Повертають дарунки ніким недаровані навіть
І гортають альбоми нежитих без пам’яті літ.
Повертання назад, коли згадок врізається гравій,
Непитання про когось, хто ще не затюкує світ.
Десь там Місяць в надії служив ліхтарем чи світилом
І тягнувся по-людськи схолодженим поглядом рук
До незайманих ніччю, притрушених вчасності пилом,
Порятованих щастям хмільних нехімічних сполук.
А навіщо врятованих – бозна. Невже гороскопи
Намережили краще – ходіння по колу лише
Дивовижних здогадок в наступні всесвітні потопи
Без Ковчега й гори, з себе знятого вчасно кліше.
Шепіт мушлі благальний від марних шукань однодумців,
Сповідь моря у мушлі – захована кимось жура.
Наче транс гіпнотичний – вчорашні блукання у сумці
І те завтрашнє літо, що бранцем твоїм завмира.
Та обличчя відчуло, чи вчулось йому, чи збагнулось –
Погляд тих, хто не встиг від сирітства втекти бодай-де.
Відлітання у вирій, комусь бо це так заманулось:
Втратить тут і завжди, а знаходить – ніколи й ніде.
Це безліття прикметне таких нетутешніх підвидів,
Наче хвилею навпіл розділено сміх і сльозу.
Повертають дарунки і дивляться, чи не занидів,
Хто в дитячому сні випасає козу-дерезу.