Кап… кап… кап…
Нірвана…
Якесь дивне відчуття спокою і разом з тим ― збагачення. Душевного? Матеріального? Не важливо! Бо ж головне ― це цінність, неповторність кожної миті в її сакральному наповненні…
Кап… кап… кап…
Блаженство…
Хтось любить безкінечно дивитися, як горить вогонь, інші ― як тече вода, комусь подобається годинами спостерігати, як працюють люди… Василь міг безвідривно, цілодобово спозирати, як виходить готовий продукт власного виробництва…
Кап… кап… кап…
Палаючі дрова. Бідончик, наповнений бражкою. Трубка, закручена спіралькою, і занурена у виварку з холодною водою. Ватка, бутлик… Що ще треба людині для щастя? Все їство чоловіка було зосереджене на кінці трубки з ваткою, розтягнутою, як слимак, що звисала над скляним, на третину наповненим бутликом. Свіжо сконденсовані крапельки падали у самісінький центр посудини, утворюючи дрібненькі кола, що миттєво розбігались до скляних стінок…
Кап… кап… кап…
За вікном була моква. Дружина з дітьми поїхала до сестри. Худоба нагодована. Завтра Зелені свята. Май поставлено… Неповторні миті!
Кап… кап… кап…
У двері постукали. Василь ані ворухнувся.
Постукали наполегливіше. Нуль емоцій.
У двері вже грюкали. Василь дриґнув, проте погляду від бутлика не відвів. Товкли. Хата ходором ходила.
― Шваґре, відчиняйте, шляк би вас трафив! Я знаю, жи ви там!
Василь нехотячи підвівся. Згадав шваґра Степана злим тихим словом і пошкандибав до вхідних дверей.
На порозі стояв дебелий чолов’яга у чорному цератовому дощовику з капюшоном і з торбою за спиною. То була та жертва, яка потрапила колись до сімейних уз Василевої сестри.
― Що, шваґре, у підпілля пішли? Чи храпака даєте? ― Степан завалився на веранду у брудних кірзаках, витираючи долонею-граблею мокре обличчя. ― Чи, може, ви не одні? Жінки нема, то ви вже тут заінтимилися з кимось?
― Лиха година! Та що ви плетете, шваґре, які інтими? Ви як нюхом чуєте, коли припхатися.
― Чи може, ви мені не раді, шваґре? ― Степан театрально вхопився за клямку, пориваючись вийти.
― Та заходьте вже... ― Василь в серцях махнув рукою.
― От за шо я поважаю вас, шваґре, так то за вашу безграничну, задушевну гостеприємність! ― радісно промовив Степан, спихаючи з ніг кірзаки і розкидаючи кавалки болота навколо себе.
Залишивши капати цератового плаща на вішаку, вони пішли на кухню.
― Йо..! ― тільки й вимовив Степан, вгледівши виробничий процес. ― Та то ви серйозною справою, шваґре, завантажені.
― Ну так… ― Василь поважно надув щоки, ― працюємо, так би мовити…
― Ну ви і Штірліц! ― Степан, щиро усміхаючись, помахав на шваґра вказівним пальцем, всідаючись на підсунутий Василем таборик. – Я би на вашому місці мене не впустив. А ви, ви, шваґре, людина широкої душі! Бо є люди, а є людиська, а ви ― Уууууу!!!! – Степан потряс перед Василем своїм кулачищем. – А ви гігант душі, так би мовити! Я дуже гордий, що в мене такий шваґро! – на радощах він гепнув Василя, утричі дрібнішого за себе, по спині. Той ледь не злетів з таборика, та втримався.
Тоді вони притихли і стали обидва дивитися на трубку, на ватку і на бутлик. Лише й чути було, як мухи бзинять, і те солодке…
Кап… кап… кап…
― Дегустували? – примруживши праве око, пошепки запитав Степан.
― Ще ні… – так само прошепотів Василь. ― Ви ж знаєте, шваґре, що я до дванадцятої не вживаю ані краплі.
― Але ж у вас і витримка, шваґре… – шепотів далі Степан. ― Залізний терпець маєте!
― Ну так…
Кап… кап… кап…
― А шо, Василю, бувіс в лісі?
― Та полазивім трохи, змок, як пес, змерз… То, може, ми того… – Василь з надією кивнув на бутлика.
― Рано, – з тугою видавив Степан, скоса глипнувши на годинник, котрий показував пів на дванадцяту. Проте за хвилю скочив з таборика: ― Є ідея, шваґре! Сьогодні почну на пів години раніше, а завтра вже мусім буду потерпіти до пів першої.
― Голова! Та ви, шваґре, просто генератор ідей! – Василь потер долоні, встаючи з таборика.
― То витягуйте шо там маєте в тій торбі. Не скупітьсі, не скупітьсі шваґре.
― Та шо там… Ніц нема в тім лісі. Во піднявімс чотири грибики і з десять голубінок.
― А ви кажете! Давайте зараз хутко піджаримо, кращої закуски бути може! – Степан з радістю поліз діставати рондель з духовки.
― А шо я моїй скажу? – знітився Василь.
― Так і скажете: ніц нема в тім лісі. Чупакабра всьо зжерла.
Василь поглянув на торбину з грибами, потім ― на бутлика… Степан з ронделем у правій руці на нього… Мовчання…
Кап…кап…кап…
― Ну то давайте!
― Ну давайте!
Василь взявся чистити гриби, а Степан нарізати хрумкі квашені огірочки, добуті з пивниці.
― А ви дарма, шваґре, не вірите в неї, в тоту Чупакабру. Я навіть нині коло третьої дебри бачив її сліди. Такі як коров’ячі, та на двох ногах ходило, а не на чотирьох. А ше вона кров із кролів по людях се, а потім складає, зараза, рядами. А пси її бояться, ані піскнуть…
― Шваґре… – враз перебив його Степан, що попри балачку Василя задумливо дивився у вікно, на мокру від дощу дорогу, пропускаючи пустопорожні теревені повз вуха. ― А я останнім часом не змінивсі?
― ..? – Василь втупився у Степана, відкривши рота, та так і не вимовивши ані слова, стулив його знову, і лише за деякий час повільно, добираючи слова, повів: ― Ну… Шваґре… Бачите, ви кожного тижня, регулярно міняєтесь. В будні ви одні, а в неділю, коли ви після церкви звертаєте до склепу, то міняєтесь на очах. А вже пополуднє, коли Маринка приходить за вами, ви стаєте ще іншим…
― Та ні, Степане, я не про те.
― А про що ж?
― Ви не помічали, що все навколо нас стає якесь неяскраве, ніби прозоре стає, ніби світ кольори втрачає. Люди єден одного перестають бачити… Бувім зимою в місті, зайшов провідати Гєнка Комарчука, ви го не знаєте, я з ним служив разом. Він відчинив, зміряв мене поглядом з голови до ніг, потім, прикривши двері, пропав на якийсь час, а коли повернувся, тицьнув мені в руки якісь потерті штани і літру закручених вогірків, та й захлопнув двері. Я постояв, постояв, поклав здобуте під поріг та й пішов…
Мовчанку перервав Василь, з тугою видавши:
― Ну… Так старіємо, шваґре…
― А подивіться на владу, – не звертаючи уваги на Василеві слова, продовжував Степан. – По телевізору і радиву кажуть, що міліони виділяють на село, а ви хоть копійку отримали? Молока не хочут брати, поля постуют… Та раніше кожен клаптик засівали! Я вам кажу, люди перестают помічати один одного. І тільки Чупакабра всім ввижається. Щось незрозуміле коїться в нашім краї. Навіть отець Іван на сповіді, коли му розказував свої сумніви про безпеку запуску електронного колайдера, дивився крізь мене в далечінь, шо я аж напудивсі. А коли го спитав, шо він думає про люмінатів, то він дриґнув, як ошпарений, прокинувся від роздумів і мовив: «Сину мій. Вівця ти Божа. Щіпай травичку і насолоджуйся життям. Маєш дружину, дітисьок, господарку, живи і думай про Бога. А то що вовки думають, то не твоє. Думки про теє тільки ускладнюють життя твоє». Став, повернувсі і пішов, навіть не поблагословив мене. Хм, не думай – Степан похитав головою, закидаючи на рондель почищені Василем гриби. – А ви попробуйте заснути, коли над сном нависають думки про глобальне потепління, падіння індексу Доу-Джонса, чи озонову діру...
― Ой, шваґре, ви забагато тую телевізію дивитесь. Вона до добра вас не доведе.
― Ай… ― тільки й видав Степан, чаклуючи над ронделем з грибочками. Трішки перцю, клапоть солі, цибульки жменьку. ― А ви статистикою по країні не цікавились?
― Чим..?
― А я відстежую, і дещо записую. Так от, аналізуючи свої філософські спостереження, я натрапив на кепські протиріччя. Ось ви подумайте, шваґре, вісімнадцять процентів люду в нашій неньці-Україні ― то москалі, шість процентів ― інші національності, вісім ― мусульмани та інші секти, наркоманів ― п’ять процентів, два проценти ― хворі на СНІД, чиновників ― єден процент, міське населення ― шістдесят сім процентів, громадян нетрадиційної, так би мовити, орієнтації ― чотири проценти.
― А то шо за хороба?
― То коли хлоп з хлопом спит.
― Аааа… ― протягнув Василь зі слідами повного розуміння на обличчі, та враз тріснув долонею по столі. – Тьху, шваґре, ну й гидотну ви плетете! Та то ж гріх!..
― Так от, шваґре, ― спокійно вів далі Степан, – ви кажете, жи не гомосексуаліст?
― Не хто?...
― Не хворієте на венеричні болячки?
― Та є трохи…
― Шо? – Степан вирячився на шваґра.
― Та печінка деколи тисне, хороба.
― Ааа… ― розслабився Степан. – То не то, я про любовні надбання, а то у вас професійне.
― Угу, угу, цілком з вами згоден.
― Ну і, наскільки мені відомо, ― вів далі Степан, ставлячи смачно димучо-пахучого ронделя на стіл, ― ви не москаль.
― Шооо? ― Василь вскочив з-за столу. – Шваґре, ви нариваєтесь! Нехай венеричний, нехай сексуаліст, але москаль!!!
― Ціхо, ціхо Василю, я тіко констатую факти. – Степан примирливо підняв догори долоні. ― Я знаю, жи ви не москаль. Мова про інше. Так от, констатую.
― Не матюкайтесь, шваґре.
― Підводжу підсумки, так би мовити. – Степан витягнув долоню і почав загинати пальці. – Ви нашої віри, не хворі, не олігарх, не наркоман, не татар і не москаль, не депутат, не бандит, не податківець?… А коли ж їх всіх додати, то по статистиці вже 111 процентів!!! А де ж ми, шваґре, де? Де ви, баба Олінка, дід Юзик, всі ми, українці, що в селі живемо? Де? А нема! – Степан розвів руками. – Я вам кажу, на моє філософське спостереження мені здається, жи ми дематеріалізуємсі.
― Знову матюки. Шваґре, ви припиняйте ці свої спостереження, і або наливайте, або я йду геть. Стільки хороших тем, про політику можна поговорити, про Юлю, чи регіоналів, а ви все щось видумуєте про гріховне і незрозуміле.
― Думаєте? Дав би Бог, щоб я помилявся. Ну, будьмо!
Він підняв гранчасту стограмівку, наповнену свіжо виготовленим продуктом, і перехилив. Дріжджово-пекучо-жагучо-приємне відчуття у роті і пливке тепло всередині, аж всі чакри відкрилися.
Василь усміхнувся, спостерігаючи за дивакуватим шваґром, понюхав вміст гранчака, розслабився, закотив очі, і повільно, смакуючи, спорожнив тару.
Запашна хлібина… грибочки, огірочки з бочки, пооо… другій.
Гамм…. сальце біленьке, огірочки і грибочки, хлібина й пекуча цибулина… Третяяяя… Хоп. А-а-а!
― А шо ви, шваґре, думаєте про фронт? – враз, опереджаючи Степанові філософські спостереження, видав Василь.
― Батько казали, жи коли прийшов фронт і пішов на схід, жити стало важко, проте, коли вернувсі і рушив на захід, лише тоді зрозуміли, що таке справді важко.
― То є так. Було таке. Та я, шваґре, про інше, про «змін фронт», про того, як го…
― А, ви про того, нуну…
… і пішла розмова своїм класичним українським руслом. Щедрість Степана зростала пропорційно до спожитого ним свіжо накапаного продукту. Вже й грибочки закінчились, і сальце давно пішло, а дебати лишень набирали обертів. І ніхто їх не міг зупинити, ці важкі політичні баталії, крім Ганки, сестри Степанової, котра прийшла подояти його корову в полуднє. Степан ж бо доїнням не займався, бо не чоловіча то справа, не мужська, так б мовити, і все!
Ганка нагло отворила двері, на мить остовпіла, зм’якла, скривилась і мовила: ― Слаісхристу, ― взяла путню і додала: жльобаєте? Кара Господня! Терпцю не маєте. ― Зачинила двері і пішла доїти корову.
З хвилю Степан дивився на Василя, а шваґро на Степана, тримаючи вже налиті гранчаки.
― І шо?
¬ ― Та ніц.
― Ну то будьмо!
¬ ¬― Шануймось!
Пауза видихання…
― А чи знаєте ви, шваґре, що український чоловік без жінки ніц вартий? – видав Степан, пережовуючи кусень хліба, замочений в грибних залишках ронделя.
― Цілковито погоджуюсь, ― цямкаючи масними губами, мовив Василь.
― Ви тільки-но згадайте тоту пісню, коли молодша сестра сідельце сховала. І він, козак, через теє не поїхав на здибанку! А ви вчора бачили, шваґре, тоє кіно про шотландця Волоса Віляма? Ви думаєте, він би не поїхав до коханої, якби му сідельця не дали?
― Категорично з вами погоджуюсь, шваґре! Все в нас на жінках тримаєтсі. Вона працює.., а ми мусим про городи і політику думати.
― Таки так!
― А шо, шваґре, буде в нас євро? – поглядаючи на недопитий бутлик, розвивав далі тему Василь.
― Як рак свисне! Українську валюту ніяка зараза не здолає. Навіть ваша Чупакабра.
― Та ні, я про футбол, про українські перспективи! – виголосив Василь, сором’язливо підпихаючи бутлика до Степана.
― Шваґре, а ви незборимий оптиміст! Яке євро? Який футбол? Утопія! Але помріяти можна...
― Ти не патріот, Степане.
― Я реаліст, шваґре…
Свіжо наповнені гранчаки пішли в рух. Розмова знову стала набирати політичного забарвлення, та враз повернулась Ганка. Жінка, не звертаючи уваги на чоловіків, поставила на стіл відро свіжо-тепло-пахучого молока. Дістала бутлі, марлю, процідила… Степан і Василь, намагаючись не дриґати головою, старались робити вигляд цілком тверезих, серйозних мужчин. Жінка люто зиркнула на чоловіків і злосно сказала:
― Степане, горілка горілкою, а всю не переп’єш..
― Пив , п’ю і буду пити! – констатував, високо задерши підборіддя, чоловік.
― Гей-гей, та вам хіба можна давати корки нюхати. Всі соки тая горілка з вас витягнула!
― Я ше в силі, ― примружившись і махаючи вказівним пальцем, усміхався Степан, а Василь сором’язливо погладжував чорні вуса, опустивши голову.
― Дурне вам в голові. Ти, Степане, би до свини глянув, шось їй зле. То кашляє, то пчихає, щоб де не заслабла. А Маринка аж зраненька приїде. То я пішла, а ви стримайтеся трохи, ― останні слова долинули вже із-зачинених дверей.
Нависла тиша. Та за мить Василь зірвався і вискочив назовні, гепнувши дверима.
― От кобель, ― хмикнув, усміхнувшись, Степан і взявся розбирати апарата. За хвилин десять Василь повернувся. Із загадковим виразом обличчя сів і втупився у шваґра.
Степан теж мовчки присів, натягнуто усміхнувся, підсвідомо відчуваючи дисбаланс у шваґровім настрої, підняв було бутлика, та враз поставив назад.
― А шо це ви на мене так дивитесь, шваґре? ― випалив він, зробивши здивоване обличчя.
― Грип. Однозначно, грип.
― У кого? У Ганки?
― У свині вашої грип.
― Тю. Ветеринар ви наш, який до біса грип?
― Свинячий, шваґре, мутований.
― Шо?
― Задля себе, своїх дітисьок, односельчан і всього чєлівєчіства мусите свою свинюку знищити і закопати. Істину вам кажу, шваґре.
― Ги.., а.., е.., ― почервонілий від обурення на ці шваґрові слова, Степан припіднявся, сів, знову піднявся, йому забракло слів і повітря. Степанові легше було уявити Апокаліпсис, ніж знищення свого кабанчика.
― Шваґре, рішайтеся, бо біда буде.
― Яка біда? Що ви мелете? Щоб я свою свинюку закопав? Та ніколи в життю!
― Та ти шо ж, не бачив по телевізорі, як люди гинут від тої хороби? Степане, коли від твоєї свині захворіють інші свині, а люди почнуть гмирати, тоді вас все село зненавидить! Шо люди скажуть?
― Та як же це, ото маєш! – забідкався Степан. Його глуху оборону було пробито. Шкода було хворих свиней та мертвих односельчан, та думка про те, що скажуть про нього ті, що виживуть, гнітила найбільше. Він продовжував опиратись, та вже не так наполегливо. ― А шо ж я на Різдво буду їсти?
― Та вже якось воно буде. Я своєю поділюсь… наприклад… шматок.
― Шматок, наприклад. Та ви шкварка засохлого не принесете.
― Та я…
― Боже-Боже, а як же ж я своїй поясню? – затужив Степан, вхопивши голову обома руками.
― От жінці якраз нічого розказувати не можна. І взагалі, ця таємниця помре разом з нами. Скажете, гм… наприклад – Чупакабра зжерла. О! А ми тим часом, як смеркне, відведемо вашого кабана до лісу і там і закопаємо.
― Яка Чупакабра?! Та мене жінка самого потім закопає!
― А шо, кролів дусит, гриби їсть, то може і кнура зжерти.
Степан налив собі і мовчки випив. Потім знову наповнив свій гранчак і поставив бутля на стіл.
― А я? ― ображено вимовив Василь.
― Шо ви, шо вам, у мене трагедія індивідуальна! – потім, впавши знову в прострацію, дивлячись крізь шваґра, мовив: ― Та беріть си, наливайте. Скоро ми так всі зникнем, розчинимсі, диматеріалізуємсі…
Розмова точилася ще з годину. Степан зітхав і наливав. Василь заспокоював і давив на шваґра, закликаючи пожертвувати собою заради людства. В кінці-кінців Степан під впливом алкоголю і тиском незаперечних фактів здався.
― Добре, шваґре, ― Василь, похитуючись, став з-за столу, ― я зараз мушу гнати худобу пасти, а як стемніє, прийду до вас, і підемо гик… на діло. Тримайтесь. ― Накинув чорного цератового плаща з капюшоном і пішов геть.
Степан, трохи прибравши на кухні, сів за стіл, увімкнув телевізор , а за пів години там таки і заснув.
О дев’ятій прийшла Ганка доїти корову. Побачивши сплячого Степана, тихенько взяла путню, подоїла, повернулась, процідила молоко, заховала недопиту пляшку самогону і була така.
Як смеркло, прийшов Василь і розбудив Степана. Той півгодини приходив до тями, а тоді кинувся шукати «пальне».
― А може, ви все вижльобали? – розхвилювався Василь.
― Не може бути.
― А може, Чупакабра?
― Можливо, можливо…
― От скотина! Горілку вашу випила, кнура вашого зжере…
― Стоп! Котра година? Молоко є на ґанку? Здається, я знаю тую Чупакабру. Ганка! ― викгукнув він, виглянувши за двері. ― Так і є, Ганка.
Лаючись, Степан пішов до стайні і повернувся весь у соломі, задоволений і з пляшкою в руці. Чоловіки «полікувались», потім ще і ще трохи…
― Ну шо, пішли? – сказав Василь. У нього враз геть пропало бажання виходити з-за столу у мокрий вечір. Та Степан, гепнувши кулаком по столі, твердо промовив:
― Пішли…

