ЗУСТРІЧ
(твір написаний на тему "Хто з'явився першим - письменник чи читач?)

Порпаючись у жіночих журналах, Марі намагалась розширити свій життєвий досвід. Психологічні травми... буденні проблеми... Всього цього можна уникнути, але лише тоді, коли якась розчарована краля напише про це в редакцію.
“Що може бути страшніше за зраду?..”
Останнім часом тільки й мови про це. Десятки листів... удвічі більше порад...
Марі писала про зраду. Вже півтора роки працюючи в команді сучасної глянцевої біблії, вона писала про зраду, кохання, щасливий шлюб з іноземцем... Щасливим вона його ніколи не вважала, однак робота є робота, і навіть матеріалістки читають гламурну пресу.
На “зраду” її надихнула колишня подруга Л*, теперішня жителька РФ, яка покинула Батьківщину в пошуках принца і кращої долі. Але щастя, як відомо, не константа, тож вірний друг досить швидко чкурнув до Європи з якоюсь двадцятирічною білявкою, залишивши Л* на самоті зі своїм горем.

“Що може бути страшніше за зраду?
Непунктуальність!..”

Вона чекала вже двадцять вісім хвилин!
“Зраду можна пробачити... або хоча б зрозуміти, - міркувала дівчина. Довші ноги, товщий гаманець – звучить об’єктивно!”
“Повір, практично збирався виходити... як раптом...”.
“Розумієш, затримав знайомий… Так не бачились вже декілька років!.. А тут…”
Завжди одне й те саме!
Чекала… Точно знала, що прийде, але не раніше, ніж за п’ятнадцять хвилин... Сорок хвилин запізнення... Стандартно... Однак Марі щодня приходила вчасно. Навіть знаючи пагубну звичку свого коханого.
Мріяла, мовчала, міркувала... Любила цей парк... Галасливі діти, стомлені батьки... Знайомі пари... Вона була тут постійною гостею і знала практично кожного. Рудоволосе дівча вигулювало пухнастого песика. Дві літні пані голосно обговорювали останню серію улюбленого телесеріалу.
Сивий дідусь, що сидів навпроти, час від часу поглядав на годинник, певно, когось чекаючи. Дівчина бачила його вперше. Серйозний, трохи стомлений, замислений – нічого особливого. Таких тисячі. Однак те, з якою надією він дивився на годинник, привернуло її увагу.

– А Ви кого чекаєте, дідусю?
– Свого читача...

Здивована, Марі засипала чоловіка питаннями. Як справжній журналіст вона вміла й любила вислуховувати людей, особливо якщо винагородою було розкриття якоїсь таємниці. З’ясувалось, що Р*, саме так відрекомендував себе цей дивний знайомий, працює у місцевій газеті.
– У останній новелі назначено зустріч...
– З читачем?
–... Він має бути... З хвилини на хвилину. Я знаю... Він зрозуміє... – старий хвилювався.
– А який він, Ваш читач?

Раптом неподалік засигналило авто.
Нарешті!
– Довго чекала, люба?

Прохолодний вечір. Закохані прогулювались парком, ділились враженнями від прожитого дня. Марі жартувала. На другий план відходила історія, розказана дідусем.

Лише прийшовши додому, дівчина згадала нового знайомого.
“Цікаво, для кого він пише?”

У шухляді було знайдено старі випуски місцевої газети.
Невеличкі оповідання філософського змісту. Одвічна боротьба добра і зла, високі матерії… Десь промайнула ідея, що людина буває сильною лише тоді, коли стає самотньою… ”У суспільстві індивідум приречений жити чужими думками”.

“Неактуально...”