Незведені кінці — не вірити й прощати…
Обірваний мій сніг над сміхом потерчати.
Поетові синці від немовчання — злоті,
початок і кінець для того, хто не проти.

У кожному з облич є пауза розмови,
є імені дощі, де босим тепло бігти
по вулицях душі і падати…
І знову…
Втікатимеш од тих, кого любить не зміг ти.

Розстріляний фасад, і рани з вікон світять,
невже отак і ми — як яблука із віття,
не в змозі зачекать, утиснуті в минуле…
Дві миті до землі…
Мов осінню війнуло…

Подаруєш обіцяне — більше нічого не маєш,
майже ртутне повітря повільно вертаєш назад.
Руха темні рідини зима — астматично німі лиш
від смиріння чи смерті?
В акрилових смерчах фасад
із погордою пагорбів вічною пам’яттю вищий.
Ідентичні Адами шукають не Єву — Ліліт,
безвідмовною мовою криють когось — а навіщо?
Тільки тиша гнучкіша та очі сльозить целюліт.
Місце — частка подій, що не знають, коли їм вершитись,
непитальним обличчям повіривши, наче собі.
Все одно не підняти бійців на останні вершини —
до найближчих боїв прозаїчно холоне обід.
Атрофія морозів, і навіть тривожно раділо
розкріпачене радіо в хибних своїх словесах,
аж густіла вода, та намазалось небо на тіло,
наче масло на хліб, наче мислі, які записав.
І забув, і заплутав сліди у нещирих цілунках,
розтинаючи відчай, од вічності хворих на час.
Опановую біль у Його передчасних дарунках,
за обіцяне потім, не скоро, колись, після нас.

Не намагайтеся лишатись,
коли лишатись — очевидно.
Себе помітити так важко,
але є інші — то й дивись.
Крізь землю проростає довго,
звиваючись корінням мідним,
твоя зупинка.
Зупиняйся.
Якщо не вдома — значить: гість.
Кардіограми кардинально
міняють тактику старіння,
з каріатидним спогляданням
непереможений ніким.
Не обертатися на закид,
не озиватись гулом ринви,
перериваючи молитву,
серцебиття, хулу та гімн.
І все ж побачити месію
і не минати облисіння,
і королівство задзеркалля
полінувати, як папір.
Вчувати, як тобі весняно,
радіти, як тобі осінньо,
якщо не знаєш, де подітись,
коли примарився ампір.
Та невід’ємні всі частини
для часникових екзорцистів,
цим містом володіє схиба,
це місто поглинає гріх.
Нас ще повернення чекає
на всі провулки й площі в місті.
Не намагайтесь залишатись,
а утікайте з усіх ніг.

Трава й отрута.
Втрачене отут,
де ризи поцілунків упадуть,
і висвітиться свято серед буднів
опалене, залишене, своє.
То сон про нас навколішки стає,
як іскорка, спокушена у грудні.
Ставок стихає стінами осик,
вода густа, не рухається сік
зім’ятих трав, в яких нам не лежати
рясним дощем, де ще ніхто із нас —
по краплі не розвіяний екстаз
небажаної істини чи втрати.

Тримаєш відчай і не віриться —
минає манія імен.
Така тісна, як свитка, вулиця,
двозначна, наче комплімент.
Стаєш не схожим на приїжджого
у псевдовимірах і грі,
немов не згадує про іншого
зненацька вихлюпнутий грім.
Самотнє стійбище, мов палиця,
і ставиш істину на стіл.
Твоє обличчя іншим палиться
і перетворюється в пил.
Таке розгойдане чи спіймане,
не перевершене й чуже,
де не лишилось навіть імені,
хіба що вітру для кишень.
Хіба що голосу для темені,
аби над хвилями рябить,
не довго щоб журились демони
тілами вільних і рабів.
І знає відчай, як відчалили
від очевидних ще слідів,
коли лишалися ці чари лиш
і ті, здається, на воді...

Пробачити зуроч, пірнати світанням
в забілений ранок знеболеним «ти».
Запізно міняти слова із гортані,
усе — роздягаєшся — крок до води.
Не ранишся, поруч — улесливий муркіт
витримує паузу — логіка гри.
Налитий бокал так і проситься в руку,
з неправди у правду вертається гріх.
Живеш і дивуєшся — глибша коріння
і тягнеться зелень націлених віть.
Падіння плода — тайна суто осіння,
щось пізно міняти.
Зірвався?..
Лети...