Обв’язавши свиню шнуром і взявши сокиру, чоловіки рушили у бік лісу. Задля конспірації вони рухались стежкою понад потіком, де росла густа ліщина. Дощ не вщухав, рясно поливаючи малого в чорному цератовому плащі зі свинею на повідку, і великого, що йшов за ним слідом у чорному цератовому плащі з капюшоном і сокирою в руці. Степан час від часу підганяв свиню костуром і з сумом дивився, як його сало, ковбаси, кишка, холодці і відбивні, шинка і тушонки йдуть в свою останню путь, тихо похрюкуючи і пчихаючи. Василь, прикриваючи тили, постійно озирався то в боки, то назад, переживаючи, щоб їх хто не заглянув. А кабан, радісінький, що вийшов з-за ґрат на волю, все принюхувався і прислуховувся до дивних звуків, що долинали з темних хащів, та випчихував з’їдену пачку «Пріми», яку господар загубив вчора у стайні...
Доходячи до дороги в тому місці, де стояв старий австрійський хрест, свинюка щось вчула і різко потягнула за шнур, вирвавши його зі Степанових рук… Чоловік кинувся за нею. Догнавши майже коло хреста, він захеканий всадився на неї зверху, сильно стиснув шнура кругом шиї і вигукнув:
― Вйо, скотина грипозна!
Тварина, рохкаючи, з господарем на спині вийшла на дорогу, глянула вліво, хрюкнула, пчихнула і пошкандибала в кущі, що темніли на другій стороні дороги. Біда, звісно ж, не ходить одна. Степан теж відчув якийсь шум зліва у мокрій темноті, та озиратись не було як, бо всі його зусилля були спрямовані на те, щоби втриматись на слизькій спині кабана, що смикалася з боку на бік.
…А нагодився на тій дорозі, саме на той час, коло хреста, дід Юзик. Він тієї пізньої години вивозив сміття до лісу, щоби ніхто не засік його. Коли він помітив крізь дощ, як дорогу перебігла свиня з кимось чорнющим на спині, то враз зупинив коней і перехрестився. Руки трусилися… Боячись, що нечиста сила повернеться, дід сидів, ані ворухнувшись, дивлячись вперед, понад кінськими головами. Враз у тому самому місті, де з’явилася попередня нечисть, на дорогу вийшло щось високе, темне, із сокирою в руці…
…Коли свиня дала драпака, а за нею і Степан, Василь було кинувся за ними та зашпортався за гілляччя і гепнувся на землю. Піднявшись, він, лаючись, рушив на шум, що долинав спереду. Степана ніде не було. Тоді вийшов на дорогу і почув форкання коней… Він розгледів ліворуч, у темряві, залитій дощем, коней і фігуру людини, що сиділа на фірі. Василь, вмить зорієнтувавшись у ситуації, вирішив: «Як окликнуть - підійду, а як ні - то тим і краще. Не треба, щоб хтось знав, жи він по ночах лісом бродить». Чоловік подивився на фігуру, що сиділа на фірі, але та ані ворухнулася. Тоді Василь повернувся і рушив далі через дорогу, повз старий австрійський хрест, шукати у темних мокрих хащах свого шваґра Степана.
… дід Юзик, вдивляючись у чорну порожнечу капюшона дебелої постаті, відчував, що тут йому прийшов кінець... Тільки десь глибоко у підсвідомості шугали думки: «…чому вона з сокирою, а не з косою... та яка різниця від чого…хто ж городи його тепер буде обробляти…», згадав дитинство, юність… Чорне створіння постояло хвилину і розчинилось в темному лісі. Та Юзик не помітив цього і продовжував прощатись з життям ще з пів години, допоки коні самі не рушили поволі дорогою до дому.
Степан далеко не заїхав. Одразу ж за дорогою, в кущах, він злетів. Проте він утримав шнур і ще підвівся на ноги, та ненадовго. Черговий ривок кабана знову кинув господаря на землю і остаточно звільнив скотину. Свинюка шмигнула у хащі темного лісу. Степан було кинувся за нею, та вже було пізно… Лише шарудіння далеко попереду видавало, що була така…
Знайшовшись, пізньої мокрої ночі, шваґри, брудні та замучені, розпрощались на краю села і пошкандибали кожен до власної оселі. Степан лише скинув плаща і миттю заснув у кухні на бамбетлі, де його зраненька й застала прибувша дружина.

― Де свиня, скотино? – питала вона, тормосячи спухлого зі сну коханого.
― …ма… ― Степан розвів руками, сидячи на бамбетлі і мружачи заспані очі від різкого світла. У вухах шуміло, голова розвалювалась і йому було зовсім не до свині.
― Де свиня? – жінка розлютилася не на жарт.
Степан зрозумів, що треба дати хоч якусь відповідь, та пам’ятав, що секрет видавати не можна, та мозок не працював. Силячись сформувати думку, Степан стягнув долонею пом’яте лице і видав:
― Чупа…кабра…зжерла….
― Як зжерла? Мироська з кута бачила, як ти з Василем вели свиню до лісу. Ви шо, її в жертву принесли?
Ідея Степанові сподобалася, та й так хотілося спокою у цей твердий ранок… Тож він ствердно замахав головою…
― Так , раді всього чєлавєчєства.
Рондель, схоплений жінкою з бляду, прилип до Степанового вуха, видавши глухий чавунний звук… Зібравши залишки сили, волі та свідомості в кулак…чоловік кинувся під стіл.
― Ану вилазь, п’янчуга , бо ті заб’ю!
― Я в домі господар, де хочу, там і сиджу! – долинуло з-під столу.
Жінка гепнула ронделем по столі, сіла і розплакалась. Виплакавши всі сльози, вона піднялась і вийшла надвір, гепнувши дверима. А тоді подалась прямим ходом до священика. Степан же ж вперто продовжував сидіти у своїм укриттю.
Отець неохоче слухав нарікання жінки, яка так недоречно прийшла цього спокійного ранку, та коли вчув про свиню, Чупакабру і жертвопринесення, взявся приймати міри. Допустити у ввіреній йому парафії виникнення конкурентної релігійної течії, та ще й такого збоченого характеру, він не міг у жоднім випадку.
«Швидка» з району, що було аж за десять кілометрів, прибула досить швидко, вже за три години була на місці. Першого до машини привели діда Юзика, котрого рідні вночі зняли з фіри, та він так і сидів до ранку, дивлячись широкими очима в порожнечу. Потім Маринка привела Степана з розпухлим вухом. Василя знайти не вдалося. Вже у дверях машини Степан обернувся і вигукнув:
― Шваґре, ви мене чуєте?… ― та двоє в білих халатах запхали його досередини, не давши договорити. І десь ніби здалеку, поміж людей, що зібрались навколо, почулось тихе : «Чую, шваґре…».

