Твоє “добраніч” мені на вушко перед сном і я вже точно знаю, що цієї ночі мене чекає лише безсоння. Ніяк не зможу заснути і згадуватиму твої тихі кроки по моїй кімнаті, міцні обійми твоїх рук та шалені цілунки наших уст. Мариться, що усе це спочатку чекало на мене під зорями місячних ночей – там, біля ставу, де ти призначав мені побачення. А згодом моя кімната вже стала нашою і кроки твоїх сірих буденних капців відлунювали майже у моїй душі. Зараз навіть не хочеться визнавати, що цю ідилію насправді малювала лише моя уява...
А тепер лише мобільний телефон твоїм голосом час від часу бажає мені перед сном надобраніч. Прикро, але я таки засинаю сама, обіймаючи медведика, якого колись купила на осінньому розпродажі іграшок тоді, коли у житті ще не було і натяку на тебе. Він, кудлатий, вже напевне знає всі мої злети і падіння, адже це тільки він вислуховував розповіді про них у свої бурі вушка. А коли в думках з’явився ти, мишко, здається, образився і вже ніколи після того не займав свого місця на сусідній з моєю подушці. Можливо, саме тому він надзвичайно здивувався, коли сьогодні увечері знову опинився тут, на кольорових простирадлах, поруч мене. Пухнатий довго принюхувався до запаху чужих парфумів, все ніяк не міг до них звикнути і запитально поглядав на мене, чекаючи на звичну сповідь у його вухо. Та що можу сказати у такі моменти? Що насправді мені дуже хороше з тим, хто часом лише телефоном бажає солодких снів і часто забуває про моє існування? Що його парфуми на моїй постелі – такий самий витвір моєї уяви, як і наші зустрічі під зоряним небом під крислатим деревцем щастя? Що його, втім, як часом і моя, вірність – ефимерне поняття, яке навряд чи комусь із нас знадобиться щодня і щогодини?
Відтак не кажу нічого і вибираю мовчанку. Та надовго мене не вистачає. У цьому винен медведик, адже він часом тицяє своїм вологим носом у мою щоку. Цілує мене і наче злизує кілька сльозинок, які невідомо чому і звідки з’вилися на обличчі. Він, бідолаха, не може побажати мені приємних сновидінь і хвилюється насправді через те, що я люблю його менше за тебе. Думає, що саме через оцю його безмовність... Заспокоюю малого, заколисуючи і голублячи опівночі. А коли мені здається, що він вже заснув, тихенько кілька разів шепочу “надобраніч” у його м’яке волохате вухо і мені здається, що то насправді ти говориш зі мною ніжними пухнастими словами на моїй подушці, які ніколи не вичерпаються...

І той Місяць, схожий на недосяжний шматок сирного пирога, який заховали до темної кімнати від малої дитини, аби не переїдала солодкого... І цей дощ, який потрохи накрапає до моєї кишені, неначе не помічаючи, що я – насправді єдина у цьому місті, хто його поважає і чекає тими нестерпними спекотними днями та вечорами... І та ніч, котра переконана у своїй унікальності і нітрохи не здогадується, що вчора тут так само була її сестриця, а позавчора надвечір приходила їхня темна подруга... І ти – такий дивний, загадковий і схожий на той Місяць, дощ та ніч водночас...
Часом здавалося, належиш мені увесь, адже завжди говорив про наші спільні мрії, легко відгадував думки і ще легше бавився нашими почуттями. Певно, для тебе то й справді була цікава гарна цяцька, яка, втім, набридла вже невдовзі. І, можливо через це ти доволі швидко забув про те, що обіцяв і надалі розводити хмари над головою у разі їх виникнення, а ще – відціловувати усі жалі, якщо такі коли-небудь прийдуть. Забув про все і наче заснув у своїй шкарлупі – тому й став скидатися на равлика. Вдаєш, що дуже затишний, а ще такий, з ким завжди почуваєшся, наче вдома. Насправді ж сам давно забув, коли був у власній оселі – там давно немає приємного світла свічок, смачних пирогів і теплих слів. Тому й зраджуєш своєму домові з іншими, затишнішими, як тобі здається. А равликова “домашність” насправді пояснюється тим, що свою хатину він носить на плечах і не зраджує їй у інших, нібито кращих, домівках...
А з кожним днем Місяць збільшується і виявляється, що від дитини ховають все більший і смачніший шматок пирога. Та вона не плаче – для цього є її товариш дощ, котрий, здається, вже усвідомив, що вона насправді не хоче йому зла і тому перестав зволожувати кишені її сукенки. Лише вночі дитя дозволяє собі трішечки посхлипувати, адже та ніченька, що прийде завтра зовсім не встидатиме її за те, що дівча плакало ще й з її вчорашньою сестрицею та темною подругою, котра була тут позавчора. Поскигливши, дитя снитиме про тебе і бачитиме поряд із дивним та загадковим ще купу равликів, яким так хороше у їхніх прохолодно-затишних мушлях-оселях...

