ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
09:59
Про Павлика Морозова
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
2024.04.20
09:56
Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Філіппов (1981) /
Проза
Колір снігу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Колір снігу
Запах реальності
Ідучи галереєю краси, яку кожної пори готує нам природа, так важко спекатись почуття, що ось він, довершений кристал гармонії, а ти вже не знаходиш у ньому свого місця, бо його кристалічну структуру сформовано без тебе. А ти спізнився на це свято творення, і все, що тобі лишається — спостерігати збоку, констатувати, в кращому разі копіювати поверхневі відбитки. Це схоже з переживанням героїв фільму „Небо над Берліном“, які не могли відчути запах нашого світу, бо перебували за полудою іншої реальності. Стати причетним, вилитись у розчин соків життя, бути вже не собою, а заходом сонця, і річкою, яка випиває його відблиски, і вербами, що над річкою — це вже справжнє щастя, недоступне випадковому глядачеві. Бо щастя — це етимологічно — спільна частина. Так само, як з батьківством, або любовними стосунками: хочеш запізнати щастя — мусиш присвятити цьому життя. Хоча і не обов’язково життя в його розтягнено-темпоральному значенні. Але присвятити себе родині, якійсь справі, ідеї, релігійному шляху — це ще якось можна зрозуміти, а от світу — світанкам і снігу, вербам і дощам — надто це щось абстрактне, надто вже це звучить по-книжковому пафосно, хоч ми і звикли вірити книжкам і чекати від них чуда.
Колір снігу
Цієї зими випали такі сніги, які протягом багатьох років мені доводилось бачити лише на новорічних листівках і рекламних плакатах. Здається, усе довкола стало снігом: сосни із важкими волохатими лапами, вивіски, що кожна їхня літера — у кумедній білій шапочці, нічне повітря, що пахне свіжовипраною постіллю землі. Може саме тому, що все — сніг, північні народи, що живуть серед снігів, і не мають узагальненого поняття снігу. Для них існує сніг, що падає з неба, сніг зі слідами, талий сніг. А ще — вони з майстерністю художників розрізняють до сорока його відтінків.
У ці дні сумуєш мимовільно за тим, що не дав тобі Господь бути художником, що не посвячений ти у священнодійство чарів над палітрою, видобування потрібної фарби, увіковічнення у слухняних мазках цієї нетривкої, тиндітної реальності. Тому, аби хоч якось зафіксувати цю морозяну красу, виходжу на прогулянки у -15° до міського парку, що поруч із моїм будинком, озброївшись фотоапаратом, що вбирає, здається, у свій металевий корпус увесь мороз зокола.
Світанок напливає на снігове покривало, роблячи його темно-персиковим, жовто-персиковим, далі — кольору „білий навахо“. Різким контрастом з пастеллю снігу помаранчево спалахує велике і дрібне галуззя у снігових рукавах. З-за пагорбів крізь розсип морозяних іскор викочується кіноварне сонце, несучи самим своїм кольором надію на тепло. У небі розквітає синь, у тон небу другою скрипкою тихо підтягує сніг. На східних схилах тепер боротьба між розмито-синім і помаранчево-рожевим. Як красиво, як раціонально розв’язується в природі конфлікт між помаранчевим і біло-блакитним!
Вдень тіні глибшають. Як передати їхній колір? Світло-лазуровий? Ніжно-блакитний? Це, якщо бути максимально точним, колір теплого передзвону синичок: „Пі-піч, пі-піч!“
Надвечір небо затягує хмарами. У переднічному присмерку все — і повітря, і паркани, і прямокутні клапті дахів — стає одноколірним, так що вже не розрізняєш, де стежка, а де невтоптаний сніг. Це колір спокою, колір умиротвореного гомону старих людей. Це густий ультрамарин, що переходить у темний індиго, доки не стане ніччю.
Смак води
„Омиєши мя і паче снігу убілюся“ — співає до Господа Давид. Стати тлом Всесвіту, мольбертом Господа — такою метою освячувались духовні шукання святих людей. Після гріхопадіння людина розбила дзеркало, що відбивало природу, відтак природа вже не впізнає в людині себе. Земля відтепер зрощує людині терня, а тварини стають агресивними. Але, як вчать отці Церкви, свята людина відновлює таке дзеркало, і тварини знов, як і за часів незруйнованої цілісності, прислуговують їй.
Переважно ж досягненням цивілізації стало перефарбовування роздріблених скалок на вітражі. Тепер кожен має симпатичну кольорову іграшку, крізь яку проглядає шматочок химерно забарвленого світу. Все стало потребувати власного кольору і предикатів. Відтепер людина не може бути просто Людиною: „Главное в жизни определиться, где твоё место, и что ты за птица“. Тепер, якщо ти не бібліотекар, не водій тролейбуса, не мірчандайзер або супервайзер — то ти невдаха. А якщо не православний, не буддист чи атеїст — то так взагалі не буває.
„Я смак води“ — каже Господь Крішна. Життєвий досвід невпинно, ламаючи амбіції, переконує, що навішування предикатів — процес штучний, і природа всіляко чинить цьому спротив. Свої таємниці вона розкриє лиш тому, хто усвідомить, що все може існувати лише у зв’язку з усім, хто прорвавши поліетилен обосібленості, не побоїться розчинити солону ляльку свого знання в океані життя, що має колір і смак Господа.