…З району їх перевели в область, та тримали не довго. Степан та дід Юзик були клієнтами безперспективними. Ні щоб грошенят лікарю підкинути, бо ж нема, ні тобі для обслуговуючого персоналу курочки чи качечки з села, бо ж далеко, і рідко хто їх звідував. Тож погодувавши аспірином і кірзовою кашею, невдах, оскільки були вони не буйні, відпустили доліковуватись додому за новою закордонною програмою: «Родина ― кращий лікар». І вже за місяць під’їхав на фірі до гостинцю Василь, радісно зустрічаючи стриженого «під бокс» шваґра і діда Юзика, що широкими очима дивився у неозору далечінь.
Василь зі Степаном їхали спереду, а Юзик сів ззаду на куфайку, кинуту на сіно. Після того вечора він так остаточно і не прийшов до норми. Був мовчазний, а тільки-но що в кущах шаруділо, як він здриґував і втягував голову в плечі. Василь обернувся, глянув на діда й мовив до шваґра:
― Знав би я, шо то за зараза його настрашила, своїми руками би розірвав.
― Колего, мені пощастило познайомитись і більше того ― поспілкуватись там з когортою цікавих і визначних людей! Більшість з них погодились з моїми тезами про колайдер і паралельні світи…
― Шваґре, – скривився Василь, ― ви знову за своє. Я шваґро ваш, шваґро, а не колега.
― Прошу не перебивати, колего і уважно вислухати мою теорію субатомного дрейфування маси між резонансно спільними світами…

…Співали птахи, бзиніли комахи, їх перекривали цвіркуни, коні поволі шкандибали польовою дорогою, подриґував дід Юзик, а Василь, надувшись, як сич, слухав незрозумілу шваґрову теорію…
А там на горбі, край дороги, у кроні старої липи, закрита густим зеленим листям, сиділа істота, обвішана кролячими лапами. Вона ласо смоктала свинячого хвоста і проводжала поглядом проїжджаючих повз неї дивних істот, що повільно розчинялись на горизонті, переміщуючись у її вимір і натомість виштовхуючи рівнозначну масу в цей зелений світ... Вона була однією з перших зі свого роду, затягнута сюди через прохід, відкритий їхньою машиною. Але їй тут подобалося, цей вимір був значно сприятливіший для розмноження, аніж пустельні землі її світу, краю коричневих пісків і рожевого неба…
І вона тут залишиться, і продовжить свій рід.
Вона ― велика Чупа із клану Кабра…

Вони приїхали до міста на фірі. Їх було троє, і всі з села, звідки я родом. Село наше - трохи убік від гостинця, ген за Чорним лісом, де дідько «на добраніч» каже. Ну то, значиться, приїхала моя родина на фірі (а в нашому селі всі між собою родичі були). І були вони в кірзаках і в болоті по самісінькі вуха. Попереду стояв і щиро усміхався мій кум, а за сумісництвом і двоюрідний брат - Орко. Танкістський шолом, ще з тої війни, конфіскований в діда, куртка хакі та заляпані чоботи ховали в ньому сліди цивільності й цивілізації. Праворуч від нього стояв вуйко Микола з великою, традиційно-картатою сумкою. Шикарні чорні вуса і масивна кепка вперто заперечували, що вуйкові ближчі рідні Карпати, а не далекий Кавказ. Третім був стрийко Тарас, найосвіченіша людина на селі, звичайно, після отця Івана. Взагалі-то він вважався ветеринаром, але, крім того, був у селі за фельдшера та завклубом, а при потребі заміняв вчительку тим шістьом учням, які ще ходили до молодшої школи.
- Слава Ісусу Христу! – привітався Орко, стягуючи масивні чоботиська за порогом квартири. Стрийко з вуйком теж звільнилися від чобіт, суттєво змінивши формулу повітря навкруги. – Як ви тут, чого не приїжджаєте? - дорога родина по черзі тиснула мені руку і по-брєжнівськи цмокала очманілу дружину. Тоді вуйко, як факір, урочистим рухом витягнув зі свої бездонної картатої торби молоко, сир, сметану, яйця та бутлик бурачанки.
- Та ми.. а ви...? – безмежна радість від зустрічі непроханих гостей притлумила мої розумові здібності.
- Ти певно хочеш знати, якої мари ми приперлися? – спитав вуйко Микола, помітивши розгубленість на моєму обличчі. Я мовчки кивнув головою, та так сильно, аж шия заболіла. – Конче треба єдну наглу справу залатвити. Давай накривай стіл, зараз всьо ті розкажем. Ти не бісі, ми лишень єдну ніч заночуєм.
Дружина поралась на кухні. Орест розливав з бутлика горілку. Я думав, де ж їх вкладу у своїх двокімнатних хрущовських апартаментах. А вуйко розказували:
- Тєшко жити в селі. Робиш, робиш від світанку до смерканку, а нігде ніц того не видно. Молока не берут, худобу скуповують за безцінь, а в склепі й на базарі єдне польське мн’єсо. Купивім раз тої кобаси в магазині, то всьо псові викинув. А Бровко дивився на мене тоді такими очима, ніби я хочу його зі світу звести. Е-е-ех.
Вуйко підняв кришталевий келишок. Покрутив у пальцях: шо воно таке дрібне?
- Нєєє, Стаху, дай-но шось більше. Бо і не нап’єшсі з того мацьопства, а рука змучиться.
Я гукнув дружину, аби та принесла заховані в кладовці про чорний день стограмівки.
- О, то інша справа! Шануймося! – перехилив – Хо! – сказав він, занюхав рукав і зажував зелениною.
- Дай Боже! Хо-о – поставив порожню стограмівку Орко. Рукав, зеленина.
- Все для всього завжди! Ха-а-а…. – Рукав, цибулина. То був стрийко Тарас. Після служби на Далекому Сході, при столі з нього так і лізуть китайські істини, то Будду згадує, то Конфуція.
- За вас! – видавив я, борючись зі шлунком, який протестував від одного тільки запаху бурачанки. Мою пропозицію випити казьонки було зразу ж відкинуто, задля мого ж таки блага, бо ж в склепі один тіко сурогат. Я залляв. Шлунок впирався, відмовлявся приймати і вперто виштовхував натуральний продукт назад, та я його здолав! Кашлянув. І одразу ж пошкодував за це. Бо отримав від Орка бебуха в плечі.
- Шось ти геть захєрів тут на асфальті – прочавкав він, наминаючи оселедця.
- І не було, і не буде, і тепер немає людини, котра гідна лише догани чи лише похвали – стрийка поперло.
- Молодь тікає до міста, – вів далі вуйко Микола, – хлопи подались до москалє на заробітки, жінки до поляків - городину збирати. От банда… – То вуйко добрався вже до «еліти». - Шляк би їх трафив з такою державою. Поля пустують, а баби в поляків полуницю збирають. Тьху! Видів хто таке? Ну, давайте – він підняв склянку і закотив очі до стелі – щоб їм там гикнулося.
Вливання повторилось. Другий раз пішло легше. Я відчув, що алкоголь вже дістався до мозку. Дружина, підносячи тарілки, косо зиркала на мене і категорично відмовлялась присісти, посилаючись на сковорідку на газі.
- Теєво, слухай, шо я ті скажу… – вуйко Микола продовжував, – теперво маємо нову біду.
- Що сталося? – не втримався я.
- Слухай… – вуйко тицьнув у мене обрубком вказівного пальця. Ця втрата трапилася ще за часів його молодості. Відрізану циркуляркою верхню фалангу пальця нахабно здзьобала курка, доки він бігав до хати спиняти кров.– То слухай. Маємо таку напасть. Єден ваш тутешній начальник купив дванайціть гектарів лісу там, де дорога йде до нашого села. Обтєгнув всьо то колючим дротом і поставив мордоворотів з псами. Розводить там кіз, кабанів. А потім приїжджає з такими самими, як він, понапиваються і стріляють по звірині з автоматів. Тепер дітиська до школи в сусіднє село мусять йти до гостинцю в обхід, ген поза другу дебру. Нарід спочатку шумів, бивсі з охороною, та приїхала міліція і всіх порозганяла. Потім ми судилися в районі, та все намарно.
- Шукач істини бреде у пітьмі, – вставив стрийко Тарас.
- От сволота! – не втримався я. – Все їм мало… Позабивав би!
- Саме так громада і вирішила, – кивнув вуйко, а я захлиснувся компотом і розкашлявся, за що отримав від Орка чергового бебуха в плечі. Поки я відкашлювався, дядько продовжував:
- Ми троє визвалисі здійснити атентат. Отець поблагословив. Провожали всі нас ген до Чорного лісу. Дорогою ми звернули на хутір, що за Зеленим потіком - дід Степан просив, аби ми його конє звалашували, бо дуже скаче. Тож ми справу зробили, дещо придбали в старого - вуйко нахилився і витягнув з великої картатої сумки два чорних пістолети, заховав назад, та й спокійно продовжував – а тоді сюди махнули, далеко трохи коньом, рахуй, вісім годин їхали…
Я піднявся на ватяних ногах, стер з чола холодний піт і прикрив двері на кухню. У мене бували різні люди, та кілерів приймати ще якось не доводилося.
- Ви що, звар’ювали? Ви серйозно зібрались його пристрелити?
- А шо ж ми, дурно перлиcя в таку далечінь? – Орко дивився на мене, як на слабого.
- Легше запалити маленьку свічку, ніж проклинати темряву, – вставив стрийко.
- Так наші діди робили, – продовжував вуйко Микола. – Твій прадід що сказав тому поляку, який хтів сімнайці морґів поля у вашої сім’ї відібрати? - «Прошу пана до гіляки», і таки повішав го на вербі, що над ставом. А дід Павло, коли москалі хтіли церкву підірвати? Відстрілювався до останнєго патрона. А ми шо, сугірші? Ось він, падлюка! - вуйко витягнув пожмакану, вирізану з газети фотографію приреченого чиновника.
До кімнати зайшла дружина, доставляючи на стіл смажену картоплю, і побачила фотографію чиновника.
- О, я про нього чула. Дівчата на роботі розказували, що він кожного місяця міняє нову коханку. Нікого не боїться, крім власної жінки. А в неї тато в Києві якийсь депутат…
- Йшла би ти на кухню! – мої нерви починали здавати. Дружина хмикнула і пішла геть, гепнувши дверима.
- Мовчання - великий друг, який ніколи не зрадить! – стрийко Тарас видав на гора чергову китайську мудрість.
- А може, варто ще раз з ним побалакати? Чи подати апеляцію в суд вищої інстанції? – я безнадійно закликав родичів до милосердя, заглядаючи кожному з них в очі. Та марно. Їхні обличчя були рішучі.
- У казані з окропом немає холодного місця, - добивав мої надії стрийко Тарас.
- Та ти не бійсі за нас! – посміхнувся після чергового «перехиляння» вуйко Микола. Ми як справу зладнаємо, то зразу ж подамося до Ро́сії. Ти головне конє віджени. Тебе завтра пополудне край гостинця, на повороті, буде чекати Орків малий. На тім всьо. Давайте закуримо і лягаєм спати. Завтра тяжкий день.
Я запропонував курити на балконі, за що отримав нагая від вуйка – у вас тут в місті все як не в людей: уборна в хаті, курити надворі…
Потім вони полягали в спальні, зайнявши наше з дружиною ліжко і розкладне крісло. Побубоніли за зачиненими дверима хвилин з десять та захропіли, стрясаючи шибки на міжкімнатних дверях.
Я звичайно ж не спав. Півгодини не знаходив собі місця, а потім усе розказав дружині. Наступну годину ми сварилися і боролися за телефон. Вона конче хотіла дзвонити в міліцію, а я доказував їй, що перед хлопцями невдобно і страшив помстою:
- Пам’ятаєш Михалінчиного діда Юзика, того, що боївку здав? Так його потім за то в ставі втопили… А пам’ятаєш…
- Ваша родина вся дурнувата, козаностра якась, - перебила мене дружина, а потім, махнувши рукою, мовила: - Та робіть си шо хочите, але як вас всіх посадять, я передачі носити не буду. – І вляглася спати на диван. Мені було постелено на підлозі. Я довго не міг заснути. Крутився. Потім знов не міг заснути. І так майже до світанку.
...Ранок був важким. Очі злипалися. В роті було паскудно. Голова боліла. А Орко і дядьки стояли коло виходу, як цізорики. Від сніданку вони відмовились – «Щоб мати більше злости», і на дорогу сказали таке:
- Ми тут поміркували, порадилися, може, ти й правий, дамо йому останній шанс, як то кажуть. Так що пістолі ми поки залишимо в тебе, а як домовитись ніц не вийде, тоді повернемось і закінчимо справу. Тому ти на роботу не йди, сиди в хаті і чекай нас.
І пішли…
Я ще деякий час дивився на зачинені двері. А потім поплентався на кухню ковтати пігулки й варити чай. Хвилин через двадцять, запізнюючись на роботу і не мовивши ані слова, гепнула дверима дружина. А я залишився сам…
Ще з півгодини цмудив гарячий чай. А чорні думки, неначе круки, літали над моєю горопашною головою і монотонно довбали у скроні: «А якщо дорога родина біди наробить? А міліція приїде до мене конфісковувати зброю? А сусіди будуть дивитися, як мене неголеного і в трусах ведуть до «бобіка»?
І я хутко кинувся до ванни приводити себе до належного вигляду. Десь за годину я, посвіжілий після ванни, повернувся на кухню і взявся варити каву.
Зненацька пролунав стукіт у двері. Гепали сильно і наполегливо.
- Всьо, Бобік здох – сказав я до кави і кинувся натягувати тремтячими руками штани…
На порозі стояла дорога родина. Щоб їм добре було. Їхні усмішки від вуха до вуха відкривали для огляду власні кістяні і придбані металічні й золоті зуби.
- Ви…ви що так скоро? – запитав я, теж усміхаючись. Їхній нездоровий оптимізм умить перекидався і на мене.
- Порішали! Погодився з нами по всіх, так би мовити, пунктах. Так що накривай на стіл. А твоя була правда - бабій він ще той. Но ми стали в чергу, як до нього залетіла його жінка. Кричала на весь кабінет, кляла, казала, що пообрізає йому всьо його мужське достоїнство. А він на неї. Обзивав її відьмою і кобилою старою. А ми сиділи в коридорі і все теє слухали. А потім вона вискочила і пігнала…
- Та то фігня, ви кажіть, як вам вдалось його переконати, чим ви аргументували? – дивувався я і радів, що справа вирішилась мирно.
- Е-е, не скажи фігня, та сварка свою ролю відіграла. Чим аргументували кажеш…. – Вуйко посміхнувся у свої будьонівські вуса. - Так от, коли підійшла наша черга, ми зайшли. Але ж він лютий був! Та ми на теє не звертали уваги, і вирішили зразу перейти до справи. Я сів навпроти него, щоб серйозно говорити, як хлоп з хлопом. Тарас поліз до своєї торби діставати аргументи, а Орко, значиться, став коло дверей, щоби ніхто нам не мішав. Той почав було шось возмущатись, та враз зиркнув, що Тарас виймає з торби…. А в того аргументи – сало і бутлик - були на дні, а зверху лежав його ветеринарний реманент – аптечка і тії страшні ножиці, котрими він дідового конє чистив…. Тоді хлоп почав зиркати то на мене, то на Орка, котрий тримав двері. А за тим питає Тараса, що то таке є. Ну, Тарас му пояснив... Той зблід, затриссє і каже: «То ви від жінки?». А наш філософ йому: «Та, від жінки, від кобили. Щоб не скакав». А тоді, витягаючи бутлик, додав: «Зараз заспиртуємо і все порішаємо».
А хлопові враз стало зле, він щось проквакав ще - і зомлів. Я кинувся відкривати вікна, Орко мастив го по писку, а Тарас прикладав щось до носа. Коли чоловік відійшов, то зачєв просити, жиби ми його не чіпали, і шо він на всьо згідний. Тож ми зразу і виклали йому наші вимоги. Він зразу при нас подзвонив тим псам, що не пускали людей, і казав, аби вони геть забиралися з Чорного лісу, казав, що за тиждень не буде ніде колючого дроту, а потім, лиґнувши з нами на радощах, пообіцяв віддати всю свою ділянку нашій сільській раді. На тім ми й розійшлись. Такі от справи…
- Ну ви.. Ну ви даєте… – я не знаходив слів, і не приховував радості від неочікуваного повороту подій.
А тоді вуйко додав:
- Але ти знаєш, мені здаєтсі, що він трохи слимак. То може, ми пістолі в тебе залишимо? Бо думаю, нам колись ще доведеться його звідати…
Я скривився.
- Що? – продовжував він, побачивши, як усмішка вивітрилася з мого обличчя. – Думаєш, не варто? А може ти й правий… Для чого то всьо тарґати, як можна обійтись одними лише Тарасовими ножицями.
Ми сміялися, допивали і доїдали все, що було в холодильнику, а стрийко Тарас вставляв час від часу поміж масних вуйкових анекдотів своє філософське спостереження. Потім весело співали пісень. А після обіду родина відбула. Я зітхнув з полегшенням. Крізь відчинені, для провітрювання задимленої квартири вікна ще деякий час долинало Оркове:
Чіто-дріто маргаріто,
Ми із кумом два бандіто…
А я стояв і спостерігав за їхнім від’їздом, хвилюючись, щоби вони випадком не передумали і не заночували у мене знову. А ще я був страшенно гордий за свою рідню, котра могла залатвити будь-яку наглу справу…

