...Він тобі каже: смерті нема, мала. Є тільки світло, і є досвітня імла. Десь поміж ними – точиться ця війна, на яку нас – віриш? - ніхто і не посила. Тільки втонувши можна сягнути дна, та й потопельник, зрештою, вирина. Куля закреслить писане по воді, але не витре дати та імена. Бути собою в радості і біді, не залишати спогадів і слідів, рвати кільце гранати наприкінці – вміють лише самотні і молоді. Знаєш, мала, і лінії на руці, гострі, неначе кава у молоці, не гарантують довгих щасливих літ в цьому багні недолюдків і людців. На перехресті вивірених орбіт подвигом є і народження на цей світ. Здатність горіти і вигоріти ущент – плата за твої крила і цей політ.

Море тебе лоскоче і колиса, співи сирен пророчі, мов небеса. Рвешся, як риба з верші, на їхній спів – щогла тебе не вдержить і поготів. Вийми із пляшки корок, бо дах знесе, ти відчуваєш морок, як Одісей. Струшуй кавалки солі і страх жени – косам твоїм доволі і сивини. Виють морські собаки на зодіак. Буде тобі Ітака колись і так.

...Вона протікає між пальців, неначе вода. Лови її дотик, бо більше ти просто не в змозі. Бо вас поєднала самотність у довгій дорозі до синього моря, що небо і землю гойда. Лови її запах і дихати більше не смій. Не думай про завтра, тим більше не думай про вчора. Її невловимість така ж, як її непокора, як пошуки слова у вічній печалі твоїй…

Це люди, які забули про значення слова «страх», бо смак горілої гуми прокрався до їх осель. Ці люди ходять під кулі з цигаркою у зубах, бо так надзвичайно зручно прикурювати коктейль.
Ці люди ковтають каву, закушуючи свинцем, і йдуть по мінному полю, як той колись по воді. Ці люди носять гранату, і їх не беруть живцем, і їм, далебі, плювати на сиве у бороді.
Вони, далебі, сприймають написане у псалмі як доказ, що їх Всевишній підсаджує на броню. Ці люди ховають друзів – таких, як вони самі, і просять іще набоїв, і просять іще вогню.

Як не при на рожен - а дожити до смерті стане. Чим себе не дури і чого собі не обіцяй – ти ще годен пройти через війни або майдани, але, чорт забирай, тебе виїсть тривога оця.
В нас немає імен, але ми іменуємо зброю, наче дітям своїм роздаємо святі імена, бо пройшовши війну ще ніхто не лишився собою – в тебе є автомат і оця розпроклята війна.
Паралельні світи перетнуться в твоєму окопі, твоя кров і земля – як полотна військових знамен. І ані у Москві, ані навіть у ситій Європі жоден тлустий мудак не дізнається наших імен. На світанку до нас позлітаються міни і круки, але що тобі в тім, коли знаєш, що правда – твоя. Захищай її так, щоб від жаху здригалися суки і пили валідол, твого гвера зачувши ім’я.

Всім воздасться по вірності. Розплатися за всі кредити. Від останньої пристані відпливе корабель без керма. Якщо двері зачинені – ти ще здатен їх відчинити. Але що ти робитимеш, коли навіть дверей нема? Коли жити по компасу – то усе набагато простіше. Може, десь за екватором у вітрила спіймаєш пасат. Океан прокидається і колиску твою колише, і до тихої гавані повертається твій фрегат. На далекому обрії пропливають роки, як риби. Світ, надійний до млосності, балансує на спинах китів. Всім воздасться по вибору, якщо, звісно, ти маєш вибір. Помирати від старості – ти такого собі хотів? Ніби все передбачено: із життям і собою квити, тільки щось тобі муляє, ніби душу твою вийма. ...Якщо двері зачинені – ти ще здатен їх відчинити. Але що ти робитимеш, коли навіть дверей нема?

У міста немає змісту, і нас нема. Язичники падолисту зреклися сну. Пропахла кривавим димом твоя зима і вірує тільки в рими і у війну. Це місто скосили нежить і алкоголь, воно тобі не належить спокон віків. І янголи в камуфляжі кричать «пароль!», відпльовуючись від сажі і матюків. Будуй собі барикади, пиши роман, але не проси пощади і не канюч, бо ця комендантська ера – природній стан того, хто на БТРи йде голіруч. Того, що волочать з бою за рукави, того, хто задав собою моральний сенс.
...Життя – як ножем по кістці, але живи. У міста немає місця для драм і сцен.

Ти тримаєш мене, як дитину маленьку за руцю, я холону від вітру, зими чи твоєї руки. І усі велелюдні майдани усіх революцій - це не більше ніж рими написаних нами рядків. Ця зима не піде, не відпустить і не перестане шепотіти слова, зневажаючи простір і час, бо крім нас не буває нікого на цьому майдані і на цілому світі немає нікого, крім нас. Бо у цьому безумстві, у цій нереальній пригоді наші лінії доль запетляли в єдине кільце. Я тебе відчуваю, я бачу тебе через одяг. Ти ховаєш усмішку, бо знаєш напевно про це.

Лід під ногами кришиться і тріщить. Ти невразливий, це твій природній стан. В правій – бруківка, в лівій – фанерний щит: люди виходять битися за Майдан. Дим від пожежі стелеться в небеса, місто вдихає чортову каламуть. Мамо, не плачте! Мамо, я тут не сам. Нас тут, шаленців, янголи бережуть. Мамо, я усвідомив глобальну річ: рабське життя огидне, неначе твань. Кажуть, у нас тут ніби постала Січ, вся Україна труситься від повстань! Нас тут гартує полум’я і вода, ми приростаєм тілом до барикад. Врешті, ну що нам вдіє оця орда? Ми ж розучились рухатися назад. Нам не забракне мужності або сил – в люті морози тулимось до багать. Мамо, у них в полоні наш Чорновіл. Треба ж комусь іти його визволять...

...І уся ця чортова маячня - ніби сніг і тріщини на льоду того моря, яке я не перейду і ціною втраченого життя, що мене, як дріб’язок, розміня на таку ж самотність, як цю ходу, і на вітер стрічний, що так подув, що від нього коси твої летять.

Сюжети життя по колу огидні, як телебачення. Ніхто не відвалить камінь, не скаже тобі: «Виходь!». Усі ці нікчемні збочення не мають жодного значення, бо ми – спускова пружина, а кулі несе Господь.

