Але знову душа, як в дитинстві, ковта
Солов'їних дощів голоси променисті.

Гей, чи виживеш, Любицьке?
Хто за все відповість?
Чи реально спинити процес вимирання?
В шахті серця мого - і тривога, і злість,
Пересохлих надій гасне хвиля остання.

Гей, чи виживеш, Любицьке?
Плаче птаха нічна.
Що ввижається їй через грати кленові?
Може, криком своїм щось пророчить вона,
Обриваючи шепіт зірок на півслові.

До побачення, Любицьке!
У думках землетрус.
Я іще не дожив, не довів теорему.
Через клекіт років я до тебе вернусь,
Щоби вирости дубом з твого чорнозему!

2012

Чорнобильський попіл, кошлаті задимлені хмари,
І Богом, і чортом забута смертельна земля.
Тут Всесвіту край, де палають фантомні пульсари
І зраджена тиша самотністю зір застеля.

Тут згарища сіл, де весіллям ніколи не грати,
Прокурений стронцієм, привидом хрещений ліс,
І чорні озера, де плавають риби-мутанти,
І краплі густі, що пропалюють серце до сліз.

Розпатланим вершником вітер гарячий пронісся,
Окрадену Прип'ять ковтає солона пітьма.
Але не пропало, не зникло зелене Полісся -
Природа не вмерла, пустелі і пустки нема.

Дзвенять пелюстки, шаленіють на обрії гуси,
Зміюкою синьою гнеться ріки течія.
Та більше за все в цьому грішному світі боюся,
Що Зоною стане уся Україна моя.

2012

Блакить очей твоїх,
Затерті вікна.
Моя печаль ніяк до полудня не звикне.
Надія глибшає,
Я вп’явся в неї,
Пливуть струнких тополь самотні галереї.
Весна втомилася,
За річку кличе:
«Наповни квітом своє серце, чоловіче!»
Невже це сталося?
Чи варто бігти?
Он за фіранкою вечірні сталактіти.
Вино вже випите,
І люлька згасла,
Пірнає місяць в яворів пахучі ясла.
Думки розтанули,
Плодяться тіні,
І лиш реалії незламні та незмінні.
У хвилях космосу
Горять тумани,
Крокую в гості до безликої омани.
А там, за обрієм,
Чекає днина,
І синій степ, і вишень мед, і Україна...

2012

Моя Україно, кохана землиця,
Вродлива і юна, як чиста весна.
Дай людям напитись з живої криниці,
Щоб ніжно дзвеніла у серці струна!
Як гарно вдихати повітря духмяне,
Дивитись на стиглі, квітучі поля,
І знати, що ти, моя ненько кохана,
Уже незалежна і вільна земля!

Приспів:
Моя Україна, Моя Україна,
Моя Україна, земля!

Моя Україно! Ти сильна й багата,
У тебе мільйони найкращих синів,
І мова твоя, солов'їна й крилата,
Ще світу покаже величний мотив.
Я вірю, Вітчизно, ти станеш на ноги,
Махнуть золотистим крилом рушники,
І щастя затмить всі печалі й тривоги
На вічні роки і прийдешні віки!

Приспів (6).

1998

Скажи, з якою квіткою зрівняти
Тебе, моя ти Зоре неприборкана?
З голівкою червоної троянди,
Що миє в росах шовковисті локони?
З волошкою, що перестиглим літом
Співає серед золота пшеничного,
Чи з маком, що своїм бентежним цвітом
Торкається священного і вічного?

Приспів:
Євгенія, Євгенія,
Квітка моя – Євгенія!
Доле моя,
Радість моя,
Євгенія!

Або зрівняти з лісовим дзвіночком,
Що лине серцем в небеса за пташкою,
Лілеєю, що з ніжним голосочком,
Чи вишитою сонечком ромашкою?
Дарма собі я голову ламаю -
Ти світла і прекрасна, мов елегія,
У косах яблуневого розмаю
Найкраща квітка на ім’я Євгенія!

Приспів.

Дарма собі я голову ламаю -
Ти світла і прекрасна, мов елегія,
У косах яблуневого розмаю
Найкраща квітка на ім’я Євгенія!

Євгенія, Євгенія,
Квітка моя – Євгенія!
Доле моя, |
Радість моя, |
Євгенія! | (2)

2008

В клекоті вишневого світання
Нас єднала доля золота.
Шепотіло серце: "Ти остання",
Відпливла за обрій самота.

