...Ця жінка мовчить – але тільки для мене мовчить, бо марно казати про те, чого, може, не буде єдиного разу на всі безкінечні усюди, де вічність заважить не більше, ніж втрачена мить, в яку поміж нами могло усе бути не так, як сталось сьогодні, учора, чи, може, ніколи, де світ заблукав у одвічному бігу по колу в гонитві за тою, яка радше символ чи знак утрати, утоми, умови моєї журби, в якій загубилось усе, що казав Заратустра – в окопі печалі я вибухом зірваний бруствер, уламки якого присвячені вічно тобі.

Римується літо словами, яких не було, яких не буває і бути не може між нами, рахуючи дні, лаконічні, немов телеграми, і ночі шалені, і ранки прозорі, мов скло.

Це літо закреслить слова, перепише й зітре, як я переписую ці сторінки не про тебе на відстані, довшій за лінію синього неба, в якій поміж нами нема ані «ні», ні «але», бо кожен осколок цього безкінечного дня – як вибух гранати, яка не жаліла нікого, як ця безнадійна, а, може, надійна тривога того, що одвіку й довіку тебе доганя...