1

є дні весни що тануть у гештальті
їх обережна і легка хода,
сполошені птахи обличчя ставу,
і погляди з тривогою в очах


є дні весни, і сон в вузьких зіницях,
і чорнозем, що завтра розцвіте,
і впевненість твоя, що світ цей вже -- змінився,
і кожному своє, хоч і воно пройде


2

як вод дзвінкий ручай,
що точить камінь серця,
і пастухи буття
із глоду і зерна

людина що біжить
і схили карадагу,
румовища осель,
з яких одна твоя


3

Ти вмієш відчувати
полин, і як ніхто
озерних вікон айстри,
синіючий цикорій

ти вмієш будувати --
є глина і вогонь,
і зачиняти браму
поміж добром і злом.


-
2013

окрушини білого повні спокою акорди
і всяке відчуження може ставати тобою
надломи речей і пустоти сердечних покоїв
куди не підійдуть ключі схолоднілого слова

а стежка протоптана -- сріберно ранішні роси
і це уневажнює всі попередні закони
квітучу жоржину чекаєш а отже обіцяну осінь
еони дощу й відсторонено білий колодязь

і вічність збувається десь поміж серпнем і снами
і ти переселений в інші тіла і епохи
і кожна з кімнат твоїх вже володіння моргани
і кожен світанок для тебе так схожий на попіл

о, так і явлють нам боги життя і вмирання
хисткі прозерпіни із позаторішнього світу
у тебе знайдеться знайдеться! для них ще достатньо світанків
у серці твоєму, ще знаєш, достатньо і сліз і заліза

ти завтра створиш світ із попелу як завше
і буде все у ньому віск і зерно буття
він буде видаватись непрошеним і зайвим
мінитись і змінятись - і галька і кришталь

він буде проминанням, само- і -всеопертям
і кожним із імен і лиш своїм імям
він буде догоряти і купина і терен
в окутті із вогню як жовтий ортоклаз

і буде все у ньому - кальварія і верес
і порожнеча слів і серця пустизна
він буде розквітатати і видаватись мертвим
колотись і кривавитиcь - трояндою в руках

розбите дзеркало уламки інших рік
твоїх вертань у сховані озера
паломництво до пам'яті де лік
років як камінь що вгрузає в землю

і все пливке і множиться зерно
і деревом ростеш майбутній попіл
і біло глід одягнений в вінок
а завтра глід румовище і спомин

а ти йому назустріч чи ідеш
а чи пливеш судинами судоми
о скільки їх чужих твоїх сердець
гойдала ця вода латаття й човен

а скільки ще уламків протекло
байдужі дні знепам'яття і смерті
отак живеш відчиненим вікном
мінливим тлом озерної поверхні

1

коли нічна пора тривог надходить
і біле срібло арктура зорить
і переступень в'ється над стіною
і неминучий наступ гіркоти

ти всякий дощ наречений водою
ти всякий сад приречений цвісти
чи опадати листя ваготою
чи в чорний жар плодів перерости


2

коли нічний твій час сипучий попіл
ранків бузку в долоні не зібрав
коли зоря і ніч така безодня
що висковзає камінь із оправ

ця порожнеча інша ніж порожність
і може часом більше ніж сама
вона росте і множиться тривожність
серпневих днів на віях трав сльоза.

Живи как все, вне знания и света,
вне цели, как особой формы лжи,
будь равнодушен к расцветанью лета
как лету равнодушны все твои

все суматохи, сутки, годы - сроки,
неизреченный ужас - иногда,
еще шагов не слышавшие тропы,
нанятая в светильники звезда,

се пустота, сжимающая сердце,
но будь готов и к худшему. Ну-ну.
Смотри -- там за окном уже отцветший
сад, переживший весен череду.

коли явив не ружу не цвітіння
не горицвіт що жовто промайне
коли росте зело стаючи тліном
котрий до смерті рук не обпече

тоді ще ненародженим обличчя
було і ти не пив з вечірніх чар
з глибин води - зникоме і колишнє
нетканих і неторканих свічад

тоді не знав що кущ росте з каміння
що день вруниться садом із садів
що кожний вечір падолист осінній
на берегах поінших володінь

там всі стада його пташині зграї
його скрипок і луків струнний спів
там синій дощ квітками бруку стане
застелить шлях його лунких підків

210

Пока еще места свободны в зале -
красу красот частями раздают,
пока так портупейно и азартно
следит державным оком абсолют,

пока зажжен фитиль и целы лампы,
пока подъезд пристрелян - проходи,
пока еще полынным в нежных лапах
царапают по горлу сны твои,

пока стоят шиповники в распаде -
буреет медь и тлеет изнутри,
пока свежи ушибы и асфальтны
промзоны черных свастик впереди,

пока еще шестерни трутся в парах
под вывеской театров пустоты,
пока малют ливонские опалы
в проскрипциях времен не учтены,

пока ты сам возврат и возвращенье,
Иудин лев, победный, под пятой,
пока харон коцитами артерий
плывет, уснувший - пьяным кораблем.

Как будто: представление о саде,
шероховатости, неловкости в ветвях;
Как будто ткань дышащая рисунка
на бумажной поверхности, иначе
называя - теснота;
не выходя с пределов сновиденья
(условны знаки, бормотанье, речь),
порезы камней, пыль, вода и ветер
в его невыразимой простоте.

Но: тленен воздух сна, и колыбели
небытия незрим плетется шелк.

Попробуй разгадать его смещенья,
неуловимый сдвиг парящих крыл,
нефтеугольных сумерков свеченье,
возможность птицы и возможность тишины.

Кристалл возможности, поющий ожиданием,
струны неразделимой со смычком.
Губ отделенье от сознанья жажды,
и расставанье пальцев с тетивой.

Но: лишь ему поручено храненье
подкожных чисел и во рту цикад;
В нем сохраняют призрачность движенья
рассыпанное время и зерно.

Но: ветвь события еще качнется
дважды,
сомнений снимок переполнив серебром.
Когда однажды он очнется арфой
листвы, поющей в капле дождевой.

Еще не снятая с его лица повязка,
слюда рождений, затаивших смерть.
В нем становится воздухом и пламенем
цветка неуязвимый цикламен.

