Запах реальності

Ідучи галереєю краси, яку кожної пори готує нам природа, так важко спекатись почуття, що ось він, довершений кристал гармонії, а ти вже не знаходиш у ньому свого місця, бо його кристалічну структуру сформовано без тебе. А ти спізнився на це свято творення, і все, що тобі лишається — спостерігати збоку, констатувати, в кращому разі копіювати поверхневі відбитки. Це схоже з переживанням героїв фільму „Небо над Берліном“, які не могли відчути запах нашого світу, бо перебували за полудою іншої реальності. Стати причетним, вилитись у розчин соків життя, бути вже не собою, а заходом сонця, і річкою, яка випиває його відблиски, і вербами, що над річкою — це вже справжнє щастя, недоступне випадковому глядачеві. Бо щастя — це етимологічно — спільна частина. Так само, як з батьківством, або любовними стосунками: хочеш запізнати щастя — мусиш присвятити цьому життя. Хоча і не обов’язково життя в його розтягнено-темпоральному значенні. Але присвятити себе родині, якійсь справі, ідеї, релігійному шляху — це ще якось можна зрозуміти, а от світу — світанкам і снігу, вербам і дощам — надто це щось абстрактне, надто вже це звучить по-книжковому пафосно, хоч ми і звикли вірити книжкам і чекати від них чуда.

Колір снігу

Цієї зими випали такі сніги, які протягом багатьох років мені доводилось бачити лише на новорічних листівках і рекламних плакатах. Здається, усе довкола стало снігом: сосни із важкими волохатими лапами, вивіски, що кожна їхня літера — у кумедній білій шапочці, нічне повітря, що пахне свіжовипраною постіллю землі. Може саме тому, що все — сніг, північні народи, що живуть серед снігів, і не мають узагальненого поняття снігу. Для них існує сніг, що падає з неба, сніг зі слідами, талий сніг. А ще — вони з майстерністю художників розрізняють до сорока його відтінків.
У ці дні сумуєш мимовільно за тим, що не дав тобі Господь бути художником, що не посвячений ти у священнодійство чарів над палітрою, видобування потрібної фарби, увіковічнення у слухняних мазках цієї нетривкої, тиндітної реальності. Тому, аби хоч якось зафіксувати цю морозяну красу, виходжу на прогулянки у -15° до міського парку, що поруч із моїм будинком, озброївшись фотоапаратом, що вбирає, здається, у свій металевий корпус увесь мороз зокола.
Світанок напливає на снігове покривало, роблячи його темно-персиковим, жовто-персиковим, далі — кольору „білий навахо“. Різким контрастом з пастеллю снігу помаранчево спалахує велике і дрібне галуззя у снігових рукавах. З-за пагорбів крізь розсип морозяних іскор викочується кіноварне сонце, несучи самим своїм кольором надію на тепло. У небі розквітає синь, у тон небу другою скрипкою тихо підтягує сніг. На східних схилах тепер боротьба між розмито-синім і помаранчево-рожевим. Як красиво, як раціонально розв’язується в природі конфлікт між помаранчевим і біло-блакитним!
Вдень тіні глибшають. Як передати їхній колір? Світло-лазуровий? Ніжно-блакитний? Це, якщо бути максимально точним, колір теплого передзвону синичок: „Пі-піч, пі-піч!“
Надвечір небо затягує хмарами. У переднічному присмерку все — і повітря, і паркани, і прямокутні клапті дахів — стає одноколірним, так що вже не розрізняєш, де стежка, а де невтоптаний сніг. Це колір спокою, колір умиротвореного гомону старих людей. Це густий ультрамарин, що переходить у темний індиго, доки не стане ніччю.

Смак води

„Омиєши мя і паче снігу убілюся“ — співає до Господа Давид. Стати тлом Всесвіту, мольбертом Господа — такою метою освячувались духовні шукання святих людей. Після гріхопадіння людина розбила дзеркало, що відбивало природу, відтак природа вже не впізнає в людині себе. Земля відтепер зрощує людині терня, а тварини стають агресивними. Але, як вчать отці Церкви, свята людина відновлює таке дзеркало, і тварини знов, як і за часів незруйнованої цілісності, прислуговують їй.
Переважно ж досягненням цивілізації стало перефарбовування роздріблених скалок на вітражі. Тепер кожен має симпатичну кольорову іграшку, крізь яку проглядає шматочок химерно забарвленого світу. Все стало потребувати власного кольору і предикатів. Відтепер людина не може бути просто Людиною: „Главное в жизни определиться, где твоё место, и что ты за птица“. Тепер, якщо ти не бібліотекар, не водій тролейбуса, не мірчандайзер або супервайзер — то ти невдаха. А якщо не православний, не буддист чи атеїст — то так взагалі не буває.
„Я смак води“ — каже Господь Крішна. Життєвий досвід невпинно, ламаючи амбіції, переконує, що навішування предикатів — процес штучний, і природа всіляко чинить цьому спротив. Свої таємниці вона розкриє лиш тому, хто усвідомить, що все може існувати лише у зв’язку з усім, хто прорвавши поліетилен обосібленості, не побоїться розчинити солону ляльку свого знання в океані життя, що має колір і смак Господа.

м. Світловодськ
2010 рік