Я приходжу сюди з метою… Ні, я приходжу сюди за метою. Шукана досі, вона відкривається мені з перших хвилин зустрічі з парком. Осінь… Відчувається її подих. Жовте. Листя. Стелиться… Так, це її почерк.
Вітер із підозрою дмухає на мене, наче питаючи: «Ти хто? Наша?». Я посміхаюся йому, і жовтуватим липам, і тим багряним каштанам, що не одну мене зустрічали так боязко. Я посміхаюся, хоча трохи дрижу. Осінній дух парку, очевидно, не любить гостей, не признає мене… Сердиться… Кидає холодне повітря мені в обличчя… Певно, роль у нього така, суворого сторожа. Незважаючи на його протест, вмощуюся на лавку. Згадуються слова з реклами якогось соку: «Життя прекрасне… Як не крути.»
Зосереджуюся на своїх роздумах… Тобто ні, не зосереджуюся, просто мрію. Намагаюся тонко відчувати все навкруги. Чути… Бачити…
Хм… Нові гості?
На золотавому килимі видно чотири клубочки. Це йдуть коти. Білі, молочно-білі. Сміливі, раз не бояться з’явитися тут у такому дивному вбранні. Парк із подивом зустрічає чужинців. Білі… Абсолютно. Раз по раз перебирають своїми м’якими лапами і впевнено йдуть уперед. «Куди?» – питають дерева. «Навіщо?» – невдоволено шепоче вітер. Однак коткам байдуже, їхня хода розмірена… Хвости трубою… «Цікаві істоти» – промовляє стара ворона, яка щойно примостилася на одному з тутешніх дерев.
Білі клубочки… Неможливо відірватися… Більше всього на світі хочеться мерщій підбігти до них і схопити котрогось… найпухнастішого. Однак боюся зрушити з місця… хтозна, чи не злякаються. А дійсно, куди вони прямують, ці коти? Чи вони, як я, просто насолоджуються моментом, сьогоденням, чи, можливо, у їхніх очах іскриться чітко сформульований намір? Може, це хода у майбутнє…
Вітер злиться: ну як вони насмілилися перечити природі й так ігнорувати її закони? Білі! Небачене хамство.
Роздуми духа торкаються і моєї свідомості… Невже осінь зовсім не зачепила їх? Невже дозволила мандрувати своїми просторами, не залишивши жодної помітки, жодної плямочки, що б виказувала її беззаперечну владу? Ні, не вірю! Придивляюся краще. Біле хутро пухнастиків таке ж білосніжне, як і раніше, однак їхні лапки вже не здаються такими однотонними.
Хм… Коти… Осінні коти…
Білі… з рудими, ледь помітними плямочками.

осінь 2008

До зустрічі?

До відправлення твого потягу залишається декілька хвилин. Всього декілька хвилин – і ти назавжди зникнеш із мого життя. «Щастя – це лише момент», - постійно повторюю. А ще кажу, що не люблю, коли минуле повертається.
Тож ми прощаємося, не обмінявшись ні телефонами, ні адресами. Ми прощаємося.
Час, який хочеться провести тільки вдвох, ми змушені розділяти з десятками таких же мандрівників, що також прощаються одне з одним, розбігаючись у різні кінці Батьківщини. Вокзальний галас наповнений поцілунками, щирими чи не дуже обіймами, дружніми порадами на майбутнє, подекуди – сльозами. Біля нас молода пара… таких, як і ми, студентів. Він пестить її волосся.
- Ксеню, ледь не забув… Тримай! – І хлопець вириває з блокнота листок, щось пише і протягує дівчині.
І вони знову обіймаються. Ми мовчки стоїмо. Ми прощаємося. Яка вже необхідність у словах?
- Можливо… - ти з надією дивишся мені в очі.
- Не треба. Я не люблю, коли…
- … Минуле повертається, – продовжуєш, силуючи себе виглядати усміхненим.
Я навіть не намагаюся. Яка вже різниця?
Це прощання. Коротка мить вічності. Маленький епізод із туристичного життя. Ти – мій спогад. Ти – те, що необхідно втратити, щоб ніколи потім не забувати. Тому відпускаю тебе без сумнівів, без вагань.
Востаннє оголошують про те, що твій поїзд відправляється. Ти відпускаєш мою руку й повільно направляєшся до вагону. Провідниця мовчки дивиться на білет, і ти проходиш до салону.

