•  ***

...Він тобі каже: смерті нема, мала. Є тільки світло, і є досвітня імла. Десь поміж ними – точиться ця війна, на яку нас – віриш? - ніхто і не посила. Тільки втонувши можна сягнути дна, та й потопельник, зрештою, вирина. Куля закреслить писане по воді, але не витре дати та імена. Бути собою в радості і біді, не залишати спогадів і слідів, рвати кільце гранати наприкінці – вміють лише самотні і молоді. Знаєш, мала, і лінії на руці, гострі, неначе кава у молоці, не гарантують довгих щасливих літ в цьому багні недолюдків і людців. На перехресті вивірених орбіт подвигом є і народження на цей світ. Здатність горіти і вигоріти ущент – плата за твої крила і цей політ.

•  ***

Море тебе лоскоче і колиса, співи сирен пророчі, мов небеса. Рвешся, як риба з верші, на їхній спів – щогла тебе не вдержить і поготів. Вийми із пляшки корок, бо дах знесе, ти відчуваєш морок, як Одісей. Струшуй кавалки солі і страх жени – косам твоїм доволі і сивини. Виють морські собаки на зодіак. Буде тобі Ітака колись і так.

•  ***

...Вона протікає між пальців, неначе вода. Лови її дотик, бо більше ти просто не в змозі. Бо вас поєднала самотність у довгій дорозі до синього моря, що небо і землю гойда. Лови її запах і дихати більше не смій. Не думай про завтра, тим більше не думай про вчора. Її невловимість така ж, як її непокора, як пошуки слова у вічній печалі твоїй…

•  ***

Це люди, які забули про значення слова «страх», бо смак горілої гуми прокрався до їх осель. Ці люди ходять під кулі з цигаркою у зубах, бо так надзвичайно зручно прикурювати коктейль.
Ці люди ковтають каву, закушуючи свинцем, і йдуть по мінному полю, як той колись по воді. Ці люди носять гранату, і їх не беруть живцем, і їм, далебі, плювати на сиве у бороді.

•  ***

Як не при на рожен - а дожити до смерті стане. Чим себе не дури і чого собі не обіцяй – ти ще годен пройти через війни або майдани, але, чорт забирай, тебе виїсть тривога оця.
В нас немає імен, але ми іменуємо зброю, наче дітям своїм роздаємо святі імена, бо пройшовши війну ще ніхто не лишився собою – в тебе є автомат і оця розпроклята війна.

•  ***

Всім воздасться по вірності. Розплатися за всі кредити. Від останньої пристані відпливе корабель без керма. Якщо двері зачинені – ти ще здатен їх відчинити. Але що ти робитимеш, коли навіть дверей нема? Коли жити по компасу – то усе набагато простіше. Може, десь за екватором у вітрила спіймаєш пасат. Океан прокидається і колиску твою колише, і до тихої гавані повертається твій фрегат. На далекому обрії пропливають роки, як риби. Світ, надійний до млосності, балансує на спинах китів. Всім воздасться по вибору, якщо, звісно, ти маєш вибір. Помирати від старості – ти такого собі хотів? Ніби все передбачено: із життям і собою квити, тільки щось тобі муляє, ніби душу твою вийма. ...Якщо двері зачинені – ти ще здатен їх відчинити. Але що ти робитимеш, коли навіть дверей нема?

•  ***

У міста немає змісту, і нас нема. Язичники падолисту зреклися сну. Пропахла кривавим димом твоя зима і вірує тільки в рими і у війну. Це місто скосили нежить і алкоголь, воно тобі не належить спокон віків. І янголи в камуфляжі кричать «пароль!», відпльовуючись від сажі і матюків. Будуй собі барикади, пиши роман, але не проси пощади і не канюч, бо ця комендантська ера – природній стан того, хто на БТРи йде голіруч. Того, що волочать з бою за рукави, того, хто задав собою моральний сенс.
...Життя – як ножем по кістці, але живи. У міста немає місця для драм і сцен.