Літо пломеніло цвітом гречки,
Падав на траву кленовий сік.
Думалося, щастя недалечко -
Там, за світлим гомоном осик.

Та не все так сталось, як гадалось -
Ми, як дві дороги, розійшлись,
І змінилась волошкова радість
На гірку отруту чорних сліз.

Відгриміла осінь листопадом,
А у снах ще й досі бачу я,
Як весняним лугом, зелен-садом
Йде любов заквітчана моя.

2008

Праотчий край, моя вишнева доле,
Заквітчана у стрічках лісосмуг...
Гойдається під вітром рідне поле,
Іскрить росою волошковий луг.

Праотчий край, пахуча материнка,
Стрункі тополі, наче вітряки.
Налита соком яблунева гілка
На землю рвучко струшує зірки.

Праотчий край, незміряні криниці,
Крилаті верби над хмільним струмком.
Всю ніч перекликаються гнилиці
З причесаним пшеничним колоском.

Прадавній край, невиплакані сльози,
Самотні села вздовж пустих доріг.
Я довго йшов до тебе крізь морози,
Але, на жаль, дійти так і не зміг.

2008

(Іван Доценко - поет з Гуляйполя, який замерз насмерть в степу у 1986 р.)

Не забути ті місячні ночі,
Буйний вітер в верхів'ях смерек.
Срібні зорі траву колихали,
Посміхались і тихо зітхали
У надщерблений місяця глек.

Не забути ті лагідні руки,
Щирий погляд бездонних очей.
Як пили солов'їні тумани
Ніжний шепіт "Коханий, кохана",
Що у грудях і досі пече.

Не забути ті сонячні ранки,
Що вривались промінням в серця.
Як узявшись за руки з тобою
Швидко бігли ми до водопою,
Щоб змивати цілунки з лиця.

Не забути вокзальне прощання,
Тихий біль від непроханих сліз.
І у потязі "Львів-Сімферопіль"
Крізь вино й цигарок сірий попіл
Я все марив - "Кохання, вернись!"

2008

Упало жовте яблуко на сніг,
Немов остання зірка листопаду.
Тебе я пригостити ним не встиг,
Ніколи вже не прийдеш ти до саду.

Горить воно у місячнім вогні,
Магічним трунком знов до себе кличе,
І все чомусь ввижається мені
Твоє прекрасне і сумне обличчя.

Життя, неначе вітер поміж віт,
Промчало, проревло на цілий світ,
Застигли всі думки і сподівання.

А доля - птах, що крила загубив,
Повільно дотліває між снігів,
Як це замерзле яблуко останнє.

2008

Понад дорогою крушина
Розклала ягоди червоні.
Лягає музика пташина
У сонця радісні долоні.

Медові очі молочаю
Перегоріли в стиглих травах,
А клени весело стрічають
Хмільних зірниць яскравий спалах.

Свічки тополь зелено-срібні
Цілують небо голубами,
І на серпневому розвидні
Перекликаються з дубами.

А за рікою, через кладку,
Тривожна молодість курличе,
І тільки степ, неначе батько,
До себе знов бентежно кличе.

2008

Розмовляють із вітром тополь сагайдаки,
Путівець полином й молочаєм пропах.
Стрімко вибігли в поле схвильовані маки,
Щоби вечір зустріти у стиглих житах.

Промінь сонця лягає у спраглі долоні,
Виграє стрибунець на високій струні.
Заквітчались роменом в рясній оболоні
Милих Любицьких лук острівці вогняні.

Гомонять перепілки в морях конюшини,
Горицвіт пам'ятатиме наші сліди.
І шикуються клени й дуби край стежини,
Мов стрункі козаки отамана ПравдИ.

А на заході небо, мов сік полуниці,
Розлилося рікою між зоряних трав.
Жовтий місяць заглянув в прозорі криниці
І промовив їм те, що раніш не казав.

2008

В синім небі зоря полум'яна
Розливає чарівний вогонь.
Подаруй мені весну, Кохана,
Наче посмішку серця свого.

Золотава струна солов'їна
Колихає бузкові кущі.
Подаруй мені весну, Єдина,
Наче подих своєї душі.

Тихо падає цвіт в зелен-трави,
Линуть пахощі в сяйві дібров.
Подаруй мені весну, Ласкава,
Наче світлу і щиру любов.

Шепчуть губи: "Тетяна, Тетяна",
Тонуть очі у клекоті мрій.
Подаруй мені весну, Кохана,
Будь, як пісня, у долі моїй!