Боротьба з ворогом тривала по всіх теренах Батьківщини, від синього моря до «країни Бацьки», від західних кордонів до «Східного Царства». Його винищували усіма можливими методами, давили і травили хімічною зброєю. Ворог масово гинув, проте знову і знову з’являвся, як легіони Стародавнього Риму. Та українці вперто атакували, бо ж боротьба точилася за стратегічний національний продукт. А мав цей ворог смугастий вигляд, і був він жуком, породженням далекого Колорадо...
Та ці циклічні події державної історії відбувалися значно пізніше…
Спочатку її закопували. Ні, спочатку було слово. Чи навіть група слів:
- Досить давати хропака, всі на картоплю!
…І виходили вони заспані на свої чорноземи. Всі. Всі, хто міг ходити і закопувати. Студенти, відкликані з навчання, хворі підняті з лікарняних ліжок, робочі, відірвані від своїх станків, старі й малі, кучеряві та голомозі. І прямували на рідні городи, озброївшись рискалями та відрами. Та це теж було пізніше.
…Спочатку плацдарм готувала тварина – кінь. Вона тягнула плуг, а плуг тягнув за собою чоловіка – фірмана. Фірман чоловіком був лише до полудня, бо потім йому було не до плуга – еге ж, городів багато, а фірманів – обмаль…. То ж на ходу «закусюючи», цей орел у спортивних штанях і шапці-мазепинці кольору хакі, закидав плуга на фіру і рушав далі - орати та ґрасати найродючіші у світі ґрунти «Богом не обраного народу». А ґаздиня тим часом бралася за марок у тамтому місці, де мала би бути коняка, та як справдешній бурлака тягнула його, а позаду на нього налягали дітиська...
Українські чоловіки, славетні козаки, в селах, а особливо - глибоких, зустрічалися рідко. Вони або повимирали від хорошого життя, як хрущі в червні, або історично-традиційно рубали голову бусурману, чи працювали в неволі на заробітках у того ж таки бусурмана. Берегині цим особливо не переймалися та й були зовсім не проти відправити своїх соколів на чужину. Бо ж якщо славні козаки довго засиджувались на своєму обісцю, то починали лиґати сивуху чи брались за сокиру і цюпали політично неправильно підкованого сусіда або й просто пересічного «не титульного» громадянина рідної Неньки-Батьківщини. А це заважало берегиням займатися закопуванням…
Ні, ну, звичайно, залишалися на місцях ще резервні ресурси чоловічого роду. Проте, вони були, як правило, з касти «недоторканих». Їх не зачіпали навіть при закопуванні, бо кількість спожитого ними палива значно перевищувала ККД від їхніх потуг. Ці резерви традиційно вранці, лишень блисне сонце, вирушали до храму «Вогняної Води», нетерпляче очікуючи на його відкриття, а після омивали душу й причащалися цукеркою. Тоді вони медитували пів дня, після чого хода повторювалася. А там і до вечірньої збиралися...
Тому тягне-потягне берегиня той марок, низько голову опустивши... І з року в рік не змінювалася ця картина, ні до вистрілу Аврори, ані після, з освоєнням навколоземного космічного простору. Звичайно, цивілізація зазирає і у ці благодатні місцини, щоправда, якось своєрідно, немовби перебіжками, насолоджуючись створеною контроверзою. Оце бува почуєш враз посеред поля мелодію Моцарта... І зупиняється ґаздиня, і кидає марок, і витягує з-попід грудей стільниковий телефон та й мовить:
- Слухаю! Ге? А, то ти, Мариська? Христос Воскрес! Иги. Нє, сателітарку пока брати не буду. В нас і так світла нема вже третій тиждень, і не знаю коли буде. Иги. Та, як горіх впав після тамтої грози і порвав проводи. Десь під зиму кажи їм, як городи покінчаються. Ну то всьо. Иги.
…І ось лани зорані, поґрасані й помарковані. Наставав час закопувати її рідненьку – картопельку, барабольку, бульбочку й картошєчку. І вишиковувалися вони шеренгою, і наступали. Ямка, бараболька, жменька салітри. Ямка, картопелька, кулачок нітрофоски. І виросте вона, гарно підживлена. І буде своє, зі свого городу, а не з магазину, напхане всякою хімією.
А за тим настає такий час в житті української ґаздині, коли городи посаджені, та, здавалося б, можна зітхнути з полегшенням. Але ні! Ось тут таки негаразди лише і починаються. Навалюються на берегинь метеорологічні біди-клопоти. Не падає тиждень дощик – все, посуха, і не вродить бараболька! А як два-три дні не перестає моросити – однозначно, вся зогниє! А винен хто? Звичайно ж вони, ті грішники-односельчани! Чому дощ не паде? Та тому, що Остап забивав цвяхи в середу останнього перед Паскою тижня. А чому не перестає лити? Бо ж Ганка рвала в неділю траву кролям своїм, абись вони повиздихали! Як би ж то людська воля, то вони б із завзяттям спалили цих єретиків, за всіма правилами святої інквізиції, проте не можна - отець на сповіді пожурить...
А вона підростає. Тягнеться до сонечка. Все час сапати та підгортати. Сапання, на відміну від закопування, справа більш індивідуальна. Можна сказати, філософсько-аскетична. Молодь, яка пізно повернулася з клубу, вже не зачіпають, дідусі й бабці пасуть худобу чи пораються по господарству. І лише обгорілі плечі українських берегинь видніються посеред зелених плантацій «патати». Оце сапає вона, часом мріє, чи згадує, розмірковує, сподівається. А на плечі тиснуть материнські турботи:
«Старшій вже двадцять два, дівка до видання, а воно перебирає і перебирає хлопцями. Той варґатий, той лисий. Ой лишенько! А молодша, бідолашна. Геть замордували її в тім інституті. В гуртожитку недоїсть і недоспить. А наука? А ті «серокси» чого варта? Кожен Божий день мусить їх робити і робити, а воно ж гроші тягне. А коли екзамени починаються, то приїжджає, як з хреста знята. Ой лишенько!»
Та й так рядок за рядочком, город за городом.
День за днем, тиждень за тижнем спливає літечко. І знову по всій країні оголошується мобілізація. Народ озброюється і йде викопувати. Викопувальники, як правило, кількісно переважають тих, хто закопував. Їхні ряди збільшуються за рахунок дальніх родичів з міста, цікавість яких підігрівається потенційною наявністю готового продукту і його подальшою експропріацією. Викопування є процесом важчим і довшим, звісно, якщо немає в наявності тварини-коня. Проте в цей час, час викопування і збирання врожаю, з’являється можливість наговоритися, згадати рідних, хто народився, хто загнувся, женився чи заміж вийшла, спився чи закодувався. Згадуються народні обранці, щоб їм добре було, коханці Пугачової, народні герої й зрадники. Традиційно споминають прабабцю Стефку, в якої було забагато морґів поля, за що її і вислали до Казахстану. Але жінка вперто продовжувала обробляти - цілинну чужу землю. За це її відправили ще далі - до Сибіру. Та й там «орійська» душа не заспокоїлась – Стефка далі продовжувала закопувати і викопувати бульбу. Аж доки її не пристрелили.
…І ось картопля зібрана. І не важливо, що це на загал бобіки, поїджені пиндриками. Нарешті вона зібрана і захована. Захована! Захована до льохів, підвалів, пивниць, закопана в ямах на городах. Ховання для українців переслідує не лише зберігальну мету. Навчені за минулі століття, необхідність процесу ховання врожаю українці всмоктували з материнським молоком. Бо ж не приведи Господи знову зненацька з’явиться зайда і попросить «покушать», а потім як розкушається, то почне брататися і зжере весь урожай разом із худобою.
Отож, урожай захований. Душа ґаздині заспокоюється. Вона перебазовується на кухню, де бере барабольку-картопельку до рук і творить з нею дива. Боже, яку ж тільки смакоту вона з неї не робить! Смажить, варить, запікає. Картоплею снідають, обідають і вечеряють, вживають на ланч і на полуденок. Їдять у будні і на свята, в піст і на Різдво. Так-так, саме на Різдво, коли збирається докупи вся родина, повертаються з неволі чоловіки, приїжджають з далеких країв колишні піддані Галі-Аліни, Юлі-Джулії зі своїми мачо. А воно, мачо, смакує картопельку зі шкварочками, запиваючи українською ґрапою з бурячків, геть забуваючи про макарони й пармезан. І подобається йому ця країна красивих жінок і ячмінної кави.
А той другий празник святого Василя.
А той третій празник свято Водохреща.
Піднімаються ґаздині, дістають черговий тарель з наїдками, примовляючи:
- Ой скільки ж то можна їсти, кілько ту в ту людину влазить!
А стіл ломиться від наїдків. І підкидають, і гостей припрошують.
- Стільки ж добра пропадає! Й свині все не згодуєш… Їжте, їжте дорогі гості. Завтра того не буде!

