Тебе не чути – не дзвониш, -
Мабуть забути хочеш зовсім,
А як зустрінемось – мовчиш –
Немов ми незнайомі гості.

Стираєш в попіл всі слова,
Що я тобі колись казала,
Питаєш «Сенс їх? Де брехня?»
А я писала і писала.

Ти кажеш дивна дуже я,
Не розумієш моїх вчинків,
Та не турбуйся – не твоя
І не тобі мене терпіти.

Казав – «Тебе не зрозуміть…
Навіщо мучиш знов і знову?»
Та всіх благаю – збережіть
Той образ дикий, мою мову.

Всі швидко дивляться в мій бік
Не намагаясь зрозуміти,
Дивуються – промінчик зник,
Яким колись могла любити.

Усі дивуються в сім’ї,
Всі кажуть – дивна, небуденна,
Але не знають, що в душі
Усе сховала я таємно.

Я сміхом закриваю біль,
Минулі втрати, сльози сором.
Знайдеться той, хто б зрозумів,
Що шлях протоптаний позором…

Всі зустрічають – знов весела,
Питають: «Що? Нема проблем?»
А я згадаю й мов померла,
Кажу: «Нема! Щасливий день!»

Всі думають щаслива, хвалять:
«Хоч хтось в житті щасливий став!»
Проте вони не пам’ятають
Хто, як й коли мене кидав!

7січня2006