До зустрічі?

До відправлення твого потягу залишається декілька хвилин. Всього декілька хвилин – і ти назавжди зникнеш із мого життя. «Щастя – це лише момент», - постійно повторюю. А ще кажу, що не люблю, коли минуле повертається.
Тож ми прощаємося, не обмінявшись ні телефонами, ні адресами. Ми прощаємося.
Час, який хочеться провести тільки вдвох, ми змушені розділяти з десятками таких же мандрівників, що також прощаються одне з одним, розбігаючись у різні кінці Батьківщини. Вокзальний галас наповнений поцілунками, щирими чи не дуже обіймами, дружніми порадами на майбутнє, подекуди – сльозами. Біля нас молода пара… таких, як і ми, студентів. Він пестить її волосся.
- Ксеню, ледь не забув… Тримай! – І хлопець вириває з блокнота листок, щось пише і протягує дівчині.
І вони знову обіймаються. Ми мовчки стоїмо. Ми прощаємося. Яка вже необхідність у словах?
- Можливо… - ти з надією дивишся мені в очі.
- Не треба. Я не люблю, коли…
- … Минуле повертається, – продовжуєш, силуючи себе виглядати усміхненим.
Я навіть не намагаюся. Яка вже різниця?
Це прощання. Коротка мить вічності. Маленький епізод із туристичного життя. Ти – мій спогад. Ти – те, що необхідно втратити, щоб ніколи потім не забувати. Тому відпускаю тебе без сумнівів, без вагань.
Востаннє оголошують про те, що твій поїзд відправляється. Ти відпускаєш мою руку й повільно направляєшся до вагону. Провідниця мовчки дивиться на білет, і ти проходиш до салону.

Це все. Ти їдеш. Ось так закінчується наша чотирнадцятиденна казкова історія. Ще мить – і я сміливо зможу назвати минулим наші вечірні зустрічі в парку, ранкові прогулянки узбережжям, катання на конях, яких я спочатку так боялася, а завдяки тобі почала любити.
Я ніколи тебе не забуду.
Хоча ні… Я не хочу, щоб ти ставав просто спогадом. Я не хочу, щоб ти їхав. Чуєш, малий, залишайся…
Однак поїзду немає діла до моїх думок. Я біжу за ним, марно намагаючись щось змінити. Ти виглядаєш у вікно, махаєш мені рукою.
- Малий, я тебе знайду, - хтозна-чому викрикую.
- Добре, Мирко. – намагаєшся говорити весело. – Тоді до зустрічі.
- До зустрічі… - озиваюся тобі у відповідь.
- До зу-у-у-стрічі! – повторює потяг… І я вже не чую, що ти далі говориш. Лише стукіт копит залізних коней. Тук-тук-тук-тук… тук-тук-тук-тук…

Останній вагон швидко зникає з поля зору. Поволі йду, розуміючи, що тебе вже ніколи не буде поруч, що навряд зможу тебе знайти у трьохмільйонному місті.
Чому? Чому я не ..? Чому ти послухав мене й не вклав нишком до моєї кишені маленького клаптика паперу з заповітним номером?
Тоді б у нас був шанс.
А може, не послухав? Може, ти знав, що я шкодуватиму, що передумаю, що я не хочу з тобою прощатися?
З надією опускаю руки в кишені.