1
Ти так пристрасно любиш мріяти… Ти вмієш із завзяттям шамана й віртуозністю митця будувати міста омріяного тобою щастя. Ти віднайшов під деревом вічного духу гірчичні зерна віри, яка вміє наказувати горам. Та коли гора приходить — чому ховаєш очі від непохитної очевидності? Коли вмирає шкаралупа твоєї мрії, пускаючи несподівано живий пагін, чого шукаєш заклопотано в мішку сухих нереалізованостей? Чому лишаєш свою віру в найвідповідальніший момент, коли вона народжує тобі прекрасну доньку — реальність?

2
Земля — такий привабливий, чомусь, манівець для мандрівників, що блукають у розріджено холодних висотах духу. Старі брахмани кажуть, що несказанно велике щастя для душі — народитись на Землі. Адже де, як не в цьому наляканому й натомленому світі так потребують тепла того вогника, який душа запалила від високого сонця. І чи зрівняється сяйво ста тисяч райських сонць з теплою іскоркою ще чиєїсь рідної душі, що бодай на мить здолає неприступний морок ночі?

3
Не вдаваймось, шукаючи Бога до тисячолітніх марень жреців та книжників. В предковічних моторошних хащах колективної підсвідомості — лише холодні його сліди, вкриті сусальним золотом. Твій Господь тут, у непривабливому сьогоденні. Він — світло кожного дня, на яке ти й забув звертати увагу. „Дяка Всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним!“ — каже Григорій Сковорода.

4
Одного разу моїм учителем було дерево. Воно ніколи не з’ясовувало своєї місії на Землі, не мріяло про високе призначення. Дерево все у своєму існованні, воно цілком розчинене у волі законів природи, що вплітають у його крону то зелену провесінь, а то жовтогарячу осінь. Відтоді я навчився слухати дерева, їхню неквапливу, майже одноманітну розповідь про щось дуже важливе, щось втрачене людиною.

5
Кожен із нас, приходячи у цей світ, отримує у спадок величезну скарбницю духовного досвіду, накопиченого попередниками. І попри це всі найпростіші істини кожен мусить відкрити самотужки. Як ембріон в утробі матері проходить кожну фазу еволюції, так і людська душа переживає усі знайомі людству муки й радості пошуків Бога. Тому кожен має сам відкрити Господа, хай не схожого на знайомі лики ікон, але свого, живого, справжнього.

6
Його золотий потік завжди невловимий, воно залишає досліднику лиш мушлі статичних форм. І водночас нема нічого реальнішого й вічутнішого, ніж життя. Воно стрічатиме тебе на кожній приміській платформі, прозиратиме золотистими промінями між деревами й вагонами. Хочеш відчути його на смак — з’їж стеблинку деревію, хочеш відчути на дотик — проведи пальцями по шкарубкій корі. Хочеш торкнутись його витоків — віднайди в собі вогняні струни, що йдуть до тебе з безмірності.

7
Якщо ляжеш на воду й повністю розслабишся, вода бережно триматиме тебе на поверхні. Якщо опустиш ногу або руку, вони підніматимуться догори. У води немає наміру тебе потопити. Такі ж властивості має й життя. Можна борюкатись, докладати колосальних зусиль і все одно потонути; можна майже не докладати видимих зусиль і тим не менш досягти мети.

Світловодськ
2011 р.