Це все. Ти їдеш. Ось так закінчується наша чотирнадцятиденна казкова історія. Ще мить – і я сміливо зможу назвати минулим наші вечірні зустрічі в парку, ранкові прогулянки узбережжям, катання на конях, яких я спочатку так боялася, а завдяки тобі почала любити.
Я ніколи тебе не забуду.
Хоча ні… Я не хочу, щоб ти ставав просто спогадом. Я не хочу, щоб ти їхав. Чуєш, малий, залишайся…
Однак поїзду немає діла до моїх думок. Я біжу за ним, марно намагаючись щось змінити. Ти виглядаєш у вікно, махаєш мені рукою.
- Малий, я тебе знайду, - хтозна-чому викрикую.
- Добре, Мирко. – намагаєшся говорити весело. – Тоді до зустрічі.
- До зустрічі… - озиваюся тобі у відповідь.
- До зу-у-у-стрічі! – повторює потяг… І я вже не чую, що ти далі говориш. Лише стукіт копит залізних коней. Тук-тук-тук-тук… тук-тук-тук-тук…

Останній вагон швидко зникає з поля зору. Поволі йду, розуміючи, що тебе вже ніколи не буде поруч, що навряд зможу тебе знайти у трьохмільйонному місті.
Чому? Чому я не ..? Чому ти послухав мене й не вклав нишком до моєї кишені маленького клаптика паперу з заповітним номером?
Тоді б у нас був шанс.
А може, не послухав? Може, ти знав, що я шкодуватиму, що передумаю, що я не хочу з тобою прощатися?
З надією опускаю руки в кишені.

ЗУСТРІЧ
(твір написаний на тему "Хто з'явився першим - письменник чи читач?)

Порпаючись у жіночих журналах, Марі намагалась розширити свій життєвий досвід. Психологічні травми... буденні проблеми... Всього цього можна уникнути, але лише тоді, коли якась розчарована краля напише про це в редакцію.
“Що може бути страшніше за зраду?..”
Останнім часом тільки й мови про це. Десятки листів... удвічі більше порад...
Марі писала про зраду. Вже півтора роки працюючи в команді сучасної глянцевої біблії, вона писала про зраду, кохання, щасливий шлюб з іноземцем... Щасливим вона його ніколи не вважала, однак робота є робота, і навіть матеріалістки читають гламурну пресу.
На “зраду” її надихнула колишня подруга Л*, теперішня жителька РФ, яка покинула Батьківщину в пошуках принца і кращої долі. Але щастя, як відомо, не константа, тож вірний друг досить швидко чкурнув до Європи з якоюсь двадцятирічною білявкою, залишивши Л* на самоті зі своїм горем.

“Що може бути страшніше за зраду?
Непунктуальність!..”

Вона чекала вже двадцять вісім хвилин!
“Зраду можна пробачити... або хоча б зрозуміти, - міркувала дівчина. Довші ноги, товщий гаманець – звучить об’єктивно!”
“Повір, практично збирався виходити... як раптом...”.
“Розумієш, затримав знайомий… Так не бачились вже декілька років!.. А тут…”
Завжди одне й те саме!
Чекала… Точно знала, що прийде, але не раніше, ніж за п’ятнадцять хвилин... Сорок хвилин запізнення... Стандартно... Однак Марі щодня приходила вчасно. Навіть знаючи пагубну звичку свого коханого.
Мріяла, мовчала, міркувала... Любила цей парк... Галасливі діти, стомлені батьки... Знайомі пари... Вона була тут постійною гостею і знала практично кожного. Рудоволосе дівча вигулювало пухнастого песика. Дві літні пані голосно обговорювали останню серію улюбленого телесеріалу.
Сивий дідусь, що сидів навпроти, час від часу поглядав на годинник, певно, когось чекаючи. Дівчина бачила його вперше. Серйозний, трохи стомлений, замислений – нічого особливого. Таких тисячі. Однак те, з якою надією він дивився на годинник, привернуло її увагу.

– А Ви кого чекаєте, дідусю?
– Свого читача...

Здивована, Марі засипала чоловіка питаннями. Як справжній журналіст вона вміла й любила вислуховувати людей, особливо якщо винагородою було розкриття якоїсь таємниці. З’ясувалось, що Р*, саме так відрекомендував себе цей дивний знайомий, працює у місцевій газеті.
– У останній новелі назначено зустріч...
– З читачем?
–... Він має бути... З хвилини на хвилину. Я знаю... Він зрозуміє... – старий хвилювався.
– А який він, Ваш читач?

Раптом неподалік засигналило авто.
Нарешті!
– Довго чекала, люба?

Прохолодний вечір. Закохані прогулювались парком, ділились враженнями від прожитого дня. Марі жартувала. На другий план відходила історія, розказана дідусем.

Лише прийшовши додому, дівчина згадала нового знайомого.
“Цікаво, для кого він пише?”

У шухляді було знайдено старі випуски місцевої газети.
Невеличкі оповідання філософського змісту. Одвічна боротьба добра і зла, високі матерії… Десь промайнула ідея, що людина буває сильною лише тоді, коли стає самотньою… ”У суспільстві індивідум приречений жити чужими думками”.

“Неактуально...”

