(Матеріал має корисний практичний бік, апробований у наш час і на нашій землі, і готовий до масового застосування. Якщо ще є на чому)

Життя починається на пенсії!

Якщо Ви – талановитий пожежник (охоронець супермаркету, перукар, кухар, столяр вищої категорії, не так уже й важливо), у далекій юності тримали в руках баян (скрипку, контрабас, барабан, фортепіано) і за 20 років бездоганної служби на благо держави (штрафуючи за порушення пожежної безпеки, ловлячи крадіїв, випікаючи булочки) заслужили право на відпочинок – Вам саме час піти у культуру! І не просто піти, а очолити справжній Культурний центр!
Тільки у жодному разі не переймайтеся тим, що й саме-то поняття культури для Вас досить туманне, і культурні традиції, здається, започатковані творчістю Вєрки Сердючки… Це не має жодного значення, коли завдання директора – не знати, а командувати!

Якщо дістають підлеглі

Проте на олімповій посаді директора Вас може спіткати величезна прикрість: колеги. Особливо якщо вони, на відміну від Вас (яка ганьба!), віддають перевагу класичній музиці, для чогось гуртують навколо Центру митців – якихось там поетів, музикантів, художників і наполегливо просять вахтера прикрутити у концертній залі гучність телевізора, коли у цій залі люди зібралися послухати якийсь там оперний спів (а бойовик у самому розпалі!). Ще ці нестерпні колеги ходитимуть за Вами і дошкулятимуть своїми запитаннями: Як укласти договір? Де взяти костюм для Діда Мороза? Де положення про гурткову діяльність?
Якщо Вам не цікаво усе це знати, то й не треба: Ви ж директор. Директору можна усе.

Класифікація підлеглих

Підлеглі теж бувають різними. Найчастіше трьох категорій:

1. «Начальник сказав – обговоренню не підлягає». Ідеальні працівники. З такими усе можна провернути, лише - ні на хвилину не пізніше, ніж закінчується їхній робочий час.
2. «Сам собі режисер». Хитрий, далекоглядний, але вигідний народ. Володіє прекрасними акторськими здібностями. Любить грати інтелігентів і вчених, коли треба – хворих і щирих. За проведення потрібних йому операцій можна залучитися безсумнівною підтримкою. Щоправда, у певний момент може свиню підкинути, але - хто кого – час ще покаже.
3. «Тяглова сила». Активні, творчі, ідеалісти. Оце вони і ходять: де положення, де костюми, чому бойовик іде, чому ковбасою пахне… Саме вони – вороги номер один, яких треба ліквідувати. Культурно. Як і належить директору подібного закладу.

Отже - операція «Джунглі»

Щоб позбутися активних і творчих, навіть якщо саме завдяки цій активності і творчості Центр культури наповнюється, вибачте за тавтологію, самою культурою, можна діяти кількома способами:

1. Знайти привід, за що можна було б звільнити.
2. Якщо такий привід вперто не знаходиться – придумати його!
І чим більш живописний, тим краще!

Можна, наприклад, написати в міліцію, ба, навіть в СБУ, ні, краще іще в декілька державних структур про те, що на концертах, які проводять творчі, посеред зали Центру культури приземляється НЛО і представники позаземних цивілізацій вербують нічого не підозрюючих глядачів у свою цивілізацію (сценарій із Білим братством просимо не використовувати, аби уникнути проблем із авторським правом). І що цікаво, роблять це вони за допомогою музикотерапії! Будьте особливо обережні, слухаючи музику Моцарта! Її вплив украй небезпечний: під час прослуховування є загроза самореалізуватися!

Звичайно, що за таке неподобство організаторів мають арештувати. Та що там арештувати - вогнище за такими плаче!