2010

Тихий вечір. Спить село. На небі чисто.
У повітрі розіслався запах м'яти.
Срібна зірка, мов перлина із намиста,
Зачепилась за димар моєї хати.

Мліють верби у духмяній позолоті,
Сонна тиша огортає п'яні маки,
Тільки качка зрідка крикне на болоті
Й на краю села загавкають собаки.

Вдалині тьмяніє дзеркало ставкове,
Ген за обрієм поля відпочивають.
Ну а зорі, наче квіти кольорові,
Білим попелом натхненно посипають.

Я сиджу в дворі під грушею старою,
В таку пору тільки мріяти й мовчати.
Сум пішов. На серці спокій. Ти зі мною,
Ну навіщо нам в цю нічку засинати?

1998-2001

Я ждав на зупинці трамвая
Мою світанкову зорю,
А дощик все крапав без краю
На цвіт весняного вогню.

Думок золотисті лілеї
Розтанули в гомоні трав,
Й під'їхав трамвай із тією,
Яку я так довго чекав.

Вона з парасолькою вийшла
На вулиць холодний граніт,
А я незбагненно і ніжно
З печаллю дивився їй вслід.

"Невже ти уваги не варта?" -
Кольнуло в душі до плачу,
І стук каблучків по асфальту
Затих в шепотінні дощу.

2001

Люблю я свою земленьку, де чути вишень спів,
Порізану посадками на клаптики полів.
Тут в яблунях всміхається замріяне село,
Тут сонце пада жайвором на вишите крило.
Квітують за покосами суданка й еспарцет,
З вітрами стоголосими влаштовують концерт.
Тут вечір дасть напитися червоного вина,
Зірок палає китиця і пахне бузина.
Тут я блукав толоками, де трави, мов пісні,
З дощами синьоокими братався навесні.
Ходив за печерицями і з вудкою на став,
Навчився праці й щедрості і вперше покохав.
Люблю я свою земленьку, де чути кленів дзвін,
Крізь даль років і відстаней живий у серці він.
І знов мене дорога ця, як матір, привела
До краю Запорізького, до рідного села!

2008-2012

Коли ніч схилилася до ранку,
Я побачив диво уві сні:
Галичанка, мила галичанка
Серед гір наснилася мені.

Карі очі, брів ластовенята,
І густа до пояса коса...
Хай тобі вклоняються Карпати,
Бо ти їхня гордість і краса!

Білі руки, стан стрункий дівочий,
Молоді незаймані вуста
Я всім серцем полюбити хочу
Назавжди, навік, на всі літа!

Я прийду до тебе в світлих мріях
І торкнусь твоїх сумних долонь,
Розповім, як в сонячних надіях
Я плекав душі палкий вогонь.

Розкажу тобі, моя кохана,
Як в житті несолодко було,
Як болить в моєму серці рана
І печаль лягає на чоло.

Розкажу, як плакали метілі,
Як плювали в душу люди злі,
І чому мені довіку милі
Ці простори рідної землі.

Ти мене напевно зрозумієш
Й покладеш голівку на плече.
Знаю я: нічого вже не вдієш,
Якщо в душах вогник не пече.

Будеш снитись ти мені щоночі,
Сядем ми й розмову поведем
Про Бандеру, Калуш, сині очі,
Та шляхів до серця не знайдем.

2000

Там, де звуки тануть без кінця
В золоті ранкової сюїти,
Там виходять радісні серця
На кохання зоряні орбіти.

Там іскриться диво осяйне,
Пахнуть медом квіти малинові,
І торкають лагідно мене
Юних мрій зіниці кольорові.

Образ твій всю душу обпалив,
Викликав в мені печаль і радість.
Ось він, щастя сонячний приплив,
Ось вона, моя рожева данність!

Соняхом цвіте ласкавий сміх,
Мов сльоза у піднебеснім морі.
Десь на дні очей ясних твоїх
Білим цвітом сяють срібні зорі.

2001

Зі всіх своїх ровесниць-однокласниць
Завжди яскраво вирізнялась ти:
Блакитні очі, на щоках рум'янець,
І усміх, повний сонця й доброти.

Серед дівчат малих і худорлявих
Без вроди і без полум'я в душі,
Цвіла ти, як налиті медом трави,
Як щедрі квіти в полі на межі.

Тобі дуби під ноги слали листя,
А вітер гладив руки і вуста.
Твоє волосся поцілунком чистим
Голубила веселка золота.