•  ***

Ти тримаєш мене, як дитину маленьку за руцю, я холону від вітру, зими чи твоєї руки. І усі велелюдні майдани усіх революцій - це не більше ніж рими написаних нами рядків. Ця зима не піде, не відпустить і не перестане шепотіти слова, зневажаючи простір і час, бо крім нас не буває нікого на цьому майдані і на цілому світі немає нікого, крім нас. Бо у цьому безумстві, у цій нереальній пригоді наші лінії доль запетляли в єдине кільце. Я тебе відчуваю, я бачу тебе через одяг. Ти ховаєш усмішку, бо знаєш напевно про це.

•  ***

Лід під ногами кришиться і тріщить. Ти невразливий, це твій природній стан. В правій – бруківка, в лівій – фанерний щит: люди виходять битися за Майдан. Дим від пожежі стелеться в небеса, місто вдихає чортову каламуть. Мамо, не плачте! Мамо, я тут не сам. Нас тут, шаленців, янголи бережуть. Мамо, я усвідомив глобальну річ: рабське життя огидне, неначе твань. Кажуть, у нас тут ніби постала Січ, вся Україна труситься від повстань! Нас тут гартує полум’я і вода, ми приростаєм тілом до барикад. Врешті, ну що нам вдіє оця орда? Ми ж розучились рухатися назад. Нам не забракне мужності або сил – в люті морози тулимось до багать. Мамо, у них в полоні наш Чорновіл. Треба ж комусь іти його визволять...

•  ***

...І уся ця чортова маячня - ніби сніг і тріщини на льоду того моря, яке я не перейду і ціною втраченого життя, що мене, як дріб’язок, розміня на таку ж самотність, як цю ходу, і на вітер стрічний, що так подув, що від нього коси твої летять.

•  ***

Сюжети життя по колу огидні, як телебачення. Ніхто не відвалить камінь, не скаже тобі: «Виходь!». Усі ці нікчемні збочення не мають жодного значення, бо ми – спускова пружина, а кулі несе Господь.

•  ***

Ця злива, ці янголи каменем кануть згори - на місто, якому лишилося жити до ранку, де осінь трясе дукачами, неначе циганка, і крають свідомість холодні північні вітри. Згори і позбудься того, що на світі трима, того що до тебе ніколи не мало стосунку – життя довжиною в одну чорно-білу парсунку завжди наодинці з собою або усіма. Нема і не буде цієї нічної пори цієї нічної пори і тебе поза нею...
...І ти уповільнюєш рух по безлюдній алеї, як равлик, що вічно повзе по підніжжю гори.

•  ***

Я учуся жити навпрошки, я іду по лінії прибою, щоби не зустрітися з тобою через кілометри і роки, на піску лишаючи сліди – данину найближчому приливу. Ти така ж самотня і щаслива, як і я щасливий і один. Помовчи до мене через сон про усе, що кануло у Лету нашого фатального сюжету, повного табу і заборон, вигаданих нами ще тоді, коли небо літнього покрою нас вело по лінії прибою, утопивши зорі у воді...

•  ***

Ти не призначена мені, бо це, можливо, неможливо. А ми все віримо у диво – такі самотні і смішні, як опівнічні мандрівці, що, нарікаючи на втому, все ж не вертаються додому маршрутом ліній на руці, бо хочуть вірити у те, що завтра пишеться сьогодні, і що над урвищем безодні ще, може, щось і проросте...

•  ***

...Коли в тебе в серці стільки вільного простору, що стане вмістити всесвіт і ще когось – навіть якщо не склалось і не збулось, усі відчуття прискорюються й загострюються. І ти починаєш думати про невидиме, рахуєш утрати, як дріб`язок на метро... А серце шалено стукає об ребро, бо й вітер ранковий печалі твої не видме. Бо крила твої, далебі, не підперти й костуром, а нерви твої накручуються на ось - землі, на якій не зустріти того когось, для кого у серці стільки вільного простору...