Забудь про усі інструкції, і все, що підкаже раціо, про те, що нема нічого, крім засобів і мети. Фігня полягає в тому, що вийти із ситуації завжди набагато важче, аніж до неї зайти.

Зробити притомний вибір, керуючись цими даними, тобі допоможе віра або тютюновий дим. Ти можеш іти на полюс або до Обітованної - не важить, яка дорога, а тільки – куди і з ким.

Ти можеш вірити в карму чи в ніж у долоні гицеля, в газети чи телебачення, чи інші правила гри. По вірі тобі воздасться. І, може, навіть сторицею. Якщо ти, звичайно, здатен вкурити, що це – дари.

Ця злива, ці янголи каменем кануть згори - на місто, якому лишилося жити до ранку, де осінь трясе дукачами, неначе циганка, і крають свідомість холодні північні вітри. Згори і позбудься того, що на світі трима, того що до тебе ніколи не мало стосунку – життя довжиною в одну чорно-білу парсунку завжди наодинці з собою або усіма. Нема і не буде цієї нічної пори цієї нічної пори і тебе поза нею...
...І ти уповільнюєш рух по безлюдній алеї, як равлик, що вічно повзе по підніжжю гори.

Я учуся жити навпрошки, я іду по лінії прибою, щоби не зустрітися з тобою через кілометри і роки, на піску лишаючи сліди – данину найближчому приливу. Ти така ж самотня і щаслива, як і я щасливий і один. Помовчи до мене через сон про усе, що кануло у Лету нашого фатального сюжету, повного табу і заборон, вигаданих нами ще тоді, коли небо літнього покрою нас вело по лінії прибою, утопивши зорі у воді...

Ти не призначена мені, бо це, можливо, неможливо. А ми все віримо у диво – такі самотні і смішні, як опівнічні мандрівці, що, нарікаючи на втому, все ж не вертаються додому маршрутом ліній на руці, бо хочуть вірити у те, що завтра пишеться сьогодні, і що над урвищем безодні ще, може, щось і проросте...

...Коли в тебе в серці стільки вільного простору, що стане вмістити всесвіт і ще когось – навіть якщо не склалось і не збулось, усі відчуття прискорюються й загострюються. І ти починаєш думати про невидиме, рахуєш утрати, як дріб`язок на метро... А серце шалено стукає об ребро, бо й вітер ранковий печалі твої не видме. Бо крила твої, далебі, не підперти й костуром, а нерви твої накручуються на ось - землі, на якій не зустріти того когось, для кого у серці стільки вільного простору...

...Коли ти, нарешті, утомишся бути патлатим, а пошесть притомності викосить всіх тарганів, коли ти відчуєш, що більше не хочеш літати – ти точно здурів. Не бути собою – страшніше, ніж просто не бути. Відкашлює небо колишні твої імена як свідчення їх перетворення на атрибути того, що мина, того, що зминає тебе, як білетик, жбурляє під ноги рокам, що, немов перехожі, повз тебе снують... А ти – у дорозі. І що тобі діла до того, у чому тут суть?

...Тільки ти собі до часу посивів в еміграції на Внутрішній Монголії... Хоч і не новокаїн, але знеболює нікельована монетка голосів, що дзвенить об тебе – ніби об перон вже давним-давно закинутої станції. Ти один з цієї армії повстанців залишаєш голоси, а не патрон. Але світ уже прогнувся і просів під навалою самотності незримою, і єдине, що на нім тебе утримує – нікельована монетка голосів.

...Котяться ночі, короткі і безпросвітні – дим цигарковий і кава, завжди холодна. Я вже давно розучився жити на світі, де не буває нічого, окрім сьогодні. В цьому шаленстві всесвітньої круговерті лінії долі витоптані юрбою. Я вже давно розучився бути відвертим - навіть з тобою, навіть з самим собою...

Рахую секунди, мов кроки твоєї ходи, заплутавши серце у ці безнадійні тенета. У наших з тобою побаченнях по інтернету мені тебе мало, як рибі в пустелі – води. Я вірив, що я й невразливий, неначе вода, що кинь в мене камінь – а тільки розійдуться кола. Але перетворить на кригу і навпіл розколе той час, що відлунює, ніби нечутна хода...

...І в такому безлюдстві, немов по останній війні, серед чорних ночей і, за ночі чорнішої, жовчі, я самотній, як вовк, але ти - моя ягода вовча, що єдиного разу за вічність наснилась мені. Я сточу свої пазурі, ікла зітру об жалі, через сон продираючись, як через місиво бою, щоб на цьому чи іншому світі зустрітись з тобою, моя ягодо вовча, що сниться в досвітній імлі.

...Я прокинуся сірий, як ранок на цій чужині, запетляю сліди, щоб запалися суки і ловчі – і до самого скону шукатиму ягоду вовчу, що єдиного разу за вічність наснилась мені...

Помирають секунди, а ми із тобою живі. Твої ноти тремтять, як роса на пожухлій траві, цілий світ проти нас, але ти зупинятись не смій - і нічого, що раптом порветься струна або дві. Час кусає себе за хвоста, як розгніваний змій. Замикається коло. Цей вибір – не твій і не мій. Я німію і терпну, торкнувшись твоєї руки – спопели мене поглядом, попіл по вітру розвій. Я не знаю окільних шляхів, я іду навпрошки, я нанизую дні на слова, а слова на рядки, я вдихаю тебе, як повітря. Ти в мене в крові. Ти – вода у замуленім руслі моєї ріки.

Пів-шансу на мільйон – не так уже і мало… Не вивернеться ніч з обойми суєти, а ці мої вірші безлюдні, як вокзали – я їх не напишу, бо їх писала ти. Не думай про сюжет, в якому нас немає, бо ця моя печаль ніколи не засне і ця віолончель ніколи не дограє мелодію оту, що скручує мене в один тугий канат із нервів і безсоння, надрізаний ножем осінньої сльоти, бо всі мої вірші – німі і однотонні. Я інших не пишу – їх написала ти…

…Слухай, а, може, лишити усе як є? Жити до ранку, думати про своє. Зрештою, що нам чекати від цього світу? Завтра ніде і ніколи не настає. Але сьогодні – зваб мене і зведи, я інфікований пам’яттю назавжди, в пеклі пустелі цього безкінечного літа ти моя спрага і океан води.
Знаєш, усе, що сказано або ні, все, що вмирає в тобі або у мені, час, що крізь нас протікає, немов крізь сито – наші з тобою шанси у цій війні. Бо безкінечність – надто короткий строк, щоб осягнути значення помилок, щоб розучитись вірити і любити…
…Я проміняв би всесвіт на твій дзвінок.