На мене не звертала ти уваги,
А я тебе плекав у всіх думках...
Ну що ж! Доп'ю свій сум з гіркої фляги
Й лишу твій образ на ясних зірках.

2000

Кожний дотик - неначе поема,
Кожний погляд - ліричний роман.
Ця любов - тільки частка окрема
В буйнім цвіті звабливих оман.

Для любові і лиха замало,
Бо душа, як зоря, молода.
Є у весен стихія повстала,
І жива ще в криницях вода.

Народившись з пекельної млості,
Постає осяйний дивограй,
А кохання покликало в гості
Перестиглий вишневий розмай.

Кожний шепіт - мов янгольский голос,
Кожний подих - зітхання сердець.
Ця любов - нерозгаданий колос,
Що приходить з початку в кінець!

2001

Вітер липам розчісує коси,
Зеленіє п'янкий травостій.
Золотаву росу на покоси
Щедро сиплять тумани густі.

Білі грона духмяних акацій
Розтривожили наші серця,
Й промінь сонця в барвистому танці
П'є водицю з твойого лиця.

Солов'ї сповідаються ночі
І ковтають чарівні зірки,
А сичів голосіння пророче
Грізно лине крізь тихі садки.

Дощ купає малину і груші,
Сяє райдуги вистиглий жар.
Нам кохання наповнює душі
І горить буйним цвітом стожар!

1999

Спинилось небо в хащах бур'яну,
Вівторок світло дня крізь зуби цідить.
Розхитують в душі німу струну
Сніжинок невгамовні суіциди.

Везе мене старенький тарантас
Поміж дерев пошарпані колони
В хатину, де на мене зачекавсь
Медовий чай із пряником лимонним.

Примхливих вуст малиновий кисіль
Зустріне у прокуреній вітальні.
Стікають в наші руки звідусіль
Хмільних щедрот мелодії печальні.

І буде ніч. Дотліють всі дрова,
Цікаве знов залишиться за кадром.
Холонуть обпікаючі слова,
Розтрощені між молотом й ковадлом.

Розбудиш тихо, виведеш за тин,
Розлуки час настав - така вже повість.
Тьмяніє сніг, мов галицький бурштин,
Ще темно, та вже час іти на поїзд.

Морозом пошматовані дуби
В дорогу проводжають односельця.
Сніжинки - білопері голуби -
Летять на жовтоцвітний вогник серця.

2008

На дачі, за районом Заводським,
Колись мій прадід посадив калину,
Щоб в клекоті і гаморі міськім
Був спогад про маленьку батьківщину.
Росла вона під сонцем і дощем,
Роки летіли птицями за обрій,
А прадідові снився ще і ще
Дитинства край, замріяний і добрий,
Звідкіль його у тридцять третій рік
Погнав Голодомор на Запоріжжя...
Душевним ранам загубився лік,
Прощай, полтавське рідне бездоріжжя!
Пізнав дідусь і лихо, і війну,
І ось, мов компенсацію за біди,
Дали йому шість сотих бур'яну -
"Хотів землі? Саджай картоплю, діду."
На місці, де буяли кураї,
Дерева потягли свої рученьки,
Щоб пам'ятали корені свої
Нащадки козаків - Калиниченки.
Я пив душею калиновий цвіт,
Зривав устами ягоди червоні,
Й тривожне відголосся давніх літ
Текло струмком в допитливі долоні.
Тяжка епоха бурею пройшла,
І на кленово-полиновім Півдні
Як вогники любові і тепла
Ростуть калин зеленоокі півні.
Давно немає прадіда в живих,
І вже не ми господарі на дачі...
Я чую, як у грозах степових
Скривавленим вогнем калина плаче.

2008

Помирає село -
колиска вкраїнської нації.
Помирає село -
джерело моїх мрій і надій.
Біля тину схилились
зажурені білі акації,
сумно б'є за городом
пшениці зелений прибій.

Помирає село.
Самогоном затоплені вулиці.
З комишу виглядають
змілілі обличчя ставків.
Промайне кілька літ -
всі вони остаточно замуляться,
і не стрінемо вже
ані лебедів, ні рибаків.

Помирає село.
І нічого зробити не взмозі я.
В хатах вибиті вікна,
немовби це все по війні.
Де буяли сади -
там росте молочай і амброзія,
Наїжачилась тиша,
де так щедро лунали пісні.

Помирає село -
цвинтарі зарясніли могилами,
і зруйновані ферми
дотлівають в кущах бур'яну.
Як же низько ми впали!
Як швидко ми стали безкрилими,
чи нам вистачить сил
пережити годину смутну?