м. Світловодськ
2010 рік
Ідучи галереєю краси, яку кожної пори готує нам природа, так важко спекатись почуття, що ось він, довершений кристал гармонії, а ти вже не знаходиш у ньому свого місця, бо його кристалічну структуру сформовано без тебе. А ти спізнився на це свято творення, і все, що тобі лишається — спостерігати збоку, констатувати, в кращому разі копіювати поверхневі відбитки. Це схоже з переживанням героїв фільму „Небо над Берліном“, які не могли відчути запах нашого світу, бо перебували за полудою іншої реальності. Стати причетним, вилитись у розчин соків життя, бути вже не собою, а заходом сонця, і річкою, яка випиває його відблиски, і вербами, що над річкою — це вже справжнє щастя, недоступне випадковому глядачеві. Бо щастя — це етимологічно — спільна частина. Так само, як з батьківством, або любовними стосунками: хочеш запізнати щастя — мусиш присвятити цьому життя. Хоча і не обов’язково життя в його розтягнено-темпоральному значенні. Але присвятити себе родині, якійсь справі, ідеї, релігійному шляху — це ще якось можна зрозуміти, а от світу — світанкам і снігу, вербам і дощам — надто це щось абстрактне, надто вже це звучить по-книжковому пафосно, хоч ми і звикли вірити книжкам і чекати від них чуда.
Колір снігу
Цієї зими випали такі сніги, які протягом багатьох років мені доводилось бачити лише на новорічних листівках і рекламних плакатах. Здається, усе довкола стало снігом: сосни із важкими волохатими лапами, вивіски, що кожна їхня літера — у кумедній білій шапочці, нічне повітря, що пахне свіжовипраною постіллю землі. Може саме тому, що все — сніг, північні народи, що живуть серед снігів, і не мають узагальненого поняття снігу. Для них існує сніг, що падає з неба, сніг зі слідами, талий сніг. А ще — вони з майстерністю художників розрізняють до сорока його відтінків.
У ці дні сумуєш мимовільно за тим, що не дав тобі Господь бути художником, що не посвячений ти у священнодійство чарів над палітрою, видобування потрібної фарби, увіковічнення у слухняних мазках цієї нетривкої, тиндітної реальності. Тому, аби хоч якось зафіксувати цю морозяну красу, виходжу на прогулянки у -15° до міського парку, що поруч із моїм будинком, озброївшись фотоапаратом, що вбирає, здається, у свій металевий корпус увесь мороз зокола.
Світанок напливає на снігове покривало, роблячи його темно-персиковим, жовто-персиковим, далі — кольору „білий навахо“. Різким контрастом з пастеллю снігу помаранчево спалахує велике і дрібне галуззя у снігових рукавах. З-за пагорбів крізь розсип морозяних іскор викочується кіноварне сонце, несучи самим своїм кольором надію на тепло. У небі розквітає синь, у тон небу другою скрипкою тихо підтягує сніг. На східних схилах тепер боротьба між розмито-синім і помаранчево-рожевим. Як красиво, як раціонально розв’язується в природі конфлікт між помаранчевим і біло-блакитним!
Вдень тіні глибшають. Як передати їхній колір? Світло-лазуровий? Ніжно-блакитний? Це, якщо бути максимально точним, колір теплого передзвону синичок: „Пі-піч, пі-піч!“
Надвечір небо затягує хмарами. У переднічному присмерку все — і повітря, і паркани, і прямокутні клапті дахів — стає одноколірним, так що вже не розрізняєш, де стежка, а де невтоптаний сніг. Це колір спокою, колір умиротвореного гомону старих людей. Це густий ультрамарин, що переходить у темний індиго, доки не стане ніччю.
Смак води
„Омиєши мя і паче снігу убілюся“ — співає до Господа Давид. Стати тлом Всесвіту, мольбертом Господа — такою метою освячувались духовні шукання святих людей. Після гріхопадіння людина розбила дзеркало, що відбивало природу, відтак природа вже не впізнає в людині себе. Земля відтепер зрощує людині терня, а тварини стають агресивними. Але, як вчать отці Церкви, свята людина відновлює таке дзеркало, і тварини знов, як і за часів незруйнованої цілісності, прислуговують їй.
Переважно ж досягненням цивілізації стало перефарбовування роздріблених скалок на вітражі. Тепер кожен має симпатичну кольорову іграшку, крізь яку проглядає шматочок химерно забарвленого світу. Все стало потребувати власного кольору і предикатів. Відтепер людина не може бути просто Людиною: „Главное в жизни определиться, где твоё место, и что ты за птица“. Тепер, якщо ти не бібліотекар, не водій тролейбуса, не мірчандайзер або супервайзер — то ти невдаха. А якщо не православний, не буддист чи атеїст — то так взагалі не буває.
„Я смак води“ — каже Господь Крішна. Життєвий досвід невпинно, ламаючи амбіції, переконує, що навішування предикатів — процес штучний, і природа всіляко чинить цьому спротив. Свої таємниці вона розкриє лиш тому, хто усвідомить, що все може існувати лише у зв’язку з усім, хто прорвавши поліетилен обосібленості, не побоїться розчинити солону ляльку свого знання в океані життя, що має колір і смак Господа.
м. Світловодськ
2010 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію