Запах реальності

Ідучи галереєю краси, яку кожної пори готує нам природа, так важко спекатись почуття, що ось він, довершений кристал гармонії, а ти вже не знаходиш у ньому свого місця, бо його кристалічну структуру сформовано без тебе. А ти спізнився на це свято творення, і все, що тобі лишається — спостерігати збоку, констатувати, в кращому разі копіювати поверхневі відбитки. Це схоже з переживанням героїв фільму „Небо над Берліном“, які не могли відчути запах нашого світу, бо перебували за полудою іншої реальності. Стати причетним, вилитись у розчин соків життя, бути вже не собою, а заходом сонця, і річкою, яка випиває його відблиски, і вербами, що над річкою — це вже справжнє щастя, недоступне випадковому глядачеві. Бо щастя — це етимологічно — спільна частина. Так само, як з батьківством, або любовними стосунками: хочеш запізнати щастя — мусиш присвятити цьому життя. Хоча і не обов’язково життя в його розтягнено-темпоральному значенні. Але присвятити себе родині, якійсь справі, ідеї, релігійному шляху — це ще якось можна зрозуміти, а от світу — світанкам і снігу, вербам і дощам — надто це щось абстрактне, надто вже це звучить по-книжковому пафосно, хоч ми і звикли вірити книжкам і чекати від них чуда.

Колір снігу

Цієї зими випали такі сніги, які протягом багатьох років мені доводилось бачити лише на новорічних листівках і рекламних плакатах. Здається, усе довкола стало снігом: сосни із важкими волохатими лапами, вивіски, що кожна їхня літера — у кумедній білій шапочці, нічне повітря, що пахне свіжовипраною постіллю землі. Може саме тому, що все — сніг, північні народи, що живуть серед снігів, і не мають узагальненого поняття снігу. Для них існує сніг, що падає з неба, сніг зі слідами, талий сніг. А ще — вони з майстерністю художників розрізняють до сорока його відтінків.
У ці дні сумуєш мимовільно за тим, що не дав тобі Господь бути художником, що не посвячений ти у священнодійство чарів над палітрою, видобування потрібної фарби, увіковічнення у слухняних мазках цієї нетривкої, тиндітної реальності. Тому, аби хоч якось зафіксувати цю морозяну красу, виходжу на прогулянки у -15° до міського парку, що поруч із моїм будинком, озброївшись фотоапаратом, що вбирає, здається, у свій металевий корпус увесь мороз зокола.
Світанок напливає на снігове покривало, роблячи його темно-персиковим, жовто-персиковим, далі — кольору „білий навахо“. Різким контрастом з пастеллю снігу помаранчево спалахує велике і дрібне галуззя у снігових рукавах. З-за пагорбів крізь розсип морозяних іскор викочується кіноварне сонце, несучи самим своїм кольором надію на тепло. У небі розквітає синь, у тон небу другою скрипкою тихо підтягує сніг. На східних схилах тепер боротьба між розмито-синім і помаранчево-рожевим. Як красиво, як раціонально розв’язується в природі конфлікт між помаранчевим і біло-блакитним!
Вдень тіні глибшають. Як передати їхній колір? Світло-лазуровий? Ніжно-блакитний? Це, якщо бути максимально точним, колір теплого передзвону синичок: „Пі-піч, пі-піч!“
Надвечір небо затягує хмарами. У переднічному присмерку все — і повітря, і паркани, і прямокутні клапті дахів — стає одноколірним, так що вже не розрізняєш, де стежка, а де невтоптаний сніг. Це колір спокою, колір умиротвореного гомону старих людей. Це густий ультрамарин, що переходить у темний індиго, доки не стане ніччю.

