Вже давно граю з тобою в якусь гру. Не можу зрозуміти навіщо це тобі і чому я її таки підтримую. Це як страйкбол – відбиваєшся, щоб тебе не вбили, хоч і знаєш, що гра зовсім не справжня і до олімпійських видів спорту її аж ніяк не зарахують. А ти кидаєшся словами, як пластиковими кульками. Я відбиваю червону, синю, жовту… Тілкьки от на зелену вже не вистачає сили. І я, трішки прогинаючись від її удару, стаю на коліна одразу в траву. Помічаю як трава забруднює мій одяг і мені від цього стає неприємно. Тому довго вистояти так не можу.
За хвилю піднімаюся на обидві ноги і вдаю, що не помічаю, як у мене летить твоя рожева кулька. О диво, якщо я її ігнорую, вона й справді летить повз мене. Та ще й робить це так невимушено, неначе навіть зовсім не хотіла потрапити в мою потилицю. Але рожеві кульки в твоїй страйкболівській кишені швидко закінчуються і знаходяться нові кольори, на які не можу не зважати. Відбиваю їх з усією силою, на яку тільки здатні тендітні жіночі руки. Ти, здається, дивуєшся, що від деяких твоїх ударів я і справді можу гідно захиститися. Тому витягуєш із кишені нові і нові кульки різноманітних розмірів та кольорів.
У нашій з тобою грі вижити мені допомагають сонце, дощ і вітер. Коли стає надто спекотно, легкий бриз передає привіт з моря. А коли і це не допомагає, мене змочують краплі прохолодного дощу. Тому я не зважаю на біль, який приносять мені твої удари. А вони таки неприємні і деколи досить болючі. Згадуючи про сонце, дощ і вітер, я таки живу…
Хоча, знаєш, я вже настільки загралась, що відбиваю навіть уявні кульки, які, здається, ти вже навіть і не кидаєш…