•  ***

...Коли ти, нарешті, утомишся бути патлатим, а пошесть притомності викосить всіх тарганів, коли ти відчуєш, що більше не хочеш літати – ти точно здурів. Не бути собою – страшніше, ніж просто не бути. Відкашлює небо колишні твої імена як свідчення їх перетворення на атрибути того, що мина, того, що зминає тебе, як білетик, жбурляє під ноги рокам, що, немов перехожі, повз тебе снують... А ти – у дорозі. І що тобі діла до того, у чому тут суть?

•  ***

...Тільки ти собі до часу посивів в еміграції на Внутрішній Монголії... Хоч і не новокаїн, але знеболює нікельована монетка голосів, що дзвенить об тебе – ніби об перон вже давним-давно закинутої станції. Ти один з цієї армії повстанців залишаєш голоси, а не патрон. Але світ уже прогнувся і просів під навалою самотності незримою, і єдине, що на нім тебе утримує – нікельована монетка голосів.

•  ***

...Котяться ночі, короткі і безпросвітні – дим цигарковий і кава, завжди холодна. Я вже давно розучився жити на світі, де не буває нічого, окрім сьогодні. В цьому шаленстві всесвітньої круговерті лінії долі витоптані юрбою. Я вже давно розучився бути відвертим - навіть з тобою, навіть з самим собою...

•  ***

Рахую секунди, мов кроки твоєї ходи, заплутавши серце у ці безнадійні тенета. У наших з тобою побаченнях по інтернету мені тебе мало, як рибі в пустелі – води. Я вірив, що я й невразливий, неначе вода, що кинь в мене камінь – а тільки розійдуться кола. Але перетворить на кригу і навпіл розколе той час, що відлунює, ніби нечутна хода...

•  ***

...І в такому безлюдстві, немов по останній війні, серед чорних ночей і, за ночі чорнішої, жовчі, я самотній, як вовк, але ти - моя ягода вовча, що єдиного разу за вічність наснилась мені. Я сточу свої пазурі, ікла зітру об жалі, через сон продираючись, як через місиво бою, щоб на цьому чи іншому світі зустрітись з тобою, моя ягодо вовча, що сниться в досвітній імлі.

•  ***

Помирають секунди, а ми із тобою живі. Твої ноти тремтять, як роса на пожухлій траві, цілий світ проти нас, але ти зупинятись не смій - і нічого, що раптом порветься струна або дві. Час кусає себе за хвоста, як розгніваний змій. Замикається коло. Цей вибір – не твій і не мій. Я німію і терпну, торкнувшись твоєї руки – спопели мене поглядом, попіл по вітру розвій. Я не знаю окільних шляхів, я іду навпрошки, я нанизую дні на слова, а слова на рядки, я вдихаю тебе, як повітря. Ти в мене в крові. Ти – вода у замуленім руслі моєї ріки.

•  ***

Пів-шансу на мільйон – не так уже і мало… Не вивернеться ніч з обойми суєти, а ці мої вірші безлюдні, як вокзали – я їх не напишу, бо їх писала ти. Не думай про сюжет, в якому нас немає, бо ця моя печаль ніколи не засне і ця віолончель ніколи не дограє мелодію оту, що скручує мене в один тугий канат із нервів і безсоння, надрізаний ножем осінньої сльоти, бо всі мої вірші – німі і однотонні. Я інших не пишу – їх написала ти…

•  ***

…Слухай, а, може, лишити усе як є? Жити до ранку, думати про своє. Зрештою, що нам чекати від цього світу? Завтра ніде і ніколи не настає. Але сьогодні – зваб мене і зведи, я інфікований пам’яттю назавжди, в пеклі пустелі цього безкінечного літа ти моя спрага і океан води.
Знаєш, усе, що сказано або ні, все, що вмирає в тобі або у мені, час, що крізь нас протікає, немов крізь сито – наші з тобою шанси у цій війні. Бо безкінечність – надто короткий строк, щоб осягнути значення помилок, щоб розучитись вірити і любити…