Смак води

„Омиєши мя і паче снігу убілюся“ — співає до Господа Давид. Стати тлом Всесвіту, мольбертом Господа — такою метою освячувались духовні шукання святих людей. Після гріхопадіння людина розбила дзеркало, що відбивало природу, відтак природа вже не впізнає в людині себе. Земля відтепер зрощує людині терня, а тварини стають агресивними. Але, як вчать отці Церкви, свята людина відновлює таке дзеркало, і тварини знов, як і за часів незруйнованої цілісності, прислуговують їй.
Переважно ж досягненням цивілізації стало перефарбовування роздріблених скалок на вітражі. Тепер кожен має симпатичну кольорову іграшку, крізь яку проглядає шматочок химерно забарвленого світу. Все стало потребувати власного кольору і предикатів. Відтепер людина не може бути просто Людиною: „Главное в жизни определиться, где твоё место, и что ты за птица“. Тепер, якщо ти не бібліотекар, не водій тролейбуса, не мірчандайзер або супервайзер — то ти невдаха. А якщо не православний, не буддист чи атеїст — то так взагалі не буває.
„Я смак води“ — каже Господь Крішна. Життєвий досвід невпинно, ламаючи амбіції, переконує, що навішування предикатів — процес штучний, і природа всіляко чинить цьому спротив. Свої таємниці вона розкриє лиш тому, хто усвідомить, що все може існувати лише у зв’язку з усім, хто прорвавши поліетилен обосібленості, не побоїться розчинити солону ляльку свого знання в океані життя, що має колір і смак Господа.

м. Світловодськ
2010 рік

1
Ти так пристрасно любиш мріяти… Ти вмієш із завзяттям шамана й віртуозністю митця будувати міста омріяного тобою щастя. Ти віднайшов під деревом вічного духу гірчичні зерна віри, яка вміє наказувати горам. Та коли гора приходить — чому ховаєш очі від непохитної очевидності? Коли вмирає шкаралупа твоєї мрії, пускаючи несподівано живий пагін, чого шукаєш заклопотано в мішку сухих нереалізованостей? Чому лишаєш свою віру в найвідповідальніший момент, коли вона народжує тобі прекрасну доньку — реальність?

2
Земля — такий привабливий, чомусь, манівець для мандрівників, що блукають у розріджено холодних висотах духу. Старі брахмани кажуть, що несказанно велике щастя для душі — народитись на Землі. Адже де, як не в цьому наляканому й натомленому світі так потребують тепла того вогника, який душа запалила від високого сонця. І чи зрівняється сяйво ста тисяч райських сонць з теплою іскоркою ще чиєїсь рідної душі, що бодай на мить здолає неприступний морок ночі?

3
Не вдаваймось, шукаючи Бога до тисячолітніх марень жреців та книжників. В предковічних моторошних хащах колективної підсвідомості — лише холодні його сліди, вкриті сусальним золотом. Твій Господь тут, у непривабливому сьогоденні. Він — світло кожного дня, на яке ти й забув звертати увагу. „Дяка Всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним!“ — каже Григорій Сковорода.

4
Одного разу моїм учителем було дерево. Воно ніколи не з’ясовувало своєї місії на Землі, не мріяло про високе призначення. Дерево все у своєму існованні, воно цілком розчинене у волі законів природи, що вплітають у його крону то зелену провесінь, а то жовтогарячу осінь. Відтоді я навчився слухати дерева, їхню неквапливу, майже одноманітну розповідь про щось дуже важливе, щось втрачене людиною.

5
Кожен із нас, приходячи у цей світ, отримує у спадок величезну скарбницю духовного досвіду, накопиченого попередниками. І попри це всі найпростіші істини кожен мусить відкрити самотужки. Як ембріон в утробі матері проходить кожну фазу еволюції, так і людська душа переживає усі знайомі людству муки й радості пошуків Бога. Тому кожен має сам відкрити Господа, хай не схожого на знайомі лики ікон, але свого, живого, справжнього.