...Ніч підкрадеться нечутно, нечувано, марно силкуючись кроки притишити, двері до вирію клацнуть засувами, зорями небо, як хрестиком, вишите - сни починалися довгими зливами, рутою-м’ятою, вітром минулого. Нам напророчено бути щасливими, тільки, здається, життя обминуло нас. В цім ошуканстві іти – як болотами, марно місити дороги замулені… Нам напророчено бути самотніми – тільки, на щастя, життя обмануло нас…

…І стукає в груди серце, неначе об землю м’яч, і де б я тебе не стрінув – я буду тобі чужим. Постав свої телефони на автовідповідач – я буду тобі дзвонити, аби розмовляти з ним, бо він мене не спитає, чому ти завжди сама, чому ти віршів не пишеш і валиться все із рук. Це голос тієї тиші, якої в тобі нема, якої тобі не треба – її заміняє звук. Її заміняє осінь тональності ре-мінор, задумуй одне бажання і ноти свої познач – бо лінії партитури сплелися в такий узор, що стукає в груди серце, неначе об землю м’яч.

Ми виходим із тіл, як виходить із року літо, коли ще не дощить, але часу уже катма. Чи піти на той світ, а чи просто ходити світом – все залежить від того, як довго тебе трима ця пекуча печаль, за яку продаси і душу. Доїдай свої сни, зачиняється це кафе. Пастир наш підзабив на роботу свою пастушу, і вже агнці його допаслися до автодафе.

Перебродить усе, або ми усе перебродим, переходим ногами, ночами або убрід. Автостоп усього - як одвічна ціна свободи і єдина нагода лишити надійний слід на нічному шосе, де не важить ні зміст, ні голос. Голосуй, галасуй – не спиняються ці авто. Бо коли ти ідеш самотою на східний полюс – не дивуйся тому, що з тобою не йде ніхто. Не лякайся того, що дорога тобі нарає, полюби цю печаль і такою, як є, прийми.

…Тільки часу катма. Тільки літо дійшло до краю.

Не сумуй і не плач, бо у тебе лишились ми.

Я ніколи не сплю. Це безсоння мене доконає. У стотисячну ніч заповзаю, як змій до нори. Ти ідеш по слідах, як у казці про Герду і Кая. Я римую тебе, як римують вітрила вітри.

Я ділюся на нуль, захлинаюся піною тиші, обмерзаю від слів і не можу намацати дна. Ніч напише мене, та безсоння усе перепише – я його полюблю, бо у нього твої імена. Бо у нього твій пульс і твоєї самотності профіль, бо допоки не сплю – ти як янгол стоїш за плечем. Наче двері з петель, позлітали стривожені строфи, до яких відтепер ти лишилась єдиним ключем.

Я тебе промовчу голосніше за сурми і горни, я шалений літак, що не вийде з цього віражу… І безсоння моє як сторінку мене перегорне.

…Я кохаю тебе. Та ніколи про це не скажу.

Скажи мені слово, бо я забуваю слова, бо я забуваю про те, що усе забуваю, бо я відчуваю, що з цього безмежного раю я не повернуся ніколи. Принаймні, жива.

Це літо між нами стоятиме, як вартовий, триматиме свічку, як першої шлюбної ночі, і я вже нічого на світі так палко не хочу, як бути з тобою – нехай ти насправді не мій, нехай ти насправді не міра, а тільки симптом, або навіть менше за всі найдрібніші симптоми, я більше не можу сама залишатися вдома, бо вже у собі відчуваю якийсь перелом, бо ти не відчуєш ніколи до мене жалю, за те, що я так відчуваю і так поспішаю до синього неба, до осені, до небокраю, бо легше любити, аніж говорити «люблю».

Це літо як вибух - калічить і множить на нуль, а ти мене тілом від нього своїм прикриваєш, бо звик не спинятися, навіть дійшовши до краю, і не ухилятися від пролітаючих куль.

І ліжко скрипуче підспівує нашим тілам, шепоче слова про любов у самісіньке вухо, збиваючи з ритму цього безкінечного руху по лінії літа, яке вже належить не нам, яке зупинитись ніколи ніхто не просив, якому лишилося менше, ніж зовсім нічого, а вранці між нами навиліт проляже дорога – зав’ється у вузол, зітреться і зійде на пси.

...Ця жінка мовчить – але тільки для мене мовчить, бо марно казати про те, чого, може, не буде єдиного разу на всі безкінечні усюди, де вічність заважить не більше, ніж втрачена мить, в яку поміж нами могло усе бути не так, як сталось сьогодні, учора, чи, може, ніколи, де світ заблукав у одвічному бігу по колу в гонитві за тою, яка радше символ чи знак утрати, утоми, умови моєї журби, в якій загубилось усе, що казав Заратустра – в окопі печалі я вибухом зірваний бруствер, уламки якого присвячені вічно тобі.

Римується літо словами, яких не було, яких не буває і бути не може між нами, рахуючи дні, лаконічні, немов телеграми, і ночі шалені, і ранки прозорі, мов скло.

Це літо закреслить слова, перепише й зітре, як я переписую ці сторінки не про тебе на відстані, довшій за лінію синього неба, в якій поміж нами нема ані «ні», ні «але», бо кожен осколок цього безкінечного дня – як вибух гранати, яка не жаліла нікого, як ця безнадійна, а, може, надійна тривога того, що одвіку й довіку тебе доганя...

…І день зависає, як плівка, заслухана вщент, вона прокидається, довго лежить нерухомо, тривожно вдихаючи запах ранкового дому, і слухає, слухає той героїновий щем, який розриває свідомість і душу жере, скалічена пам'ять заходиться приступом сміху, і їй видається, що в неї поїхала стріха, від того, що нова дорога її не бере, від того, що цілою вічністю видався день, а ніч не приносить ні спокою, ні відпочинку, ціною і наслідком кожного хибного вчинку, і що телефони усі її анітелень.

Дотліє цигарка, а може дотліє вона в панічнім безумстві, яке без початку і краю, яке безнадійно й надійно її доганяє крізь вену, напнуту, неначе гітарна струна, крізь нерви обірвані, небо, що майже впритул, прострелене зорями, наче мішені у тирі – немає нічого за стінами три на чотири, і нікуди дертись крізь цю трясовину і мул, що сковують рухи, немов гамівні сорочки, вгризаються в тіло, випалюють втомлену душу… Вона собі каже: не хочу, не можу, не мушу, та знає напевно про те, що усе навпаки.