Повії не бавляться в бабине літо,
і вулиці голос — згасаючий спокій.
По тілу сузір’я — прабатьківські міти,
я п’ю власну слабкість — риторику кроків.
Цикаду почую чи стрекіт напруги.
Шукати хто крайній?
Та краще — по чарці.
Поет не п’яніє, він вип’є по другій,
ніч раною буде, у рані — п’ять пальців,
такі недовірливі, як фарисеї.
Цілунки уявні у щоки і скроні
чекають пришестя у грішні оселі...
Свідомо і довго, терпляче і сонно...

Будинки роз’їдає до кісток
корозія січневих резервацій.
Погоду скільки цю не перемацуй,
одне лиш відчуття, що Бобик здох.
Ходити не годишся – дихай вслід,
слідкуючи, як діє містер Холод,
де місто-скло хтось ось-таки оголить,
і немовчання буде не для слів.
Угору глянеш – горе угорі:
конфіскували двісті гривень неба.
А хмарам – недослідженим амебам –
немає неба, то й земля гори.
А інший берег озера зими –
такий безлюдний, майже до безглуздя.
На берег той нікого з нас не пустять...
...Ти хоч один дістатися зумій...

Як надивився на ці пустелі
в очах порожніх,
аж загубився чи від істерик,
чи в огорожі.
Чекали сонця, немов пігулку
од марнотрати.
А день у воду узяв і гулькнув,
де інший брати?
Чому смієшся, коли ридаєш?
Це неважливо.
А бігти треба все далі й далі ж,
бо вп’ється злива.
І чітко видно – вода по шию –
Потоп включили.
Проріхи в небі – сиджу і шию,
латки з овчини.
Чужим – надії, собі – не знаю
чого й потрібно.
Все розпочате, авжеж не нами,
вважайте хибним.

Не варто питати засніженим пізнім зітханням –
зіткали таке полотно і не плач, а плати,
за те, що судилось. Судинами ринви рвуть камінь
важкого повітря, і вітру, мов смак кислоти.

Забути, як бути, і бігти облудою буднів,
віднині мені дивуватися годі на дні.
Чужою тобою спасати провулки безлюдні
у ртутному грудні чи вже не у ньому – над ним.

Писати птахами короткі послання, щоб після,
не маючи шансу спинити дрижання руки.
У річці листком наближаюсь, де більшають числа...
Усе зміг простити, окрім оцієї ріки...

І це звершилось – видали патент
злітати вниз і падати угору,
аби вдавати засланих в Едем
опісля перевірки слуху й зору,
уражених коханкою-весною,
коли здаються воїни без бою,
і п’є душа очищені дощі,
які, мов смерть, не сплутати ні з чим.

Вбиває жовтень. Жовта кров околиць
із вулиць пам’ять вивільнить для нас,
допоки вічність холодом оголить
всю безліч ніжних дотиків і назв,
що має тіло, як останній досвід.
П’янкі слова нестворено і досі
і відступаю глибоко ув осінь,
де вже ніхто... нічого, де вже зовсім...

У твоїй поблажливості повільно пливуть срібні Євангелія.
Страшно не від забуття свого народження чи ненародження.
Чи, взагалі, не страшно?
Апатія наздоганяє тоді, коли нічого не лишається позаду;
Ти відчуваєш її і торкаєшся брами,
Як сонце, розбите на безліч сонць.
Намагаєшся склеїти розкидані витвори тиш,
Абсолютно все, аби не помічати свою нікчемність
У дрижанні порожнеч, утіканні від стель і підлог,
Намощених мохом неба.

Цей мотлох, захований глибоко в нори
Застуджених горлянок.
Це тільки отут, де стискається ціле,
Де б скільки не зичив собі помирання на людях,
Починаєш тяжіти до перетворень
В голодну самотню собаку.
Все зовсім інакше і інші тепер причини.
Оговтаєшся – і знайомих нема орієнтирів,
І різко континентальний клімат,
І метафори – зворотній бік спрощення.

