Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?
Хто вам сказав, що на вітру слова?
Чи може я не в змозі сказать слово?
А може б розібралися хоча?


Чи я сказала слово недоречне?
А чи погане мовила в ваш бік?
Я лиш в кімнаті сиділа безпечно,
А ви ходили біля моїх стін.


Чи я слабка? Чи я корюся долі?
Корилася вам всі мої роки?
Як заперечення почули в моїй мові,
То щось збентежилось у вашій злій душі.


Душа та є, чи вже її немає?
Чи ви проспали решти своїх душ?
Ваші серця бар’єри не долають,
Змирилися ви з опущенням рук.

_____________________________
11,03,2006

Розбіжимось, як прийде час,
Як ніде буде куди дітись,
Любові, коли зникне зглаз
І мрії ладні утопитись.

Як в знак розірвемо зв’язки, -
Бажання з іншими ділити
Один без одного – сумні,
Та доведеться якось жити.

Ти зникнеш з поля зору знов
І не на день, і не на роки.
Колись розтопчемо любов
І збиті будуть всі пороги.

Кудись поїдеш ти на рік
І знов затримаєшся вчасно,
Та зрозумій – назавжди
Ти їдеш і мовчиш напрасно.

І якось викреслить роки,
(більш ніж чотири роки поспіль),
Всі мрії, почуття, думки
І непроглядні зриви злості.

Немов подолані бар’єри,
Немов перейдені степи,
І ми, немов ті браконьєри
З думок ті викреслим роки.

Як прикро, що все закінчиться,
Як прикро, що так хочеш ти.
Назавжди прикро розходиться
Й в дорозі самому вже йти.

Як прикро, що нема продовжень,
Як прикро, що тобі дарма
Ці роки знищити – це злочин,
Але сказав ти ці слова.

На жаль, розійдемось ми скоро,
Любов цю доведеться вбить.
Попереду – судьби закони,
Та вміє той прощатись, хто так умів любить
******************************************

12,05,2006

Вона сиділа біля брами,
Дивилась в світ без окуляр.
Найтяжче – то нещастя мами
Чи тихий у душі пожар.

Вона його ледь розуміла,
І знов, чекаючи дзвінка,
До телефону швидко бігла,
І знов лишалася сама.

Вона чекала дні і ночі.
Він снився часто по ночах –
Його лице, блакитні очі
І постать в серці без меча.

Чудово знала – він поїде
І буде інших в зав’язок,
Та з серця він її не піде
Хоч безліч в голові думок.

Вона чекала і чекає,
І прочекає довго ще,
В чернетку пише щось, складає,
В рядки всю душу віддає.

А він десь ходить божевільний,
Вона чекає, щоб сказав,
Щоб приголубив, хоч він вільний
Щоб вогник щастя не пропав.

Можливо, прийде він так хутко,
Покличе знову на ім’я,
Вона сполохається й рвучко
До нього вибіжить, щоб знав.

Можливо він утратив пам’ять
Чи почуття свої віджив,
Чи ті думки вже не згадають,
Як він колись її любив…
_______________
28,03,2006

Слова давніші ці за нас,
В них є щось те, що ми пізнали.
І я сумую. Де той час?
Коли ми їх давно казали?

Що в них такого? Поясни!
Чому так важко їх казати
Вам всім, що відчуваєш ти?
Невже всім легше це збрехати?

Що в них такого є нового? –
Це ж те, що відчуваєм ми.
Чи в них є щось, що є лихого?
Чи всі забули про них ви?

Чому бояться всі сказати
Про те, що люблять і кого?
Чи легше вам отримать втрати
Й не знати, що тоді було?

Невже не легше відкрить душу,
Сказати просто «Я люблю»,
А не казати «Я не мушу».
Бо всеодно переживу.

Чи важко їх комусь казати?
Не знаю, тільки не мені,
Бо я не звикла всім брехати,
не звикла жити я у сні

Мені лиш просто треба знати
Хто відчуває що і як,
І буде потім що згадати
І не гадати «Може так?»

У когось мрія ця здійсниться
Хтось мої знає почуття,
Хтось зможе, як змогла змириться
Хтось знає всі мої знання.

Лиш знаю – не зміню нічого,
Із того, що я напишу,
І не почую ні від кого
Ту правду щиру, не нову…

Моя кімната – моє пекло,
Моя біда, що все ізтерла,
Це моя втіха і розвага,
І все, чому я буду рада.

У цій кімнаті всі часи,
Все, що було – це все вони
Було і гарно і нестерпно,
Були і жарти тут і нерви.

Й любові тут літала частка,
Яка в одну лиш мить погасла,
І сльози тут і почуття,
І всі набуті тут знання.

Тут все на місці, все тут поряд
І сповнено все часткою горя,
Усе полички, стіл і ліжко,
усе тут так-от – тишком-нишком.

Усе лежить тут так тихенько,
Усе моє, усе маленьке,
Усе нагадує когось,
Тут всі дрібнички, всі – це хтось

Усе моє це потім згине,
Колись це все я враз покину,
Ти смійся, та покину з сміхом,
З слізьми в очах, з нестерпним лихом.

