Хто це вигадав – вірити візиткам? Хто сказав, що Тебе можна зібгати, немов серветку, і вимочивши у формаліні власних переконань покласти під скельце мікроскопа? Невже то щастя – читати книгу буття за хвостами ящірок?
Де Ти? Де серед мільонів Твоїх відбиттів у калюжах на рідній вулиці, у брудних, вічно заспаних вікнах електричок?
Ніби ось, на автобусній зупинці, підставляєш лице вітрові пригод. І нема, не вловиш, повезено Тебе туди, де чатують інші, де у танцях будня вже не розгледіти Твого лиця. Не розгледіти; а Ти, обдуривши цей несамовитий карнавал, прийнявся тремтливою фіалкою десь, звідки не витягти Тебе захеканим тролейбусам – бо так іноді хочеться бути ніжним, тремтливим, беззахисним...
Та не був би це Ти, якби беззахисність Твоя змокла під першим-ліпшим дощем. Де там. Обійнявши крилами обрії, гнаний гримаючим небесним огнем, летиш – вперед і лише вперед! – і чиниш розправу над необачно розчахнутими, мляво позіхаючими вікнами, над целофановим мотлохом цивілізації. Геть целофанову цивілізацію, знищи її до ноги, розіпни на степових бур’янах! Ти – кат і мессія, Ти і багнети небесного вогню! Ти..
Ти просто втомився від правосуддя. Відтак п’яний озоном, обіймеш світ веселкою, зацілуєш росяно в екстатично-солодкій млості кохання. Хоч так добре знаєш, що він вкотре зрадить Тебе не Твій світ.
Що будеш лиш ти і місяць, незрадливий, вічно тужливий, розіп’ятий на своїй космічній самотності. Чия утроба вмістить Твою молитву перед цим образом вічної зради і вціліє, не розлетиться, пошматована, понівечена, обпечена? Хто визбирає росу, якою Ти сам закривавиш землю, розсипаний рукою новонародженого ранку, росу, яку полишиш по собі, мов хвіст комети, поспішаючи назустріч вітрові пригод, на нову сторінку книги буття?!