А коли знайдуть недосконалість,
Створену наприкінці якогось століття,
Щось невловиме зміниться
У пошматованому повітрі, у назві штучно створених рік.
Радієш, бо не буде тебе там,
між просилених у різні речі спогадів,
Теплих на дотик, незнайомих на смак.

Світ, мов замах на тебе –
Так млосно від близькості чергової війни поколінь.
Раптово збагнеш – і зміниться ритм серцебиття,
І засохла луска на обличчі віддзеркалить все інше,
Не віддзеркалене до другого пришестя.
І старість стоятиме поряд, очікуючи припливи,
Як дарунок –
у божевіллі називати усе своїми власними іменами.

І ніяких образ, бо не можна чекати довше,
Аніж про те знати, приховуючи за спиною поле і прірву.
В усякому разі
вже не хочу ні добра, ні зла, ні доріг, ні земель,
Ні того особистого щастя, що призвело до апокаліпсису.

Дивна земля , що пройшла моє серце навиліт,
кулею літа, так швидко, як тільки змогла.
Я перестану тут жити.
Зі стрілкою надпис “На вирій” –
от і усе по мені.
Згускне ночі смола.

Пальці трави не хапатимуть вітер за чуба,
спогади глибоко, аж під корінням верби.
Ребрами хати уткнулись у всесвіт, де грубо,
хтось наліпив і ярки, і площини, й горби.

Тільки ця куля – моє лікування старече,
вечір приречений бути тепер до кінця.
Я пересічний, земля наді мною – предтеча
Сина, який у вітчизні впізнає Отця.

Напередодні впасти у крамолу,
серед речей, що дихають, як хворі,
де тільки тінь затисне напівголу
твій голос, наче зрубаний під корінь.

Незрозуміло – хто пірнув у грудень,
не ставиш ком, бо коматозний час
чіпляє собі істину на груди,
мов ордена із профілями нас.

Чагарники, пророщені у “вчора”,
рвуть на шматочки іншого мене.
І речень лики, вкутані у чорне, –
три крапки за ціною трьох монет.

Формує страх істерика і відстань
баптистських міст у милю від зими.
Напередодні утікання звідси
сліди крамоли стерти не зумів.

Знати і кількість і якість
у нерозумних речах.
Перебиватися якось
з черствого хліба на чай.
Тільки не довго, не вдома
тане утомою сніг
сірий, старий і відомий
із голови і до ніг.

Німбам набавить світла
пізній шматочок сну.
Ти до ілюзій звикла,
промінь в яких ковзнув.
Не полишають біди
і не зникають рубці.
В старість свою увійдеш,
наче стріла у ціль.

Третє зречення котиться: «Ні, я не з Ним».
День, як інша зупинка, ідеш помирати.
Невідчутно старіший, П’єро, білий мім,
в іншій зоні погодній чужої розради.
Аби довше спинятись, спиватись на зло,
учепившись за яблуко пізнього літа
трохи довше за вітер, щоб далі неслось
дратівливе повернення ніби у квітень.
Крок зробити, де пам’ять — прим’ята трава.
Крім цитати, ні слова — хай тиша звикає.
Втратиш речення, решту...
Та врешті — стривай...
Це є пастка твоя, це є доля, це — камінь...

Так далеко, що аж
чути дихання в спину.
Одягає міраж
повсякденності піна.
Небезпечний цейтнот
програвати цнотливо.
Совість — шурхіт банкнот
з відпочинком у Ріо.
Очі бачать не те,
що буває в глибинах.
Так далеко Отець,
та ще далі Людина.

Відчуваю: вросла у роль
п’яна осінь.
Світ, як голий стоїть король,
слова просить.
Повертати чи вліво, чи впра...
Хто підкаже?
Навигадував безліч правд
долі вражій.
Кроки-крики круками скрізь
не скресають.
Має простір кульгавий вісь
аж до Раю.
Дочитати рядок один...
Ґнотик гасне.
Спомин, наче ковток води,
передчасний.
Загубили і слід і сад
в падолисті.
Чуєш, час повертать назад
з хибних істин?