Чужа

Порожнеча… Такі асоціації виникають, коли хтось питає, що для мене дощ. Колір, співзвучний з дощем, сірий. Дехто бачить цю небесну воду блакитною, синьою, навіть прозорою... Хтозна чому.
Зараз дощ важкими краплями стікав додолу. Брудними сльозами вкривав асфальт, випадкових людей, що теж чекали тролейбуса. Мене.
Було біля п’яти градусів тепла, однак мені здавалося, що набагато холодніше. Не послухавши поради сусідки, я вибігла з дому без парасольки в легенькій осінній курточці, яку варто було б заховати до шафи ще на початку тижня.
Мокро і холодно. Що може бути гірше?
Облаштована зупинка була дощенту заповнена майбутніми пасажирами, тож мені можна було тільки мріяти про те, щоб кудись сховатися від дощу. Та й в принципі я була вже наскільки мокра (куртка прилипла до тіла, від чого ставало ще холодніше, з чистого годину тому волосся стікала вода), що це не мало сенсу.
Людей ставало дедалі більше, а отже, й парасольок: чорних, зелених, рожевих, різнокольорових. Тролейбуси непотрібних мені маршрутів курсували туди-сюди, забираючи заклопотаних пасажирів. Була восьма година ранку – час, коли кожен кудись поспішає: на роботу, до школи, в університет.
Поряд зі мною стояла дівчинка років 8-10. Вона одразу привертала до себе увагу. Довге біляве волосся, акуратно зав’язане у «хвіст», блакитна курточка, блакитні штани, навіть стрічка в її пшеничному волоссі була кольору неба. Малій, очевидно, теж було холодно: раз по раз вона хукала на руки. Скоріше за все, теж хутко вискочила з дому, як і я, забувши парасольку, бо зараз дощові краплі вкривали її з ніг до голови.
Певно, я надто уважно розглядала її, бо мала раптом подивилася мені просто в очі й підійшла.
- Вибачте, Ви не підкажете, чи зможу я звідси дістатися до вулиці Закревського? – білявка говорила досить впевнено, схоже на те, що розмовляла з незнайомими людьми не вперше.
- Сідай на будь-який тролейбус. Немає різниці. Усі проїжджають через Закревського.
- Дякую! – невимушено промовила дівчинка, все ще дивлячись мені у вічі.
Мені стало цікаво, куди ж таке мале дівча зібралося з самого ранку. Навряд чи до школи, надто мало речей було в її, зрозуміло, теж синій сумці.

- Куди їдеш?
- На малювання.
- Чому ж без батьків? Невже вони не хвилюються за тебе? – хоч дівчинка й виглядала такою хорошою і привітною, це не виключало того факту, що вона могла брехати.
- Не хвилюються. Я все роблю сама.
Хм… Згадала себе в такому віці, теж любила хизуватися своєю самостійністю, мовляв, нащо мені батьки – «я все роблю сама».
- Як же тебе звати?
Білявка мило посміхнулася, ледь чутно промовивши: «Аліна»*.
- Ви любите дощ? – вона цікаво глянула на мене, певно, бажаючи почути «так».
- Ні, зовсім не люблю.
- А я люблю… Ніколи не ношу з собою парасольки… саме через це. Для мене дощ – наче природний душ, а душ я просто обожнюю.
Мала з таким захопленням розповідала про те, яким вона бачить дощ, що я не могла не посміхнутися.
- А ще… дощ схожий на собак… А їх я теж люблю.
Я намагалася побачити цю «схожість». «Певно, через брудні слюні, - перше, що спало на думку, - але… що ж тут любити?».
На щастя, свої міркування я залишила при собі, бо вже наступної миті мала пояснила свої слова.
- Дощ тицяється в обличчя як мільйони цуценят вологими носами…** Уявіть собі!
Мене вражала уява дівчинки, така оригінальна… незвична. Чомусь після її слів мені стало сумно, що в мене немає дітей, що власне вона не моя дитина. «Пощастило батькам із донькою», - подумалося мені.
Раптом, глянувши праворуч, Аліна замовкла. До нас наближалися двоє: немолода жінка з неакуратно пофарбованим світлим волоссям і чоловік, що виглядав на декілька років молодшим за свою супутницю.
«Цікава пара…».

- Часом то не твої мама з татом?
- Він мені не батько… - Аліна відвела очі…наче винувато.
Наступної секунди вони вже були біля нас.
- Ти куди поділася, дурепо? Я ж просила почекати! – жінка накинулася на білявку. – Вискочила на такий дощ… Хоч би плащ якийсь накинула чи парасольку взяла.
Декілька секунд мовчання.
- Головою треба думати! Хоч іноді, – не вгамовувалась мати.

«Тато» флегматично стояв збоку, час від часу дивлячись на дитину, поки його супутниця сварила її.

Нарешті приїхав мій тролейбус. Тобто не мій, Аліні теж можна було б їхати цим маршрутом (звісно, якщо таки не збрехала щодо Закревського), однак турботлива матуся далі повчала дитину, тож було схоже, що на цей тролейбус вони не збираються.
- Бувай, Алінко!
- До побачення.

Водій оголосив, що «Наступна станція – «Водоканал», і транспорт рушив.
- Ти що, до людей чіплялася? Ану кажи!.. Жах, а не дитина, - розводила руками галаслива мама.
Жінка ще щось кричала, однак я вже не могла нічого розібрати.
Тролейбус повертав за ріг. Я все ж таки не стрималась і обернулась подивитися на мою нещодавню знайому.
Останнє, що я побачила було те, як Алінина мама нервово намагалася дати малій в руки сіру парасольку. Мала пручалася…

_______________
* Аліна(з лат.)- чужа, інша
** Цитата з твору Лариси Денисенко "Забави з плоті і крові"