6
Його золотий потік завжди невловимий, воно залишає досліднику лиш мушлі статичних форм. І водночас нема нічого реальнішого й вічутнішого, ніж життя. Воно стрічатиме тебе на кожній приміській платформі, прозиратиме золотистими промінями між деревами й вагонами. Хочеш відчути його на смак — з’їж стеблинку деревію, хочеш відчути на дотик — проведи пальцями по шкарубкій корі. Хочеш торкнутись його витоків — віднайди в собі вогняні струни, що йдуть до тебе з безмірності.

7
Якщо ляжеш на воду й повністю розслабишся, вода бережно триматиме тебе на поверхні. Якщо опустиш ногу або руку, вони підніматимуться догори. У води немає наміру тебе потопити. Такі ж властивості має й життя. Можна борюкатись, докладати колосальних зусиль і все одно потонути; можна майже не докладати видимих зусиль і тим не менш досягти мети.

Світловодськ
2011 р.

Любов, наче фантомний біль, раз-пораз накочувала на нього свої хвилі, сідала срібним птахом на вікно, нежданна нічна гостя і несла з собою невловиме, відчайдушно наївне, що пахло новим роком, апельсинами… У такі миті хотілось йти, йти не вагаючись за таємничо-пісенним покликом, летіти стрімголов кудись на свято, що гуло десь навколо ватри у найближчому лісі. Бігти від своєї обридливої самотності, злежаної, наче старий пил. Розсіятись, розгубитись, розтанути у язичницьких покликах ночі… Щоб десь там, на її узбіччі, в останніх сплесках місячного потоку доторкнутись зненацька до теплої, такої ж самотньої душі. І довго стояти отак, потонувши у її глибині, схиливши голову їй на плече. І отак стояти нерушно, бо нікуди вже йти. Бо вся сітка доріг із напнутою на них голубою самотністю збіглась мерідіанами сюди, де кружляють над земною віссю два срібних птахи із стомленими крилами, де обійнялись у танці два світових начала і танцюватимуть так вічно, щоб Земля оберталась.

Хто це вигадав – вірити візиткам? Хто сказав, що Тебе можна зібгати, немов серветку, і вимочивши у формаліні власних переконань покласти під скельце мікроскопа? Невже то щастя – читати книгу буття за хвостами ящірок?
Де Ти? Де серед мільонів Твоїх відбиттів у калюжах на рідній вулиці, у брудних, вічно заспаних вікнах електричок?
Ніби ось, на автобусній зупинці, підставляєш лице вітрові пригод. І нема, не вловиш, повезено Тебе туди, де чатують інші, де у танцях будня вже не розгледіти Твого лиця. Не розгледіти; а Ти, обдуривши цей несамовитий карнавал, прийнявся тремтливою фіалкою десь, звідки не витягти Тебе захеканим тролейбусам – бо так іноді хочеться бути ніжним, тремтливим, беззахисним...
Та не був би це Ти, якби беззахисність Твоя змокла під першим-ліпшим дощем. Де там. Обійнявши крилами обрії, гнаний гримаючим небесним огнем, летиш – вперед і лише вперед! – і чиниш розправу над необачно розчахнутими, мляво позіхаючими вікнами, над целофановим мотлохом цивілізації. Геть целофанову цивілізацію, знищи її до ноги, розіпни на степових бур’янах! Ти – кат і мессія, Ти і багнети небесного вогню! Ти..
Ти просто втомився від правосуддя. Відтак п’яний озоном, обіймеш світ веселкою, зацілуєш росяно в екстатично-солодкій млості кохання. Хоч так добре знаєш, що він вкотре зрадить Тебе не Твій світ.
Що будеш лиш ти і місяць, незрадливий, вічно тужливий, розіп’ятий на своїй космічній самотності. Чия утроба вмістить Твою молитву перед цим образом вічної зради і вціліє, не розлетиться, пошматована, понівечена, обпечена? Хто визбирає росу, якою Ти сам закривавиш землю, розсипаний рукою новонародженого ранку, росу, яку полишиш по собі, мов хвіст комети, поспішаючи назустріч вітрові пригод, на нову сторінку книги буття?!