2009

дверь открывают - входящему тайна
стекол звенящих в закрытом окне
так пустотою пустоты встречают
ангелы стен

будто вопрос и ответ непреложен -
воздух отравлен и выпитый хлеб
львы и грифоны на гипсовых ложах
скажут тебе

кем опрокинуты пиршества чаши
треснувший занавес, брошенный стол
кто опечатал навершия башен
сбросит кольцо

кто был желан и кого не позвали
бледно чело в затрапезном венке
дом устрашится своих изваяний
это не те

кто победит имена и названья
комнат закрытых под стражей теней -
медным отсветом угли догорают
это ответ.

Чи буває життя, чи тільки
мокнуть трави і гнеться віть,
горобиніє мідь осіння,
і на жорнах котиться світ?

Де зовуть тебе розділити
хліб і сіль на овес й кукіль?
Розібрати, що скаже риба
переловлена в нові міхи?

Розділити: по мірі й числам,
кожен глечик і кожен сувій,
описати старі маслини,
і питання -- чого тобі?

Розділити на біле й чорне,
розібрати де храм, де хлам.

Як воді залишають човен,
залишити усе словам.


2009

чи гасне дощ в осінніх ліхтарях
чи свічка у воді горить барокко
не відрізнити смерті від життя
незроблених від непочутих кроків

не обертайся входячи в герби
і пил здержи у ветхості одежі
лисиці в ній ще брешуть на щити
на пагорбі зеленому ще вершник

хоч тінь його не видно в цій порі
і сухість вуст його не зронить слова
переступи вогонь ручай поріг
звернися знівідкуди ні до кого

чого тобі з розкритими очима
чому осінні руки наче дощ
чому холоне листя за плечима
відлуння кораблів кораблетрощ

Твой город -- нездешний, забудет что мойры
тебе накурлычат в июль,
садившийся в лодку к нездешнему Ною
плывущий под землю к нему

в ладони зовущие лунного гипса
чужим и чумным -- посмотри
все стены твои на восток от Египта
желты и в пшеничной пыли

оцепленый стражей от терций до вигиль
и мрамор его некрушим
от детства когда потерялись все игры
до выросших будто витрин

лишь скажешь ему что пришел ты и сразу
как влага фонтана и льва
его черепичные кровли и астры
все будут смотреть на тебя

как лето и дождь сквозь отдушины грома
им больше другими не стать
на твердь тротуарную выйдешь из дома
следы лишь свои терять

VII 09

< >

"Пошли со мной без трепета и страха
забывшего в гортани вкус цветка
там горек куст медоточащий прахом
там сладко спит остекленев река -

"Свое дождя остановив крововращенье,
там плод произрастает с пустоты,
в разрыв зрачка и золотится тленьем,
и земляничным вкусом черноты."

"Отмкни же рот, принадлежащий эху,
как богомолу - прерванный полет,
как горсть воды - освобожденье пеплу,
как озеро, что в нем утонешь ты."

"Там та вода, что рушит жернов чисел,
там алый мак артерий родника, -
там двум ладоням - двум раскрытым крыльям -
поющие пустоты тростника."

"Там есть дары - из молока и тлена
падучих звезд - что как пчелиный рой
из черных ульев вылетают неба,
как голоса пришедших за тобой."

"Пошли со мной, там музыка кровится,
ветвящийся игрой огня росток,
сознанья воздух в пустоте горчичной,
дыханье флейты обретающая кость."



----
апрель '09

Меж двух полукасаний светом
где темноты проступят швы
как черные побеги веток
и тени умерших зимы


Их тело слов под сном неровным
как лес укутанный корой
зерном шиповника бесплотным
с летящим пухом на убой


Им двум не выходить из лодки
где волны речи их реки
все больше вросшие в ладони
арто в артерии строки


Плодом в саду упавшим летним
дождем и рыбьим серебром
развязанные леты ленты
и глаз с чешуйчатой слезой

где нить и маятник пространство составляют
и ночь не потревожит стук шагов
размякшая вода - стекла оазис
не оставляет никаких следов

там лишь одно под левою лопаткой
где слышен шум сменяющихся страж
другое небо видели мы падало
его глаза не замечали нас

там лишь одно за клеткою кириллицы
где сладок мед и первобытен страх
другое небо с грохотом надкрылий
рождалось из-под львиного ребра

не позовет по имени запомни
второго неба почерневший сад
запомни вкус и цвет и горечь
едва ли возвратишься ты назад

Она с тобой безжалостно играет
В свою игру, и там победы - нет.
Взамен нее сама себя раздарит.
Ты слов ей не найдешь сказать в ответ.

Ты ей запомнишься не больше чем музеем
Кунсткамерой диковинных пустот.
Она в самой себе, в своем движении
Она тебя с собою не возьмет.

Она сама в себе - и плод, и пустошь
твоя, где твой неровен час и шаг.
Она с тобой по буквам и по пунктам
Или звенящей глупостью в ушах.

Она к тебе с безжалостным осмотром
Скажи спасибо ей за желчь и яд.
Она тебя не вынесет за скобки,
И не сведет в сводимый кем-то ряд.

Где ты попал не стоящий усилий,
Ее - тебя выуживать из вод.
Где даже мертвые покажутся живыми.
Ты знаешь - запрещен сегодня вход.

Ты будешь жалеть, как испорченный кадр
Как море из выпитых луж.
Где каждому камню и штемпелю карм
Рука, отыскавшая ключ.

Ты будешь считать все его этажи
Неспешно раскладывать зонт.
И станешь ему ты в гордыне чужим
Не самое большее зло.

Ты будешь смотреть с непритворной злобой
Что снятым пальто с крюка.
Сегодня проснувшись он будет с тобой
Разодранной рыбой в руках.

Прекрасный, ослепший, почти что в слезах
В лучащихся снежных бинтах.
Он станет открытым как дверь и вокзал
Ты в нем не отыщешь дна.

Но будет казаться прозрачным стекло
И не договоренным - шаг.
Когда ты уснешь, и когда за стеной
Проснутся Его сторожа.


XII 08

Це проходить отак - міжсезоння міжребер'я
Це проходить тому що повинне пройти
Крізь торговище морф обезлюднілу темряву
Крізь химерного дерева тонкі гілки
Крізь тріски що летять чи пускаються берега
Поки лід цього ставу не надто крихкий

Чи ж найкраще оте що береться на кпини
Переляк або віск як його перейти
Це зминання речей і знаходження винних
Тих що потім тебе ані в тих ані в цих
Так одежу скидають хто ще досі не вимер
Так говорять що свято - яке ж без цитрин?