Що літо – останнє із тих, що іще не збулись, у синьому вирі птахи перекреслюють простір безодні очей, що впритул неминучі, як постріл - у серце, у скроню, у голос, у осінь, у вись. Зносити об землю залізні свої постоли, триматись за світ до судоми, аж пальці німіють… Ця міра усього – усього лише безнадія, в якій не буває спасенних, моли, не моли. Це мара, омана, а може – утома утом, самотність тримає за серце, за горло тримає… Триває життя, у якому нікого немає, яке не збулося, як осені жовтий фантом, бо літо гадає навиворіт їй по руці, бо коло замкнулось, бо ця колія запетляла… Вона розуміє, що часу лишилося мало, що пізно спинятися майже при самім кінці, і те, що політ на пробитім навиліт крилі давно затягнувся, немов нетривожена рана…

…Вона прокидається рано - так пізно і рано – щоб встигнути ще постояти на грішній землі.

Ця печаль тебе з’їсть, переточить слова на полову, прокрадеться вужем у самісіньку пазуху снів – ти не спатимеш ніч, ти куритимеш знову і знову, зотліваючи так, як вогонь цигарковий дотлів.

В голові загуде, як від склянки ямайського рому, як від вітру доріг, що життя твоє навпіл лама – доля випише нас із вселенського цього дурдому у безжалісний світ, де ніколи нікого нема. І на тебе давно в цьому світі ніхто не чекає – всі зійшли нанівець і запалися всенькі сліди. Тільки янгол стоїть на розпутті між пеклом і раєм – в тебе є аусвайс, але він не пускає туди.

А тобі все одно, бо ідеш звідусіль у нікуди, і до чого тут я, і який там, до біса, маршрут? Вимирають творці, залишаються різні паскуди – їх і смерть не бере, бо вони ані там, ані тут.

Тільки туга твоя – як вірші, що написані всує, як розхристана ніч, як обірвана перша струна…

Розплатися за все, що печаль тобі ця наримує. Не питай про ціну – бо яка там, до біса, ціна…

Сонця хлібину
На скибочки краяти. Мріяти
Вміти ходити
Склепіннями неба сьомого.
Пучками вітер
Ухопить за карк, як приятель –
Ти ж, як Георгій змія,
Удариш списом його.

Літо кульбабове
Виникне і десантується
В цю безкінечно синю
Безодню вічності,
Як волоцюга,
Піде собі по вулиці
Древнього міста,
Якого боявся панічно ти.

Сутність речей
Полягає у їх минущості,
У неминучості
Кожного нового подиху.
Очі відкрити –
Складніше, аніж розплющити
Світу монетку
На рейках щоденного
Подвигу…

…Отих ранкових слів,
Яких папір не стерпить,
Примарна напівтінь
У сивому диму –
Це лінії руки,
І їх уже не стерти,
Не відаючи, як,
Не знаючи, чому.

Не знаю, чи тому,
Що вперше і востаннє
Лягаю в борозну –
І рветься борозна,
На відповідь мою
Іще нема питання,
А що вже проросте –
Того ніхто не зна.

Бо лізуть у рядок
Натхненно і уперто
Слова, що обірвуть
Мене на піврядку...
...А сонце у сідлі.
А вірші – у конверті,
Загубленому ним
На повному скаку.
2012

Ця осіння
Меланхолія -
Не доспівана,
Невимовна,
Я від смерті
Невиліковний,
Я нічого
Не розумію.

Перемотую
Сни осінні,
Наче плівки
Магнітофонні,
Я у вічності
На долоні
Штрих-пунктиром
Тривожних ліній.

Дні пожовклі
І монотонні -
Я не вписаний
В їхні списки,
Я для осені –
В горлі кістка,
Драм-машина
На лівій скроні.

Серед пущеного
На вітер,
Я для осені –
Куля в груди
Біля потягу
У нікуди
Залізниці
Осінніх літер…

Доки світ молодий,
Доки тіні його невловимі,
На світанку століть
Закривавиться обрію схід,
І останній підйом
Просурмлять на зорі херувими,
Закликаючи нас
Лаштуватися в новий похід.

Най сконають усі
Лжепророки і псевдомесії,
Що в священну ріллю
Засівають облудний посів…
Зрозумій мене так,
Як я сам себе не розумію,
Як ніхто і ніколи
Мене іще не розумів.

Не рахуючи літ,
Що мені накувала зозуля,
Я сідлаю коня
І ступаю в своє стремено.
Передсмертний ривок –
Я поважчаю рівно на кулю
І впаду у траву,
Як в старому німому кіно.

Передсмертний акорд –
Я полегшаю рівно на риму,
В цій агонії сну
Заблукавши на віки віків,
На руїнах Москви,
Вавилону і Третього Риму
Сонце витче узор
Українських моїх рушників…

Навиліт прострелене
Літо останнього року
Напише слова
У контексті симптомів самотності,
Сумнівна утіха
Посмертної слави пророка
В своєму окремому
Етносі чи мікрокосмосі.

Я випав з процесу
І випав, напевно, назАвжди,
Я випив усе,
Що було мені нині прописано
І ця суєта
Поза вектором кривди і правди
Останній мій день
Відкоркує, пригубить і висосе.

Я випав з процесу -
Зате прописався в обоймі,
В обіймах тривоги
І непереборного відчаю,
У цьому святому
Братерстві приречених воїнів
Не важить ні слава,
Ні честь,
Ні партійні посвідчення.

А важить уміння
Вгризатися в землю зубами,
Зриватись в атаку
Назустріч смертельному пострілу,
Ми вічні герої
Старої кривавої драми,
Навіки й посмертно
Загублені в часі
І просторі.

Ці простір і час -
Як мазки однієї палітри,
Написані ними полотна
Сміються і шкіряться...
Я випалив небо
Цього передсмертного літа
І вибив з-під піхов його
Перекошені милиці.

Я видів, що коїться,
Відав, що буцімто смертний,
Я вивів для себе
Цю найсправедливішу формулу,
Що той, хто нас виписав -
Може так само і стерти
Від щирої ніжності
Чи від пекельного
Сорому...