Я заздрю тигриці...
Коли я бачу тебе, в мені прокидається ніжність тигриці, яка сумує за своїм смугастим тигреням. У мене, як і у неї, першим бажанням при зустрічі з тобою, було б бажання обнюхати і облизати тебе, своє маля. Втім, бачачись, можу пригладити твою зачіску хіба своїм поглядом, сподіваючись, що ніхто з перехожих не побачить хтивості у моїх очах... Мені все одно, що вони подумають при цьому – знаю лише, що тобі це не буде приємно і саме тому ховаю погляд під темними окулярами. Тигриця ж-бо таких проблем не має. Тому через заздрощі до неї все частіше відвідую зоопарк: “Як ти там зі своїм тигреням?”..

Вечірнє таксі
Ти можеш мені все розповісти, але чомусь завше вибираєш мовчанку. Говориш про все на світі – починаючи з деталей твоєї неслухняної зачіски і закінчуючи голодуючими народами Африки. Говориш про все – лише не про те, що мене цікавить. А останній тролейбус вже давно спить в депо і ти точно не зможеш потрапити сьогодні додому. Але тоді доведеться продовжити нашу розмову, ти зможеш не втриматися і нарешті все розповісиш – тому швиденько викликаєш таксі. Заплигуєш в нього і все – тебе вже не цікавить ні народ Африки, ні я, ні навіть власний зовнішій вигляд. З полегшенням зітхаєш: нарешті можна ніким не прикидатись! А прокинувшись вранці, чомусь наче чогось не вистачатиме. Ти питимеш звичну каву без зайвого ентузіазму, згадуватимеш вчорашній вечір і думатимеш: “І хто вигадав ті кляті таксі?”..

Твоє ім’я
Здавалося б, чому не зробила цього раніше, адже вирішення було просто на поверхні… Лише потрібно було наважитись і просто тебе розлюбити. Взяти твоє ім’я зі своїх думок і покласти на стіл, як звичайну ганчірку. І вже аж тоді кожну букву твого імені розкласти на ниточки. З них можна було б сплести кошик вузликами макраме або просто зв’язати шапочку для маленької дівчинки. Вона із задоволенням носитиме подарунок, не підозрюючи про його справжнє значення. А підростаючи, загубить шапочку десь у своїй шафі зі своїми вечірніми сукнями та стоптаними кросівками для тренувань. І знайде ту шапочку дівчинка вже будучи одруженою – тоді, коли чекатиме на появу свого первістка. Покрутить собі її на руці: “Хм!.. Яка цікава річ! Здається, колись, в дитинстві я її носила…” А тоді, після пологів, дівчина ще довго дивуватиметься, чому вони з чоловіком вирішили назвати свого першого сина саме таким ім’ям. Твоїм ім’ям…