Так знаходять чужі ненароджені сірі.
А носій любомудр що стилет і язик
У холодному жирі вині й формаліні
Двоєгубить. незнаний тобі златоуст
як кравецьке начиння ховається в сіні
чи у оці де б-же не зможеш знайти.

I

«Залиш мені, у блідності лекіфа,
Що вміщує дорогу, сон і прах,
Тіней зникання в мирті і у міфі,
Тополь підземних срібляних руках.

Там розростеться стрункість кипариса
Твоїх дверей пелюстками троянд,
З блідим чолом у тирличі, ірисах
Остання ця увінчаність твоя.

П'янлива тризна, фіміам і ладан,
І цих дерев тебе оплів вінок.
Ось флейта, що оплакує Цикладу: -
Та звуки не перейдуть Ахеронт».


II

Одна долина в сріблі Академу,
Магнолій, що скидають білий сніг,
вони мовчать, не знають навіть «де ми?» -
Бліде цвітіння у холоднім сні.

Деметра - де?, не знайдеш Кору нині.
Пуста земля, біліючий пирій
Жде часу, як зустрінуться богині
у Екстерштайні нових містерій.

Ось ранку жар, виходячий із моря.
Твій, місте, карнавальний хід.
Це стукає у браму серця доля,
З речей буття стираючи наліт.


III

Левкея! Білий острів, сім вітрів.
Нечастий спів Ахілла у горах.
Цю тишу лиш тривожать по ночах
Вологі крила втомлених птахів.

Вони приходять з моря, і без слів,
Із сумом дивляться на давнього героя -
Між кипарисів він забув Елладу, Трою,
Бо кипариса срібло - смерті сніг.

Та повертатись в ніч пора прийшла.
Лиш голуби, Єлена, знову море...
Чи тінь почує, там вона говорить
так тихо: «яблуко, Паріс, стріла»

--

GOTTFRIED BENN

V JAHRHUNDERT

I

«Und Einer stellt die attische Lekythe,
auf der die Überfahrt von Schlaf und Staub
in weißen Grund gemalt die Hadesmythe,
zwischen die Myrte und das Pappellaub.

Und Einer steckt Zypresse an die Pfosten
der lieben Tür, mit Rosen oft behängt,
nun weißer Thymian, Tarant und Dosten
den letztesmals Gekränzten unterfängt.

Das Mahl. Der Weiheguß. Die Räucherschwaden.
Dann wird ein Hain gepflanzt das Grab umziehn
und eine Flöte singt von den Cykladen,
doch keiner folgt mir in die Plutonien».

II

Das Tal stand silbern in Olivenzweigen,
dazwischen war es von Magnolien weiß.,
doch alles trug sich schwer, in Schicksalsschweigen,
sie blühten marmorn, doch es fror sie leis.

Die Felder rauh, die Herden ungesegnet,
Kore geraubt und Demeter verirrt,
bis sich die beiden Göttinnen begegnet
am Schwarzen Felsen und Eleusis wird.

Nun glüht sich in das Land die ferne Küste,
du gehst im Zuge, jedes Schicksal ruht,
glühst und zerreißest dich, du bist der Myste
und alte Dinge öffnen dir dein Blut.

III

Leukée - die weiße Insel des Achill!
Bisweilen hört man ihn den Päan singen,
Vögel mit den vom Meer benetzten Schwingen
streifen die Tempelwand, sonst ist es still.

Anlandende versinken oft im Traum.
Dann sehn sie ihn, er hat wohl viel vergessen,
er gibt ein Zeichen, zwischen den Zypressen,
weiße Zypresse ist der Hadesbaum.

Wer landet, muß vor Nacht zurück aufs Meer.
Nur Helena bleibt manchmal mit den Tauben,
dann spielen sie, an Schatten nicht zu glauben:
« - Paris gab dem den Pfeil, den Apfel der -»

1944-45

якась боязнь, що не заснеш без світла
страх іхтіандра загубити акваланг
вода і віск з тайнописом девізів
синтаксису синтагм твоїх фаланг

середнім віком в хаосі кімнат,
де всі причини зводяться до риму,
до островів, єлен, макак, макабр,
де все замінне, навіть ринки й ринви

де тонкість горл ще пам'ятає нафти
розлив стемнілий, білизну руки
твоєї, де все ближче натовп, нато
де шеломом припадеш до ріки

де сон - важкий, сатурна тьмяний пил,
де сніг не йде вже мабуть другий місяць,
де скілла - нагорода в цей заплив,
це стиль такий, його - не зміниш, смійся

бо стиль такий, він форма, він - без змін
це мідь, це шраґе, там - й навіни - зникнуть
в кімнаті в мене вже немає стін
тебе також не буде завтра зранку з ними

ÜBERBLICKT MAN DIE JAHRE
von Gottfried Benn

ОГЛЯДАЮЧИСЬ


Оглянувшись крізь роки
Від Уру і до Канн
які візьмеш уроки
Кабала, темний камінь.
Племен імена з мороку
стріла знамена меч
Вони прийшли із моря
загибли в ньому - теж.

Пісок вода і сонце
чиї години в них?
твої планети - сонні
вони до тебе йшли?
цих бризок – міріади,
ростуть із снів і мрій? -
здається, що дріади
очами час відмірюють.

Увінчаність озброєних
несла звитяги в дім
Лавр увінчав їх скроні
і втомлену їх мідь.
Лавр, мармур капітелі,
Ґордон і Ойґен принц,
Сіон, міста наскельні -
Куди прийшли? -

Оливи, віття пальми
творіння перших днів
мирт і лоза і псалми
для торжества Кущів.
Ці пальми, берег Сирту
маєстатичність крон
Вони – своє віджили
Пальміру їсть пісок.
Оглянувшись на роки
пінявий їх наплив
на барки, баркароли
вони були? Пройшли.
На сонячну і водну
на всероз'їдну тінь:
Твої фігури ходять
кабала, темний камінь.


* * *

Überblickt man die Jahre
von Ur bis El Alamein.
wo lag denn nun das Wahre,
Kabbala, der Schwarze Stein -
Perser, Hunnen, Laskaren,
Pfeile, Fahnen und Schwert -
über die Meere gefahren,
von den Meeren versehrt?