...Світ засіваючи кров`ю і кулями,
Ви пожинаєте те, що посіяли,
І у майбутньому, і у минулому -
Тільки приреченість та безнадія,

Що до світанку бере у заручники,
Коле наркотики, поїть снодійним...
Чи не втомились Ви, пане поручнику,
Від безпорадності та безнадійності?

Від перекреслень у цьому підручнику
Правил неписаних вічної бійні?
Вам до світанку одягнуть наручники -
Пане поручнику, Ви безнадійні,

Ви безіменні у цьому побоїщі,
Чортовій суміші крові і сталі...
Жити навколішки, здохнути стоячи -
Пане поручнику, це - не деталі,

А передсмертне загострення совісті,
Що розучилася жити спокійно.
В кожному розділі Вашої повісті,
Пане поручнику, смерті і війни...

...Світ засіваючи кров`ю і кулями,
Ви пожинаєте те, що посіяли,
І у майбутньому, і у минулому -
Тільки приреченість та безнадія.
2010

Розминувся з вітрилами вітер на морі морів,
У таврійських степах заблукали великі монголи.
Ти напишеш слова, непідвладні облуді крамоли
Про іще один день, що як ти або я догорів
Та й пішов світ за очі, озувши діряві постоли.

...Ні сьогодні, ні прісно, ні навіть во віки віків
Цим пророцтвам твоїм, як і нам, не судилося збутись:
Ця печаль невтолима, її неможливо забути,
Як би не намагався і як би цього не хотів,
Бо зректися її - означає зректися спокути.
2010

Немов босоніж по стерні,
Слова, як осінь навіжені
І безнадійні, як мішені
При перехресному вогні,
Ідуть – ступають на ножі,
І розтинають навпіл вітер,
Зодіакальні знаки літер
У безкінечному вірші,
Що написався, далебі,
Ще випадковіше за осінь,
Чиї дощі золотокосі
Так довго снилися тобі
На тій затоптаній межі,
Поза якою білим-біло…
…Слова летіли і летіли
У карколомнім віражі,
Немов босоніж по стерні,
Неначе осінь, навіжені,
І безнадійні, як мішені
При перехресному вогні…

Світ, одвічний і трухлявий, наче пень,
Поминальних понатикує свічок,
А я знову переходжу через день,
Як по кладці калиновій потічок

Переходжу через осінь навпрошки,
Перестрибую з розгону навмання,
Розлетілося життя на черепки
І півцарства вже замало за коня,

Бо від себе не сховатись, не втекти,
Пам'ять вистрілить у спину навздогін -
На дорозі до найвищої мети
Я до скону залишаюся один,

І до скону не втомлюся від пісень,
Хоч позаду тихо клацає курок –
Бо я знову переходжу через день,
Як по кладці калиновій потічок…

Ми – мов ягнята чужих пожертовних заклань
З правом мовчати, коли заговорять ножі,
Нас поховає земля і пі(тьма)таракань
Стане над нами на цьому святім рубежі.

Пісної правди наївшись, немов калачів,
Кров’ю відхаркуєм неба досвітню зорю,
Бог не пробачить того, хто боявся і млів,
В час, коли треба виходити в поле на прю,

В час, коли ґвери вже просяться нам до руки,
Вічність лягає на плечі, мов краплі роси,
Через не наші німі і скорботні віки –
Виведи, Господи Боже, якщо ти єси!

Виведи, Боже, а ми уже не підведем -
Виріжем нечисть під корінь, немов бур’яни,
Трупом поляжем за цей споконвічний Едем,
Навіть якщо він не вартий такої ціни…

...І світ тримаючи на горбі
Я усвідомив глобальну штуку -
Що ці продажні і хижі суки
Мене прокинули, далебі,

Що, мною підняте на руках,
Це небо корчиться від агоній,
Зриває оплески і прокльони,
А разом з ними зриває дах

Усім затравленим на зорі
Цим диким кодлом песиголовців,
Що на останній боєголовці
Ще точить жала і пазурі,

Щоб лютий брязкіт смертельних криць
Крізь пошматовані перепонки
Рубав сильніше від сльозогонки
Того, хто падає долілиць...

А я, забутий на цім посту,
Стою - одвічний і нереальний -
Де небо крає бомбардувальник
І родить бомбами на льоту,

І цю прокляту небесну твердь,
Вогнем покреслену, наче зошит,
Я вже не в силі тримати довше...

...І небо падає шкереберть.

Падає сонечко у спориші,
Вітер читає наші вірші,
За пів секунди до вічного сну
Котиться, котиться камінь з душі...

Шлях перетнула чужа колія,
Шкіру міняє доля-змія,
Перечепившись об новий рядок,
Все повертає на круги своя...

Та не пускає отруєний світ -
Цій павутині тисячі літ
Тих, хто її розірве тятиву
Може, чекатиме новий політ...

Висихає глина під руками одного Творця,
Світ такий великий, що нема ні краю, ні кінця,
Я такий маленький - переплутав не свої шляхи -
Тільки зовсім не про те весела пісня ця.

Нові перехожі переходять через ці мости,
Безкінечно пишуть і лишають на воді листи,
Забувають рими, відбивають відчайдушно крок
У своїм смішнім бажанні хоч кудись дійти.

Я у їх отарі як паршива і чужа вівця,
Той, хто це придумав - просто ловить рими на живця,
А я собі знаю поспішаю, добираю слів -
Тільки зовсім не про те весела пісня ця.

На осіннього міста
Пожовклу стару парсунку
Сни стають на сторожу,
Немов кам'яні леви...
Напишіть мені ніч,
Від якої нема рятунку -
Я у ній заночую,
Бо це написали Ви.

Я побуду ще трохи,
Бо хто ще за нас побуде?
Бо за мить до ніколи
Ми вже перейдем на "ти"...
Ти - моя випадковість,
Одна на усі усюди,
Тільки ніч розставляє
По місту свої пости.

Ніч полює на нас -
Ти писала її такою,
Ти шукала метафор,
Щоб годі від них втікти,
Щоб дійти переможцем
До краю цього двобою -
І упасти у осінь
З найвищої висоти...

В цьому місті ходять демонстрації
І праві бувають ще історики,
Я не знаю знаків пунктуації
Правил споконвічної риторики,

І тому мені у руку муляє
Транспарант із гаслами банальними –
Краще б я летів сьогодні кулею
До панянки у кафе вокзальному,

А, між тим, я йду собі колоною
Зі своїми вічними замашками
Підпирати небеса долонями –
Я Король у провінційнім Жашкові...