Помирає село.
Пересохли прабатьківські корені.
Травостій вже не той,
і самотністю груші гірчать.
На гаї й хутори,
на ромени і луки розорені
павутинням лягає
диявола чорна печать.

Я на мапу дивлюсь -
невесела на ній географія,
бо до деяких назв
не доїхати й не доплисти.
Порятуймо країну
від цієї гидотної мафії,
щоби знову змогло
українське село розцвісти!

2008

На Мировій цвітуть тополі,
Гуркочуть сонні поїзди,
Вітри - орлята ясночолі
Твої розшукують сліди,
Що загубились в стиглім житі,
Де грає сонячна ріка,
Де наче роки непрожиті
Бентежна молодість блука.

Палають зорі, наче маки,
Мига кирпатий світлофор,
Шумлять дуби, мов гайдамаки,
Ставкових жаб розлився хор,
Та лиш тебе ніде не видно,
Ніде не чути голос твій,
І знов печаль небесно-срібна
Лягає в присмерк луговий.

Я пригадаю наше літо,
Медових зустрічей тепло,
Що так натхненно і розкрито
В серця закохані текло.
Як під черешнею густою
Боготворив твоє ім'я...
Тепер все вкрито лободою,
Любов не вернеться моя.

Свистить остання електричка,
Додому їхати вже час.
Засяє колій довга стрічка
В полоні зоряних прикрас.
А в пелюстках дзвінкої долі
На солов'їній Мировій
Цвістимуть радісно тополі
І незабутній образ твій.

2008

В краю, де чути сонця сміх,
Де ніжно пахне рута-м'ята,
Намисто скрипок золотих
Вплітають в серце солов'ята.

Блукає літо у полях,
Духмяний колос вгору пнеться.
До мене стелить довгий шлях
Земля, що батьківською зветься.

Блищить в очах світанків синь,
Палають зорі, мов троянди.
Мій краю! Я - твій вірний син,
А ти - взірець добра і правди.

І світла юнь, мов щастя мить,
В душі барвінком чистим в'ється.
Завжди зігріє й захистить
Земля, що батьківською зветься.

Блищить вогнем джерел сльоза,
Летять тополі в синє небо,
А гнівом сповнена гроза
Як хижий птах, кружляє степом.

Мій рід - козацький, бойовий,
Що перед бурями не гнеться.
Шумить мені крізь дух завій
Земля, що батьківською зветься.

Чи то весни зелений цвіт,
Чи думи осені багряні -
В моїй душі на много літ
Слова Вітчизни полум'яні.

Скрипить акація в саду,
Торкають віти струни серця.
Розвіє смуток і біду
Земля, що батьківською зветься.


1999

Синій потяг, колихаючись на рейках,
Лине птахом крізь глуху жовтневу ніч.
Ти сумуєш край вікна - близька й далека,
І не йде проклятий сон тобі до віч.

Поза склом пливуть осінні оксамити,
Срібний місяць на тополях виграє.
Ти мовчиш і все не можеш зрозуміти,
Де кохання загубилося твоє.

Неприховано вдивляєшся у темінь,
За хвилинами години, як вода.
Чорний дуб, немов міцний карпатський легінь,
На ходу у твої очі загляда.

Сумно тягнеться пожовкле верховіття,
Потім поле. Знову ліс. І комиші.
Заблищать вогні - то вже різноманіття,
Вже така-сяка розрада для душі.

Де ти, милий? Стільки літ тебе чекаю.
Забарився, а чи може запізнивсь?
Все віддам, щоби у сутінках розмаю
Наші руки і серця переплелись.

Не зімкнути вже очей мені до ранку...
Де ти є, моє кохання золоте?
На умитому дощами полустанку
Жду тебе. Люблю тебе. Твоя Є. Т.

2008

Повертаючись із вирію, лелеки
Позовуть мене й покличуть все одно
В ті забуті Богом хутори далекі,
Де лисиці заглядають у вікно.

Я пройдуся попід кронами гледичій,
Зі ставка у жмені зачерпну води,
І розвіється в душі печаль та відчай,
Розіллються в серці радості меди.

Назбираю в луках зорі ясноокі,
Прочитаю вірші травам і хлібам,
Щоб степів моїх розтерзаний неспокій
Передав свій цвіт окриленим вітрам.