Wasser- und Sonnenuhren -
welche Stunde gemeint?
Welche Gestirne fuhren
häuptlings - alles vereint?
Welche Wasserkaskade
bis in die Träume erscheint -:
jene Uhr als Dryade,
aus der es tränt und weint.

Waffen mit Lorbeer gereinigt
brachten den Sieg ins Haus,
Stirn und Lorbeer vereinigt
ruhten die Helden dann aus,
Lorbeer, Marmor, Pylone,
Gordon und Prinz Eugen,
goldene Städte, Zione -:
thanatogen -

Palmen bei Christen und Heiden,
frühester Schöpfungsrest,
Palmen mit Myrten und Weiden
beim Laubhüttenfest,
Palmen an Syrten, an Küsten
königlich hoch und rein -
doch dann wandern die Wüsten
in Palmyra ein.

Überblickt man die Jahre,
ewig wühlende Flut
und die dunkle Barke, die Bahre
mit Helden, Heeren und Blut,
und die Sonnen- und Wasseruhren
schatten und rinnen es ein:
alles deine Figuren,
Kabbala, Schwarzer Stein.

з яких частин - із сну, содому, солі?
коли ти блиск, коли - ти тьмяний пил?
коли - спокійна гавань серця, ну а шторми
у інший час. а чим вони були?

ти - без нікого. сам - завжди єдиний
там - збурені у темній глибині
ростуть всі речі із твоєї середини
вертаючись до тебе - до землі.

а дивляться - по-різному. Одним
твої руїни, іншим - слід творінь.
вони тебе так бачать - половинно,
бо цілісність належна лиш тобі.

І ти побачив - близько джерело
і ще за мить - торкнись його руками
воно тепер таким, яким було,
ти погляд цілого побачиш - камінь.

не блиск дзеркал, і не вогняне тління
щоб поглядом у ньому - ти запутався:
це голова - потворна і безтіла
в Її очах - твоя сльоза і усмішка.


* * *

DAS GANZE

Im Taumel war ein Teil, ein Teil in Tränen,
in manchen Stunden war ein Schein und mehr,
in diesen Jahren war das Herz, in jenen
waren die Stürme - wessen Stürme - wer?

Niemals im Glücke, selten mit Begleiter,
meistens verschleiert, da es tief geschah,
und alle Ströme liefen wachsend weiter
und alles Aussen ward nur innen nah.

Der sah dich hart, der andre sah dich milder,
der wie es ordnet, der wie es zerstört,
doch was sie sahn, das waren halbe Bilder,
da dir das Ganze nur allein gehört.

Im Anfang war es heller, was du wolltest
und zielte vor und war dem Glauben nah,
doch als du dann erblicktest, was du wolltest,
was auf das Ganze steinern niedersah,

da war es kaum ein Glanz und kaum ein Feuer,
in dem dein Blick, der letzte, sich verfing:
ein nacktes Haupt, in Blut, ein Ungeheuer,
an dessen Wimper eine Träne hing.

BLAUE STUNDE.

I
я входжу в час цей синій, темно-синій
і сутінь цих кімнат, а там, а там
твої багряні губи - майже сни
ти, - їм покровом, темнота троянд.

ми ж знаєм двоє: це розмови
для других, тих що інші, ну а ми -
...тепер це непотрібне вже нікому:
бо перша це й остання мить.

і це мовчання - майже данність.
вже все - підвладне - німоти.
час, що проходить - він тобі не дасть
нічого. а твій покров - троянда пізня - ти.
II
о, срібним льоном - твоє волосся.
але зліта на рот в розпаді твій
порфірний цвіт, бажання й осінь
з твоїх, уже давно минулих вій.

ти срібло - вся, ти вся - в розпаді
там твій розквітлий снігопад
блідих троянд згасаючі корали
це рани, на твоїх губах горять.

бо - ти пропаща, ти - падіння слив
від щастя, що безстрашність втрат
крізь синяву, останню, темно-синю
ніхто не знає, чи була ти там?
III
та все ж чому, коли ти інших, інша.
троянд цих пізність принесла мені?
мені у відповідь ти скажеш «просто іній
у межичассі - не його, не твій, не мій».

«бо що початком - обірветься - знов і знову
а всім запевненням - тепер яка ціна
зімкнулась сутінь, нависає і просмолює.
і недосяжною для нас ця синява».

* * *

I
Ich trete in die dunkelblaue Stunde -
da ist der Flur, die Kette schließt sich zu
und nun im Raum ein Rot auf einem Munde
und eine Schale später Rosen -- Du!

Wir wissen beide, jene Worte,
die jeder oft zu anderen sprach und trug,
sind zwischen uns wie nichts und fehl am Orte:
dies ist das Ganze und der letzte Zug.

Das Schweigende ist so weit fortgeschritten
und füllt den Raum und denkt sich selber zu
die Stunde -- nichts gehofft und nichts gelitten --
mit ihrer Schale später Rosen -- Du.

II
Dein Haupt verfließt, ist weiß und will sich hüten,
indessen sammelt sich auf deinem Mund
die ganze Lust, der Purpur und die Blüten
aus deinem angestammten Ahnengrund.

Du bist so weiß, man denkt, du wirst zerfallen
vor lauter Schnee, vor lauter Blütenlos,
totweiße Rosen, Glied für Glied -- Korallen
nur auf den Lippen, schwer und wundengroß.

Du bist so weich, du gibst von etwas Kunde,
von einem Glück aus Sinken und Gefahr
in einer blauen, dunkelblauen Stunde
und wenn sie ging, weiß keiner, ob sie war.

III
Ich frage dich, du bist doch eines andern,
was trägst du mir die späten Rosen zu?
Du sagst, die Träume gehn, die Stunden wandern,
was ist das alles: er und ich und du?

«Was sich erhebt, das will auch wieder enden,
was sich erlebt -- wer weiß denn das genau,
die Kette schließt, man schweigt in diesen Wänden
und dort die Weite, hoch und dunkelblau.»

ЕПІЛОГ 1949
IV

Один є сад – на схід від Одера
він був, я згадую, серед рівнин
тепер - розрита дамба, міст, де я
стою в квітуче синьому, стою один.

о я по цьому хлопчику – тужу у траурі
себе він залишив у формах хвиль
ще не текла ріка тоді ця, навіть трави
у щасті нашому ми забуттям не назвали.