А потім знову буде піст. Стиснуться розтягнуті шлунки.
І так до святої Паски.
А потім її знову будуть закопувати, закопувати, закопувати…

Іван Вікторович Цільцьо, полковник, керівник обласного воєнкомату, дивився з вікна свого кабінету на плац військової частини. В дальньому його кінці збиралося молоде поповнення, свіжа кров, надія і майбутнє української армії. Але на серці в Івана Вікторовича було важко. «Майбутнє і надія» виглядали зовсім безнадійно... Половина «надії» ледве трималася на ногах, а дехто взагалі розлізся бездиханно на лавках під тополями. А ген за сіткою, стримувана прапорщиком, базувалася група підтримки у складі мамів, батьків і подруг майбутніх воїнів. Спечалені матері були загорнуті в хустки і кожна з чималим тлумком у руці, та вільною рукою вони підтримували татів, що подриґували на місці і похитувались з боку на бік, але трималися, бажаючи своєю стійкістю подати приклад майбутнім захисникам Вітчизни. Подруги славного поповнення із заспаними очима, гикаючи, пускали сльозу по розмазаному косметикою обличчю і будували плани на цей «важкий» рік.
Полковник важко зітхнув, підійшов до столу, витягнув пляшку дешевого коняку і бойовий гранчак. З хвилину він дивився на пляшку, ніби Саурон в чарівну кулю, намагаючись побачити майбутні славні дні українського війська, проте там бовталась лише чвертка жовтувато-коричневої рідини. Знову важко зітхнувши, він наповнив третину склянки, а подумавши хвильку, додав ще трохи. Скоса глянувши на портрет президента, полковник підняв гранчак в його бік і залпом спорожнив.
Всередині стало тепло. В голову під фуражкою почали просочуватись хороші думки, атакуючи і відтісняючи погані, які цілий ранок окопувались в його локальних мізках.
«То й що, що армія небоєздатна, і продано все, що можна було продати? А в армію йдуть геть незбалансовані кадри – якщо здоровий, то не дружить з буквами, а як вміє писати і бачив комп’ютер - то дістроф... А я шо можу зробити? Та й чого я маю щось робити за ту мізерну платню? От якби в діючій частині, де ще збереглось військове господарство... Ось там можна розвернутись. Еліта вон, - полковник зиркнув на портрет, - МіГами і стратегічними ракетоносцями наліво-направо торгує, а ракети сотнями зникають з армії. А тут що? Нема де розігнатися... Продав китайським бізнесменам три гектари землі, призначеної під стрільбище, і вже видзвонюють, винюхують... А китайці молодці, розрахувалися щедро, ще й в подарунок цілий уазик українських вишиванок напхали, які вони гуртом імпортують сюди з Китаю. Хороші хлопці! Ото в них держава! А в нас повна анархія. Добре, що ми ні на кого не збираємось нападати. А навіть якби й почалося шось, треба одразу йти і здаватися - полоненим офіцерам за Женевською конвенцією повинні платити більше, ніж я отримую. А що?! Ніхто тебе не пиляє, знову ж таки обіди безкоштовні. А може, в партизани подамся. Полковник Української Партизанської Армії! Звучить, але з абревіатурою хреново...
Залишивши глобальні стратегічно-тактичні роздуми, полковник підвівся і знову підійшов до вікна. Оглядаючи підконтрольну йому територію, Іван Вікторович підсвідомо, із відчуттям, властивим лише військовий офіцерам, коли асиметрія втручається у весь злагоджений механізм світобудови армійського фен-шуя, відчув непорядок. Погляд ковзнув за сітку, де дислокувалася група підтримки. Там все було гаразд, хоча ряди й помітно порідшали, нерівною, та таки шеренгою, залишилися стояти матері з тлумками. Далі прожектор полковнячого погляду ковзнув під тополі. Там теж все було чікі-пікі. Розімлілі тіла майбутніх захисників Вітчизни зайняли диспозицію на лавках і під кущами. Далі, далі. Оппа! Є! Погляд Івана Вікторовича зафіксувався на спортмайданчику в південно-західній частині підконтрольної йому території. Там на одному з турніків хтось виконував вправу «підйом–переворот». Це був, скоріш за все, один з призовників. У його господарстві туди рідко хто ходить, та й то - хіба доріжки потріпати перед травневими святами. Після п’ятого кола полковник аж відчув усередині легку нудоту. Він схопив заклеєну синьою ізолєнтою червону трубку телефону і продеркотів шість разів пластмасовим коліщам.
- Лейтенанта Шмига, до мене. Негайно!
За хвилину в кабінет забіг лейтенант, махнувши рукою до кашкета, ніби відганяючи мух. Лейтинант Михайло Давидович Шмиг, родом зі сходу найсхіднішої області країни, був хлопцем плюгавеньким, проте виконавчим. За це його цінували офіцери і не любили призовники, поза очі називаючи Давидовича «мишею». Потроху, потроху - і всі його знали тільки як Мишу.
- Миша - сказав Вікторович, підводячи молодого захеканого лейтенанта до вікна. - Хто там крутится, як пропелер?
- Ааа! - Миша махнув рукою, явно розслабившись. – Так єто призовник. Танкистом мечтает стать.
- Хм, танкістом кажеш?
- Да, – веснянкувате обличчя лейтенанта розпливлося у посмішці. – Хороший хлопец, висшее образование , спортсмен…
- А психіатр?
- Что психиатр?
- Психіатр що каже?
- Психиатр? А, психиатр! – усмішка помало стиралася, і обличчя набувало придуркуватого вигляду. – Здоров. Да, здоров. У всех докторов здоров. Я его думаю танкистам отдать. Капитану Броньку. Он просил хотя бы более-менее здорових. А то у него после этой зими, как им вирубили свет, половина в госпиталь слегла. А он хлопец здоровый. Тут трое пьяних призовников пристали к ниму в туалете, так он их всех и положил. Сам видел.
- Здоровий, кажеш... Вища освіта. Гм... – Іван Вікторович задумливо потирав підборіддя. – Миша, подивись-но туди, під тополі. Кого ти там бачиш, Миша?
- Призовников, правда, они нажрались…
- Стоп. Правильно, там наші призовники, нове поповнення лав української армії, її, можна сказати, надія і майбутнє. Які вони? Правильно, Миша. Вони п’яні слабаки без освіти, а коли дивляться у бік спортмайданчика, то бачать тільки дерева за ним, під якими можна нагадити. А «підйом-переворот» роблять тільки чаркою. А тепер подивись от сюди – полковник взяв лейтенанта за шию і взявся вертіти його головою зліва-направо. – А тепер знову сюди, і ще раз назад. Ти різницю вловлюєш, Миша? Ці тіла під тополями наші, наші, рідненькі, а той на турніку – не наш, чужой, Миша! Наші призовники такі не бувають!
- Ви хотите сказать... – очі лейтенанта розширились.
- Точно, Миша! – полковник підняв перед носом у лейтенанта великого пальця – Підіслали! Але хто? Невже в Києві хочуть когось на моє місце пихнути? Гм... – Іван Вікторович зняв фуражку, витер рукавом чоло, і знову заклав фуражку на лисе місце.
- Да отправляем его! В казарме розберемся, шо за птаха! Сделаем ему темную. Сапогом по лбу! Сразу розколется! – Миша помахав кулаком у вікно ненависному спортсмену.
- Ти шо, хочеш, щоб він там цілий взвод положив? Вони ж на одній квашеній капусті, а цей диви як крутиться! Ніііі, будемо на місці розбиратись. Не для того я тут поставлений, щоби братам по зброї кота в мішку відсилати! – вираз обличчя став рішучим, праве око примружилось, видаючи важку роботу лівої півкулі мозку.
- Так! – полковник гепнув долонею по столі, – Давай його сюди! Будемо приймати превентивні заходи!
Миша вже було розігнався йти, як Іван Вікторович передумав:
- Стоп! Назад. Так він може щось запідозрити і не піде на контакт. Тут треба діяти тонше. Ану клич до мене Надьку.
- Тетю Надю из госпиталя?
- Не тьотю, а молодшого лейтенанта Надію Данилівну Кобилясту.
- Слушаюсь, товарищ полковник! – вигукнув лейтенант, тримаючи руку під фуражкою і цафаючи задом до дверей – такого злого палкана він вже давно не бачив.

Вона не зайшла, вона заплила, як лебедиця при вечірній зорі по тихому плесі дзеркального озера. Якщо, звісно, бувають лебедиці вагою під корець. Одними лише грудьми вона напевно могла би зупинити ворожий танк, та й інші частини тіла були варті уваги. Молодший лейтенант Надія Данилівна Кобиляста, в народі «тьотя Надя», працювала старшою медсестрою у військовому госпіталі. Це була не просто локальна секс-бомба, це була справжня система «Град». Для неї всі солдатики були як діти рідненькі, хоча з особистим життям в тьоті Наді не складалось.

- Викликали, Іване Вікторовичу? – крісло жалісно заскрипіло, розкішне тіло так і рвалося, так і рвалося на свободу з-під білого халата.
Насилу перевівши погляд від грудей медсестри на обличчя, полковник ще деякий час дивився крізь неї, поки свідомість перебудовувалась з високого і вічного на приземлене і необхідне. Погляд сфокусувався, і полковник з пафосом промовив:
- Надю, Батьківщина в небезпеці!
- Шо? Опять? – Надя надула губи.
- Сонце моє, виручай! – Вікторович взяв сонце за ручку і підвів до вікна. – Бачиш он того атлета! Треба його обстежити по повній програмі, продіагностувати і просканувати, та взнати, для чого він приперся до нас. У твому розпорядженні всі збройні сили, які є в моєму підпорядкуванні, і любий кабінет.
- Ну слава Богу, що знову не той генерал пузатий.
- Надю, ти наша остання надія! - Полковник, обнявши молодшого лейтенанта за талію, повів її до дверей.

Спливала третя година... Полковник Іван Вікторович Цільцьо в»пяте відміряв у свій бойовий гранчак свіжо-окуповану пляшку. Миша Давидович нервово міряв кроками кабінет.
- Твердый орешек попался, товарищ полковник! – Миша нервував.
- Ой не кажи. Раніше їй вистарчало максимум півтори години.
- Я верю в нее!
- Правильно! Чекаєм до останнього! – Іван Вікторович сумно поглянув на залишки «вогняної води» в пляшці.

Двері плавно відчинилися. Вона не зайшла. Вона запливла. Венера! Миша присів на краєчок крісла, нервово заплітаючи ногу за ногу. Іван Вікторович стійко, як бетонний дзот, приготувався прийняти удар на себе.
- І шо?
Молодший лейтенант Надія Данилівна Кобиляста окупувала своїм тілом стражденне крісло і витягнула папіроску з полковничої пачки, що лежала на столі. Миша, смикнувши важливість моменту, підскочив запалити сірника. Тьотя Надя випустила хмарку густого запашного диму.
- Слабак!
Іван Вікторович таємничо усміхнувся у свої шикарні вуса.
- Тьоть… Надежда Даниловна! – не втримався Миша. - Давайте о главном!
- О Главном? – перепитала «кумир нічних снів української армії». - Місю, винищувачу мій весняний, а чи знаєшти, що головне для одинокої жінки моїх років? Жінки, яку амури несуть у бомболюках стратегічного винищувача життя, що готується нанести точковий удар по незахищених точках мужського его? Ти думаєш, мене цікавлять ваші пукавки-стрілялки?
Іван Вікторович, повернувши щелепу в її базове положення, м’яко по-батьківськи усміхнувся. Йому сподобалось про винищувач і бомболюки. Фундамент під веснянками лейтенанта Миші почервонів при слові «мужське его».
- Шпигун він. Румунський шпигун, – враз байдуже промовила Надія Данилівна. – Цікавиться якимось танками Булат, Оплот, Я…Ятган.
- Ятаган – поправив Іван Вікторович.
- Угу. Каже, що за їхніми даними вони із заводу відправляються у військові частини, а по дорозі десь зникають безслідно...
- Іііі. Чепэ, Иван Викторович! – Миша скочив з крісла і став бігати по кабінеті. – Надо звонить в ЭСБиУ.
- Тихо, тихо, Миша, сядь і глибоко дихай. Шпигун кажеш, Надю… І це все? Просто румунський шпигун? Тьху ти... – Іван Вікторович тріснув себе долонею по чолі. – А я вже грішним ділом подумав на своїх. Думав, копає хто під мене. Хууууу. Нікуди, Мишо, не треба дзвонити! Хто ж зараз не шпигун? Та ви тільки погляньте на обличчя нашого міністра оборони… Ті сусіди, ну чесне слово, як діти. Нє шоб прийти, поговорити, плящину–другу роздусити... Все би й порішали. Що маю - тим і би поділився. Ми люди не жадні. А Булати з Ятаганами араби забирають одразу ж із конвеєра. А наші одразу ж і списують. А Оплот тільки на схемах, які, до речі, вже китайці стибрили. Жваві хлопці. Так що, Миша, ти його відправляй до танкістів Бронька! Там лише макети та іржавий Т-134. Шкода хлопця.... Але обов’язок перед Батьківщиною зобов’язує! Все, вільно! А про Оплоти і Булати нікому ні гу-гу! Це велика військова таємниця.
Миша «в серцях» махнув рукою і вийшов з кабінету. Молодший лейтинант Надія Данилівна Кобиляста піднялась, окинула поглядом кабінет Івана Вікторовича і жалібно промовила:
- А може не будем відправляти його до Бронька? Там світло вмикають лише кілька разів на рік, коли поряд проїжджає до своєї пасіки верховний головнокомандуючий. Він же там відморозить усе цінне, що можна відморозити. І впаде через рік до моїх ніг, як птах із підрізаними крилами...
- Надю, ти знову закохалася?
- Я завжди закохана, Іване Вікторовичу! – відрізала тьотя Надя, гордо піднявши підборіддя, встала і мовчки попливла до виходу. І вже коло дверей почула примирливий голос полковника:
- Добре-добре. Почнуться холоди, переведем шпигуна до тебе в госпіталь. А тобі від імені всіх збройних сил України виношу щиру вдячність! Ти справжній СМЕРШ української армії!
Тьотя Надя махнула рукою і захлопнула двері. Іван Вікторович вилив всю рідину, яка залишалась у пляшці, у свій вірний бойовий гранчак, косо поглянув на портрет президента і залпом осушив посуд.