Ще обов’язково треба розповісти про те, як саме зароджувалася традиція проведення вечорів із позаземними цивілізаціями, як проходило посвячення у Клуб мандрівників неземними світами: шляхом статевого акту із найпривабливішим інопланетянином (якщо вони бувають привабливими)! І при цьому свічку в руках тримати не обов’язково. В газетах і не таке вичитаєш…
Якщо ж творчі заходи привертатимуть увагу все більшої кількості людей, і до Вашого Центру приїжджатимуть шанувальники із сусідніх містечок – точно: щось не чисто. Так і можете кожного разу доносити вищому керівництву. Бувати на подібних концертах Вам особисто потреби немає: досить порахувати кількість відвідувачів і помізкувати на тему: «Чи можуть православні християни спокійно споглядати фото краєвидів і архітектури Непалу чи, наприклад, Індії, якщо там більше живе буддистів? Звичайно ж - це моральне приниження усіх християн!» І йти. Чому ви розносите плітки, спитають, упевнено скажіть: «щось не пускає долучитися до масового вербування», бо проти тих, хто не ходить на концерти і доносить про них, там «персонально розробляються особливі програми типу заклинань!»

Дуже важливо почати вчасно збирати на цих «носіїв культури» дос`є. Із заповзятістю аспіранта (якому півроку лишилося до захисту). Дослідити родовід, професійну діяльність, дружні контакти, збирати відомості про усіх, хто вітався з ними за руку і кого вони цілували у щічку. Дуже скоро, маючи в арсеналі добірку цікавих фактів, можна іти в народ: із гнівом праведним піднімати громаду, тому що на концертах бувають сторонні люди (а, може, вже й не люди?) і які чомусь проводиться по вихідних, а не в робочий час по буднях! Але доводьте послідовно, чемно, не поспішаючи: ніхто не має сумніватися у Вашій адекватності!

Через декілька місяців такої напруженої роботи Ви вже будете настільки переконані у своїй правоті, що навіть Ваші злісні колеги почнуть сумніватися: «може, і справді, НЛО прилітає і вербує бідних глядачів? І ми цим процесом керуємо?»

Вода камінь точить: або активні і творчі плюнуть на все і підуть, облиті незмивним брудом, або – збожеволіють і пропонуватимуть свої послуги разом із ними покататися на літаючій тарілці.

3. Щоб швидше довести до такого стану, потрібно 2-й пункт поєднати із 3-м: «опустити на землю». Ніщо так не підриває бажання десь там і на чомусь літати, як усі тяжкості існування в матеріальному світі. Тому треба:
- розмістити таких працівників у кабінеті, який не опалюється. Зовсім.
- проводячи телефонні кабелі, про існування цього кабінету забути. І не згадати взагалі.
- теж саме провернути із підключенням до Інтернету: для чого творчим працівникам Інтернет? Це ж кам’яний вік! От у фондосховищі, наприклад, Інтернет дуже потрібний! Якщо ж Вас все-таки примусили кинути кабель і до них, то – в будь-якому разі радійте, бо:
- Там немає комп’ютера! І не буде! Ха-ха!
- І принтера немає!
- І сканера також!
- І афіші нехай друкують, де хочуть!
- І телефонні переговори оплачують самотужки!
- І квіти для артистів купують самі! (Їхньої ж зарплати якраз на усе це на місяць вистачить!)
- І на додачу - нехай щодня відсиджують у тому кабінеті свій час, за який отримують гроші! Навіть якщо це нагадуватиме роботу водія трамваю без … трамваю. Або сам нехай купує, або на собі возить.
4. Якщо не допомагатиме нічого, підведе фантазія і працівники проводжують проводити поетичні, музичні, вокальні і всілякі інші там вечори – кажіть їм прямо: «А не піти б вам звідси за власним бажанням? За невиконання службових обов’язків! Директор тут -Я!!!».

І тоді можна буде спокійно відпочивати, отримуючи, окрім пенсії, ще й зарплату. Жодних договорів, ніяких дратівливих звуків скрипки, ніхто не попросить вимкнути телевізор… А так як в ЦК перестануть приходити люди, то ще й на зарплаті прибиральниці зекономити можна…
Що – культура? У когось від цього слова – найщасливіші і … найболючіші спогади, а колишні пожежні, кажуть, у таких випадках за брандспойти хапаються.