бо він короткий безнадійний вірш
і все вмістив, а ще чого чекаєш
я вас усіх в єдину книгу звів
цей намогильний напис: «Tu sais»* – знаєш.

* - Ти знаєш (що потрібно робити).

EPILOG 1949
IV

Es ist ein Garten, den ich manchmal sehe
östlich der Oder, wo die Ebenen weit,
ein Graben, eine Brücke, und ich stehe
an Fliederbüschen, blau und rauschbereit.

Es ist ein Knabe, dem ich manchmal trauere,
der sich am See in Schilf und Wogen ließ,
noch strömte nicht der Fluß, vor dem ich schauere,
der erst wie Glück und dann Vergessen hieß.

Es ist ein Spruch, dem oftmals ich gesonnen,
der alles sagt, da er dir nichts verheißt -
ich habe ihn auch in dies Buch versponnen,
er stand auf einem Grab: "tu sais" - du weißt.

von Gottfried Benn

Бо ти - наповнюєш. Ти кров із свіжих ран
якою струменіє темно глід
і тягнеться із ночі в ніч, а зранку
ти розсипаєшся охрою у повітрі
бо ти – цвітіння неможливе, рана
ти час без жалю. він уб'є тебе
І ти втрачаєш, та й сама ти - втрата
про що ти думаєш? ти - горе, ти –
тепер.

Відчуження ілюзій, ти – дитинство
ти втома ти обмани – все одно ..
твоє шукання того, що єдиним..
його завжди з тобою - не було
у глибині розпаду і надламу
нема нічого, навіть слова без оман
Тому - мовчання, ти - пісок, ти падаєш
ти – сум, троянди синя ніч, ти – пізній сад.

це забуття, прощання. Що з тобою?
це ти, все ти?, це помилка, бо ж і
ти сам вже не впізнаєш голосу оцього
бо голос цей і слово – не твої.
Це слово, голос, логос - тільки звуки
мій голос слово логос пил і прах
це все було з тобою, це - забуто
Години ці – зупинено – у нас.

в останній вечір, в тліючу цю мить
несе цю барку байдуже куди
старі дерева, в них кора тремтить
проміння світло розсипається. це дим.
Що ж він тепер? його плоди – лиш вітру
а що від нього, він у чому зник? –
все, що залишилось у нього тільки світло
без спогадів. Все сказано. Без них.

* * *

Du füllst mich an wie Blut die frische Wunde
und rinnst hernieder seine dunkle Spur,
du dehnst dich aus wie Nacht in jener Stunde,
da sich die Matte färbt zur Schattenflur,
du blühst wie Rosen schwer in Gärten allen,
du Einsamkeit aus Alter und Verlust,
du Überleben, wenn die Träume fallen,
zuviel gelitten und zuviel gewusst.

Entfremdet früh dem Wahn der Wirklichkeiten,
versagend sich der schnell gegebenen Welt,
ermüdet von dem Trug der Einzelheiten,
da keine sich dem tiefen Ich gesellt;
nun aus der Tiefe selbst, durch nichts rühren,
und die kein Wort und Zeichen je verrät,
musst du dein Schweigen nehmen, Abwärtsführen
zu Nacht und Trauer und den Rosen spät.

Manchmal noch denkst du dich —: die eigene Sage —:
das warst du doch —? ach, wie du dich vergasst!
war das dein Bild? war das nicht deine Frage,
dein Wort, dein Himmelslicht, das du besasst?
Mein Wort, mein Himmelslicht, dereinst besessen,
mein Wort, mein Himmelslicht, zerstört, vertan —
wem das geschah, der muss sich wohl vergessen
und rührt nicht mehr die alten Stunden an.

Ein letzter Tag —: spätglühend, weite Räume,
ein Wasser führt dich zu entrücktem Ziel,
ein hohes Licht umströmt die alten Bäume
und schafft im Schatten sich ein Widerspiel,
von Früchten nichts, aus Ähren keine Krone
und auch nach Ernten hat er nicht gefragt –
er spielt sein Spiel, und fühlt sein Licht und ohne
Erinnern nieder — alles ist gesagt.

В них не прихмарні а швидше примарні тіла
хвойні фрегати так колять це стомлене небо
і, не солодкий, - солоний - калиновий смак
руки чиї підніматимуть завтра вагу твоїх неводів?

мертві розвітлі народжені з плоті і днів
ніби осінні бурштинові світлі і чисті
зранку дерева здається ці йшли по воді
в них на корі і долонях твоїх хто порівнює числа?

темне, сполохане в нас - леґіони птахів
ми - це містерії в цьому закритому лісі
там, що почуєш чи скажеш - це дихання, вітер -
флот що направить у море твій завтра, уліс!

що ж, нам - проказа, і знаєш, всі німфи - німі
ніби мовчать, а вчувається - хто ви, ну хто ви?
тіло алей цих тепер одягається - в мідь
срібним деревам тепер виростати - високим і хворим

к какому рождеству звезде штыку
что толку говорить когда не помню
слова тесны друг другу в их стыку
полынный вкус которым ты наполнен
там красный флаг шиповника и май
их только шесть а все же нет возврата
возможно невозможное с ума
сойди в последнюю их зелень завтра

сойди куда ты хочешь и ступай
спеши пока стрела куда к закату
там журавли летят чего тепла
им все равно что надпись видишь занято
и что тебе итак твоих атаки
ты сам себе рак овен и венок
и хочется чтоб уцелели завтра
мы на рассвете а сегодня все равно

ну будто все равно что ты на грани
и патмоса и прочих островов
ну что тебе блазнится там граали*
ну корабли ахейские ну волны что еще


* - грабли, в современном понимании

какой тебе эвклид своих начал
где спрятал геометр твой лодку локон
сомнамбулой кто ходит по ночам
считает дни он ест акрид и локти
в лесу гуляет где деревья мачт
их лист летит на землю желт и ломок

а между тем ты кто лаокоон
по дереву творяше песнь двуусту
ты высыпал с век вещи из мешка
ты школьник у доски стоящий устный

и вот тебе цветку ушибу цели пуль
я непришедший я уродливый и лживый
хоть мертвым хоть живым скажу я будь
хотя б моей язвительной улыбкой

безногим нахтигаль ты нигиль наг
с одной рукой а все ж я верю будешь
ты сам себе номеном геммой гамм
ты запоешь ты склеишь лего буквы

добрый вечер, проконсул. как обычно -
уже гораздо позже, чем ты думаешь.
можешь теперь до одури грызть - свою ночь,
сколько там не насчитал - всё равно - «меньше единицы»

всё равно, что как на площади прямоугольника
видеть: траву, камни, себя самое, лицо друга.
персонажей отгремевшего карнавала. в будущем никаких
праздников не предвидится. догадываешься, я думаю. -

впрочем, ничего особенного. думать не о ком
ориентиры - не более чем стекло. и, конечно, мутные.
календари указывают, как это водится - тьму,
и уже «никогда больше», проконсул.

