Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.17
22:04
Промерзла трава, як нові письмена.
Згубились у ній дорогі імена.
Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.
Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.
Згубились у ній дорогі імена.
Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.
Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.
2025.11.17
20:06
Розірвала договір із сатаною —
душу продала за краплю насолоди.
Врешті-решт збагнула, доля стороною
по пустій пустелі манівцями водить?
У пекельнім пеклі гріх тунелі риє,
гострими граблями нагортає щебінь.
Легко впасти з башти в бескид чорторию,
душу продала за краплю насолоди.
Врешті-решт збагнула, доля стороною
по пустій пустелі манівцями водить?
У пекельнім пеклі гріх тунелі риє,
гострими граблями нагортає щебінь.
Легко впасти з башти в бескид чорторию,
2025.11.17
18:09
Нарешті, чиста прозоріє яв,
Пустила правда в душу метастази.
Ми гигнемо усі: І ти, і я,
Пацюк - у ліжку, воїн - на Донбасі.
Порозбирав руїни власних мрій,
А там бездонна яма чорнорота.
Я не поет, не воїн,- гречкосій
Пустила правда в душу метастази.
Ми гигнемо усі: І ти, і я,
Пацюк - у ліжку, воїн - на Донбасі.
Порозбирав руїни власних мрій,
А там бездонна яма чорнорота.
Я не поет, не воїн,- гречкосій
2025.11.17
13:08
Заблокувався сонцемісяць на ПееМі!
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
2025.11.17
11:56
На фотографії під склом – портрет, подібний міражу.
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
2025.11.17
09:38
Всесвіт, на сторожі
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
2025.11.17
08:31
Світи мені своєю добротою,
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
2025.11.17
07:51
Сонцемісячні хлипи росою забризкали світ,
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
2025.11.17
05:30
Раптом не в лад заспівав би чомусь
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
2025.11.16
21:47
Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
2025.11.16
20:32
На світанку граби і дуби
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
2025.11.16
15:29
Шосе тікає під мою машину
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
2025.11.16
15:27
Тоді, коли пухнастим квітом
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
2025.11.16
14:56
Хмари, хмари примарні, зловісні,
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
2025.11.16
14:50
Вчитель Амок стояв біля прозорого чисто вимитого вікна і дивився на пейзаж пізньої глухої осені. Безнадійної, наче очі оленя, що побачив націлений на нього мушкет мисливця. Учні (капловухі та веснянкуваті, патлаті і закосичені, в чорній шкільній формі і з
2025.11.16
13:04
– Наші захисники та захисниці
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Філіппов (1981) /
Проза
Доки не вистиг зелений чай
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Доки не вистиг зелений чай
1
Ти так пристрасно любиш мріяти… Ти вмієш із завзяттям шамана й віртуозністю митця будувати міста омріяного тобою щастя. Ти віднайшов під деревом вічного духу гірчичні зерна віри, яка вміє наказувати горам. Та коли гора приходить — чому ховаєш очі від непохитної очевидності? Коли вмирає шкаралупа твоєї мрії, пускаючи несподівано живий пагін, чого шукаєш заклопотано в мішку сухих нереалізованостей? Чому лишаєш свою віру в найвідповідальніший момент, коли вона народжує тобі прекрасну доньку — реальність?
2
Земля — такий привабливий, чомусь, манівець для мандрівників, що блукають у розріджено холодних висотах духу. Старі брахмани кажуть, що несказанно велике щастя для душі — народитись на Землі. Адже де, як не в цьому наляканому й натомленому світі так потребують тепла того вогника, який душа запалила від високого сонця. І чи зрівняється сяйво ста тисяч райських сонць з теплою іскоркою ще чиєїсь рідної душі, що бодай на мить здолає неприступний морок ночі?
3
Не вдаваймось, шукаючи Бога до тисячолітніх марень жреців та книжників. В предковічних моторошних хащах колективної підсвідомості — лише холодні його сліди, вкриті сусальним золотом. Твій Господь тут, у непривабливому сьогоденні. Він — світло кожного дня, на яке ти й забув звертати увагу. „Дяка Всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним!“ — каже Григорій Сковорода.
4
Одного разу моїм учителем було дерево. Воно ніколи не з’ясовувало своєї місії на Землі, не мріяло про високе призначення. Дерево все у своєму існованні, воно цілком розчинене у волі законів природи, що вплітають у його крону то зелену провесінь, а то жовтогарячу осінь. Відтоді я навчився слухати дерева, їхню неквапливу, майже одноманітну розповідь про щось дуже важливе, щось втрачене людиною.