Це воно. Здається, і сама б не впізнала себе – отакою, як була тільки-но, або такою, як от просто зараз… ні, вже не та… І так само щомиті, щоподиху... Символом твого сьогодення мала б стати відмова від себе вчорашньої. Але все ще ховаєш голову в пісок, відмовляєшся усвідомлювати очевидне? Треба нарешті насмілитися. Зазирнути просто у вічі своїй долі, повірити в неї. Почати рух… Уперед? Неважливо! Головне – відтепер саме він стане єдиною правдою про тебе – твій новий крок у невідомість!
Ольжина уява кидала її з одного берега на інший. Бо все може бути! Звіднедавна з нею могло статися все, що завгодно – і лише добре.
Ні, вона не була одиначкою, не переживала трагедії покинутої коханої чи дружини – нічого з того, що дозволило б автоматично зарахувати її до групи ризику. Та не було жодної її заслуги в тім, що досі потік, що ніс її, залишався чистим і прозорим. Це не залежало від її волі.
І чи не було десь там, у підсвідомості, прихованого бажання чогось нестерильного, якогось – хоча б часткового і нетривкого – забруднення!? Надзвичайної події?

За що б не брався – відчував відразу. Внутрішній спротив. А то й повну апатію. Здавалось, віддав їм усе – усього себе! – але то всьо, виявляється, нікому не було потрібно.
Євген довго йшов знайомою вулицею вгору. Однією з найдовших у Місті. То уповільнюючи, то прискорюючи ходу. Думки напливали, таранили одна одну, зникали, ніби розчинялися – в повітрі… у лужно-кислотному середовищі всередині мозку. Її очі. Неможливість бачити їх щодня. Через роботу. Клятий режим, що не дозволяв розслабитися ані на мить.
Так було і так буде: він – вуличний, із непригладженими жорсткими враженнями від життя, з відразою до насильства – але ж – сам у тому насильстві загрузлий.
Професійний інтерес, як він іноді помічав, мав на собі печать чогось неприродного, важкозмиваного. Банальні – кров, насильство, безглузда жорстокість… – не давали спокою ночами. Тому й перестав спати – себто бачити сни.

- Знаєш, Дмитре, я ніколи не переповідала тобі своїх снів. Цей – перший. ...Міст у вигляді підкови. Величезний підковоподібний міст над вирвою. І я – на ньому. Рівно посередині. Мені треба йти. А страшно. Під ногами – льодовикова поверхня. /…/ Цей сон... я довго не могла зрозуміти, чи там моє минуле, чи майбутнє. Точніше, я сподівалася, хотіла вірити, що то лише минуле...
- І я... Я ніколи тобі не розповідала про своє минуле і, мабуть, ніколи б не розповіла, якби воно не наздогнало мене в нашому з тобою тепер. – Ольга швидко-швидко перебирала китиці палантину тонкими знервованими пальцями. Жилки на її руках виступили назовні і якось по-особливому загрозливо виглядали на тлі білісінької шкіри.
- Він... він помирає! – Ольга театральним жестом приклала руки із розчепіреними пальцями до своїх сухих запалих очиць:
- Ти чуєш, по-ми-ра-є!
Я дивився просто на неї. Поволі вдавлювала долоні в самісінькі очі, терла їх, але сльози не виступали. Мені було видно лише її фіолетові губи із рівними лініями контурів, наведеними майже чорним олівцем. Вона якось надто чітко артикулювала оте „По-ми-ра-є!” – і я почувався свідком повільної ірреальної сцени, протиприродність якої однаково лякала і притягувала.