І був другий день. Весняний ранок. Грав марша оркестр. І забирали молоде поповнення на строкову службу. Плакали матері. Стійко тримались тати. Висли на плечах майбутніх воїнів майбутні матері майбутніх воїнів. А в тіні під старими тополями замріяно стояла молодший лейтенант Надія Данилівна Кобиляста. А поряд з нею, обнявши її пишну фігуру і поклавши голову поміж пишні українські груди стояв румунський шпигун. І думав він про те, що після року служби в танковій бригаді капітана Бронька він повернеться на це благословенне місце і попросить руки і серця цієї святої діви. І секретні радіограми він більше на Батьківщину не буде надсилати. Тепер у нього буде нова Батьківщина. Тьотя Надя гладила пишне смоляне волосся агента і думала про те, що доля жорстока. Тіло рветься кохати, а його зв’язують казенними ланцюгами умовностей і непотрібних правил...
А десь там за казенним вікном Іван Вікторович Цільцьо, полковник, керівник обласного воєнкомату, дивився з вікна свого кабінету на плац військової частини. І все було симетрично і по фен-шую. І серце його раділо. І навіть головнокомандуючий на портреті сьогодні усміхався. Полковник бачив це все, та погляд його концентрувався на молодшому лейтенантові товаришці Кобилястій... І зрозумів він, в чиїх руках майбутнє країни. Ось! Ось де наш Булат і Оплот. Ось де приховані кадри і ресурси українського війська! Саме вони наше майбутнє і «Надія»! А в куточку коло шафи сидів на кріслі лейтенант Миша Давидович і не зводив погляду з Івана Вікторовича, свого наставника і кумира. І були в цьому погляді не лише захоплення і щира відданість…
- Миша, - промовив Іван Вікторович.
- Слушаюсь, товарищ полковник! – вистрибнув струнко лейтенант.
- Миша, візьми в сейфі бабки, що лишилися за той списаний автомат, і дуй зроби шопінг. Ящик горілки, ну і бабам щось. Я такий сьогодні щасливий! Просто слів нема!
- И в магазине нет слив, Иван Викторович. Может, я апельсинки возьму?
- Та бери шо хочеш. Крім гранатів. Сьогодні ж такий мирний щасливий день… – скупа мужська сльоза збігла по обличчю старого офіцера.
Полковник пішов в народ, виголосив промову і щиро, по- брежнівськи цілував майбутніх воїнів. А Миша боязко ходив за полковником з підносом, на якому стояла свіжо розлята і нашвидкуруч закоркована горілка і національний символ – апельсини, і мило усміхався до батьків майбутніх воїнів:
- Ласкаво просымо! Пригосчайтесь!
І були всі щасливі. І вірили всі в потенціал рідної армії та добрих сусідів. Бо ж весна прийшла. І здавалося, що навіть коти, що сиділи на паркані, підспівували у такт військовому оркестру...

Накрапав дрібний дощик. Качки таляпались під ринвою. Пес Бурко солодко дрімав в буді, висунувши назовні лише свого кирзового носа. Кури під тином порпалися в землі. І лише на літній кухні, за причиненими дверима вирували пристрасті:
― То шо? Чи ти шось маєш в голові? Чого тебе понесло до тої дурнуватої? Шо люди по селі будуть говорити? ― лютував дід Юзик, сидячи за столом, накритим прозорою цератою, і наминаючи вареники зі шкварками у проміжках між читанням нотацій бабі Карольці. Стара ж повільно колотила в ронделі грибну підливку, не озиваючись до діда. Відсутність агресивного захисту старого ще більше заводила. Кулак гепнув об стіл, аж сільничка перекинулась. ― Ше раз підеш до неї ― можеш не вертатись!
― Чого ти верещиш, по голові собі гепни! ― пішла в атаку баба. – До сестри ходила, не де-небудь. А люди як нерозумні, то най си займаються пльотками, поки їм варги не повсихають! Шо я вже ― родини звідати не можу?!
― Якби ш то в тебе була нормальна родина! Шо ти, шо твоя мама ― ви всі відьми. А Ганка перевершила вас всіх.
Власне через Каролькину сестру Ганку і лютував дід Юзик, пригнавши худобу після полудня. Хтось му на пасовиську сказав, шо його баба вчора ходила до “святої”. А “святою” жінчину сестру стали називати після нібито активних зв’язків з “Білим Братством”. Та було діло. Ганка одного разу надовго пропала, а після розгону братства вернулася в село й об’явила себе святою. Люди ж, знаючи святість жінки ще з часів її бурхливої молодості, спочатку сміялися і ставили їй однозначний діагноз. Але з часом в селі почали з’являтися паломники ― бідно одягнуті, з тлумками за спиною. Вони прямували до Ганчиної хати. Як правило, це були жінки, побільшости старші, проте траплялися і молодші, навіть з малими дітьми. Їхня згорблена постава, гуманітарний одяг і обов’язкові безрозмірні хустки на головах справляли гнітюче враження. На початках люди заводили з прибульцями розмову, помагали нести тлумки дорогою, автобус в село ж бо не ходив, і доводилось від гостинця йти до найперших хат ще добрих два кілометри пішки. Проте згодом виявилось, що переконати цих жіночок у відсутності будь-якої святості в Ганки було справою марною. Кількість паломників збільшувалася. Вони почали зводити на подвір’ї святої двоповерховий чварак ― дім молитви. Консервативний сільський люд зачав нервувати, відчувши дискомфорт, емоції бродили, як брага в бідоні. Кожного дня селяни спостерігали картину, як від хати Ганки під гору до лісу бігала, то по одному, то по двоє, вірна Ганці паства, бо ж “святого” місця оскверняти не можна, лише “Богом помазана” і її рідні могли ходити до виходку на “святому” подвір’ї.
Тож одного дня терпець народний увірвався. Увірвав його Ладзьо з Кута. Ганчина корова, йдучи з пасовиська, залізла город через поламаний паркан на Ладзьові городи, і потовкла троха його бурачиння. Коли господар теє вздрів ― одразу ж погнав сваритися зі “святою”. Братство його на подвір’я не пустило. А Ганка в двох словах пояснила, куди йому йти. Ладзьо був хлоп зацьонтий, нікуди йти він і не подумав, а на півсела почав згадувати біографію і родину Ганчину аж до сьомого коліна. Помало почав підтягуватися сільський люд. Пристрасті вирували. В “святе обісцє” полетіло каміння і патики, хлопи розхитували паркан, проте на ворожу територію заходити ніхто не наважувався. Свята зі своїми пілігримами зайняла глуху оборону. Тоді приїхав місцевий дільничний Степан. Він кричав, лаявся, пробував відпихати людей від брами. Розуміючи безнадійність своїх зусиль, Степан заявив, що викликав «Беркут», який має з’явитись з хвилини на хвилину. Хлопи не зрозуміли “жарту” односельчанина, але про всяк випадок вирішили розійтися. Хоча перед тим добряче натовкли дільничного по пиці, а міліцейський кашкет викинули у гноївку. На тому всьо і втихло. Та надалі Ганка взагалі перестала залишати своє подвір’я, паломників поменшало, і добиралися до «святого місця» вони вже не дорогою, а стежкою понад потіком, шляхом довшим, проте, на їх думку, напевне безпечнішим…
― Та чого верещиш, добрий вже з тебе відьмак! – тим часом продовжувалося активне спілкування в кухоньці діда Юзика. ― Йди краще когутє заріж, завтра вечором онука приїжджає. Тре поскубти, обсмалити.
― Та хай самі і скубають! Всьо приготуєш, торби наладуєш, вона приїде, переспитсі ― і назад до міста. А як помагати садити бараболю ― то нема кому! – не вгамовувався дід.
― Та нашо тобі її поміч! Воно ж замучене тою наукою, шо-с, не пам’ятаєш, яке біле і худе приїжджало тамтого разу?
― А їй хто боронить їсти? Поробила би тиждень у полі ― добре би їла. А то сидять там на поверсі, їдять ту суху бараболю, а котів німецькими консервами годують! А ти дурна стара передавай курей, хоть всіх поріж! – Чіпси старому зразу не сподобалися, та перша чіпса, якою його пригостила онука, була і останньою. А про котячі консерви, які вона купляла для Мацька, дід згадував бабі вже два місяці ― ніяк вони не давали йому спокою. Він тоді завітав до дочки в гості, бо ж їздив до міста на базар. Привіз їм курку, молока, сиру, сметани. Поки розмовляв з дочкою, онука принесла з магазину плящину, ковбаси та інших продуктів, серед яких було дві коричневі металічні банки. Спочатку старий думав, що його зараз тушонкою будуть пригощати, та коли дізнався, що то для котів ― йому мову відняло. А дочка, відчувши настрій старого, похапцем заштовхала за двері куплений для кота гігієнічний наповнювач… Після того випадку, коли баба пробувала завести розмову про важке життя в місті, старий видавав свій незаперечний, вбивчий аргумент – котячі консерви.
Активні дебати перервав шум лісовоза, що саме проїжджав повз їхнє подвір’я.
― А кров би їх нагла залляла! Знов ріжуть! – дід вискочив з-за столу, відсунув фіранку і лютим поглядом проводжав лісовоз, що їхав до гостинця.
Вирізка дерев була на даний момент темою номер один в селі. Ліс вирізався масштабно і по-варварськи. Раніше під вирізку вибирали окремо кожне дерево, потім ліс чистили від гілляччя, насаджували новий. Але так як своя, рідна власть, не хазяйнували ні поляки, ні німці, ні перші, а ні другі москалі. Ліс різали великими квадратами, забирали лише найцінніше, а решту лишали на місці. Через кілька років у тих місцях утворювалися непролазні хащі, а навколо все так змінювалося, що й близько від села блуд чіпався.
Сільський люд до вирізки лісу спочатку ставився спокійно, бо хлопів брали на роботу, платили непогано, та й для власних потреб тихо-потрохи самі різали. Та коли почали вирізати навколо села, та й так масштабно, люди почали шуміти. А тут ще чутки про великі гроші, що їх отримав від власника закупівельної фірми місцевий лісник – бо ж по документах вирізалося одне, а по факту – у рази більше. Селяни спочатку жалілися, писали в район. Коли ж нічого не допомогло, почали збиратись на мітинги. І ось тепер, зрозумівши безнадійність своїх дій, люди вирішили діяти рішучіше.
― Останній день їздите. Шляк би вас трафив, не наїстеся ніяк! – вилаявся старий Юзик. Завтра, суботнього ранку, громада вирішила поставити питання ребром. Було заплановано провести масовий мітинг і перекрити дорогу. Все те мали фіксувати запрошені з міста журналісти. Для цієї події дід змайстрував, таку ж, як у Ладзя з Кута, табличку на патику, з написом “Не дамо знищити народний ліс”. – Завтра в полуднє всьо порішаємо! Кістьми ляжемо, а не пустим!
― Ніц у вас не вийде, як різали, так і будут різати – вштрикнула своє Каролька.
Дід злісно зиркнув на жінку, та й тільки махнув рукою, мовляв, нема з ким балакати, ― і пішов годувати кролів.
А на дворі була моква. В ринві тарабанила дощівка. Бурко дрімав, геть сховавшись в буді. І лише качки весело таляпалися в калабані.

Другого дня, а була то субота, погода ніц не змінилась. Накрапав дрібний дощик. Бурко ловив надоїдливу муху. Качки порозсідались коло таці з бурачанкою, і час від часу покрякували.
Худобу з паші дід Юзик пригнав сьогодні на годину раніше. Помився, переодягнувся в чистого костюма, нашвидкуруч пообідав, узяв таблицю на патикові і пішов у «бій».
На півдороги його окликнув зі свого подвір’я племінник Василь. Його хата була поряд з хатою «святої» Ганки. Власне, то він помітив і доклав Юзьові про Карольчині відвідини сестри.
― Зачекайте, вуйко! Зайдіть-но на хвильку.
― Та наші вже, певно, дорогу перекривають. Треба бігти.
― Та ж зайдіть! Моєї нема, по-п’ятдесят та й підемо перекривати.
Дід Юзик ще хвильку стояв у роздумах, тоді оглянувся на своє подвір’я, спер легенько мітингувальну таблицю до Василевого паркана і шаснув до племінника.
Пес Циган мовчки, самим тільки поглядом проводжав Юзика до дверей хати. То був здоровий, чорний дог. Василь його дуже шанував, ходив з ним на полювання. Племінник Юзів був троха браконьєром. А після тої вікопомної різдвяної ночі Василь взагалі ходив коло Цигана як коло збитого яйця. Минулої зими на свята приїхала до Василя в гості теща зі Львова. Довго колядували й веселилися, а потім всі дружно полягали спати. І тільки тещу Василеву, коли всі заснули, потягнуло надвір. Вона, бідолашна, не знала, що Василь на ніч пса свого спускає... До нужника вона зайшла спокійно, може, півсонна не помітила собаку, а може, той десь бігав в іншім кінці подвір’я… Та коли відкрила двері, щоб виходити, її притиснуло вдруге, бо два метри далі, на стежці, що вела до хати, сидів величезний псюга і дивився своїми червоними очима просто на неї. Закривши зсередини защіпку на дверях і перевіривши її ще разів з десять, стара тремтячим і протяжним таким голоском зачала кликати свою дочку. Але убиральня була аж за стайнею, та й спали всі твердо, тож кликала вона аж до світанку. Зрання Василь, впинаючи Цигана, почув завиваючий стогін. Думав, звір який здихає. Взяв сокиру й пішов на звук. Двері різко відчинилися, зірвавши защіпку, і крізь запухлі очі замерзла і перелякана теща побачила зятя з сокирою… Потім її довго відкачували, а Василя сварили, що чуть до інфаркту не довів стару. Той сумно кивав головою, а самого аж розпирало. Відтоді вона більше ні разу до нього в гості не приїздила!
― Ну, вуйко! За нашу перемогу!
Вони перехили, хекнули і закусили.
― Зволочі, такі буки вирізають, і всьо за границю спродують.
― Та не кажіть, вуйко, ― Василь розливав по другому – прийде москаль ― не буде де краївки зробити.
― Ти смієшся, Василю, а ше всьо може бути.
Вони чокнулись, перехилили, хекнули, закусили…

