Любов, наче фантомний біль, раз-пораз накочувала на нього свої хвилі, сідала срібним птахом на вікно, нежданна нічна гостя і несла з собою невловиме, відчайдушно наївне, що пахло новим роком, апельсинами… У такі миті хотілось йти, йти не вагаючись за таємничо-пісенним покликом, летіти стрімголов кудись на свято, що гуло десь навколо ватри у найближчому лісі. Бігти від своєї обридливої самотності, злежаної, наче старий пил. Розсіятись, розгубитись, розтанути у язичницьких покликах ночі… Щоб десь там, на її узбіччі, в останніх сплесках місячного потоку доторкнутись зненацька до теплої, такої ж самотньої душі. І довго стояти отак, потонувши у її глибині, схиливши голову їй на плече. І отак стояти нерушно, бо нікуди вже йти. Бо вся сітка доріг із напнутою на них голубою самотністю збіглась мерідіанами сюди, де кружляють над земною віссю два срібних птахи із стомленими крилами, де обійнялись у танці два світових начала і танцюватимуть так вічно, щоб Земля оберталась.