Від найбільших дурниць
Із найвищою мірою ризику
Не врятуються ті,
Кого вітер по світу несе...
Двері всіх таємниць
За законами Вашої фізики
Відчиняються десь
На останнім у світі шосе.

І слова на рядок
Мов коралі на нитку нанизує
Ця незрима зима,
Що стріляє навиліт і вліт...
У нічному купе
Із печальною Моною Лізою
Під колісний акорд
Я довічно мандрую на схід....

Де лагідні дощі,
Що пахнуть ніби м"ята,
На ниточку життя
Нанизують роки,
Маленьке хлопченя
Біжить до мами й тата,
Не знаючи стежок,
За обрій навпрошки.

А вершники-вітри,
Безмежні і крилаті,
Ламають наші дні,
Неначе сірники...
А він - усе біжить
До мами і до тата,
Не знаючи стежок,
За обрій навпрошки...

Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

Мов останній драндулет,
На порозі катастрофи
Я пишу прощальні строфи -
Я філософ і поет.

Ні бажання, ні часу
Виправляти власні хиби -
Вірю в безкінечну рибу
Й абсолютну ковбасу.

Я одвіку сам-один,
Не беруть мене простуди,
Горобці, коти і люди -
То найкращі із тварин...

...Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

У першому рядку
Крім слова "боїтеся"
Сказали Ви іще
Багато різних слів...
У келишку вина
Дріма п'яненька Нессі -
Ми з нею боїмось
Давно не пацючків...

Поети - це психоз,
Чим кращі - тим він гірший,
І їх у нас чортма,
Проте не в тому суть.
Поети всіх віків
Писали Ваші вірші -
Тепер мені в кредит
Тут, мабуть, не наллють...

У дзеркалі неба
Птахи відлітають геть,
Із їхнім маршрутом
Звіряюся на бігу...
Я знаю напевно:
Життя - це хода на смерть,
Лишаються тільки
Сліди на оцім снігу.

Лишаються коми
На тілі одвічних зим,
Лишається стати
Собою і на крило,
Лишається трохи
Отих божевільних рим,
В які заримовано все,
Чого не було.

Бо що вже там буде
І хто кого не долюбив -
Чи нам перейматися тим,
Ідучи навмання?
...А я розірвусь, мов граната,
Осколками слів
В окопах свого
Безкінечно
останнього
дня...

Розкажи мені казку, в якої немає кінця -
Що нам в цьому краю, де панують німі та незрячі,
Де землею і небом блукають ватаги чортячі
І з неправдою кривда одвіку ідуть до вінця...

Розкажи мені казку про осінь холодних ночей,
Про загублену в часі і просторі Обітованну -
Ще ніким і николи у світі нечуту й незнану,
Нарожденну тривогою наших думок і очей.

Розкажи мені казку, зведи мене на манівці -
Я поплачу собі, помолюся на дальню дорогу,
На якій скільки йтиму - не стріну ні чорта, ні Бога,
Тільки вірші летітимуть, мов опівнічні гінці...

Тьохкає в серці останній на світ соловей,
Крешуть мелодії в неба проломлену стріху...
Нам не лишилося більше ні болю, ні втіхи,
І не спасе ні Месія, ані Прометей.

Слово - це куля, і завжди останнє - в собі,
Божого гніву боятися важко і пізно,
Вірити в те, що прощення буває за пісню -
Так неминуче у цій зарізяцькій добі.

Йти по воді як по лезу святого ножа -
Це рівноцінно віршам, недописаним кров'ю,
Бог і нечистий збираються до узголов'я,
В пазуху Правді змією вповзає Олжа...

І, утомившись від самогонитв і атак,
Замість останньої кулі або заповіту
Переступаю за обрії власного світу,
Щоб не вертати ні в слові, ні в ділі, ні так...

Так буває, коли
На конверт не наклеєна марка -
Підсвідомих вагань роз'їдає одвічна іржа...
Nota Bene для Вас:
А читали Ви, пані, Ремарка,
Де про нашу любов і
І прогулянки лезом ножа?

Ви не знали того,
Ви ніколи нічого не знали -
Ні думок, ні проблем,
Від яких не заснеш уночі,
Просто так, мимохідь,
Ви до себе мене прикували,
Почепили замок
І закинули в море ключі.

Ви вдавали себе...
Сподіваюсь, хоч трохи для мене...
Ви писали себе -
Я для Вас і струна, і мольберт...
Nota Bene для Вас:
А читали Ви, пані, Верлена?
Там про нашу любов,
Але я вже заклеїв конверт...

Я ітиму на подих на твій від зими до зими,
Я ловитиму вітер, як пес, що полює по сліду,
Я прийду, припливу, прилечу, приповзу і приїду –
Через тисячі літ, через бурі і через громи.

Я любитиму ночі, що зводять один на один,
Обеззброєним воєм зв’яжу собі руки і ноги,
Я забуду слова, що любив, навіть слово “дорога”, -
Я стомивсь від доріг і свобода гірчить, як полин.

А коли мою пам’ять зірве, як гітарну струну,
І не всиджу на місці, і знову піду за пів світу, -
Ти відпустиш мене, обіцятимеш вічно любити...
...Я спіймаю твій подих і разом з моїм поверну.

Сірничок - моя пам’ять - погас на вітрах,
На осінніх дощах, на льоту, на біду,
Причаївся у серці непрошений страх -
Я іще не дійшов, я уже не дійду, -
І, не знаючи правил хороших манер,
Я вітаюсь до осені словом "прощай"...
До наступної зустрічі тут і тепер
В цьому місті...

А минуле женеться і не доганя...
Серед втрачених рим і не сказаних фраз
Я блукаю наосліп, іду навмання -
В цьому світі ніхто не чекає на нас,
Та ніяких трагедій, не плач, не журись -
Ці дороги-вузли я рубаю з плеча...
До наступної зустрічі десь і колись -
В цьому місті...

Я призначаю вам побачення
На площах цього мегаполісу,
Я упізнав би вас по голосу,
Хоча яке це має значення?..

Я призначаю вам побачення
На кожну мить, що нам судилася,
І де б ми з вами не зустрілися –
Я попросив би в вас пробачення

За те, що всі слова розучені
І вже давно - не нами - сказані,
За те, що всі вузли розв’язані,
За те, що призначав розлучення...