Повечеряю з бабусею у хаті,
Будуть сутінки солодкі, мов кутя.
Ні, село, тобі ще рано помирати,
Ти ще ствердиш своє право на життя!

2008

Зустрілись ми у клекоті війни,
Була у нас одна на двох ідея.
І раптом серед чорної весни
Розквітла почуттів п'янка лілея.

Благала ти - "До серденька прилинь,
Віддам тобі кохання неповторне."
Але мене вже кликала Волинь
Під знамено УПА червоно-чорне.

Алярми, рейди, вишколи, бої,
Гірка розлука вбила клин між нами.
Чи ще побачу коси я твої,
Чи ти вже замордована катами?

Чи будуть знов побачення в саду,
Коли рожевий цвіт скидає вишня,
Чи я прошитий кулею впаду
Нескореним орлом на землю грішну?

Та знов наказ. Веде нічна зоря
Розбитими дорогами Полісся.
Ми не раби, ми діти Кобзаря,
Покликала у бій свободи пісня.

І крізь виття есесівських машин
І відблиски палаючих фільварків
Світив мені вогнем ясних жоржин
Ласкавий погляд милої Мольфарки.

2008

Путівці, польові путівці,
Скільки вас у степах українських!
Під озерами синіх небес
Ви зажурено вдаль простяглись.
Колихається стигла земля
У закоханих сонячних бризках,
І все прагне злетіти в блакить
Зелен-струнами кленів й беріз.

Путівці, польові путівці!
З лісосмугами ходите в парі,
Золотаве колосся хлібів
Вам співає бентежні пісні.
А вночі розквітають зірки
І сміються багряні стожари,
Розливаючи срібний мотив
На косариків очі ясні.

Путівці, польові путівці,
Скільки років спливло за водою...
Вирушали в похід козаки,
Йшли у бій Січовії Стрільці.
Скільки кривджено вас, дорогих,
Окупанта гидкою ногою,
Та вже зникли ворожі полки,
І про волю дзвенять вітерці.

Путівці, польові путівці!
Ви гукаєте в даль волошкову,
Щоб згадав я дитинство своє
І вдихнув чистий попіл доріг.
Я вклоняюся вам, путівці,
Крізь епохи вуаль чорноброву,
Яке щастя, що ви в мене є
І в грозу, і в світанки, і в сніг!

2008

Мої діди в УПА не воювали,
Мій батько української не знав.
Але я завжди, щоб там не казали,
Козацький прапор високо тримав!

В моїм селі квітує буйно суржик,
А в місті мова Пушкіна живе.
Та я плекаю, мов чарівну ружу,
Вкраїнське слово, чисте й осяйне.

Ніколи не вдягав я вишиванки,
Мене не бачив злотоверхий Львів.
Але щодня, щовечора, щоранку
Живе в моєму серці рідний спів.

Кругом бур'ян й духовнії руїни,
Але без нарікань і каяття
Люблю я свою неньку-Україну
Усім єством, сильніше за життя!

2008

Я народився на Запоріжжі
В тиші гаїв, в зелені трав,
І у квітучім сільськім бездоріжжі
Я на землі українській зростав.

Матір-земля напоїла водою,
Зоряні крила дали журавлі,
Щоб я душею співав молодою
Про українські печалі й жалі.

Я народився на Запоріжжі,
Там, де природа ласкава й проста,
Де поцілунки, закохані й свіжі,
Ллє щедре сонце на спраглі вуста.

Й досі калини червонеє гроно
Назву нагадує роду мого,
В тому селі, де криниця бездонна
Бризнула в серце кохання вогонь.

Я народився на Запоріжжі,
В тому краю, де у синіх полях
Грає пшениці напоєне збіжжя
Й тихо зникає за обрієм шлях.

Щастя тобі, зоряний краю,
Вкрийся любов'ю на вічні літа!
Як України без тебе немає,
Так і без неї ти мов сирота.

Я народився на Запоріжжі,
Й бачу: насичені різним сміттям
Линуть роки, доленосні і хижі,
Над нелегким і похмурим життям.

Але мені не страшні їхні крила,
Бо у душі, як замріяний спів,
Буйно цвіте Українонька мила
Й серце, зігріте любов'ю батьків.

2001

Згадай мене під срібний дзвін дощу,
Під тихий шелест липи на світанні,
І я в думках до тебе прилечу
Віддати почуття свої останні.

Згадай мене у гомоні лугів,
Що миють в сонці очі волошкові,
Й хмільного літа зоряний мотив
Розсипле краплі пізньої любові.