•  ***

...Ніч підкрадеться нечутно, нечувано, марно силкуючись кроки притишити, двері до вирію клацнуть засувами, зорями небо, як хрестиком, вишите - сни починалися довгими зливами, рутою-м’ятою, вітром минулого. Нам напророчено бути щасливими, тільки, здається, життя обминуло нас. В цім ошуканстві іти – як болотами, марно місити дороги замулені… Нам напророчено бути самотніми – тільки, на щастя, життя обмануло нас…

•  ***

…І стукає в груди серце, неначе об землю м’яч, і де б я тебе не стрінув – я буду тобі чужим. Постав свої телефони на автовідповідач – я буду тобі дзвонити, аби розмовляти з ним, бо він мене не спитає, чому ти завжди сама, чому ти віршів не пишеш і валиться все із рук. Це голос тієї тиші, якої в тобі нема, якої тобі не треба – її заміняє звук. Її заміняє осінь тональності ре-мінор, задумуй одне бажання і ноти свої познач – бо лінії партитури сплелися в такий узор, що стукає в груди серце, неначе об землю м’яч.

•  ***

Ми виходим із тіл, як виходить із року літо, коли ще не дощить, але часу уже катма. Чи піти на той світ, а чи просто ходити світом – все залежить від того, як довго тебе трима ця пекуча печаль, за яку продаси і душу. Доїдай свої сни, зачиняється це кафе. Пастир наш підзабив на роботу свою пастушу, і вже агнці його допаслися до автодафе.

•  ***

Я ніколи не сплю. Це безсоння мене доконає. У стотисячну ніч заповзаю, як змій до нори. Ти ідеш по слідах, як у казці про Герду і Кая. Я римую тебе, як римують вітрила вітри.

•  ***

Скажи мені слово, бо я забуваю слова, бо я забуваю про те, що усе забуваю, бо я відчуваю, що з цього безмежного раю я не повернуся ніколи. Принаймні, жива.

•  ***

...Ця жінка мовчить – але тільки для мене мовчить, бо марно казати про те, чого, може, не буде єдиного разу на всі безкінечні усюди, де вічність заважить не більше, ніж втрачена мить, в яку поміж нами могло усе бути не так, як сталось сьогодні, учора, чи, може, ніколи, де світ заблукав у одвічному бігу по колу в гонитві за тою, яка радше символ чи знак утрати, утоми, умови моєї журби, в якій загубилось усе, що казав Заратустра – в окопі печалі я вибухом зірваний бруствер, уламки якого присвячені вічно тобі.

•  ***

…І день зависає, як плівка, заслухана вщент, вона прокидається, довго лежить нерухомо, тривожно вдихаючи запах ранкового дому, і слухає, слухає той героїновий щем, який розриває свідомість і душу жере, скалічена пам'ять заходиться приступом сміху, і їй видається, що в неї поїхала стріха, від того, що нова дорога її не бере, від того, що цілою вічністю видався день, а ніч не приносить ні спокою, ні відпочинку, ціною і наслідком кожного хибного вчинку, і що телефони усі її анітелень.

•  ***

Ця печаль тебе з’їсть, переточить слова на полову, прокрадеться вужем у самісіньку пазуху снів – ти не спатимеш ніч, ти куритимеш знову і знову, зотліваючи так, як вогонь цигарковий дотлів.

•  Олегу Короташу

Сонця хлібину
На скибочки краяти. Мріяти

•  ***

…Отих ранкових слів,
Яких папір не стерпить,

•  Valse melancolique

Ця осіння
Меланхолія -

•  ***

Доки світ молодий,
Доки тіні його невловимі,

•  ***

Навиліт прострелене
Літо останнього року

•  ***

...Світ засіваючи кров`ю і кулями,
Ви пожинаєте те, що посіяли,

•  Кримський начерк

Розминувся з вітрилами вітер на морі морів,
У таврійських степах заблукали великі монголи.