Євгенові оповіді видавались Ользі примарними вигадками. Перебільшеннями. Вона вірила у те, що спілкування з нею змінить не лише його настрій, але й усе решту: поведінку, спосіб життя – навіть сни. Насичить його світ яскравими кольорами, збагатить палітру уявлень розмаїтими фарбами весни. Натомість – лише осінь тече в жилах.
Не знаю, що так приваблювало мене у його кімнаті… Може, те, що мені однаково, що, де і як у тій твоїй кімнаті, коли я там разом з тобою. Невідомо, в якому часі і просторі ти існуєш. Незбагненні звиви твоїх думок, як власне і лінія твоєї долі. Дивним чином сам факт твого існування видається надто хистким і невимовним. Поєднання тотальної недовіри до всіх купно і кожного окремо із виразним усвідомлення потреби захищати всіх тих, кому однаково не довіряєш. Відбування ролі невдатника і нараз – відчуття повної свободи й упевненість, що геть не безталанний…

Так він і жив, оточений речами померлої... Ця фраза раптом виринула в голові Дмитра і зажила своїм власним життям.
…Ніколи не замислювався (чи просто не хотів – боявся?) над тим, як і чим він живе. Часто випивали разом на розі тих чи тих вулиць, зідзвонювались у справах і вихиляли кілька чарок звичної рідини практично без закуски, теревенили про несуттєве, говорили все голосніше і голосніше, майже забуваючи про справи, заради яких стрілися... Довго проводжали один одного, тисли руки, знову і знову, і не могли розійтися... А вже через кілька хвилин по остаточному прощанні забували про існування одне одного.
Цікаво, а чи була в нього дівчина? – Дмитро намагався згадати, чи було щось у їхніх із Євгеном розмовах, щось про неї, яку-небудь жінку, дівчину. Марно.
…Дивна у нас була дружба. Я йому теж про Ольгу ніколи не розповідав. Чому? Не по-чоловічому якось? Дурниці! Мабуть, ми ніколи по-справжньому і не дружили. Так, випадкові здибанки… Але ж тоді, про барабанні палички, він мені розповів.
Знову перед моїми очима той постпереїздний гармидер в Євгеновій кімнаті: частина речей – у пакунках і розхристаних теках, перетягнених дротами…
І – просто посеред кімнати – картонна коробка, з якої виглядають краї дерев’яних барабанних паличок. Уся моя увага прикипіла до тих паличок. Витягаю з коробки перші-ліпші. Роздивляюсь. …То палички мого батька – я йому подарував… Ти говориш, і я бачу, як тебе огортають спогади. Ти і живеш наче в минулому – тими спогадами…
І ті палички, від Батька, від Майстра, від Визнаного Генія Гри На Барабанах – сам процес їхнього роздивляння, до якого я випадково залучився– усе це тоді не стало для мене одкровенням. Я дивився на тебе, і не розумів… Вважав диваком. Невдахою. А, може, ти теж Майстер Паличок. Лише віртуозність барабанщика замінила тобі інша. Й артистична натура не зрадила тобі. Всередині себе ти завжди залишався Майстром Паличок.

…Ольга повернулася на світанку. Чув, як вона пройшла до ванни. Звуки біжучої води… Вони так і лізли мені у вуха. І марно я намагався не прислухатись. Тихо постукав до неї. Не відповідає. З усієї сили сіпнув двері і ледь не впав.
- Я думав, ти зачинилась? Олю…
Вона сиділа на краєчку ванни. Як зайшла, у верхньому одязі. Рівно, як манекен. Нова вертикальна зморшка прорізала її побілілий лоб.
- Олю, що… – я не встиг докінчити.
- Він… помер.
Дмитро підійшов до неї впритул. Задавнена тижнева образа раптом змінилася жалістю. Опустивсь біля неї навколішки. Хотів було взяти її руки в свої. Тільки тоді помітив, що в кожній руці Ольга тримає паличку. Барабанні палички. Ті самі…