5
Кожен із нас, приходячи у цей світ, отримує у спадок величезну скарбницю духовного досвіду, накопиченого попередниками. І попри це всі найпростіші істини кожен мусить відкрити самотужки. Як ембріон в утробі матері проходить кожну фазу еволюції, так і людська душа переживає усі знайомі людству муки й радості пошуків Бога. Тому кожен має сам відкрити Господа, хай не схожого на знайомі лики ікон, але свого, живого, справжнього.
6
Його золотий потік завжди невловимий, воно залишає досліднику лиш мушлі статичних форм. І водночас нема нічого реальнішого й вічутнішого, ніж життя. Воно стрічатиме тебе на кожній приміській платформі, прозиратиме золотистими промінями між деревами й вагонами. Хочеш відчути його на смак — з’їж стеблинку деревію, хочеш відчути на дотик — проведи пальцями по шкарубкій корі. Хочеш торкнутись його витоків — віднайди в собі вогняні струни, що йдуть до тебе з безмірності.
7
Якщо ляжеш на воду й повністю розслабишся, вода бережно триматиме тебе на поверхні. Якщо опустиш ногу або руку, вони підніматимуться догори. У води немає наміру тебе потопити. Такі ж властивості має й життя. Можна борюкатись, докладати колосальних зусиль і все одно потонути; можна майже не докладати видимих зусиль і тим не менш досягти мети.
Світловодськ
2011 р.
Ти так пристрасно любиш мріяти… Ти вмієш із завзяттям шамана й віртуозністю митця будувати міста омріяного тобою щастя. Ти віднайшов під деревом вічного духу гірчичні зерна віри, яка вміє наказувати горам. Та коли гора приходить — чому ховаєш очі від непохитної очевидності? Коли вмирає шкаралупа твоєї мрії, пускаючи несподівано живий пагін, чого шукаєш заклопотано в мішку сухих нереалізованостей? Чому лишаєш свою віру в найвідповідальніший момент, коли вона народжує тобі прекрасну доньку — реальність?
2
Земля — такий привабливий, чомусь, манівець для мандрівників, що блукають у розріджено холодних висотах духу. Старі брахмани кажуть, що несказанно велике щастя для душі — народитись на Землі. Адже де, як не в цьому наляканому й натомленому світі так потребують тепла того вогника, який душа запалила від високого сонця. І чи зрівняється сяйво ста тисяч райських сонць з теплою іскоркою ще чиєїсь рідної душі, що бодай на мить здолає неприступний морок ночі?
3
Не вдаваймось, шукаючи Бога до тисячолітніх марень жреців та книжників. В предковічних моторошних хащах колективної підсвідомості — лише холодні його сліди, вкриті сусальним золотом. Твій Господь тут, у непривабливому сьогоденні. Він — світло кожного дня, на яке ти й забув звертати увагу. „Дяка Всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним!“ — каже Григорій Сковорода.
4
Одного разу моїм учителем було дерево. Воно ніколи не з’ясовувало своєї місії на Землі, не мріяло про високе призначення. Дерево все у своєму існованні, воно цілком розчинене у волі законів природи, що вплітають у його крону то зелену провесінь, а то жовтогарячу осінь. Відтоді я навчився слухати дерева, їхню неквапливу, майже одноманітну розповідь про щось дуже важливе, щось втрачене людиною.
5
Кожен із нас, приходячи у цей світ, отримує у спадок величезну скарбницю духовного досвіду, накопиченого попередниками. І попри це всі найпростіші істини кожен мусить відкрити самотужки. Як ембріон в утробі матері проходить кожну фазу еволюції, так і людська душа переживає усі знайомі людству муки й радості пошуків Бога. Тому кожен має сам відкрити Господа, хай не схожого на знайомі лики ікон, але свого, живого, справжнього.
6
Його золотий потік завжди невловимий, воно залишає досліднику лиш мушлі статичних форм. І водночас нема нічого реальнішого й вічутнішого, ніж життя. Воно стрічатиме тебе на кожній приміській платформі, прозиратиме золотистими промінями між деревами й вагонами. Хочеш відчути його на смак — з’їж стеблинку деревію, хочеш відчути на дотик — проведи пальцями по шкарубкій корі. Хочеш торкнутись його витоків — віднайди в собі вогняні струни, що йдуть до тебе з безмірності.
7
Якщо ляжеш на воду й повністю розслабишся, вода бережно триматиме тебе на поверхні. Якщо опустиш ногу або руку, вони підніматимуться догори. У води немає наміру тебе потопити. Такі ж властивості має й життя. Можна борюкатись, докладати колосальних зусиль і все одно потонути; можна майже не докладати видимих зусиль і тим не менш досягти мети.
Світловодськ
2011 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