Дозвольте Ваших рук
Торкнутися вустами,
Забути всі слова,
Що думав наперед,
Мій вибір затяжкий –
Між осінню і Вами,
І гнуть мене гріхи,
Як вітер очерет.

Не дайте мені шанс
Удатися до втечі,
На цю коротку мить
Затримайте мене,
Бо я собі піду
У цей холодний вечір,
В ту осінь, що колись
Усе ж таки мине...

І з нею я мину
І знов піду по колу,
Між нами лиш любов,
А будуть ще сніги,
Бо Ви моя Весна,
Бо Ви моє Ніколи,
І я шукаю Вас,
Як море береги...

Нашепотіла строфи ці
Моя печаль, моя химера –
Не довіряючи паперу,
Я пишу вірші на руці.

На склянку мерзлого дощу
Мене запросить ніч осіння,
І я, не маючи терпіння,
На пальці риму пропущу.

І будуть вірші знов - із тих,
Що не допишуться ніколи,
Бо вже стоять дерева голі,
А я пишу лише для них,

Бо ми із ними як мерці –
Життя зайшло за половину…
Заплаче осінь як дитина
І змиє вірші на руці…

Остання осінь,
Фальшивлять мої ноти,
Зриваю голос,
Немов пожовкле листя,
І душу - навстіж
Для кожної сволоти...
Недобрі люди
Несуть недобрі вісті.

У місті зимно,
У місті б'ють тривогу,
Б'ють по цимбалам
За непрограмні вчинки,
А Бог все бачить,
А ми усі під Богом,
А будем з Богом,
Як відіб'ють печінки.

Вітри осінні -
Фрегати паперові,
І тої втіхи -
Лиш те, що руки чисті...
Словами пісні,
Забитої до крові,
Зриваю голос,
Немов пожовкле листя.

Калатало серденько в груди,
Ніби в бубон рука музики,
Йшли нізвідки і у нікуди
Через гори і через ріки.

Веселилися до світанку,
Заливали печаль і тугу,
Кулю бачили за коханку,
А руків'я ножа - за друга.

Роздавали любов задарма,
Продавали за безцінь вроду,
Нарікали на світ і карму
І ковтали вино як воду,

А на ранок платили вдвоє,
А на ранок ставало гірше,
Тихо плакали за собою
І плели поминальні вірші.

Підіймалися та на ноги,
Піддавали гріхи на плечі,
Від скорботи і від тривоги
Зачинали пісні лелечі...

Калатало серденько в груди,
Ніби в бубон рука музики,
Йшли нізвідки і у нікуди
Через гори і через ріки...

Чомусь не знаю до пуття,
Чого іще чекаю нині,
Лише сполохане життя
Фальшивить знов пісні осінні.

Під ноги стежки - все не ті,
У серце очі - не до скону,
Мої месії - не святі
І не годяться на ікону.

Усе не так, як у людей,
Свіча горить - стікає кров'ю,
В молитвах зболених ночей -
Моє розхристане безмов'я.

Причаруй мене, примовчи,
Нам залишилося так мало,
Орють мозок холодні рала,
Перековані на мечі.

Засніжило і замело
І заблискало,
Наче криця...
Полюби мене,
Чарівнице,
Полюби мене всім назло.

Захисти мене, схорони,
Я молюся твоїй любові,
Я від істини - напівслові,
А від смерті -
На півструни.

Я одвіку такий нічий,
Я од вітру такий шалений...
Подивися ще раз
На мене...
Причаруй мене,
Примовчи.

Як піду навпростець,
розтинаючи вітер надвоє,
Розігнувши спіраль,
розриваючи вічну петлю,
Ти постукаєш в серце,
а серце - позве за тобою...
...Я розбурхану пам'ять
і душу свою оголю.

Я заплакану ніч
втішу ранком, останнім на долю,
Заміню кольори -
замалюю у білі сніги,
Ти постукаєш в серце -
спалю і розвію по полю,
Ти шукатимеш в полі,
а в полі - ні сну навкруги.

Я вже не думаю про те,
Що перейшло і відболіло,
Зима моє стогрішне тіло
Холодним снігом замете.

Не до душі, не до ладу
Усе, що думаю і бачу,
Когось втрачаю - та не плачу,
Чогось шукаю - не знайду.

І до сих пір не знаю сам.
Чого від мене хочуть люди...
Ходжу собі в усі усюди,
Полюю правду по слідам.

Каменем, каменем
Збили крило мені,
Каменем, каменем,
Зранений, падаю,
Стрілки годинника -
Сонячні промені -
Тішаться тишею,
Тішаться зрадою, ой...

Все завертілося
З ніг та на голову,
Чортове колесо
Тільки-но сходило,
Випекло груди
Міддю і оловом,
Серце шукало,
Та не знаходило, ой...

Чи зачерпнулося
В пригоршню літечко,
Чи загубилося
В мареві осені,
Та перетерлася
Шовкова ниточка -
Міст від життя
До небесної просині, ой...

... Кліпнуло сонечко
Хмари повікою,
Мов підморгнуло -
Значить, пора мені,
Перехрестило
Піснею дикою,
Кинуло геть
Та на гострі на камені,
ой...

Ой не треба, не тамуй
Мою спрагу та водицею,
Що нам кроків знати лік,
Коли шлях - при кінці,
Тільки оберни мене
Птахою синицею
І нечутно затаї
У своїй руці.

Лиш до першої зорі
Не дістатися тверезими,
Любі гості на поріг -
За халявою ніж,
Над дорогою хрести
Соснами, березами,
Порозіпнуті на них
Все одні і ті ж.

Сорок років навпрошки
Між розритими могилами,
Мертві сорому не ймуть,
Тільки лиш за живих,
Що за все своє життя
Так і не любили ми,
Зарахують янголи
Як смертельний гріх.

Скільки б не топтати ряст,
А все ніженьками босими,
Як тут правду віднайти
Серед сотень дилем...
За усі свої слова
Розплатися косами
І навіки залишись
В небі журавлем.

Недописано сотні віршів,
Недороблено тисячі справ,
Буде пісеньці новий мотив -
Світ ловив мене, та не спіймав.

За спиною лишилось життя,
Ніби ранок, що був - і пішов,
До старого нема вороття,
Світ шукав мене, та не знайшов.

Ілюзорна вага почуттів -
Як данина одвічній війні,
Всі вмирають, а я - й поготів,
Світ любив мене, я його - ні.