Ну кого ты вытянешь - из распада
нить тебя ведущую - в воду ль, в слюду?
Сколько на ладонях твоих - царапин
Руку вверх подняв, скажи ему,
Школьник, осирис, áдам, серапис,
завтра ли услышу гром котурн?

Шапито шута, с эрзац набором -
стол вертящийся, кувшин - фиал!
Жизнь чьих тел ты видишь в каплях атомах
сможешь их нести, карманный вор?

разрядясь в шутовские одежки,
шест в руках - базарный ли потоп?
сколько положил на столик денежек,
столько унесешь во рту - потом

и послушай, - возьми - к своим мечам
пики игл шиповника - в придачу!
знаешь, я так верю - что ты - мечта
маг, адам, алеф – неслышащий, незрячий

до перевода стрелок на другое время осталось
ещё несколько дней - это если ничего не проморгал
смотрящий на ржавую змею-конвой с моста
ещё один сумасшедший, с речью похожей на морзе

что и есть преодолением шума. скорее, чудом.
как бы всем тем пространством, спрятавшимся за зрачком
ты с каждым шагом крадущимся и чутким
да, понимаешь - что?

там - розоватым пеплом пересыпается - рань,
бьют тревогу пассажирам пленникам коек,
там - твои святые маршируют - прямо в рай*
из замка в замок**

2007

* * *
von Felice Schragenheim

Що не було тебе, це - неможливо,
завжди, здається, була - ти - усім
це наші кроки разом - в ясність й тливо
через життя і мрію наших снів

Мені належних, з часу, коли у руки
своє ти світло віддаєш - мені
де твого серця цей повільний стукіт
де зможу я воздвигти - новий світ

і в час оцей не втратити спокою
хай згубне лихо, і зруйнують дім
та знаменом несу перед собою
твого волосся - мерехтливу мідь






Dass Du nicht immer warst - ich fass es kaum!
Mir ist, als seien wir stets so gegangen,
so ganz zu zwei durch Leben und durch Traum,
von Dunkel und von Licht zugleich umfangen.

So sehr gehoerst Du mir! seit ich Dich hab,
seit erst wohl zoegernd und doch voll Vertrauen
Dein Herz sich ganz in meine Haende gab,
fuehle ich Kraft, ein Leben aufzubauen.

So geh ich hoffnungsfroh in neue Tage
beim Neigen und Versinken dieses Jahrs,
weil ich wie eine Fahne vor mir trage
den Kupferschimmer Deines Haars.

СПІВИ
von Gottfried Benn

I

О стати нам як наші предки знову
у паліті болота слизом теплим.
Життя і смерть, зародження і роди
щоб струменіли в нас, нечутні й темні

листком пливучи, осипаючись піском
од вітру і ваги у форми дюни.
Пташині пера, і ґраційність ос
стражданням обпекли щоб наші руки.


II

Бо все одно - цинізм, сентиментали
Це все пройде, чи цього хто не знав
о, всім богам скорбота і печалі
напівбогам, напів в проказі нам -

Омана бухт і темний лісу шум,
Зоря твоя важким калиногроном,
Пантер стрибки між кронами не чуть
Все - тільки берег і назавжди - море.






GESÄNGE

I

O dass wir unsere Ururahnen wären.
Ein Klümpchen Schleim in einem warmen Moor.
Leben und Tod, Befruchten und Gebären
glitte aus unseren stummen Säften vor.

Ein Algenblatt oder ein Dünenhügel,
vom Wind Geformtes und nach unten schwer.
Schon ein Libellenkopf, ein Möwenflügel
wäre zu weit und litte schon zu sehr.

II

Verächtlich sind die Liebenden, die Spötter,
alles Verzweifeln, Sehnsucht, und wer hofft.
Wir sind so schmerzliche durchseuchte Götter
und dennoch denken wir des Gottes oft.

Die weiche Bucht. Die dunklen Wälderträume.
Die Sterne, schneeballblütengross und schwer.
Die Panther springen lautlos durch die Bäume.
Alles ist Ufer. Ewig ruft das Meer -

                        Ewig ruft das Meer
                                        Gottfried Benn

бо - кличе море, хто ж піде туди
скидаючи одежу - невагому,
і замість неї - загортаючись у дим -
там – голоси, що з всіх сторін говорять,
і йдуть безліку – майже що пісок,
який їм море це дарує з сілью
чи знаєш, ти, куди заплив язон,
куди тепер закинеш свої сіті?

там - море - мертве, всезбираюче, цей спрут
плоди земні – йому у сховищ амфори
куди тепер ти тягнеш свої руки,
з безликим серцем, схованим у ампулі?

тобі – це море, з громом колісниць*
йому – вітрильників своїх брабантські віяла**
тобі це море, думаю я, сниться
ти вслід за ним говориш - альфа, віт-
а*** море завтра, знай, прокинеться дощем
сьогодні - день, в який відкрито двері
і входячи у них, не оглядайсь, бо ти уже
у морі - всезбираючому, мертвому





* = корабля дурнів
** = темні
*** = АЗ БУКИ

                                        огню цветку и камню
                                                        Вл. Ланцберг       
               
              закрытые шкатулки окон - им
              где ржавчина окрасит их закаты
              тем вечером кто ломит пальцы ив
              кто - сам себе царапающий такты
       
               
              куда сентябрь свои отпустит стаи
              чугунных ангелов разжалованных птиц        
              куда теперь иззубренную сталь
              шиповник в марте выпустит? но спи -
       
       
              сомнамбула осенней этой глины
              тебе лишь стены необжитых камер
              твое имя царапают все иглы
              орла, цветка - на твердом теле камня

что водой, что камнем, - все равно, падать
собирай в одно - осколки - из памяти
чтобы в оползнях - вся - земля-палуба

оставайся спокойным, без паники

необжитая глина, песок - тебе мало?
сыпься солью - покрышкам - под ноги
не покажешься слишком странным

расцарапывай стену ногтями

чем угодно! камнем - лежи, не падай,
черепком в окно - прошли, выбросили..
хоть не снег - теперь - а - так, падаль,
и всё исполнится - всё - без просьбы..

