…І день зависає, як плівка, заслухана вщент, вона прокидається, довго лежить нерухомо, тривожно вдихаючи запах ранкового дому, і слухає, слухає той героїновий щем, який розриває свідомість і душу жере, скалічена пам'ять заходиться приступом сміху, і їй видається, що в неї поїхала стріха, від того, що нова дорога її не бере, від того, що цілою вічністю видався день, а ніч не приносить ні спокою, ні відпочинку, ціною і наслідком кожного хибного вчинку, і що телефони усі її анітелень.

Дотліє цигарка, а може дотліє вона в панічнім безумстві, яке без початку і краю, яке безнадійно й надійно її доганяє крізь вену, напнуту, неначе гітарна струна, крізь нерви обірвані, небо, що майже впритул, прострелене зорями, наче мішені у тирі – немає нічого за стінами три на чотири, і нікуди дертись крізь цю трясовину і мул, що сковують рухи, немов гамівні сорочки, вгризаються в тіло, випалюють втомлену душу… Вона собі каже: не хочу, не можу, не мушу, та знає напевно про те, що усе навпаки.

Що літо – останнє із тих, що іще не збулись, у синьому вирі птахи перекреслюють простір безодні очей, що впритул неминучі, як постріл - у серце, у скроню, у голос, у осінь, у вись. Зносити об землю залізні свої постоли, триматись за світ до судоми, аж пальці німіють… Ця міра усього – усього лише безнадія, в якій не буває спасенних, моли, не моли. Це мара, омана, а може – утома утом, самотність тримає за серце, за горло тримає… Триває життя, у якому нікого немає, яке не збулося, як осені жовтий фантом, бо літо гадає навиворіт їй по руці, бо коло замкнулось, бо ця колія запетляла… Вона розуміє, що часу лишилося мало, що пізно спинятися майже при самім кінці, і те, що політ на пробитім навиліт крилі давно затягнувся, немов нетривожена рана…

…Вона прокидається рано - так пізно і рано – щоб встигнути ще постояти на грішній землі.