Подаруєш обіцяне — більше нічого не маєш,
майже ртутне повітря повільно вертаєш назад.
Руха темні рідини зима — астматично німі лиш
від смиріння чи смерті?
В акрилових смерчах фасад
із погордою пагорбів вічною пам’яттю вищий.
Ідентичні Адами шукають не Єву — Ліліт,
безвідмовною мовою криють когось — а навіщо?
Тільки тиша гнучкіша та очі сльозить целюліт.
Місце — частка подій, що не знають, коли їм вершитись,
непитальним обличчям повіривши, наче собі.
Все одно не підняти бійців на останні вершини —
до найближчих боїв прозаїчно холоне обід.
Атрофія морозів, і навіть тривожно раділо
розкріпачене радіо в хибних своїх словесах,
аж густіла вода, та намазалось небо на тіло,
наче масло на хліб, наче мислі, які записав.
І забув, і заплутав сліди у нещирих цілунках,
розтинаючи відчай, од вічності хворих на час.
Опановую біль у Його передчасних дарунках,
за обіцяне потім, не скоро, колись, після нас.