Усе це бачу я востаннє, –
Це все, мов втрачене кохання,
Цей день останній в цьому часі –
Це в серці є, це у прикрасі.

Ось тут проходять мої втіхи,
Та тут й несамовите лихо,
Тут все було, тут все лишилось,
Тут і життя все зупинилось.

Тут щось, колись, але ще буде,
Колись когось, та я забуду,
Колись все буде з кимось це,
Але не буде тут мене…

Чому до нас приходять сни,
Які не можем ми згадати?
Тому напевно, що у них
Ми можем все вмить забувати.

У них ми живемо життя,
Хоча воно, як рай, несправжнє,
В них здобуваємо знання,
Хоча знання це не пропаще.

В снах закохатись можем ми,
Впізнать людину ту єдину,
Сказати – будемо віки,
Що тебе вже я не покину.

А потім вже прокинувсь знов,
Вернувшись в світ цей неможливий,
І зрозуміти, що любов
Вже тут ніколи не зустрінеш.

В снах зрозумієш сенс життя,
Його пригоди і забави,
В яких велике пізнання,
В яких загоєні ті рани.

А рани ті від почуттів,
які колись ти відчувала,
а рани ті від тих же снів,
в яких його ти пострічала.

Стрічала ти його щодня
І вже гадала, що без нього
Немає сенсу майбуття,
В якому ти щодня й без нього.

Вигадував у снах любов,
А також віру та надію,
Та зрозуміла ти вже знов:
Його вже більше не зустріну.

Та зрозуміла пізно це,
Бо вже його вмить закохала,
Але у світі, де лихе
І грубе це кохання стало.

Не зрозуміла ти тоді,
Що скоїла ти вмить з собою,
Що вже у справжньому житті
Навік постане він стіною.

Стіной, яка не зникне враз,
Яка ніколи не зникає,
Але яка в той лихий час
Тебе у нього закохає.


Та закохає вже не так,
Як ти його у снах любила,
а закохає на вік – взнак,
що ти ніколи б не зробила.

А потім стрінетесь ви знов
І буде щастя в вас багато,
і знов зустрінете любов,
Якої буде забагато.

В якій потонете ви вмить
І вмить захлинетесь навіки,
Проте не зможеш ти прожить
Без нього ні одної миті.

Та потім зрозумієш ти,
Коли пройде усе безжально,
Коли зламається лихе,
Але знайоме вам кохання.

І потім вмить все кинеш ти
І вийдеш на стежину долі,
Але зумієш зберегти
Ту часточку, ту силу волі.

З якою зможеш ти прожить,
З якою легше виживати,
З якою неможливо вбить,
Але можливо побивати.

І будеш жить ти довго й щиро,
Та будеш розуміти ти –
Кохання те, що закінчилось –
Тобі ніколи не знайти…..



P. S.: Проте ростались, як у сні,
Вони зумівши зрозуміти,
Що так колись вже, як вони
Ніхто не зможе полюбити…..



5травня2005

Тебе не чути – не дзвониш, -
Мабуть забути хочеш зовсім,
А як зустрінемось – мовчиш –
Немов ми незнайомі гості.

Стираєш в попіл всі слова,
Що я тобі колись казала,
Питаєш «Сенс їх? Де брехня?»
А я писала і писала.

Ти кажеш дивна дуже я,
Не розумієш моїх вчинків,
Та не турбуйся – не твоя
І не тобі мене терпіти.

Казав – «Тебе не зрозуміть…
Навіщо мучиш знов і знову?»
Та всіх благаю – збережіть
Той образ дикий, мою мову.

Всі швидко дивляться в мій бік
Не намагаясь зрозуміти,
Дивуються – промінчик зник,
Яким колись могла любити.

Усі дивуються в сім’ї,
Всі кажуть – дивна, небуденна,
Але не знають, що в душі
Усе сховала я таємно.

Я сміхом закриваю біль,
Минулі втрати, сльози сором.
Знайдеться той, хто б зрозумів,
Що шлях протоптаний позором…

Всі зустрічають – знов весела,
Питають: «Що? Нема проблем?»
А я згадаю й мов померла,
Кажу: «Нема! Щасливий день!»

Всі думають щаслива, хвалять:
«Хоч хтось в житті щасливий став!»
Проте вони не пам’ятають
Хто, як й коли мене кидав!

7січня2006

Навіщо жити? Скаже хтось?
Навіщо вислухать когось?
Навіщо прагнуть? Щось робити?
Скажіть мені – навіщо жити?

Навіщо мучитись всі роки
І знов вивчать свої пороки?
Роздумувать над цим питанням
І знову задаватись зрання.

Навіщо? Адже крізь лиш зради
І всі лиш гру ту грають радо.
Усі всіх зраджують завжди,
Хоч як не намагайся ти.

Я намагалась щось змінити,
Могла я поступки робити,
І правду прагла говорити –
Не прагла я її губити.

