Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.05
15:45
Книга, що стала повітрям
Написана синьооким самітником,
Що бавився словами як намистинами,
Що відчиняв двері в безодню,
Що жив у хиткій хатині,
Яка була зроблена з очерету,
Що ріс на холодному озері,
Де плавали білі лебеді,
Написана синьооким самітником,
Що бавився словами як намистинами,
Що відчиняв двері в безодню,
Що жив у хиткій хатині,
Яка була зроблена з очерету,
Що ріс на холодному озері,
Де плавали білі лебеді,
2026.01.05
12:18
Замок.
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.
2026.01.05
12:17
В траві ховався коник,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
2026.01.05
11:35
Я прокинусь у лісі від шуму птахів.
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.
Я прокинуся в лісі
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.
Я прокинуся в лісі
2026.01.05
10:59
Ніч вливається в шибку синькою,
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.
Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.
Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
2026.01.04
23:25
Була шкварка, була чарка
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
2026.01.04
19:33
Про всіх потрібно знати у житті:
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших уби
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших уби
2026.01.04
18:09
Ну що сказати? Спрацювали чисто!
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!
Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!
Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
2026.01.04
13:03
Малює мороз візерунок
На склі, як маестро пісні.
Ранковий упав поцілунок
Моєї дружини-весни.
Я п'ю животворний цей трунок,
Не рік і не два - цілий вік.
Красуне! Супружнице юна!
На склі, як маестро пісні.
Ранковий упав поцілунок
Моєї дружини-весни.
Я п'ю животворний цей трунок,
Не рік і не два - цілий вік.
Красуне! Супружнице юна!
2026.01.04
12:11
Коли подолаєм навколишню сірість?
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?
Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?
Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
2026.01.04
10:18
Уже під старість Галя пригадала,
Що їй колись циганка нагадала.
Казала: женихів і не злічити.
Та врешті з іноземцем будеш жити.
Збулося дійсно це, тож гріх брехати:
Є іноземці два у неї в хаті.
Таки не обманула за червонець, –
Бо ждуть бульдог-фран
Що їй колись циганка нагадала.
Казала: женихів і не злічити.
Та врешті з іноземцем будеш жити.
Збулося дійсно це, тож гріх брехати:
Є іноземці два у неї в хаті.
Таки не обманула за червонець, –
Бо ждуть бульдог-фран
2026.01.04
10:10
Раїса Обшарська. Сезон блукаючих дощів: повісті, оповідання, новели. —Тернопіль: Джура, 2006 р. — 254 с.
Усім шанувальникам художньої літератури, відомо, що є книги, які захоплюють одразу і не відпускають, поки не прочитаєш їх до останньої сторінки. Авт
2026.01.03
21:46
Розливає обрій червоно лафітом,
Обідок від сонця лущиться у сніг.
Вволю нагулявшись, затихає вітер:
Спав би, та клаксони надто голосні.
Стелиться додому двоколісна смуга,
Відбивають фари в паморозі блиск.
Щоб не заважати, шепочу на вухо:
Обідок від сонця лущиться у сніг.
Вволю нагулявшись, затихає вітер:
Спав би, та клаксони надто голосні.
Стелиться додому двоколісна смуга,
Відбивають фари в паморозі блиск.
Щоб не заважати, шепочу на вухо:
2026.01.03
17:52
Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
2026.01.03
17:26
Нічого такого, ще вибухів кілька.
Верби схилились, розсіявсь туман…
Зникла хатина, зникла бруківка.
Лишився у полі лише дурман.
Нічого такого, звикаєм потроху —
Рік вже четвертий, п’ятий ось-ось…
Кілька разів із льоху до льоху —
З цим і живемо, з
Верби схилились, розсіявсь туман…
Зникла хатина, зникла бруківка.
Лишився у полі лише дурман.
Нічого такого, звикаєм потроху —
Рік вже четвертий, п’ятий ось-ось…
Кілька разів із льоху до льоху —
З цим і живемо, з
2026.01.03
16:31
Придумати задачу вдома будь- яку
Задала вчора в школі вчителька Сашку.
Чомусь малий багато думати не став,
Хвилин за десять він завдання написав.
Коли свою задачу дітям прочитав,
Сміялась вчителька, і клас весь реготав.
В задачі пише: крокодила я
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Задала вчора в школі вчителька Сашку.
Чомусь малий багато думати не став,
Хвилин за десять він завдання написав.
Коли свою задачу дітям прочитав,
Сміялась вчителька, і клас весь реготав.
В задачі пише: крокодила я
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Філіппов (1981) /
Проза
Доки не вистиг зелений чай
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Доки не вистиг зелений чай
1
Ти так пристрасно любиш мріяти… Ти вмієш із завзяттям шамана й віртуозністю митця будувати міста омріяного тобою щастя. Ти віднайшов під деревом вічного духу гірчичні зерна віри, яка вміє наказувати горам. Та коли гора приходить — чому ховаєш очі від непохитної очевидності? Коли вмирає шкаралупа твоєї мрії, пускаючи несподівано живий пагін, чого шукаєш заклопотано в мішку сухих нереалізованостей? Чому лишаєш свою віру в найвідповідальніший момент, коли вона народжує тобі прекрасну доньку — реальність?
2
Земля — такий привабливий, чомусь, манівець для мандрівників, що блукають у розріджено холодних висотах духу. Старі брахмани кажуть, що несказанно велике щастя для душі — народитись на Землі. Адже де, як не в цьому наляканому й натомленому світі так потребують тепла того вогника, який душа запалила від високого сонця. І чи зрівняється сяйво ста тисяч райських сонць з теплою іскоркою ще чиєїсь рідної душі, що бодай на мить здолає неприступний морок ночі?