Згадай мене у спалахах зірниць,
В крилатих кронах яблуні і сливи,
Й медове щебетання синіх птиць
Проллє над світом солов'їні зливи.

Згадай під журавлиний плин сторіч,
Під світлий звук вишневої сонати,
І подих серця донесе крізь ніч
Все те, що я не встиг тобі сказати.

2008

Берези вдягнули зелені хустини,
Хміліють левади в ясній далині.
І бачу я літа червоні жарини,
Що нас розлучили в жорсткокій борні.

Тебе я любив, і були ми щасливі,
Але почуття розчинились, мов дим.
Нехай збережуть солов'ї незрадливі
Кохання слова у гаю запашнім.

Замріяні клени в сорочках яскравих,
У синьому небі летять журавлі.
І чується все на солодких отавах
Напоєне дихання неньки-землі.

Ранковий туман огорта сонні луки,
Вогнем одцвіли всі зірки за селом.
І плаче той птах, що у хвилях розлуки
Розбив наше щастя холодним крилом.

2000-2008

Пробіг по серцю перелив баяна,
Розквітла в небі зіронька ясна.
Люблю тебе, Полтавщино кохана,
Ти світла і прекрасна, як весна.

Чарує вечір пахощами м'яти,
Іскриться місяць в крапельках роси.
Співають під черешнями дівчата
Й гарячі солов'їні голоси.

Дрімають на левадах трави пишні,
Прослалися тумани за селом.
Чарівні звуки "Маминої вишні"
Ласкають серце ніжністю й теплом.

Життя не втратить крила за межею,
І я, неначе сонце явори,
Люблю всією чистою душею
Ці тихі українські вечори.

Пробіг по серцю перелив баяна,
В устах остання пісня догора.
Живи, моя Полтавщино кохана,
Умита в хвилях срібного Дніпра!

1999

Рідна мово моя, що є краще за тебе,
Що бринить наймиліш і співає ясніш?
У тобі шум гаїв, усміх сонця і неба,
Ти як вишня в цвіту, в моїм серці дзвениш.

Рідна мово моя, золотава пшениця,
Ти гірське джерело, солов'їна струна.
Кожне слово, мов зоряна крапля іскриться,
В кожній пісні горить сонцесяйна весна.

Рідна мово моя, в тобі сила козацька,
Вільний подих степів, осяйна далечінь.
Проведуть бандуристи по струнах зненацька,
І злетиш ти, мов сокіл, в ясну височінь.

Рідна мово моя! Ти душа України,
Ти в мені гомониш, як потік буйних вод.
Треба сіять в серця твої чисті зернини,
Щоб навіки воскрес український народ!

1999

Коли встають світанки сині,
Або метелиця мете,
Дарую серце Україні,
Таке ласкаве і просте.

Чи то шумує в полі збіжжя,
Чи листопади б'ють крилом -
Дарую душу Запоріжжю,
Сповиту миром і добром.

Коли вертаюсь я з дороги
Під світлі заспіви дібров,
Дарую отчому порогу
Синівську вдячність і любов.

Коли негода б'є громами
І тануть в сумі довгі дні -
Спішу до мами, йду до мами,
Немов до сонця на землі.

1999

Іду по вулиці села,
Вдихаю далі синьоокі,
А світла пісня розлила
У серці помисли глибокі.

Іскриться мрій рожевий цвіт,
Палає сонце жовтим трунком.
Передаю селу привіт
Своїм гарячим поцілунком.

Всміхнися, Любицьке, засяй
Віконцем хати, листом клена,
І хай шумить рожевий май,
Квітує молодість зелена!

Весна всім соки налила,
Бринить життя у кожнім слові.
Іду по вулиці села,
Немов до щастя і любові.

1999

Гаптує сонце землю молоду,
Блакитним сяйвом всі степи облиті,
І буйні трави у моїм саду
Купаються в черешень білім цвіті.

Блукає вітер в запахах весни,
Кружляє в танці вишиті пелюстки.
Край шляху синьоокі ясени
Зав'язують собі зелені хустки.

Ласкавий промінь серденько зігрів,
Розбризкав на поля сріблясту зливу.
Палають, наче марево снігів,
Мережані суцвіття чорносливу.

Цілують небо п'яні голуби,
Чарує душу співами синиця.
Така пора - забудь все і люби,
Журитись і куняти не годиться!

2008

Весна гуляє
У дзвінких садах,
Я серце їй
Своє відкрив.
Співає сонце у блакиті,
Голубить в травах перші квіти,
Біліше всіх снігів на світі
Цвіте в посадках
Дикий чорнослив.