2009

Жили-были бусы. Красивые, янтарные, с резной большой бусиной посредине. Они принадлежали одной доброй кружевнице, которая подарила их Лизоньке, младшей дочери местного переплётчика. Радовалась девочка подарку, одевала его по праздникам и во время воскресных прогулок с отцом в парке. Но нитка, на которой держались бусинки, была почти такой же старой, и их прежняя владелица. Поэтому в один она порвалась.
Плакала Лизонька, собирая бусинки, всюду заглядывала, отыскивая их. Казалось, все собрала, вот только Самой Главной нигде не оказалось.
Не знала девочка, что та осталась лежать в наиболее тёмном месте под диваном. Что лежит, и думает: «Как хорошо, что меня не нашли! Это же надо – всю жизнь прожить на одной нитке с такими маленькими и неотёсанными бусинками, когда я должна быть на отдельной нитке, ведь я – самая красивая и неповторимая, а от такого соседства моей красоты никто не замечает. Пускай меня ищут и найдут попозже, когда соберут бусы, и поместят меня на отдельную нитку!»
Так мечтательно размышляла счастливая Самая Главная Бусинка.
Погрустила девочка, поискала Главную Бусинку, но – так уж и быть, – собрала вместе с отцом бусы только из маленьких янтаринок и снова стала одевать их на прогулки и праздники.
Долго лежала Самая Главная Бусинка под диваном, запылилась, соскучилась по свету и праздникам, но никто её уже не искал. В добавок во всему одна толстая мышка, увидев бусинку, закатила её к себе в норку, где та в тоске и темноте и пролежала целых 10 лет, пока хозяева в доме не затеяли капитальный ремонт.
«Ой, папа, смотри, моя бусинка! – радостно воскликнула её давнишняя обладательница, которая теперь совсем взрослой стала. – Подумать только, где её не искала, не могла найти! А она – в мышкиной норке!»
«Но зачем она теперь тебе? – спросил отец. – Ты же бусы давно собрала, а на место этой мы повесили другую, более красивую. Теперь она тебе не нужна…»
«Как не нужна? – расстроилась Самая Главная Бусинка, услышав горькие слова. – А повесить на отдельную нитку? Я больше не хочу лежать в тёмной норе… В общем, и с другими бусинками тоже неплохо было. Даже интересно и весело… Да, Были времена… Неужели больше никогда такого не повториться?»
«Да, папа, наверное, ты прав… - ответила дочь переплётчика. – Но… - она вытерла Главную Бусинку от пыли, - я попробую собрать ещё одни бусы. Куплю много маленьких камешков янтаря и помещу их вместе на нитке».
Самым счастливым днём был тот, когда рядом с большой бусиной янтаря появились новые соседки – маленькие радостные камешки. Старая бусинка, прожив такую долгую и непростую жизнь, с огромным удовольствием рассказывала им о своих приключениях, о том, что видела и слышала, пребывая на шее доброй кружевницы и в её шкатулке, и о том, что пережила, пылясь в мышиной норе. И ничего дороже общности новых друзей не было для неё: она находилась среди них не самой красивой и главной, а самой мудрой и заботливой.