Вже давно граю з тобою в якусь гру. Не можу зрозуміти навіщо це тобі і чому я її таки підтримую. Це як страйкбол – відбиваєшся, щоб тебе не вбили, хоч і знаєш, що гра зовсім не справжня і до олімпійських видів спорту її аж ніяк не зарахують. А ти кидаєшся словами, як пластиковими кульками. Я відбиваю червону, синю, жовту… Тілкьки от на зелену вже не вистачає сили. І я, трішки прогинаючись від її удару, стаю на коліна одразу в траву. Помічаю як трава забруднює мій одяг і мені від цього стає неприємно. Тому довго вистояти так не можу.
За хвилю піднімаюся на обидві ноги і вдаю, що не помічаю, як у мене летить твоя рожева кулька. О диво, якщо я її ігнорую, вона й справді летить повз мене. Та ще й робить це так невимушено, неначе навіть зовсім не хотіла потрапити в мою потилицю. Але рожеві кульки в твоїй страйкболівській кишені швидко закінчуються і знаходяться нові кольори, на які не можу не зважати. Відбиваю їх з усією силою, на яку тільки здатні тендітні жіночі руки. Ти, здається, дивуєшся, що від деяких твоїх ударів я і справді можу гідно захиститися. Тому витягуєш із кишені нові і нові кульки різноманітних розмірів та кольорів.
У нашій з тобою грі вижити мені допомагають сонце, дощ і вітер. Коли стає надто спекотно, легкий бриз передає привіт з моря. А коли і це не допомагає, мене змочують краплі прохолодного дощу. Тому я не зважаю на біль, який приносять мені твої удари. А вони таки неприємні і деколи досить болючі. Згадуючи про сонце, дощ і вітер, я таки живу…
Хоча, знаєш, я вже настільки загралась, що відбиваю навіть уявні кульки, які, здається, ти вже навіть і не кидаєш…

Я несу на плечах коромисло. Коромисло наших з тобою стосунків… По обидва його боки – важкі відра, у яких багато води. Мені надзвичайно важко нести ці відра, але з іншого боку, шкода й залишати, адже у них – все те, що було і, можливо, буде у нас з тобою. Зрештою мої плечі таки не витримують цієї ноші і я опускаю своє коромисло. Відра падають на землю, розливаючи усю рідину на рослини, які ростуть біля мого сільського будиночку повсюди. Ще якусь мить стою і з жалем дивлюся на ті відра, але враз згадую, що маю справи і йду, аби їх якнайшвидше завершити.
Поки пораюся по господарству, не бачу довкола нікого і нічого. Лише за кілька годин виходжу на подвір’я – там, де недавно розплакалися відра. Те, що постає перед моїм поглядом, – навмисне не вигадаєш. Здається всюди, де впала хоч одна крапля води з тих відер, – виросла квітка чи якась інша чудернацька рослина. Кольори квітів – найроізноманітніші. Є й такі, котрі ніколи не побачиш в житті. Здається, вони виростають зараз і вже, адже ще кілька хвилин тому вони були меншими. О диво, я і справді можу спостерігати за їхнім ростом і можу чути усі відтінки їхніх запахів. Ніколи не думала, що позбавлення від стосунків може бути таким приємним…
Поволі відриваюсь від споглядання чудернацьких квітів і йду до лісу. Там гуляю довго і зрештою відчуваю спрагу. Пити хочеться страшенно. Здається, що без склянки води вже ніколи не зможеш існувати. Тому швиденько повертаюся додому і шукаю свої відра. Здається, у них щось було… Врешті знаходжу їх, але ж як я могла забути, що в них немає вже ні краплини живильної вологи? Наче ні довіряючи власним очам, нишпорю по металевій поверхні для того, аби знайти бодай одну маленьку крапелиночку. Можливо, нею можна буде хоч трішки втамувати спрагу. Але ні – відра сухі і цілком порожні. Ніколи не думала, що залишаючи ті стосунки, знову буде хотітися тих емоцій, які їх супроводжували…