Ти повертаєшся, оберти робить земля — осягай.
Бачиш сузір’я дозріли чужі та вітчизни.
Пам’ять, як краплі дощу чи як крапельки крові.
Нехай
Падає сніг — незагублений, радісний, чистий.
Так, наче люди, що падати вчаться і вчасно впадуть.
Поночі буде і спрагло, і клітка для листя
не затріщить.
Намалюю мовчання, продовження, путь.
Тільки пробачення — із нефарбованих істин.
Ти обертаєшся, соняхи сонні кружала — на схід.
Тихе болото.
Навіщо такому нечисті!..
Бачити кавову гущу і знати про шахи та хід.
Більше нічого.
І ти...
Заблукала у місті...

Без тіла, як без простору – на цвях
почеплять душу, і дощити в борг
почне гучна експресія звитяг.
Зупинка тіла станцією “морг”.
І моря по коліна – не замало,
де мама миє раму і ромале
не знають римське право, хоч шаманом,
є іноді їх баро, як рибалить
в кишенях і коморах. Це життя,
таке до ост огидності смішне.
Коли б од неба крихітку відтяв,
отямився б із тими, хто іже.
Без долі, без родини, без надій,
цінителем видихувати крик.
Гравець без гри. Хильнув би по-одній,
допоки світ рядном ще не покрив.
А потім, знай – без простору й хрестів
повзтиме мій метелик-душогубець
у снах, які на волю відпустив
цілунок незабутній... Де я буду?..

А я досі живу, хоч життя розсмішило до смерті.
Постирало сліди, і дивуєшся часом собі –
наче й досить сезонів, пасатів, дощів, коловерті,
аби зціпило зуби, аби у дві дірки сопів.
Понаїхали, кажуть, а інші – таки повтікали.
Тільки десь непомітний лишається слід угорі
схожий з листям кленовим – відбитки сумні п’ятипалі.
А я цій Україні доріс усього до колін.
Де тепер пожуритись – навкруг віртуальна місцевість,
ні свого, ні чужого, ні слова лихого у слід.
А на цьому маршруті ти вийдеш на власній кінцевій,
аби те, що смішило, таки роздивитись як слід.

Сприймай це тікання, як хвилю, як простір, як щось.
Не матимеш сили — не знати напевно і довго.
Звикаєш до сліду, слідкуєш і бачиш: я — ось
притримую тінь за рукав і дивуюся з того.
На бруствері листя, і Брут прокидається — сніг...
Збиватися з ніг, але коло лишається колом.
Вертаєш борги.
Повертаєшся.
Віриш, що зміг.
І крик проростає.
В земній какофонії — соло.
А спійманий день до огиди затискуєш так:
ледь дихає вітер і віття продряпує зорі
до сказу прозорі, терплячі, до того ж в літах.
У спину зазвичай прошамкають прісно: «I’m sorry»...
І справдиться втретє про зречення мовлене Ним
на сьомому небі, на сьомому колі, на світі.
Тікай, не сприймаючи явне, уявне чи сни,
допоки не знаєш: заплуталась рибка у сіті...

Згадалося-забулося.
Бува...
Так важко розчинятися у інших.
Твоя рука вигадує щось більше,
і горизонт — насуплена брова.
Тікали і верталися.
Хіба?
Тепер нам ні до чого еполети.
Зникай, аби не бути зайвим третім,
дивуючись удавано: «Ти ба...»
Здавалися і билися.
А ще –
бувають перемоги — не радієш...
І маю сон, де попри все є ти лиш.
Між холодом і страхом.
І дощем.

Пробач.
Зима друкує снігом
по наших кроках ще осінніх.
І дочекатися відлиги,
аби наважитись по стінах
скребти, намацувати холод
довкола істерично довго.
І малювати потім коло,
не розуміючи для чого.
Пробач.
Я не згадаю міста,
що пам’ята мене незлого.
І сніг когось все хоче з’їсти,
і нам, здається, не до нього.
Ідеш.
Зима дратує сміхом.
Слідів немає.
Сніг не тішить.
І від чекання надто тихо.
Ми не чужі.
Ми просто інші.

Вповзаємо у час, як у нору, —
нерадісні, недобрі і німі.
І жертвуєм і молимось «нулю»,
бо ми — ліміт.

До Раю черга?
Через «чорний хід»...
І думаємо: одурили Бога.
Душа, неначе стрілка — захід... схід...
Де мить — епоха.