Когда Алинке было всего пять лет, одна старая актриса подарила ей свои бусы. «Береги их! В них я исполнила много прекрасных ролей, они богаты историей. Но сейчас мне они уже не нужны. Полно у меня разных украшений, а я уже в тех годах, когда не сносить всего. А ты когда-то обязательно станешь актрисой – это уже сейчас видно».
Бусы были некрупными, из красного речного жемчуга. От замочка в обе стороны расходились бусинки, каждая из которых была чуть больше предыдущей. В центре находилась самая крупная бусина, продолговатая, блестящая, придавая украшению законченный и изящный вид.
Алинка очень любила этот подарок. Она примеряла его своим куклам, крутилась в нём перед зеркалом и часто спрашивала у мамы, можно ли выйти в них во двор. Но согласия мама не давала. «Доченька, не стоит одевать их сейчас. Вот заденешь, порвёшь, пропадут твои бусы. А мы через неделю пойдём в театр, где будет выступать Инесса Владиславовна, тогда они будут очень уместны к твоему праздничному платью».
Ждала девчушка этого дня, каждое утро спрашивая: «Ну что, - сегодня идём в гости? Снова нет? Как жаль!», и, закрываясь в своей комнате, долго держала украшение в ручонках, пересчитывая бусинки. «А что плохого будет в том, если я их одену сегодня? Обязательно ли ждать праздника?»
Сказано – сделано. Во время прогулки, когда мама присела на лавку читать книгу, Алинка побежала к другим детям, придерживая рукой колыхавшиеся под платьицем бусы. Очутившись в песочнице, вытащила их из-за пазухи и стала в центре, дабы все могли увидеть её обновку.
«Какие красивые у тебя бусы! А откуда они такие? Мама купила?» - обступила её любопытная детвора.
«Нет, одна известная актриса подарила! Она в театре нашем на большой сцене выступает. Красивая такая, и у неё ещё много длинных платьев есть. Платье она тоже пообещала мне подарить, когда я немного подрасту, а то большое ещё» - гордо заявила Алина, свысока поглядывая на чумазых сверстников.
«А тоже хочу такие!» - возмущённо заявила Ника, которая привыкла к тому, что всё красивое должно принадлежать ей.
«А ты пойди и попроси у актрисы, может, и тебе что-нибудь подарит», - предложила Алинка.
«Я хочу такие же! Эти хочу! Дай поносить! Я тебе завтра верну…»
«Не могу, - подошла к краю песочницы обладательница жемчужных бус. – Мы скоро идём в театр, мне надо будет их одеть…»
«Да я чуть-чуть…» - настаивала Ника.
«Я тебе давала тряпичную куклу, а ты мне её до сих пор не вернула…» - напомнила Алинка.
«Подумаешь, тряпочка какая-то! Зачем она тебе? Ты мне вот бусы хоть примерять дай!»
«Нет, бус я тебе не дам…» - вышла из песочницы девочка.
«Тогда я сама у тебя их возьму!»
Ника быстро подбежала к Алинке, резко дёрнула за украшение и оно расссыпалось.
Еле пытаясь разглядеть что-то из-за обильных слёз, собирала Алина свои жемчужины. Некоторые дети ей помогали, и только сердитая Ника стояла в стороне, чувствуя, что поступок её в общем-то не очень хорош. Утешало только то, что ещё всё прошло тихо, и ничья мама на это не обратила внимания.
Придя домой, Алинка, дождавшись, когда мама уйдёт на кухню готовить обед, дрожащими руками пыталась восстановить бусы. Отыскав нитку, на которую можно было нанизать жемчужины, она уверенно взялась за работу. Но вдруг оказалось, что всё не так-то просто: ведь каждая бусинка занимала только своё, предназначенное именно ей место, и поставить её на другое, пусть даже близкое, без нарушения красоты украшения нельзя.
Как ни старалась Алина, но правильно собрать ей не удалось. Пришлось всё рассказать маме. Та, огорчённая, села к ней помогать. К сожалению, не хватало многих бусинок, но самым печальным было то, где-то в песке задевалась центральная бусинка, самая красивая.
«Ну что же, - сказала мама, - будет как есть. Они уже далеко не такие красивые, как раньше, но носить их всё же можно».
В воскресенье всей семьёй отправились они в театр на премьеру, где главную роль исполняла их добрая знакомая – Инесса Владиславовна. Когда представление закончилось, с цветами и огромной коробкой конфет подошли родители Алины к актрисе. Волновалась девочка: заметит ли Инесса Владиславовна отсутствие центральной бусинки? А если заметит, то, конечно же, сразу поймёт, что я бусы не сберегла. А сказать-то что? Решила похвастаться? Да, после этого она и одного платья своего не отдаст. И актрисой я никогда не стану…
Девочка быстро спрятала бусы под воротник и грустно поздоровалась с актрисой, но вскоре приободрилась, подумав, что со временем обязательно отыщет ещё лучшую бусину и заново соберёт украшение.
Это обязательно так и будет, дорогой читатель, только не скоро. Много разных бусинок вокруг, но всегда труднее всего отыскивать недостающую.