•  Без назви

Немов босоніж по стерні,
Слова, як осінь навіжені

•  ***

Світ, одвічний і трухлявий, наче пень,
Поминальних понатикує свічок,

•  ***

Ми – мов ягнята чужих пожертовних заклань
З правом мовчати, коли заговорять ножі,

•  Бунт Атланта

...І світ тримаючи на горбі
Я усвідомив глобальну штуку -

•  ***

Падає сонечко у спориші,
Вітер читає наші вірші,

•  "Не про те"-блюз

Висихає глина під руками одного Творця,
Світ такий великий, що нема ні краю, ні кінця,

•  ***

На осіннього міста
Пожовклу стару парсунку

•  Першотравень у Жашкові (Пародія на Олега Короля)

В цьому місті ходять демонстрації
І праві бувають ще історики,

•  О.М.

Від найбільших дурниць
Із найвищою мірою ризику

•  * * *

Де лагідні дощі,
Що пахнуть ніби м"ята,

•  ПІСЕНЬКА ПРО КОТИКА

Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,

•  МОНОЛОГ ПАНІ, ЩО СИДИТЬ У КАВ'ЯРНІ ЗІ СКИБОЮ

У першому рядку
Крім слова "боїтеся"

•  ***

У дзеркалі неба
Птахи відлітають геть,

•  ***

Розкажи мені казку, в якої немає кінця -
Що нам в цьому краю, де панують німі та незрячі,

•  ***

Тьохкає в серці останній на світ соловей,
Крешуть мелодії в неба проломлену стріху...

•  Nota Bene

Так буває, коли
На конверт не наклеєна марка -

•  ***

Я ітиму на подих на твій від зими до зими,
Я ловитиму вітер, як пес, що полює по сліду,

•  ***

Сірничок - моя пам’ять - погас на вітрах,
На осінніх дощах, на льоту, на біду,

•  ***

Я призначаю вам побачення
На площах цього мегаполісу,

•  ***

Дозвольте Ваших рук
Торкнутися вустами,

•  ***

Нашепотіла строфи ці
Моя печаль, моя химера –

•  REVOLUTION BLUES

Остання осінь,
Фальшивлять мої ноти,

•  * * *

Калатало серденько в груди,
Ніби в бубон рука музики,

•  * * *

Чомусь не знаю до пуття,
Чого іще чекаю нині,

•  * * *

Причаруй мене, примовчи,
Нам залишилося так мало,

•  * * *

Як піду навпростець,
розтинаючи вітер надвоє,

•  * * *

Я вже не думаю про те,
Що перейшло і відболіло,

•  * * *

Каменем, каменем
Збили крило мені,

•  * * *

Ой не треба, не тамуй
Мою спрагу та водицею,

•  * * *

Недописано сотні віршів,
Недороблено тисячі справ,

•  * * *

Знаю все наперед
І міняти ніщо не збираюся,

•  * * *

Щоб змінити життя на краще,
Треба вийти за межі звичок,

•  * * *

Пошли мені, Боже,
Страждання у кожнім рядку,

•  * * *

Як тіні, вічно падаю додолу,
Лежу на дні, пишу свої вірші,

•  * * *

Найперший сніг постукав у вікно -
Я знаю цей сигнал занадто добре,

•  * * *

У звук переходить печаль
Як ніч переходить у ранок...

•  * * *

Поворотним моментом
Було неуміння мовчати:

•  * * *

Дощеві ніжні пальці скрипаля
Торкнуть струну ледь чутно серед ночі.

•  * * *

Відчинені вікна - протяг,
Навшпиньки заходить осінь,

•  * * *

На дорозі доріг, що одвіку веде у нікуди,
Серед стоптаних трав і поезії битого щебню

•  * * *

Я годованець чорних ночей за вікном,
Я не ліз на рожен і не пер напролом,