Бринять на струнах
Гомінкі струмки,
Ридають птиці
У гаю.
Весна волосся розпустила,
Любов спинити їй не сила,
Прийди до мене, моя мила,
Крізь квітня
Золотисту течію.

Тебе чекав
Усім вітрам на зло,
І в листопад,
І в заметіль.
Та ось прокинулась природа,
В черешнях вмила свою вроду,
І в тихий вечір біля броду
Обпік твоїх очей
Солодкий хміль.

З тобою підем
В ті ясні краї,
Де верби з річки
Воду п'ють,
Де соловейко на калині
Вночі цілує зорі сині,
Серця з'єднаєм лебедині,
На все життя
Одна на двох в нас путь!


2008

I
Яскравою сльозою голубою
Крізь подих світлоокої весни
Ясна зоря над тихою вербою
Приходить, наче казка, в мої сни.

Здається, що стою у білих росах
На березі самотньої ріки,
А зірка, наче мавка златокоса,
Мені дарує стиглі пелюстки.

Навколо ніч. Димлять густі тумани,
Проймає душу радість і печаль.
Ясна зоря, як вогник полум'яний,
Зове і кличе в солов'їну даль.

Несе мої думки води стремління,
Чорняве небо огорта крилом.
А зірка, наче сонячне насіння,
Цілує п'яні вишні за селом.

II
Пройшли ці сни, але зі смутком чистим
Я згадую у вирі довгих днів:
Горить зоря над жовтим падолистом
І над сріблястим килимом снігів.

Та все питає в мене мила зірка,
Даруючи полям холодний жар-
"А де твоєї долі й серця квітка,
Ти прийдеш з нею до моїх стожар ?"

Кипить у жилах юний гомін травня,
І я по стежці в запашнім саду
Тебе, моє омріяне кохання,
На берег цей за руку приведу.

Стоятимемо тут удвох з тобою,
І у весняний, неповторний час
Ясна зоря над тихою вербою
Своїм промінням повінчає нас!

2008

В тебе серце безцінне й душа золота,
Світлий подих весни - твоя мрія крилата,
Теплі усмішки сонця - червоні вуста,
Срібні зорі карпатські - ясні оченята.

Твій п'янкий голосочок - сопілоньки спів,
Осяйна доброта - мов коштовна шкатулка.
Я нікого до тебе отак не любив,
Моя мила, кохана, єдина гуцулко!

В твоїх косах все злото осінніх дібров,
Ніжний запах трави й чабреців синьооких.
Ти даєш мені ласку, чарівну любов
І життєву снагу верховинських потоків.

Всі дерева в гаю і квітки полонин
Полюбляють твої веселкові співанки.
Скільки доля мені даруватиме днин,
Стільки буду з тобою, кохана горянко!

1999

Блакитний степ, дзвінке ясноголосся,
Медових квітів радісні струмки.
Ласкає вітерець моє волосся
Й сумних тополь зелені вітряки.

Бринить земля на струнах волошкових,
Безкрає небо в очі загляда.
Несе тепло цілунків чорнобрових
Моїм рукам травиця молода.

Далекий птах безмовним охоронцем
Кружляє на орлиній висоті,
І йдуть, неначе соняшник за сонцем,
За мною всі ромашки золоті.

Розкривши душу цим лугам духмяним
Бреду, весною стомлений, у даль.
О земле рідна, матінко кохана,
Моя ти пісня, радість і печаль!


2008

В краю, де в полях тихо в'ється
Далека і зоряна путь,
Мені сонцесяйно сміється
Небесних очей каламуть.

Зірок золотисті опали
Горять, як провісники доль,
І мрії на серденько впали
Листками осінніх тополь.

Мелодія тихої пісні
Пливе у блакитних серцях,
А грому курликання грізні
Танцюють в сліпих промінцях.

Орел не підходить для чаплі,
І прагне душа все одно
Закохано випить до краплі
Світанків рожеве вино.


1999

Абрикосом зацвів рідний край навесні,
Не згасає роса на п'янкім гіацинті.
Аріадна, мов зірка, вказала мені
Світлий шлях у вузькім і глухім лабіринті.
Та дорога до тебе мене привела,
А кохання лилось, наче став через греблю.
Синім цвітом очей ти в полон узяла,
І свій образ ясний в моє серце вплела,
Як вплітає весна цвіт конвалій у землю.

1999