Я намагалась, та не вийшло,
Всі мене кинули поспішно,
Всі були раді розійтись
І я собі кажу «Змирись!»

А що робити – я одна,
Бо поряд лиш усіх слова,
Бо всі божились, всі клялися
Та де ті зараз – розійшлися.

Всі розійшлися, всі по парам,
Всі свій проводять час загалом,
Всі мають що й кому казати,
А я лиш відчуваю втрати.

Комусь пишу, комусь дзвоню,
Та відчуваю не нову
Ту правду, що я не потрібна,
Ту правду, що уже набридла.

Хоч кажуть всі, що це не так,
Хоч кажуть, що потрібна всяк,
Хоч всі клянуться, що без мене
Життя немає їм для себе.

Всі ви клянетесь, а де ви
Коли потрібні ви мені?
Кудись діваєтесь ви вмить,
А серце ж в мить оту болить

Недарма кажуть – друзі всі,
Що проявляються в біді.
Та де ви? Я вас вже не бачу,
Бо вас нема, а це щось значить.

Комусь скажу – мені погано,
Хтось заспокоїть – вмить прегарно,
Але ж і зникне в ту от мить –
І знов душа моя болить.

Лише один ти є у мене,
Що не живе заради себе,
Лише один ти є завжди,
Що завжди досягнеш мети.

Лиш ти один, що завжди поряд,
Лише один завжди зі мною
Ти ж знаєш, що без тебе я
Все зрозуміти б не змогла.

Ти ангел той, що завжди тут,
Ти той, що все в житті збагнув,
Ти ангел, знаєш той, що є,
Ти той – життя що стереже.

Ти знаєш лиш боюся я,
Боюся втрат відчути я,
Боюсь, що ти кудись ізникнеш
Чи всю довіру вмить покинеш.

Боюсь, що вб’єш про мене пам’ять,
Боюсь чутки тебе завалять,
Боюсь, що зникнеш кудись ти –
Без тебе ж правди не знайти.

Ти знаєш все, ти знав багато,
Ти знав найбільшу в житті правду,
Ти лиш цю правду пам’ятай –
Ти ангел мій назавжди. Знай!

15жовтня 2005

Любов… а хто її збагне?
Хто пояснить цю силу зможе?
Хто хоч на мить візьме і забере
у себе почуття погоже?

Хто на мить поясне знов і знов?
Напевно той, хто закохатись хоче,
напевно той умить збагне любов
хто кожен вечір згадує охоче.

Хоч хтось замислився над тим,
як дні проходять без любові?
Чи хтось, напевно, навіть зрозумів,
що треба мать велику силу волі?

Ту волю у життя – недовге і нещире,
яке проходить день у день і знов,
яке усіх нас в світі шире
і так вже зрідка дарить нам любов.

Та чом, коли її ти в серці маєш,
то прагнеш вбити, знищити її?
Чому так важко, зрідка помічаєш
ті миті, ті жахливі дні?

Чому кохання легше всіх вбиває? –
Воно ж те сонечко, те світле і легке.
Але ж чому ніяк не зпомічаєш
і не збагнеш те почуття лихе?

Чому пробачить важко і непросто
ту зраду через почуття?
Навіщо і чому ніяк не спросиш,
а просто скажеш «зраджую вже я»

Адже любов – вона не зрада – втіха,
вона ж велике почуття,
вона – без чого нема лиха,
вона вироблює знання.

Вона все зробить раді тебе,
вона вже не покине знов,
вона весь світ вмить переверне
і подарує всю себе – любов.

Вона все зможе пояснити:
і щастя й зраду ту лиху,
вона підкаже як прожити
і вмить поверне новизну.

Вона не спинить знов і знову,
вона підкаже сенс життя,
вона дарунок приготове
і вмить поверне почуття.




Вона зітре умить страждання,
а потім подарує сон,
в якому вмить впізнаєш ти кохання
й захочеш цього знов і знов.

Та потім, як про все забудеш,
зітреш умить всі думки зла,
все вернеться, що вже колись минуло
і втратиш ти останні почуття.

І вмить весь світ вже стане, як те пекло,
як думка та безмежна і лиха
і вмить вже все, як в пам’яті померкне
і стане доленька твоя, як світ лиха.

Бо втративши любов ти не помітиш,
як час той промайне вже знов і знов,
але зостануться у пам’яті іскрини,
як той промінчик, - та лиха любов.

Та буде згадка на віки, навіки
про неї, мов про горе зле
і в пам’яті залишиться навіки
те почуття безмежне і тривке.

Воно засліпить твої дивні очі,
воно закрутить твою душу знов,
і вітер промайне лихий, пророчий,
в якому міститься твоя любов.

Яка те сонечко умить підніме,
яка запалить твої почуття,
яка із ніг на голову враз кине
і з нею вмить забудеш про життя.

Але її вже не повернеш знову
її вже не зустрінеш знов,
її, мов тонку перепону,
її – ненависну любов!

5травня 2005