к дискуссии в дворике химфака 05/IX 2006 о паспортах и др.

под ногти злости побелевшей замертво
для пробки горлышка идущего вабанк
- свинец патронам одиночных кáмор
кленовый винтокрылый желтый бант

не бросить камнем в пепельное веко
созревший для нарыва цвет лица
с гортанным, горловым, утробным: сверьте
чернила показаний в паспортах

все отпечатки поднятых улик
шум лая своры потерявшей голос
во всех инстанциях заверенный: ловить
ладонями дождя кривой осколок

EDIT

                часовым охранять твой покой и уют
                в спорышевой тиши нам сверчки и их лютни
                пусть их звуки хрупки, и пускай - разобьются
                догорев, августовские вспышки салютов


                это - мы - завтра - сфинксами в бронзовой пыли
                нам - жестяные флейты*, печали овидия
                желтый лист корабля, ну куда ты заплыл
                не бежи, оглянись, и мы завтра увидим


                мы увидимся снова сквозь стены оград
                под завесой золы вдруг нашедшие лица
                затаимся в дожде и под зонт спрячем дар
                Все печальны прогнозы. Шагаем сквозь листья

* - дудки

         ты поскачешь во мраке

прислоняйся рукой к обгорелому камню
к обгорелому камню, а может - коре
ты, движеньем одним, расправляешься - ткань!
с идиотским акцентом, давай поскорее

ведь потом ты проскачешь*, пройдешь, проползешь
между гулом и гамом незамеченный звук
в перекрученных лентах асфальтных полос
оглянись побыстрее, тебя позовут

их зашитые рты, и лицо - наизнанку.
с вытекающим глазом - окну стекленеть.
просто сделаешь шаг, и тебя там - узнают
это вы, наши тени, - на каждой стене

1) Роза никому.
Целан

2) Unending rose*
Борхес

                Ненарекаемая роза - никому.
                Закрытый сад с камеями и камнями -
                Мимоидущему. И если отомкнут -
                Ты сможешь сосчитать число всех капель?

                Недосягаемая роза. В чьих руках
                она теперь? Почти уже разрушена.
                Но, знай - она теперь не пыль, а прах
                твой - Адам-и-сфинкс, теперь - смотрящий на -

                - Неузнанную розу. Мир вокруг
                Неё - сгорающий, рождающийся новым
                из глины, слепленной по форме рук
                - её поднявших. Из чужого голоса -

                - Неназываемая роза. Не назовут.
                Все звуки для неё - как шум и ярость.
                Где различить бессилен - всякий слух,
                Что в этой Розе для Азора - алеф.

- он белый, снег. ещё, наверно, мокрый.
он стекловатный утеплитель - вдоха.
он - иды марта, он - стучится в дом,
и тает. превращаясь в лужи. - море.

ты - там - смыкал окружность - геометр!
на белом возводил твердыни линий
что тяжестью превосходили медь
и через день и ночь ставали мифом

а день как воск. он превратился в желчь.
он перепуган. он перевран. он,
словно обло чудище, - стозевн

уставив зенки в направлении - на норд
где на нуле застыла кровь у цельса

ему блазнится, будто слышит - голос норн
или другое: будто мы - живы и целы
что ж, может быть. хоть спуталося всё

снег падает, и засыпает город.

исчезновение цветов только чёрный и белый
в этом пространстве тоньше всего ощущается воздух
и тишина такая что можешь вслушиваться в небыль
говоря спасибо за это падающей форме воды

говоря спасибо человеку что иногда лучше
всякая геометрия лишь торжество линий
это становится понятным когда тянется луч
в почти закрытые глаза и

как бы напоминая о приближающейся зиме
барометрическая стрелка указывает север
что в свою очередь произносится как je t'aime

ну и вот, всё.

дальше - что - заносить в шкатулку-реестр
сохнут лапами якоря на самой высокой рее
все минуты оттиканы, значит - до встречи
азимуты назначены и постовые стоят,
- верь мне

будет всё как закрученной нитке фала
подобрали-нашли, в закрома - схоронили
всё спокойно теперь, и не треплется - флаг,
и разбитые - лампочки - в нимбе.

Hande aus den Broten
Рільке


Долоні - майже хліб, це те колихке море,
Що тягнеться до нього з всіх сторін.
Бо він - той ніж, що розтинає морок
В якому нам стояти на колінах.

В якому нам ставати новим сном.
Йому ж вдивлятися в твої порожні очі,
в стіґійську ніч твоїх лемурів сонм
в затінене, безвістне і безсонне

У пустоту фантомів і фонем -
(блаженні ниці, що цього не знають)
Вони ростуть у ньому, це - дерева
Вони тремтливу плоть його одеж зривають

Бо він тепер - щось більше, аніж хліб.
І дивляться на нього як в незриме -
(Він будучи в одній кімнаті з ними)
все більше віддаляється


від них.

Двадцять шість.
                                                          Настало время сметь
                                                                  М. К.

                Це час такий - для руйнування веж.
                Час переходу - з сумніву до сумніву.
                де речі - ріки, і виходять з меж
                своїх імен, і це ми звемо сумом.
                       
                Хисткі споруди, знай, - вони крихкі.
                будівлі, гори - хто там знає, хто...
                Це час такий - ти чуєш оці кроки?
                Це стукають у двері... Хто це, - Хронос?
               
                Це Флот такий. Чи ж щогли - до небес?
                Це ніч така. Це лиш смола їх сяйва.
                Не бійся. Це - нічого. Це - мине. -
                Прокинься завтра. В тиші цій, що тайна

  чем, дарлинг, занимаешься - с утра?
  всё, что придумал, то пришло - смотри же сам -
  (колючей проволоки сматывая трал)
  в зрачках (забытых, завтрашних) - тех самых!
  ртуть не застынет каплей сургуча -

и это - радость.

  и, значит, ясно, - время есть ничто
  смотри же глазом поднапухшим, мокрым
  (из мёртвых слов не сотворишь лицо)
  что там тебе на ухо шепчут мойры? -
  что самолётик переломан штормом?

и это - тоже.