Такі видіння: Він іде чи Хтось?
В пустельнім світі світло де-не-де.
Самому опинитись довелось
серед людей.

Часи, як числа, — далі все страшніш.
А на Ковчег розпродані квитки.
Чвалати далі сил немає більш...
Хто зна звідкіль?..

Раптом скажу: буває,
потім додам: бувай.
В пісні є щось безкрає,
мов у мовчанні — край.
Світло — воно не зовні.
Світить з таких глибин,
що відчуваєш повінь
у відчуттях рибин.
Прийде і час, і тиша,
ми відсвяткуєм Спас.
Знаю: ще буде ліпше,
тільки уже без нас.

Сніг зникає. Шлях звикає. Все невічне.
Дні полічать. Неохоче. Не повірять.
Зупиняюся. Питаю. Знак окличний.
І вдихаю слід зимовий, сніг з повітря.
Дочекаюсь. Не зречуся. Стане духу.
Повні груди несвободи, мов зникаю.
Краще чоботи шукайте, білі мухи,
проминаючи не серце і не камінь.
І не сердься, і не зманюй. Є прикмети:
зустрічають при дорозі хлібом-сіллю,
куштувати пропонують кашу з медом.
Подорожню наливають — забудь-зілля.
Діжка швидко спорожніла — лопнув обруч.
Хто ти, постать? Невідома, пересічна.
Шлях розмоклий. І ліворуч і праворуч.
Сніг забуде, як він падав. Все невічне.

Коли ти вдягнешся, як місто,
неначе вивірений постріл,
ти занімієш — більше змісту,
і омертвієш — вище злості.
Ще дах не гра на самогубців,
і карти слухаються масті.
Життя — на кін (хвилини куці),
немов коня у ромів красти.
Спливання визначень і спрощень,
збування вічності назовсім,
тоді від подиху на площі
ти розпочнеш шукати осінь.

Пливе нелітня повінь, і плоти
похлюпують долонями шорсткими,
і горизонт увірує у спини,
яким за горб без вимоги платить
не досить срібних, коли є мета
завчати безліч мантр і в мудруванні
ховати простоту дороги в Канів,
яку, мов пряжу, жадібно змотать
у відголосся й дихання гори.
Полюючи, не бачить поряд звіра,
і через край твоя вина і міра,
якою ти відміряв і згорів,
не дочекавшись мороку вуглин,
схиляючи своє крило зніміле.
Ми жити, не вмираючи, уміли,
і помирать, не живучи, могли.

У чарці, де стільки втоплено,
а вени пульсують втраченим,
твій погляд пірнає втомлений,
екстаз наперед оплачено.
Ошукуєш, бо ошуканий
повітря останнім видихом.
І камені котиш звуками,
і сміх замітаєш віником.
Ховаємось у відтінки ми,
міняємо маски вдосвіта,
достатньо здаватись тихими,
і правда не стане досвідом.
Бо знаки здаються вільними.
В безсмертя не досить вірити,
щоб час лоскотати віями,
коли зачитають вироки.
Об стіни горохом битися?
В буденність уперто лізтимуть…
Вбира винограду китиця
тяжіння земного істину.

За перехрестям, за хрестом вікна ще мить,
ще ми такі теперішньо незрілі
митарствуєм (чи ні?), і мед стає, як мідь,
для перших наконечників на стріли,
що стрінуть струмінь ворогів і спинять гнів —
нестримане зашіптування крові
в тяжінні неба до землі, де час зогнив,
сосною в отверділий вп’явшись промінь,
де pro і contra промінять на грошодзвін
не треба хисту, знати б тільки міру
відмолювань гріхів і набавляння цін,
призначених за так, отриманих на віру.

