Жити померти не можна.
1.
- Я вас люблю. Я вас очень люблю, мои дорогие бабушки и дедушки. – Люблячий мер країни усміхався, і товсті слимаки його губ розповзалися від вуха до вуха. – Мы будем любить бедных и бороться с багатыми. Вы, драгоценные мои, будете спокойно доживать свой лучшие годы жизни. А багатые будут платить за все: за свой бизнес, за свои машины, за квартиры и офисы - в два, нет, в три раза больше. За пластиковые окна мы будим брать пятьдесят гривен с окна. Минимальная цена кофе в баре пускай будет пятьдесят… нет, лучше восемьдесят гривен. Вы ведь кофе пьете дома, а они пускай платят… – Примружені очі хитрувато виблискували, а слимаки то сповзалися, то розповзалися. - Платить они будут и за бесплатное леченье, и за школы, и за садики. И за кладбища, и за могилки, и за крестики. Я думаю, с гранитных крестиков мы будим брать по двести в месяц, с каменных пускай сто двадцать, а с деревянных, так уж и быть, по сорок. А кто не заплатит – выселим, Киев не резиновый, чтобы разлеживатся тут... Боже, как я вас люблю! Верьте мне, я знаю, как бороться со всеми….в смысле, со всеми ими, кто не с нами. Хороших мыслей у меня еще о-очень-очень много.
2.
Старенький вчитель відчував – уже пора. Сімдесят два – це таки достобіса багато. Більшість його друзів вже там. Там, де не треба побиватися про газ і світло, політику і кризу, взагалі - про «завтра». А виглядало воно ой як невесело. Він намагався не думати про це, дасть Бог день – дасть Бог поживу, та оте «завтра» нагадувало про себе повсякчас. Воно шипіло з радіо, вишкірялося з біл-бордів, шавкотіло пересохлими губами бабусь коло під’їзду. Два роки тому воно ще й волало з телевізора. Та, дякувати Богу, син забрав роздовбаний «Електрон». Та й справді - для чого йому той телевізор, один негатив. А синові ж треба борги віддати. Син у нього хороший, два роки тому на день народження приходив. Щоправда, випив багато, ото як приніс дві пляшки - сам їх і випив, потім поскандалив трохи - і забрав телевізор. Але ж не забув! А хто винен? Усе ті кляті автомати – понаставляли на кожному кроці! Та, може, все ще владнається. «А мені скільки того треба? Спечу картопельки, поп’ю чаю, послухаю радіо – та й щасливий».
Старий вчитель ніколи не нарікав на життя. Любив дітей, яких ціле життя вчив у школі, любив сусідів і колишніх друзів. Ні, не так - Друзів. Останній помер місяць тому. Він не плакав тоді на похороні – чого ж плакати? Скоро зустрінемося… Рідні діти поховали батька шанобливо, по-людськи, щедро заплатили і за копання могилки, і за похорон, і поминки влаштували… А хто ж поховає його?
…Після тамтого похорону камінне «завтра» підійшло вже зовсім близько... Воно ховалося у темних закутках квартири і ночами свердлило у мозку чорну діру: хоч люди і добрі, і мер про нього думає, та грошей на труну однаково нема. І на копання могили нема. І на хрест нема. І син може не прийти. І сусіди не згадають. І лежатиме він в цій старій хрущовці, і буде це його могила.
Як же не хочеться завдавати добрим людям клопоту….
Він щосили гнав від себе це прокляте «завтра». І молився.
Молитися почав десь рік тому, тоді й купив Біблію. Читав цю святу книгу - і йому ставало легше. Він читав про любов, він читав про страждання і Вознесіння, він вірив…

3.
Двері в квартиру старого вчителя довго не піддавалися, тоді працівники ЖЕКу викликали еменесників. У хаті було порожньо, чисто і по-спартанськи скромно. Книжки стояли стосами на підлозі, скромний гардероб - у старій шафці з перекошеними дверима.
Самого ж учителя ніде не було. Язикаті сусідки наполегливо запевняли слідчого, що дідуган у квартиру заходив, а назад не виходив. Клялися у цьому і широко хрестилися. Міліціонерові все це геть не подобалося, йому страшенно хотілося послати всіх цих сусідів до біса, та він мовчки їх слухав, кивав у відповідь і тупо дивився на єдину відкриту книгу, яка лежала на столі. Це була Біблія.

4.
- Дорогие мои! Я вас всех очень люблю. Но! Что мне не нравится на сегодняшний день! После того, как мы подняли расценки на захоронения, некоторые несознательные бабушки и дедушки стали уходить от нас не совсем стандартным методом, минуя, так сказать, все официальные процедуры. Они не оставляю после себя ничего, что можна бы было хоронить! Уходят совсем и полностью! А кто будет платить кладбищенские взносы? Кто, я вас спрашиваю, любимые мои? Поэтому, хорошие мои, – слимаки розлізлись в широченній дурнуватій посмішці, – чтобы впредь все было хорошо, мы решили изымать имущество нарушителя и выписывать штраф в размере двух тысяч гривен с родственников человека, ушедшего в мир иной, так сказать, совсем и полностью. Я вас люблю, дорогие мои. - Він загадково усміхався, плескав собі-хорошому в долоні, і нервово ворушив м’язистим хвостом.