А тим часом громада в центрі села, коло клубу, перекинула поперек дороги дві фіри, накидала згори дощок, гілляччя та купу всякого дрібнішого причандалля. Над барикадою майорів чорно-червоний прапор (жовто-синього голова сільради не дав). Упритул до загорожі стояв згружений лісовоз, позаду ― «бобік» лісника. Народ вирував, грізно насуваючись на лісника і шофера лісовоза. Дільничний Степан побіг додому зашивати порвані штани, коли ззаду під’їхали три машини, з яких вивалились мордаті усміхнені дядечки в костюмах і жменька міліціонерів. Народ кинувся до них. Міліція відпихала людей, пузані поховались назад до машин, усмішки щезли з їх облич. Останнім під’їхав пошарпаний жигуль, з нього вискочили журналісти з камерою. Лісник, як вгледів камеру, нерви його здали зовсім. Він вскочив у машину, різко розвернувся і помчав бічною вуличкою. Документів на цю партію лісу не було, тож найкраще ― дременути від гріха подалі, а там якось без нього розберуться, вирішив він, плануючи об’їхати село понад потіком до гостинця. Він газував, коло хати «святої» Ганки був різкий поворот, лісник різко крутанув рулем…

…Вона ходила по подвір’ю даючи настанови своїй пастві. Сутулі, загорнуті в хустки жіночки бігали взад-вперед подвір’ям, відчуваючи роздратованість «святої» Ганни. Її «святість» з самого ранку прокинулись не в настрої. І після проведення ранкової молитви вона почала щедро ділитись своїм «ненастроєм» з оточуючими. Піднімаючись сходами на веранду, Ганка краєм ока помітила якийсь рух за садком на своїм городі, де буяла конюшина. Різко розвернувшись і сфокусувавши погляд у тому напрямку, вона аж затрусилася від люті. Її конюшиною смакували Ладзьові телята! Ганка вже було відкрила рота, щоб послати кого з вірнопідданих, але в останню мить передумала. То була справа принципова, і покладатися цього разу на «старих шкап» вона не хотіла. Порушуючи власне табу, вона похапцем вискочила на дорогу, і побігла до свого городу. Напівдорозі зрозумівши, що вона немає чим товкти клятих телят, Ганка оглянулась. Вона помітила коло сусідського паркану спертого костура з прибитою дощечкою. Схопивши Юзиків агітаційний інструмент жінка через кущі вискочила на дорогу…
…Лісник різко вдарив по гальмах. Тупий, сильний удар. Жінка з плакатом «Не дамо знищити народний ліс» відлетіла на декілька метрів і важко гепнулась на дорогу. Лісник вискочив з машини і підбіг до «святої»… Він зрозумів, що справи кепські. Схопившись за голову, чоловік позадкував до машини. А потім вихопив з кабіни папку із документами й побіг, не оглядаючись, у бік лісу.
Василь і дід Юзик тим часом весело обговорювали походеньки малого Сашка ― внука Юзикового. Бахур був у них на початку літа. Десь в бабиній скрині відкопав Каролькину медаль ― «Мать-героїня» ― Каролька ж бо мала шестеро дітей. Того суботнього дня всі були на весіллі на другій вулиці, а внук Юзиків, начепивши тую медаль на груди, пішов поміж люди. Довго він хизувався «ордєном» перед пацанами, поки чутки не дійшли до Карольки…
― Ой драпав же ш він від вашої баби! – сміявся Василь, наливаючи по третій.
― От шибеник, – всміхнувся Юзик, розгладжуючи вуса. Дід любив Сашка, той вчився у музичній школі, і грав дідові на баяні то веселої польки, то марша.
― Будьмо! – Василь підняв чарку.
Випили. Хекнули…
По дорозі промчала машина. За мить заскрипіли гальма, стукнуло, гепнуло. Завив Циган. Чоловіки повскакували з-за столу і побігли надвір. Трохи далі від Василевого обісця, на дорозі якось боком стояв «бобік» з відчиненою передньою дверкою. А за ним… Святий Боже!.. Розкинувши в різні боки ноги і руки лежала «свята» Ганка, а коло неї ― дідів плакат на патику. Перехрестившись, Юзьо хотів було забрати свій «біл-бордик», та Василь го смикнув за ліктя.
― Ви шо, вуйо, здуріли? Хто побачить, вас до того діла пришиють. Лишіть все як є і ніц не чіпайте.
Старий оглянувся.
― Та яка там холеєра побачит.
― Всьо, тихо, вон, дивіться.
І справді, з подвір’я святої почала вибігати її паства. А з–за повороту сунула вся громада. Чутки селом розповсюджувались швидко, навіть дуже швидко.
А потім… Потім Ганчині жіночки в безрозмірних хустках попадали на землю, зачали волати і рвати на собі волосся. Сільський люд мовчки споглядав наглу смерть, караючи себе за те, що вони раніше недооцінювали односельчанку, яка боролась за права громади до останнього подиху… А декому навіть закралася думка, що, може, Ганна і направду трохи того… свята.
Під’їхали мордаті дядечки з міліцією, під’їхали журналісти. Зацінивши ситуацію, одні стали домовлятись з іншими, тихенько попросили журналістів відійти на пару слів. Справу ж треба було спустити на гальмах. Так би мовити, відокремити грішне від праведного, справи лісові від смерті наглої, бо тут, на цій мокрій дорозі, декому з них вже ввижався релігійно-політичний підтекст.
…І лише Ладзьові телєта методично румигали мокру конюшину. І нікому до них не було діла. А дарма. Телят здуло, і обоє потріскали, як повітряні кульки ― аж кишки порозлітались по Гачиному городу. Потім дехто з «пілігримів» побачив в цьому руку Господа.
Люди потрохи розходилися, а дощик усе накрапав…

****
― Шо то за одні? – запитав дід Юзик з порогу. Заганяючи худобу, він побачив двох молодичок, які виходили з їхньої хати.
― Та то… ― Каролька втупила погляд в рондель на плиті – від Мироськи Михаськової, трохи посиділи, поговорили…
― Від Мироськи? «Свідки»! ― злосно крикнув старий.
― Ну «свідки», то й шо?
― Жінко, ти мене виведеш! Порубаю всіх до холєри!
― Та заспокойсі. Сядь віддихни. Тільки обережно, – баба похапцем забрала з бамбетля дві торбини з яйцями.
― То ти для них наладувала? – чорна хмара знов насунула на дідове лице.
― Та чого для них? Ксьонзів син женитсі, то сказали з кожної хати по тридцять яєць здати.
― І шо ж він з тими яйцями буде робити?
― Не знаю, не нам грішним його судити.
― А щоб йому поперек горла ті яйця стали! – дід Юзик піднявся з бамбетля і пішов надвір, гепнувши дверми.
― Ніяк тобі не вгодиш, дідьку старий – прошепотіла Каролька.


… Надворі смеркало. Юзик вхопив сокиру і зі злістю почав колоти дрова.
Скрипнула хвіртка. Старий обернувся. На подвір’я зайшли троє, геть всі в чорному, з довгим чорним волоссям. Юзик приблизно так собі уявляв нечисту силу. Рука старого міцніше стиснула сокиру. Передній чорт підійшов ближче, і дідо впізнав у ньому рідну внучку Марійку.
― Марусю, що сталося?
― Готи ми, діду. І звати мене тепер Маріан.
Саме в цей момент з хати виглянула Каролька. Побачивши дивакувато одіту внучку з друзями, і діда з сокирою, миттєво зацінивши ситуацію, стара швиденько заштовхала молодих людей до хати, від гріха подалі.
Дід Юзик сплюнув, тихо вилаявся і з розмаху глибоко всадив у пень сокиру.
Він присів на кубанця коло пивниці, закурив і гірко подумав, що він вже не встигає за змінами, які відбуваються навколо. Старий важко зітхнув…
Проте, ще були в Юзика цінності, непідвладні швидкоплинному часові. Старий думав про те, як зраненька, коли всі ще будуть спати, він дістане зі схрону свого «шмайсера», розбере його, гарно змастить, і заховає назад. А потім піде до церкви. В церкві добре, в церкві спокійно, там ніхто нікуди не спішить, і все залишається таким, як було вже багато-багато років, скільки він себе пам’ятає. Приходили і пішли німці, і москалі, так само відійдуть «свідки» і готи, які завербували його внучку, і лише тут все буде незмінним, своїм, таким рідним і знайомим з дитинства…

Жити померти не можна.
1.
- Я вас люблю. Я вас очень люблю, мои дорогие бабушки и дедушки. – Люблячий мер країни усміхався, і товсті слимаки його губ розповзалися від вуха до вуха. – Мы будем любить бедных и бороться с багатыми. Вы, драгоценные мои, будете спокойно доживать свой лучшие годы жизни. А багатые будут платить за все: за свой бизнес, за свои машины, за квартиры и офисы - в два, нет, в три раза больше. За пластиковые окна мы будим брать пятьдесят гривен с окна. Минимальная цена кофе в баре пускай будет пятьдесят… нет, лучше восемьдесят гривен. Вы ведь кофе пьете дома, а они пускай платят… – Примружені очі хитрувато виблискували, а слимаки то сповзалися, то розповзалися. - Платить они будут и за бесплатное леченье, и за школы, и за садики. И за кладбища, и за могилки, и за крестики. Я думаю, с гранитных крестиков мы будим брать по двести в месяц, с каменных пускай сто двадцать, а с деревянных, так уж и быть, по сорок. А кто не заплатит – выселим, Киев не резиновый, чтобы разлеживатся тут... Боже, как я вас люблю! Верьте мне, я знаю, как бороться со всеми….в смысле, со всеми ими, кто не с нами. Хороших мыслей у меня еще о-очень-очень много.
2.
Старенький вчитель відчував – уже пора. Сімдесят два – це таки достобіса багато. Більшість його друзів вже там. Там, де не треба побиватися про газ і світло, політику і кризу, взагалі - про «завтра». А виглядало воно ой як невесело. Він намагався не думати про це, дасть Бог день – дасть Бог поживу, та оте «завтра» нагадувало про себе повсякчас. Воно шипіло з радіо, вишкірялося з біл-бордів, шавкотіло пересохлими губами бабусь коло під’їзду. Два роки тому воно ще й волало з телевізора. Та, дякувати Богу, син забрав роздовбаний «Електрон». Та й справді - для чого йому той телевізор, один негатив. А синові ж треба борги віддати. Син у нього хороший, два роки тому на день народження приходив. Щоправда, випив багато, ото як приніс дві пляшки - сам їх і випив, потім поскандалив трохи - і забрав телевізор. Але ж не забув! А хто винен? Усе ті кляті автомати – понаставляли на кожному кроці! Та, може, все ще владнається. «А мені скільки того треба? Спечу картопельки, поп’ю чаю, послухаю радіо – та й щасливий».
Старий вчитель ніколи не нарікав на життя. Любив дітей, яких ціле життя вчив у школі, любив сусідів і колишніх друзів. Ні, не так - Друзів. Останній помер місяць тому. Він не плакав тоді на похороні – чого ж плакати? Скоро зустрінемося… Рідні діти поховали батька шанобливо, по-людськи, щедро заплатили і за копання могилки, і за похорон, і поминки влаштували… А хто ж поховає його?
…Після тамтого похорону камінне «завтра» підійшло вже зовсім близько... Воно ховалося у темних закутках квартири і ночами свердлило у мозку чорну діру: хоч люди і добрі, і мер про нього думає, та грошей на труну однаково нема. І на копання могили нема. І на хрест нема. І син може не прийти. І сусіди не згадають. І лежатиме він в цій старій хрущовці, і буде це його могила.
Як же не хочеться завдавати добрим людям клопоту….
Він щосили гнав від себе це прокляте «завтра». І молився.
Молитися почав десь рік тому, тоді й купив Біблію. Читав цю святу книгу - і йому ставало легше. Він читав про любов, він читав про страждання і Вознесіння, він вірив…

3.
Двері в квартиру старого вчителя довго не піддавалися, тоді працівники ЖЕКу викликали еменесників. У хаті було порожньо, чисто і по-спартанськи скромно. Книжки стояли стосами на підлозі, скромний гардероб - у старій шафці з перекошеними дверима.
Самого ж учителя ніде не було. Язикаті сусідки наполегливо запевняли слідчого, що дідуган у квартиру заходив, а назад не виходив. Клялися у цьому і широко хрестилися. Міліціонерові все це геть не подобалося, йому страшенно хотілося послати всіх цих сусідів до біса, та він мовчки їх слухав, кивав у відповідь і тупо дивився на єдину відкриту книгу, яка лежала на столі. Це була Біблія.