Повертають дарунки ніким недаровані навіть
І гортають альбоми нежитих без пам’яті літ.
Повертання назад, коли згадок врізається гравій,
Непитання про когось, хто ще не затюкує світ.
Десь там Місяць в надії служив ліхтарем чи світилом
І тягнувся по-людськи схолодженим поглядом рук
До незайманих ніччю, притрушених вчасності пилом,
Порятованих щастям хмільних нехімічних сполук.
А навіщо врятованих – бозна. Невже гороскопи
Намережили краще – ходіння по колу лише
Дивовижних здогадок в наступні всесвітні потопи
Без Ковчега й гори, з себе знятого вчасно кліше.
Шепіт мушлі благальний від марних шукань однодумців,
Сповідь моря у мушлі – захована кимось жура.
Наче транс гіпнотичний – вчорашні блукання у сумці
І те завтрашнє літо, що бранцем твоїм завмира.
Та обличчя відчуло, чи вчулось йому, чи збагнулось –
Погляд тих, хто не встиг від сирітства втекти бодай-де.
Відлітання у вирій, комусь бо це так заманулось:
Втратить тут і завжди, а знаходить – ніколи й ніде.
Це безліття прикметне таких нетутешніх підвидів,
Наче хвилею навпіл розділено сміх і сльозу.
Повертають дарунки і дивляться, чи не занидів,
Хто в дитячому сні випасає козу-дерезу.

Мляво ступати, пірнати в глибини калюж,
лежачи в них, мудрувати й нічого не їсти.
Буцімто тіло – святе, і хоч як ти паплюж
рухами, ритмами, позами постмодерністів.
Бісер метатимуть – хай! – бо іще не свиня:
зі словником володію і можу послати
в землі оті, де Макар ще телят не ганяв,
де на жаргоні тубільськім говорять мулати.
Мало тобі?
Так згадай, що є власні права
призупиняти контакти з тверезим народом.
Все-таки швидше, коли не болить голова,
вроду втрачаєш і, кажуть: не відаєш роду.
А всі нюанси нехай вицвітають собі
із краєвидів, пейзажів і навіть із вікон.
Вийди з піке, щоб податись у вічний запій,
витри обличчя і бруд, у кишенях що, викинь.

Моря в’їдалися у плоть,
коли їх гладив.
Звивалось сонце, як кубло
червоних гадів.
Збирали пил своїх вітчизн
з усіх окраїн.
І поверталися ні з чим –
у спину камінь.
Кому котитися з гори,
кому котити.
А небеса лягли сирі
у слід копита.
Піти, заламуючи дні,
що на колінах,
туди, де звичаї чудні,
де Україна.

Танцюєш день і ніч – і не змовкає ритм,
порепалась земля, і ноги – міра болю.
Танцюєш на шляху, що йде у клятий Рим,
перестарілий мім, післяпотопний Голем.
І пісня – в далину, де після буде піст,
на темних брилах брів звисатимуть тумани.
Помацаєш – болить, а значить, маєш хист
до танців на мечах, і маєш перст для рани.
На ранок – ні душі.
А мертвим воям – плач.
Отим, із латинян, не навчених любити.
Впаде мідяк у пил – комусь цікаво, бач.
І стане битим шлях, актор – навспак – не битим.
Давай жвавіш, давай.
Спинятися не смій,
не смійся, не глумись і не вдавай глухого.
Скажений цей екстаз, де, мов клубок із змій,
не простір і не час, а тільки ноги... ноги...

Спочити спочатку.
А вчити латину – рутина,
рідинне життя і клітинне води поглинання.
Пошився у дурні і всі тепер кажуть: “людина”,
подався у люди, і лазити став по ліані.
І диха латиш перегаром гіркої латини,
а я, наче мавпа, деруся все вище і вище.
І час відбиває чечітку – хвилини й години.
У люди піти?
Краще в дурні...
Туди...
На горище...
Спочатку спочивши і вивчивши все, що потрібно.
Рутинну роботу на відкуп віддати рідинам.
Чекати на зиму у день поминальний чи рибний.
І бачити захід...
Незвичний...
Останній...
Єдиний...

Рифи і Рільке...

Рибалити більше не можу...
Крадеться осінь чи кішка, крадійка рибини.
Оси вмирають...

Ця осінь на віспу так схожа...
Тільки тоді розумію, коли резоную глибинно
в рибах і липах цим тілом таким незранимим.
Мабуть, від того, що довго морозів не лаяв,
бавились бабиним літом, шепталися німо,
і називали сусідів - апостоли Раю.
Рим, наче кремінь, і Криму до дідька негода,
годі на березі Рільке читати уголос.
Набожні хвилі чекають, а нам - все відходить...
Вишні і крони...
Коралові рифи...
І Хронос...