Болотядже! Воно було всюди і його було по вуха. Під ногами чвакало, квакало, липкий бруд розлазився і сунув у дорогі шкіряні мешти наших гостей. Було їх шестеро: двоє американців і чотири шишки з області. Я йшов перший, за мною - американці з байдужими обличчями (їм, здається, було до фєні наше болото), а позаду - животаті чиновники в барвистих краватках. Я думаю, кольори краваток у них для субординації, як, приміром, пагони в армії. Замикав колону орендатор Панцьо - лисий і захеканий колобок. Наші, на відміну від американців, намагалися знайти сухіші місця, та залазили у ще більшу багнюку і тихо згадували чиюсь маму.
Настрій був паскудний. Блідий орендатор Панцьо витягнув мене з теплого ліжка і, поки я спросоння шукав одяг, побивався про геморой з області на його бідолашну голову… Геморой з’явився уже за мить на двох здоровенних чорних джипах. Ми з орендатором стояли біля воріт його подвір’я, а жінки в хаті нашвидкуруч накривали стіл. З першого джипа вивалився грубйозний губернатор і троє його поплічників. Вони привіталися, ми з Панцьом поручкалися з дорогими гостями, а потім нас підвели до другої машини. Звідти вийшли двоє. Ця парочка виглядала теж недешево, та чимось принципово різнилась від нашого мордатого начальства. Їх представили як американців.
Губернатор, краватка якого була найчервонішою, коротко пояснив нам суть справи, після чого настрій у мене впав остаточно. Виявляється, їм терміново був потрібен Петро Колесо з Гнилих Волоків, хутора, що за три кілометри від нашого села. От куди б найменше мені найменше хотілося перти цього похмурого березневого ранку, то на Гнилі Волоки… Але вибирати не доводилось. Я ж був дільничим - єдиним офіційним представником влади в нашій стороні, а орендатор Панцьо - неофіційним, щоправда, влади у нього було значно більше. Панцьо був місцевим фермером і орендував всі селянські, колишні колгоспні, наділи. Хлоп він був непоганий, хоча й за оренду землі людям ніц не виплачував. Через це ми зрідка сварилися, аж поки він не виділяв моїй корові ґрису на зиму.
Від пропозиції скуштувати і випити що Бог послав американці категорично відмовились… Наші чиновники злосно зиркнули них, облизнулися і потупцювали до джипів. Ми з Панцьом підсіли до американців, і машини поплили по багнюці в напрямку Гнилих Заволоків. За два кілометри до села транспорт довелося залишити, і місити багнюку ногами, бо дорога далі була заваленою дебрею. Лісники, кров би їх нагла залляла, минулого року ліс зрізали, і правий берег зсунувся, як земля розмерзлася. Тому далі можна було проїхати тільки фірою, або йти пішки.
Чвак, чвак, мать, чвак, …ять. Мене наздогнав один з обкомівців, він був наймолодший серед інших, трудовий мозоль в нього тільки починав рости, і краватка була синього кольору. Коли він порівнявся зі мною, я запитав:
- А на чорта цим американцям Колесо здався?
- Хтось там зі Штатів в наше посольство подзвонив. У них там знайшлися креслення велосипеда, що Петро колись зробив. То їм якийсь знайомий Колеса передав, Михайло, здається.
- А, напевне, Стефчин Михайло.
- Не знаю. Факт того, що той показав їх якомусь американцеві, той ще комусь, а потім ними зацікавились серйозні люди. А що то за ровер, то й знати не знаю.
- А, так-так, було таке, вже пригадую… Склав його Петро, коли йому років чотирнадцять, здається, було. Всі пацани в Заволоках каталися. Ніби й нічого складного, а механізм цікавий, тиснути на педалі рідко треба було - сам практично їхав.
- А де той ровер зараз?
- Та десь у Петровій стайні валяється.
- А чого його Колесом назвали?
- Та як був малий, тато му вчіпив був на палку коліщє, тай він бігав з ним по селу…
- А то правду кажуть, що його тато трохи бандитом був?