  и это точность. вид в открывшийся абсурд.
  тебе по нраву - падаль или гниль? -
  (в зрачках твоих теперь не страх, - скорей, испуг)
  - из этих форм не возвести/шь  фундамент.
  твоим рукам нет права даже к глине.

не то, что к камню.

                Червона глина у його руках.
                чи в мертвій формі він знаходив новий подих?
                куди тепер тікає ця< ріка...?
                чи ти по хвилях цих ходити зможеш?

                бо вже, за день якийсь, - закінчиться весна.
                і ця ріка, - ти знай, тепер - зміліє.
                те що раніш він бачив тільки в снах, -
                тепер горіло на стіні у формі літер.

                а він здирав ці літери з стіни
                як мертву шкіру - від живої плоті
                здирають вкриті бубнами сінними
                готуючи грунт для нових полотен

                і байдуже йому - ціною, циною...
                він в твому сні - розпався - на частини,
                він весь втискався тілом до стіни
                він, зрештою, і сам ставав стіною.

                ...він задихався, корчився від слів
                рубаючи гілки гарячим спижем.
                і зрештою, він став тим, що й у сні, -
                йому даровано сім років тиші.

из битых нимбов понаделай себе радуг.
в них радость - (чья ещё, как не твоя)?
и светится она - не хуже радия
и уголькам зрачков - чего бояться?

они улиссом возвращаются - с итак.
кораблики! - триеры! - в лужах петри..
из всех возможных пунктов - встретьте там
где дымзавесой осыпается их пепел

где всякий шарф - приравнивать к петле
где из зубов не прорастишь адама
где непонятно даже - вы сотлели, нет?
во всяком случае, - наделай себе радуг.

какого цвета солнце - мёд, янтарь и медь,
   с какого угля и кто лепит тени?
   скажи спасибо, хоть не белый свет .
   скажи спасибо пальцам, что немеют.

хотя, наверно, нет.

ты сам - возможно, -

   тень. скорее, - знак вопроса. проще - семь.
   скорее - прошлое, прошедшее. - не проще.
   как рыжим листьям, оставаться - в осени,
   как журавлям - лететь - куда не просят       

где цвет - тяжёл, как солнечная бронза
где пыль лежит - осыпанные тени.
а ты - не тень, ты - как нарыв, как брость..

    несуществующее. ты -дыра в стене.
       
уже не тень - лишайник лишь, пятно
ожога, зависть, завесь, взвесь...
уже не тень, а что - а что угодно -

    охряность солнца, разъедающая рельс

ці знаки - зникомі. занурені в попіл і пил
закинуті в застінки білого сніжного диму
це вам, лотофагам, наказано: їж його, пий
допоки не зникло - у видисі вирі і видиві

допоки не стало відточеним лезом для лед.
це просто кристал. нерухомий, та в блискоті - ртутний
і близький настільки, що марні всі запити «де»
тому неможливо почути у відповідь. - «тут»

- ти стукаєш в двері. і двері як сніг
скриплять. і напухли повіки. -
повіки тепер: серед днів, серед див, серед снів,
тепер - назавжди. тепер це все - просто - в повітрі...

                        одной барышне

ты отползёшь за нитку горизонта - дальше!
глаз затянуло ледяною поволокой
силясь всмотреться в амбразуры даль
сплетая пальцы красноталом проволокой

огнём калины на снегу - ты* - таль!***
латуни солнца тикающий таймер
вам - сыплется - на плечи - белый тальк
в падении - остановившись - замерев

и знак готов. всё просто - берегись**!
весь мир зрачка зашторило-задуло
и в камикадзе больше - не осталось гильз
всё просто - закрывается шкатулка

--

* - ты, занавеска радостная, до ног
Виктор Соснора

** - берегись!
Янка
*** - ты таль и опаль..
Леонид Губанов

переходити рейки - мостити великі мости
чи скидати на Місто - свій великий і стаєний біль
о, ця гра так проста, особливо, коли всі фігури - білі

особливо, коли всі ходи проголошено німо чи стишено -

бо цей міст, ти возводиш, у всякому разі - із крихт
і ця мить, що вділили тобі - знай, - коротка
все, що звідано - літери взяті із скрипт -
все, що прийде - не більш, ніж на тіло короста

тож все те, що прийде - ти дивися на нього із веж
переходити рейки - простіше ніж сходити з ...
ці всі знаки, всі міти, які ти розвісиш на древах

все такі ж бо: проколені, прóкляті, навіть, - живі..

берегись его обидеть,
случайно как-нибудь толкнуть
                  Н. Гумилев

не смій підняти камінь од землі
не смій зайти в оцю таємну залу
і стережись, бо не живуть там, - скніють
садівники небаченого саду

чи той це сад? чи - пастка, пустка, -
чи потороччя з коренів і жил -
воно ще білі нігті в тебе впустить
тоді, коли - навіщо? - скажеш - жив?

о ти, істото, вся закутана у сон,
ти недомовна, ти несправжня, не...
не знаюча, не ждуча, того, - що...
вдивляється в твоє лице із дзеркала...

і що тепер - вугіллям у долонях -
твоїх вогнем - останній твій обол?
знай: мегаліти, ці камінні гори дольмени

сторожкі велети, що ждуть нових облог,
чи то обмов - уже ідуть до тебе
з вином, з водою, з радістю, і з болем

байдуже що

измазанный жёлтой глиной - болван, кукла
чернота, вобравшая - свой уголь
пустота пространства в зрачках-лакунах
копоть-прах в упаковках урн

в разноцветной - весь - вересковой чешуе
с угляным грифелем - чего ты там царапаешь*?
сфинкс, стикс, всё равно - что ты ей?!
ангел - председатель земного шара

с перетлевшим, восковым - лицом
видишь ли что-нибудь - под закрытым веком
твоя тень, двойник - почти невесом
с - твоей - рукой, ладонью, сломанною веткой..

чи бачив їх - важкі, холодні зерна
вони - частинами - твоїх долонь
ти їх рахуєш - за свої - озера -
у них в легенях носять риби зло.

і це зима. чи може - передзим'я
чи передсердя - непомерлих змій
це сталось - з вами, з нами, з ним
це не рахують - бо числа несть їм

це без рахунку - це - як грона горобині
як гори, як ім'я, можливо - дим
це ждуть - неначе ти - годо, годинник
це забувають - завтра, з вами, з ким?

..