Так вже склалося, що у цьому південному місті мені не раз доводилося бувати у відрядженні. Вирішивши свої справи, я вже хвилин сорок блукала центральними вулицями в надії знайти хоча б якусь лаву. Був розпал літа, спека стояла нестерпна. До поїзду – ще кілька годин. Якось випадково я пригадала, що на одній із цих вулиць знаходиться магазин, де працює моя давня знайома з набоківським іменем – Лола. Ми з нею не бачилися, напевно, кілька років.
Пригадавши її, перед очима з`явилася кучерява голівка з білим фарбованим волоссям, трохи задертий угору ніс, широко відкриті намальовані очі з довгими закрученими по самі брови віями. Тоді їй було, здається, двадцять один, вона жила з мамою, з якою не мирилася, і зустрічалася з високим плечистим бізнесменом. Він обіцяв перспективну роботу, ще щось... Цікаво, як вона зараз живе?
Я купила пару бананів та шоколадку і відшукала у блокноті адресу магазину. Вже через кілька хвилин стояла у просторому прохолодному приміщенні біля її прилавку. У Лоли покупців на даний момент не було, вона сиділа, попиваючи сік із соломки, і тільки білі фарбовані кучері було видно з-під високої стійки.
- Лола? – я поклала на стійку гостинець. – Привіт!
- Кого я бачу! – вона відразу мене впізнала. – Ти на довго?
Ми чмокнули через стійку одна одну у щічку, Лола поставила свій сік.
- А я думала, що ти тут вже не працюєш.
- Та збиралася іти звідси. Набридло все, - скривила вона губи. - Та й Вадим козлом виявився. Ти ж пам’ятаєш його? Два метри... Все обіцяв, а я вірила.
- Так ти ще не вийшла заміж?
- За кого? У цій дірці від великого бублика? Ти ж поглянь на цих чоловіків: як не п’є, так заробляти не вміє, а як заробляє, то надто перебірливий. Ну то все дрібниці. Ти краще за себе розкажи. Як ти?
Я відкрила рота, але тут до нас підійшла якась жінка, і Лола, звичайно, відразу повернулася до неї.
- Вам нужен крем? О, у вас прекрасный вкус! Это очень качественный и целебный. Видите эту марку? Сделан в Великобритании. Он увлажняет кожу, прекрасно ее питает. Я сама им пользуюсь. Стоит всего 30 гривен.
- А что-то от морщин есть?
- Ну конечно. Посмотрите этот. Он, правда, чуть дороже, но…
Повна жіночка у шовках переминалася з ноги на ногу, цокаючи при цьому своїми модними босоніжками на тоненьких підборах, невдоволено кривила губи.
- Еще что-то предложите?
- Вот такой. У него славный запах. Пахнет лепестками утренних роз. Не правда ли? – Лола простягнула дамі на підборах баночку.
- Как он?
- Прекрасно! Когда я им пользовалась, то была просто в восторге! – захлиналась Лола.
Дама недовірливо подивилася на крем і вік продавщиці.
- А почему перестали? Раздражение? Сыпь?
- Да ну! Просто столько разных кремов, и все хочется попробовать...
Дама на підборах вибрала крем, простягнула купюру, тримаючи її своїми довгими нафарбованими нігтями і поцокотіла до виходу.
Лола демонстративно відвернулася і натягла всі м`язи обличчя для посмішки.
- Ти колись говорила, що збираєшся до інституту, - після деякої паузи сказала я.
- Ой, який там інститут! А малого за що годувати?
- У тебе є дитина? – здивувалася я.
- Схожий на мене. Русланом назвала. Руслан Вадимович.
- А батько...
- А що батько? Начхати. Каже, що йому від життя багато не треба, - один костюм, одна машина, одна квартира, одна дача, одна фірма, одна жінка, одна дитина. І все це, виявляється, у нього вже є.
