А я досі живу, хоч життя розсмішило до смерті.
Постирало сліди, і дивуєшся часом собі –
наче й досить сезонів, пасатів, дощів, коловерті,
аби зціпило зуби, аби у дві дірки сопів.
Понаїхали, кажуть, а інші – таки повтікали.
Тільки десь непомітний лишається слід угорі
схожий з листям кленовим – відбитки сумні п’ятипалі.
А я цій Україні доріс усього до колін.
Де тепер пожуритись – навкруг віртуальна місцевість,
ні свого, ні чужого, ні слова лихого у слід.
А на цьому маршруті ти вийдеш на власній кінцевій,
аби те, що смішило, таки роздивитись як слід.