4.
- Дорогие мои! Я вас всех очень люблю. Но! Что мне не нравится на сегодняшний день! После того, как мы подняли расценки на захоронения, некоторые несознательные бабушки и дедушки стали уходить от нас не совсем стандартным методом, минуя, так сказать, все официальные процедуры. Они не оставляю после себя ничего, что можна бы было хоронить! Уходят совсем и полностью! А кто будет платить кладбищенские взносы? Кто, я вас спрашиваю, любимые мои? Поэтому, хорошие мои, – слимаки розлізлись в широченній дурнуватій посмішці, – чтобы впредь все было хорошо, мы решили изымать имущество нарушителя и выписывать штраф в размере двух тысяч гривен с родственников человека, ушедшего в мир иной, так сказать, совсем и полностью. Я вас люблю, дорогие мои. - Він загадково усміхався, плескав собі-хорошому в долоні, і нервово ворушив м’язистим хвостом.

Болотядже! Воно було всюди і його було по вуха. Під ногами чвакало, квакало, липкий бруд розлазився і сунув у дорогі шкіряні мешти наших гостей. Було їх шестеро: двоє американців і чотири шишки з області. Я йшов перший, за мною - американці з байдужими обличчями (їм, здається, було до фєні наше болото), а позаду - животаті чиновники в барвистих краватках. Я думаю, кольори краваток у них для субординації, як, приміром, пагони в армії. Замикав колону орендатор Панцьо - лисий і захеканий колобок. Наші, на відміну від американців, намагалися знайти сухіші місця, та залазили у ще більшу багнюку і тихо згадували чиюсь маму.
Настрій був паскудний. Блідий орендатор Панцьо витягнув мене з теплого ліжка і, поки я спросоння шукав одяг, побивався про геморой з області на його бідолашну голову… Геморой з’явився уже за мить на двох здоровенних чорних джипах. Ми з орендатором стояли біля воріт його подвір’я, а жінки в хаті нашвидкуруч накривали стіл. З першого джипа вивалився грубйозний губернатор і троє його поплічників. Вони привіталися, ми з Панцьом поручкалися з дорогими гостями, а потім нас підвели до другої машини. Звідти вийшли двоє. Ця парочка виглядала теж недешево, та чимось принципово різнилась від нашого мордатого начальства. Їх представили як американців.
Губернатор, краватка якого була найчервонішою, коротко пояснив нам суть справи, після чого настрій у мене впав остаточно. Виявляється, їм терміново був потрібен Петро Колесо з Гнилих Волоків, хутора, що за три кілометри від нашого села. От куди б найменше мені найменше хотілося перти цього похмурого березневого ранку, то на Гнилі Волоки… Але вибирати не доводилось. Я ж був дільничим - єдиним офіційним представником влади в нашій стороні, а орендатор Панцьо - неофіційним, щоправда, влади у нього було значно більше. Панцьо був місцевим фермером і орендував всі селянські, колишні колгоспні, наділи. Хлоп він був непоганий, хоча й за оренду землі людям ніц не виплачував. Через це ми зрідка сварилися, аж поки він не виділяв моїй корові ґрису на зиму.
Від пропозиції скуштувати і випити що Бог послав американці категорично відмовились… Наші чиновники злосно зиркнули них, облизнулися і потупцювали до джипів. Ми з Панцьом підсіли до американців, і машини поплили по багнюці в напрямку Гнилих Заволоків. За два кілометри до села транспорт довелося залишити, і місити багнюку ногами, бо дорога далі була заваленою дебрею. Лісники, кров би їх нагла залляла, минулого року ліс зрізали, і правий берег зсунувся, як земля розмерзлася. Тому далі можна було проїхати тільки фірою, або йти пішки.
Чвак, чвак, мать, чвак, …ять. Мене наздогнав один з обкомівців, він був наймолодший серед інших, трудовий мозоль в нього тільки починав рости, і краватка була синього кольору. Коли він порівнявся зі мною, я запитав:
- А на чорта цим американцям Колесо здався?
- Хтось там зі Штатів в наше посольство подзвонив. У них там знайшлися креслення велосипеда, що Петро колись зробив. То їм якийсь знайомий Колеса передав, Михайло, здається.
- А, напевне, Стефчин Михайло.
- Не знаю. Факт того, що той показав їх якомусь американцеві, той ще комусь, а потім ними зацікавились серйозні люди. А що то за ровер, то й знати не знаю.
- А, так-так, було таке, вже пригадую… Склав його Петро, коли йому років чотирнадцять, здається, було. Всі пацани в Заволоках каталися. Ніби й нічого складного, а механізм цікавий, тиснути на педалі рідко треба було - сам практично їхав.
- А де той ровер зараз?
- Та десь у Петровій стайні валяється.
- А чого його Колесом назвали?
- Та як був малий, тато му вчіпив був на палку коліщє, тай він бігав з ним по селу…
- А то правду кажуть, що його тато трохи бандитом був?
- Та яке там! Робив чоловік на бригаді, золоті руки мав. Раз хлопці йому з лісу мотора з розбитого німецького літака притягли. То він приладнав його до саней – та і їздив без коней. Малих катав.
- То, певно, Петрові від нього передалося.
- Аякже. Та потім все пішло якось не по-людськи. Раз в компанії заспівали хлопи «Ще не вмерла». А хтось продав, тоді ж не можна було. То довго їх тягали, а старий Колесо навіть сидів у них там місяць.
- Єшчьо лєгко отдєлался – почувся ззаду голос чиновника в бордовій краватці. Виявилось, він давно нас наздогнав і уважно слухав розмову.
- А потім Степан, тато Петра Колеса, почав запивати. Раз бригадир йому за п’янку нагая дав, так той його послав далеко-далеко і сказав, що він думає і про його колгосп і всю цю срану власть. На другий день за Степаном приїхали на уазику з області, і він, добряче загашений, загорнув своїм трактором уазик з кагебістами в цю дебру. Двоє встигли вискочити, а один трохи покалічився. А Степан тоді пішов до своєї майстерні, а майстерня в нього сильна була, всьо там мав. Були там і балони з пропаном. Так він всьо то разом з собою і підірвав. Горілка всьо зробила. Від неї хлоп дурний робиться.
- Із-за етава ідіота тагда целий мєсяц вся область на ушах стаяла, – пробубнів ззаду бордовий галстук.
- Ось такі справи – вів я далі. – Так Петро тільки з мамою і жив. Вчився непогано, але мало з ким колєґував, хіба з тим Михайлом шо виїхав потім до Америки. Вони разом ше до армії на тракторній крутились, різні запчасті вишукували, а потім в стайні щось майстрували: то сани, то вітряки, то велосипеда цього склали. А після армії Петро став працювати в орендатора нашого. Всю колгоспну техніку, яку не спродали, Панцьо собі забрав. То Колесо її ремонтував, а Панцьо його цінив, де би він ще майже на халяву такі руки знайшов? Пізніше Петро з колгоспних залишків йому два малих трактори склав. Любив він ту справу. Півдня подивиться на схему і всьо - клепає вже пару місяців.
- Чого ж він в місто не їхав, чи де за границю, файну копійку би заробляв з такими руками.
- Не хотів він нікуди їхати. Казав, тут батьки поховані, подобається ця земля і село рідне. Одним словом, справжній патріот.
- А що то за шум з літаком був? – спитала синя краватка
- Та шо, шо. Раз Панцьо ляпнув, шо сусідній фермер літака має, і шо йому би сильно згодився. А Петро й каже: давай складу. Той спочатку відмахувався, а потім погодився. Купляв йому всі запчасті, шо було треба, в районі, та й за рік Колесо склав літака. Засівав Панцьо ним пів року, поки хтось в район не настукав. Приїхали ваші колєги, ґвалт зчинили, як так можна - без дозволів, без ліцензій? Панцьо вже майже був домовився, шоби всьо замняли, він то вміє. Так Петро розійшовся, казав ноги-руки їм поломи, як літака вчеплять. Весь в свого старого. Райкомівці розізлились, понаписували штрафів, і сказали, щоб за тиждень літак був розібраний. Тоді Петро і Панцьо посварились сильно. Петро запив. Він до того не пив практично, людям всяке причандаля ремонтував, від фіри до коси, а люди за роботу стандартну валюту несли, тож в нього в майстерні й назбирався арсенал. Майстерня в нього здорова, навіть Панцьо виділив п’ять кубів дерева, щоб її збити, та й люди помагали. Самі зараз побачите, яка здорова. Так ось - закрився Петро в себе й пив цілий місяць. Нікого не пускав. Тільки Стефці Янковій вдавалося деколи му їсти запхати під двері. Тоді й Маринка, жінка його, лишила з малим, й поїхала до мами в друге село. А потім одного ранку знайшов го дід Янко біля виходку ледь теплого. Ледве тоді відкачали в районі. Після того більше не п’є, але став ще більше відлюдькуватим, пускає до себе тілько діда Янка, який йому їсти носить, шо Стефка зладнає. Півтора року назад Панцьо до нього почав навідуватись знову. Але шо і як там - то ви нього питайте.
Підкликали орендатора. Той був блідий і захеканий.
- Техніку він мені більше не ремонтує. Але я попросив півтора року тому скласти мені установку, що з гною робить бензин і газ. Я по телевізорі таку бачив. Петро спочатку не хотів говорити зі мною, а потім согласився як здрасті, сам прийшов і сказав, шо зробить. Від того часу скільки я вже грошей витратив на різні лапчасті! І то деколи таке запросить, шо дньом з вогньом не знайдеш. І за світло йому мушу платити. А він, падлюка, кожен божий день сваркою варить і варить. І кінця-краю не видно. Я вже йому казав на тім тижні, як не покаже, шо зробив, то світло відключу.
- Коли установка буде готова – заговорила червона краватка до Панця – ти щоби знов не займався самоуправством як з літаком! Ми приїдемо з телебаченням, дамо благословення, сам розумієш, області потрібно звітувати про успіхи в енергозбереженні, тебе засвітимо як прогресивного фермера, цього твого, як його, патріота-кулібіна людям покажемо. Ге-ге-ге – затряслось жирне підборіддя.
Дорога повернула ліворуч, догори, і з-поміж дрібного чагарнику виповзла на відкриту місцину. Трохи далі на узліссі виднілось обісцє. Невеличка глиняна хата притьом тулилася до великої дерев’яної будівлі, наглухо забитої дошками, місцями почорнілими й прогнилими.
- Оце і є його… - ледве вимовив Панцьо.

Щось змінилося…Повітря водномить стало фіолетовим і в’язким. Запала камінна тиша, і останні метри я йшов ніби не лічені секунди, а цілу вічність. Краєм ока я бачив, як до нас з-під лісу біжить старий Янко, розмахує руками і щось кричить. Але що – я ніяк не міг второпати…. І вже потім, коли американці попадали, як солдати, на землю, не зважаючи на болото, а наше начальство стало присідати, до мене дійшло:
- Лягайте, шляк би вас трафив, скоро лягайте!
А потім – бабах!!!!! Хто не ліг - попадали навзнак. Дід Янко вже не біг, а летів до нас з витріщеними очима і кирзовими чоботами вище голови. Права стіна і добрий шмат передньої відкололися - і гепнули на землю, потягнувши за собою більшу частину даху. Потім завалилася решта будівлі. І, о Господи, над цією купую уламків і диму у небо здійнялася геть чорна від копоті, всуціль покрита зварочними швами, овальної форми махіна. Ще секунду вона повисіла, довкола неї тріщали і миготіли сотні яскравих вогників… А тоді з шаленою швидкістю вона водномить шугонула у небо – і розчинилася поміж хмар...
А потім було тихо. Довго було тихо. Я відчував, як фіолетовий колір з повітря плавно перетікає у мій мозок. До нитки мокрий, я сидів у багнюці – все мені було фіолетово… Праворуч від мене, задерши голову і спершись на руки, сиділа синя краватка. Він пускав бульбашки з рота і на обличчі його було дурнувате блаженство.
Першими до тями прийшли американці. Один з них почав емоційно розмовляти по телефону. Другий, який, як виявилося, непогано володів українською, напосів на діда Янка.
- На Альфа-Центавра пішов – почув я, ніби здалеку, голос діда.
- Какоє нах…й Центавра?! - втрутився у розмову розлючений голос бордової краватки. Щас амєріканци єво бистро сабьют, ракєтой в жопу.
- Не вийде, він по суборбітальній траєкторії вже вийшов на світлову швидкість за три парсека до Альфа-Центавра.
- Аху…єть, дєд, ти тоже космонавт?
- Ні, про альфу то мій внук розказав мені. Він літом приїжджав до баби по маковиня, казав, шо чай з нього варить, а потім вночі сідав на сіно, шо в садочку і розказував сам собі про далекі галактики. То ми з бабою спочатку слухали трохи, а потім лишились того, хай дитина собі фантазує.
- Твою мать! - не заспокоювався чиновник, вчепившись цього разу своїми ручиськами мого піджака. – Вот тєбє і патріот! Всє ви такіє! Патріоти до тєх пор, пока не появляєтся возможность уєб…ть отсюдава, а ми должни на своїх плечах страну падимать!
І враз соромно стало мені за Петра. Що ж ти, Петю, погнався за довгим Центаврійським рублем світ за очі. Ні щоб тут, своїм, рідним американцям велосипед продати, рідну область піднімати на виручені гроші. Ганьба. Не патріот ти, Петро. НЕ ПАТРІОТ!!!