- А...
- По чем у вас вон те духи? Да, да, с веточкой жасмина.
- Червонец, – переключилась Лола на чергову клієнтку. - Могу предложить немного лучше. Специально для вас. То мои любимые. Когда я ими пользуюсь, оглядываются все мужчины. Говорят, что эти духи имеют какие-то возбуждающие компоненты. Хотите понюхать?…
Та вибирала дуже довго. Зупинилася на найдешевших, чим помітно зіпсувала настрій Лоли.
- Отак завжди. Півгодини їм приділяй уваги, скаль зуби, падай до ніг, а вони купують дешевку. Я ж тільки п’ять відсотків отримую від продажу. Це і вся моя зарплата. Іноді продаси нормально, а бувають моменти... Все у нашій роботі залежить від привабливості. От зайшов раз іноземець, який приїхав з Канади до своєї бабусі познайомитися. Симпатичний чоловік, не дивлячись на те, що трохи не в моєму смаку – коротконогий, лисуватий, з животиком. Ходив вибирав подарунок. То я йому так сподобалася, що він придбав ледь не півмагазина. А наступного дня прийшов – приніс троянди. Казав, що бабуся була здивована його подарунками, запитувала, де він був з ними років сорок тому, просила подякувати мені за добру пораду.
- То як, ви з ним ще колись бачились?
- Божечки! Ти ж не знаєш найголовнішого! Він же поїхав у свою Канаду, а через місяць листа прислав. Такого обнадійливого!..
- А что это за лак? Как он фиксирует прическу? Волосы не слипаются?
- Посмотрите на мои. Разве вообще видно, что я пользуюсь этим лаком? – Лола покрутила головою.
- Да, неплохо. А как на другой день? Нужно мыть голову?
- Ничего подобного! Волосы – как шелковые. Ведь лак имеет защитные свойства.
Дівчина з лаком вийшла з магазину.
- Давно не було у мене такого дня. Три підряд покупці – і всі не з пустими руками ідуть. Так слухай же. Він мені щось там хоче запропонувати. Може, скоро покину цей бігемотник! До речі, а ти не хочеш собі нічого? Для тебе – зі знижкою – на п’ять відсотків. - Вона прискіпливо поглянула на моє похідне вбрання. – Можу запропонувати щось недороге. Ось цей крем – нахилилася до мене Лола і пошепки продовжувала, – набагато кращий за всі ті, які вибирала та дама у шовках. Ще не відомо, під яким селом їх колотять. А це – наш, вітчизняний, основа – ромашка. Я завжди користуюся ним і подругам своїм раджу. Коштує він усього п’ять гривень. Ось, почитай, що пишуть.
Писали і справді, красиво.
- Ну то як? Піде? Будеш добрим словом згадувати. Ніде більше не знайдеш такого. Це нам на замовлення привозять.
Незручно було відмовити Лолі, хоча я прекрасно знала цей крем. У нас він був, до речі, і з п’ятьма відсотками вдвічі дешевшим. Та й не дуже підходить моєму типу шкіри ромашка.
Я поглянула на годинник. Вже можна відправлятися на вокзал.
- Гаразд, Лоло. Мені час іти.
- Добре. Приходь. Я трошки звільнюсь, посилимо, кави поп’ємо. Шкода, що ти не часто тут буваєш. Мені з тобою надзвичайно цікаво. Я дуже рада, що у твоєму житті все гаразд, що ти щаслива, не те, що я. Коли я переїду до Канади, писатиму тобі. Ти залишиш свою адресу?
- Обов’язково.
- Моя у тебе є. Ну все, іди, а то зараз розплачуся. Проводжати тебе не буду...
До неї підійшов новий клієнт.
- Пудру для любимой женщины? Вот только эту! Я сама ею пользуюсь. Посмотрите!..

10-11.06.2003.