3
Не вдаваймось, шукаючи Бога до тисячолітніх марень жреців та книжників. В предковічних моторошних хащах колективної підсвідомості — лише холодні його сліди, вкриті сусальним золотом. Твій Господь тут, у непривабливому сьогоденні. Він — світло кожного дня, на яке ти й забув звертати увагу. „Дяка Всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним!“ — каже Григорій Сковорода.
4
Одного разу моїм учителем було дерево. Воно ніколи не з’ясовувало своєї місії на Землі, не мріяло про високе призначення. Дерево все у своєму існованні, воно цілком розчинене у волі законів природи, що вплітають у його крону то зелену провесінь, а то жовтогарячу осінь. Відтоді я навчився слухати дерева, їхню неквапливу, майже одноманітну розповідь про щось дуже важливе, щось втрачене людиною.
5
Кожен із нас, приходячи у цей світ, отримує у спадок величезну скарбницю духовного досвіду, накопиченого попередниками. І попри це всі найпростіші істини кожен мусить відкрити самотужки. Як ембріон в утробі матері проходить кожну фазу еволюції, так і людська душа переживає усі знайомі людству муки й радості пошуків Бога. Тому кожен має сам відкрити Господа, хай не схожого на знайомі лики ікон, але свого, живого, справжнього.
6
Його золотий потік завжди невловимий, воно залишає досліднику лиш мушлі статичних форм. І водночас нема нічого реальнішого й вічутнішого, ніж життя. Воно стрічатиме тебе на кожній приміській платформі, прозиратиме золотистими промінями між деревами й вагонами. Хочеш відчути його на смак — з’їж стеблинку деревію, хочеш відчути на дотик — проведи пальцями по шкарубкій корі. Хочеш торкнутись його витоків — віднайди в собі вогняні струни, що йдуть до тебе з безмірності.
7
Якщо ляжеш на воду й повністю розслабишся, вода бережно триматиме тебе на поверхні. Якщо опустиш ногу або руку, вони підніматимуться догори. У води немає наміру тебе потопити. Такі ж властивості має й життя. Можна борюкатись, докладати колосальних зусиль і все одно потонути; можна майже не докладати видимих зусиль і тим не менш досягти мети.
Світловодськ
2011 р.
Ти так пристрасно любиш мріяти… Ти вмієш із завзяттям шамана й віртуозністю митця будувати міста омріяного тобою щастя. Ти віднайшов під деревом вічного духу гірчичні зерна віри, яка вміє наказувати горам. Та коли гора приходить — чому ховаєш очі від непохитної очевидності? Коли вмирає шкаралупа твоєї мрії, пускаючи несподівано живий пагін, чого шукаєш заклопотано в мішку сухих нереалізованостей? Чому лишаєш свою віру в найвідповідальніший момент, коли вона народжує тобі прекрасну доньку — реальність?
2
Земля — такий привабливий, чомусь, манівець для мандрівників, що блукають у розріджено холодних висотах духу. Старі брахмани кажуть, що несказанно велике щастя для душі — народитись на Землі. Адже де, як не в цьому наляканому й натомленому світі так потребують тепла того вогника, який душа запалила від високого сонця. І чи зрівняється сяйво ста тисяч райських сонць з теплою іскоркою ще чиєїсь рідної душі, що бодай на мить здолає неприступний морок ночі?
3
Не вдаваймось, шукаючи Бога до тисячолітніх марень жреців та книжників. В предковічних моторошних хащах колективної підсвідомості — лише холодні його сліди, вкриті сусальним золотом. Твій Господь тут, у непривабливому сьогоденні. Він — світло кожного дня, на яке ти й забув звертати увагу. „Дяка Всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним!“ — каже Григорій Сковорода.
4
Одного разу моїм учителем було дерево. Воно ніколи не з’ясовувало своєї місії на Землі, не мріяло про високе призначення. Дерево все у своєму існованні, воно цілком розчинене у волі законів природи, що вплітають у його крону то зелену провесінь, а то жовтогарячу осінь. Відтоді я навчився слухати дерева, їхню неквапливу, майже одноманітну розповідь про щось дуже важливе, щось втрачене людиною.
5
Кожен із нас, приходячи у цей світ, отримує у спадок величезну скарбницю духовного досвіду, накопиченого попередниками. І попри це всі найпростіші істини кожен мусить відкрити самотужки. Як ембріон в утробі матері проходить кожну фазу еволюції, так і людська душа переживає усі знайомі людству муки й радості пошуків Бога. Тому кожен має сам відкрити Господа, хай не схожого на знайомі лики ікон, але свого, живого, справжнього.
6
Його золотий потік завжди невловимий, воно залишає досліднику лиш мушлі статичних форм. І водночас нема нічого реальнішого й вічутнішого, ніж життя. Воно стрічатиме тебе на кожній приміській платформі, прозиратиме золотистими промінями між деревами й вагонами. Хочеш відчути його на смак — з’їж стеблинку деревію, хочеш відчути на дотик — проведи пальцями по шкарубкій корі. Хочеш торкнутись його витоків — віднайди в собі вогняні струни, що йдуть до тебе з безмірності.
7
Якщо ляжеш на воду й повністю розслабишся, вода бережно триматиме тебе на поверхні. Якщо опустиш ногу або руку, вони підніматимуться догори. У води немає наміру тебе потопити. Такі ж властивості має й життя. Можна борюкатись, докладати колосальних зусиль і все одно потонути; можна майже не докладати видимих зусиль і тим не менш досягти мети.
Світловодськ
2011 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
