Чужа

Порожнеча… Такі асоціації виникають, коли хтось питає, що для мене дощ. Колір, співзвучний з дощем, сірий. Дехто бачить цю небесну воду блакитною, синьою, навіть прозорою... Хтозна чому.
Зараз дощ важкими краплями стікав додолу. Брудними сльозами вкривав асфальт, випадкових людей, що теж чекали тролейбуса. Мене.
Було біля п’яти градусів тепла, однак мені здавалося, що набагато холодніше. Не послухавши поради сусідки, я вибігла з дому без парасольки в легенькій осінній курточці, яку варто було б заховати до шафи ще на початку тижня.
Мокро і холодно. Що може бути гірше?
Облаштована зупинка була дощенту заповнена майбутніми пасажирами, тож мені можна було тільки мріяти про те, щоб кудись сховатися від дощу. Та й в принципі я була вже наскільки мокра (куртка прилипла до тіла, від чого ставало ще холодніше, з чистого годину тому волосся стікала вода), що це не мало сенсу.
Людей ставало дедалі більше, а отже, й парасольок: чорних, зелених, рожевих, різнокольорових. Тролейбуси непотрібних мені маршрутів курсували туди-сюди, забираючи заклопотаних пасажирів. Була восьма година ранку – час, коли кожен кудись поспішає: на роботу, до школи, в університет.
Поряд зі мною стояла дівчинка років 8-10. Вона одразу привертала до себе увагу. Довге біляве волосся, акуратно зав’язане у «хвіст», блакитна курточка, блакитні штани, навіть стрічка в її пшеничному волоссі була кольору неба. Малій, очевидно, теж було холодно: раз по раз вона хукала на руки. Скоріше за все, теж хутко вискочила з дому, як і я, забувши парасольку, бо зараз дощові краплі вкривали її з ніг до голови.
Певно, я надто уважно розглядала її, бо мала раптом подивилася мені просто в очі й підійшла.
- Вибачте, Ви не підкажете, чи зможу я звідси дістатися до вулиці Закревського? – білявка говорила досить впевнено, схоже на те, що розмовляла з незнайомими людьми не вперше.
- Сідай на будь-який тролейбус. Немає різниці. Усі проїжджають через Закревського.
- Дякую! – невимушено промовила дівчинка, все ще дивлячись мені у вічі.
Мені стало цікаво, куди ж таке мале дівча зібралося з самого ранку. Навряд чи до школи, надто мало речей було в її, зрозуміло, теж синій сумці.

- Куди їдеш?
- На малювання.
- Чому ж без батьків? Невже вони не хвилюються за тебе? – хоч дівчинка й виглядала такою хорошою і привітною, це не виключало того факту, що вона могла брехати.
- Не хвилюються. Я все роблю сама.
Хм… Згадала себе в такому віці, теж любила хизуватися своєю самостійністю, мовляв, нащо мені батьки – «я все роблю сама».
- Як же тебе звати?
Білявка мило посміхнулася, ледь чутно промовивши: «Аліна»*.
- Ви любите дощ? – вона цікаво глянула на мене, певно, бажаючи почути «так».
- Ні, зовсім не люблю.
- А я люблю… Ніколи не ношу з собою парасольки… саме через це. Для мене дощ – наче природний душ, а душ я просто обожнюю.
Мала з таким захопленням розповідала про те, яким вона бачить дощ, що я не могла не посміхнутися.
- А ще… дощ схожий на собак… А їх я теж люблю.
Я намагалася побачити цю «схожість». «Певно, через брудні слюні, - перше, що спало на думку, - але… що ж тут любити?».
На щастя, свої міркування я залишила при собі, бо вже наступної миті мала пояснила свої слова.
- Дощ тицяється в обличчя як мільйони цуценят вологими носами…** Уявіть собі!
Мене вражала уява дівчинки, така оригінальна… незвична. Чомусь після її слів мені стало сумно, що в мене немає дітей, що власне вона не моя дитина. «Пощастило батькам із донькою», - подумалося мені.
Раптом, глянувши праворуч, Аліна замовкла. До нас наближалися двоє: немолода жінка з неакуратно пофарбованим світлим волоссям і чоловік, що виглядав на декілька років молодшим за свою супутницю.
«Цікава пара…».

- Часом то не твої мама з татом?
- Він мені не батько… - Аліна відвела очі…наче винувато.
Наступної секунди вони вже були біля нас.
- Ти куди поділася, дурепо? Я ж просила почекати! – жінка накинулася на білявку. – Вискочила на такий дощ… Хоч би плащ якийсь накинула чи парасольку взяла.
Декілька секунд мовчання.
- Головою треба думати! Хоч іноді, – не вгамовувалась мати.

«Тато» флегматично стояв збоку, час від часу дивлячись на дитину, поки його супутниця сварила її.

Нарешті приїхав мій тролейбус. Тобто не мій, Аліні теж можна було б їхати цим маршрутом (звісно, якщо таки не збрехала щодо Закревського), однак турботлива матуся далі повчала дитину, тож було схоже, що на цей тролейбус вони не збираються.
- Бувай, Алінко!
- До побачення.

Водій оголосив, що «Наступна станція – «Водоканал», і транспорт рушив.
- Ти що, до людей чіплялася? Ану кажи!.. Жах, а не дитина, - розводила руками галаслива мама.
Жінка ще щось кричала, однак я вже не могла нічого розібрати.
Тролейбус повертав за ріг. Я все ж таки не стрималась і обернулась подивитися на мою нещодавню знайому.
Останнє, що я побачила було те, як Алінина мама нервово намагалася дати малій в руки сіру парасольку. Мала пручалася…

_______________
* Аліна(з лат.)- чужа, інша
** Цитата з твору Лариси Денисенко "Забави з плоті і крові"