Знаю все наперед
І міняти ніщо не збираюся,
Не дійти тридцяти -
Так занадто багато спокус,
І своїм, і чужим
Я прощаю усе. Я не каюся,
Не приймаю олжі
І не мщуся за жоден укус.

Най все буде як є,
Як було або мусило статися,
Хто знайшов що шукав -
Замість мене допише рядок,
Я прощаю усе.
Я лиш тільки не вмію
Прощатися,
Залишаючи тут
Кожен день, кожну мить, кожен крок.

Щоб змінити життя на краще,
Треба вийти за межі звичок,
Збити будні, не знати нащо,
Ніби попіл до попільничок.

Розгубити старі проблеми,
Бути разом старим і юним,
Перекреслити звичні схеми,
Переплутати дощ і струни,

Полетіти, мов камінь з пращі,
Шугонути увись стрілою...
Щоб змінити життя на краще,
Треба стати самим собою.

Пошли мені, Боже,
Страждання у кожнім рядку,
Пошли мені, Боже,
На кожну струну по печалі,
Весь світ - на ножах
У шаленім кривавім запалі,
А я заслабкий,
Щоби цю переплисти ріку.

Я більше не знаю,
Якими стежками іти,
Ця звихнута ніч
Переплутала вічні маршрути,
Згадалось усе,
Що хотів би навіки забути -
І сум, і тривога,
І спалені кимось мости.

Мов сон, до світанку
Нечутно зійду нанівець,
Ген котиться місяць,
Мов колесо п'яте до воза...
Мене не злякають
Ні втома, ні шлях, ні погрози...
...Пошли мені, Боже,
Хреста і терновий вінець.

Як тіні, вічно падаю додолу,
Лежу на дні, пишу свої вірші,
Вплітаю рими в жухлі спориші,
Ковтаю день - таблетку валідолу,
А кожну ніч ховаю у душі.

Пильную сни, як пес пильнує буду,
Моя самотність - ігрище і храм,
Усе прощаю чесним ворогам,
Зриваю геть обмани і полуду -
Сьогодні сам
І завтра буду сам.

Найперший сніг постукав у вікно -
Я знаю цей сигнал занадто добре,
І сонце покотилося за обрій...
Скажи "прощай", допий своє вино...
Найперший сніг постукав у вікно.

Півчутний клац - і полум'я горить,
Рвучка затяжка вгонить в ейфорію,
Я не умів і досі не умію
Поцінувати цю останню мить...
Півчутний клац - і полум'я горить.

А вікна посміхаються услід,
Приблудний пес шаліє від морозу,
У прісний світ - свої солоні сльози,
І босими ногами - через лід,
А вікна посміхаються услід...

Усе -на потім, може, буде час,
Моя самотність - милість і прокляття...
Іду собі, палю свої багаття.
А ще - вірші, сьогодні - не про нас.
...Усе на потім, може, буде час.

У звук переходить печаль
Як ніч переходить у ранок...
Зіграти іще наостанок
І рушити мовчки удаль.

Мінорні акорди - дощам
Лишити, як фото на згадку...
...Коли обираєш загадку,
То завжди лишаєшся сам.

Поворотним моментом
Було неуміння мовчати:
Від дитинства велось -
Із думками один на один,
На одвічних стежках
Проростає дурман і полин
І розпачливий птах
Розбива свої крила об грати.

Не терпілось іти,
Не терпілось залишити будні,
Пальці пестили гриф,
Заплітаючи струни в акорд,
Перекошені тіні
Пекельних оскалених морд
Шепотіли на вухо
Слова неживі та облудні.

Гомоніли думки,
Роз'їдала корозія спокій,
У кишені - любов,
У легенях - придушений крик...
...Розігнулись прути,
Птах іще раз шарпнувся - і зник...
Семафорила ніч,
Заховавшись у далі стоокій.

Дощеві ніжні пальці скрипаля
Торкнуть струну ледь чутно серед ночі.
І стане сон як марева дівочі,
І похитнеться стомлена земля.

Осінні недописані листи...
На вікнах тіні чорні, ніби грати,
Шепоче ніч про щось - не розібрати...
Додолу одяг. Тільки я і ти.

Відчинені вікна - протяг,
Навшпиньки заходить осінь,
Тихцем розплітає коси,
Знімає нечутно одяг.

Долоні кладе на плечі,
Очима знаходить очі,
Розпусні вуста дівочі
Шепочуть слова старечі.

Ми будемо знов коханці,
Ми знали про це обоє,
А я захворів тобою
І, певно, помру уранці

І, певно, так буде краще,
Ця осінь - проста повія,
А ти - моя безнадія
І вірші мої пропащі.

Ти вічна моя потреба...
Моя...І кривлю душею...
У час, коли буду з нею,
Я думатиму про тебе.

На дорозі доріг, що одвіку веде у нікуди,
Серед стоптаних трав і поезії битого щебню
Хай відступлять усі - імператори і лизоблюди,
Хай не слинять очей і не служать за мною молебню.

На дорозі доріг, серед нападів і провокацій,
Пересудів за очі і каменів, кинутих в спину,
Я не вірю в любов, що виходить з нічних ресторацій
І терпіти не можу, коли зневажають людину.

На дорозі доріг не чатуйте на мене за рогом,
Не нацьковуйте псів,що за мить розривають горлянку,
Не залазьте у душу, а просто залиште самого
І подайте цю чашу - я вип'ю її до останку.

Я годованець чорних ночей за вікном,
Я не ліз на рожен і не пер напролом,
Тільки слово як слово, струна як струна,
Так якого від мене вам треба рожна?

Тільки хрипом блювотним, ночами без сну
Просурмила сурма : на війну, на війну!
Перекинулось небо та через плече,
Пригина до землі і пече, і пече.

Зачаділа свіча - парафіновий рай,
Світ поблід і зачах - поспішай, поспішай!
Тріпотять на вітру полотнища знамен...
Хто устане з колін, той і буде спасен!

Той і буде герой, хто поляже в снігу,
Хто спіймає свинець в повен зріст, на бігу.
Розірвіть ланцюги - може, стане снаги,
А не стане снаги - переб'ють до ноги.

Передушать півсонних, закутих, сліпих,
Ми не люди для них, нас давити - не гріх,
Поженуть у Сибір, запроторять в тюрму...
Я уперше, уперше послухав сурму!

Я задмухав свічу і в кишеню поклав
Сто не складених рим, сто не зроблених справ,
Лиш короткий рядок повторив як рефрен:
Хто устане з колін, той і буде спасен!