- Та яке там! Робив чоловік на бригаді, золоті руки мав. Раз хлопці йому з лісу мотора з розбитого німецького літака притягли. То він приладнав його до саней – та і їздив без коней. Малих катав.
- То, певно, Петрові від нього передалося.
- Аякже. Та потім все пішло якось не по-людськи. Раз в компанії заспівали хлопи «Ще не вмерла». А хтось продав, тоді ж не можна було. То довго їх тягали, а старий Колесо навіть сидів у них там місяць.
- Єшчьо лєгко отдєлался – почувся ззаду голос чиновника в бордовій краватці. Виявилось, він давно нас наздогнав і уважно слухав розмову.
- А потім Степан, тато Петра Колеса, почав запивати. Раз бригадир йому за п’янку нагая дав, так той його послав далеко-далеко і сказав, що він думає і про його колгосп і всю цю срану власть. На другий день за Степаном приїхали на уазику з області, і він, добряче загашений, загорнув своїм трактором уазик з кагебістами в цю дебру. Двоє встигли вискочити, а один трохи покалічився. А Степан тоді пішов до своєї майстерні, а майстерня в нього сильна була, всьо там мав. Були там і балони з пропаном. Так він всьо то разом з собою і підірвав. Горілка всьо зробила. Від неї хлоп дурний робиться.
- Із-за етава ідіота тагда целий мєсяц вся область на ушах стаяла, – пробубнів ззаду бордовий галстук.
- Ось такі справи – вів я далі. – Так Петро тільки з мамою і жив. Вчився непогано, але мало з ким колєґував, хіба з тим Михайлом шо виїхав потім до Америки. Вони разом ше до армії на тракторній крутились, різні запчасті вишукували, а потім в стайні щось майстрували: то сани, то вітряки, то велосипеда цього склали. А після армії Петро став працювати в орендатора нашого. Всю колгоспну техніку, яку не спродали, Панцьо собі забрав. То Колесо її ремонтував, а Панцьо його цінив, де би він ще майже на халяву такі руки знайшов? Пізніше Петро з колгоспних залишків йому два малих трактори склав. Любив він ту справу. Півдня подивиться на схему і всьо - клепає вже пару місяців.
- Чого ж він в місто не їхав, чи де за границю, файну копійку би заробляв з такими руками.
- Не хотів він нікуди їхати. Казав, тут батьки поховані, подобається ця земля і село рідне. Одним словом, справжній патріот.
- А що то за шум з літаком був? – спитала синя краватка
- Та шо, шо. Раз Панцьо ляпнув, шо сусідній фермер літака має, і шо йому би сильно згодився. А Петро й каже: давай складу. Той спочатку відмахувався, а потім погодився. Купляв йому всі запчасті, шо було треба, в районі, та й за рік Колесо склав літака. Засівав Панцьо ним пів року, поки хтось в район не настукав. Приїхали ваші колєги, ґвалт зчинили, як так можна - без дозволів, без ліцензій? Панцьо вже майже був домовився, шоби всьо замняли, він то вміє. Так Петро розійшовся, казав ноги-руки їм поломи, як літака вчеплять. Весь в свого старого. Райкомівці розізлились, понаписували штрафів, і сказали, щоб за тиждень літак був розібраний. Тоді Петро і Панцьо посварились сильно. Петро запив. Він до того не пив практично, людям всяке причандаля ремонтував, від фіри до коси, а люди за роботу стандартну валюту несли, тож в нього в майстерні й назбирався арсенал. Майстерня в нього здорова, навіть Панцьо виділив п’ять кубів дерева, щоб її збити, та й люди помагали. Самі зараз побачите, яка здорова. Так ось - закрився Петро в себе й пив цілий місяць. Нікого не пускав. Тільки Стефці Янковій вдавалося деколи му їсти запхати під двері. Тоді й Маринка, жінка його, лишила з малим, й поїхала до мами в друге село. А потім одного ранку знайшов го дід Янко біля виходку ледь теплого. Ледве тоді відкачали в районі. Після того більше не п’є, але став ще більше відлюдькуватим, пускає до себе тілько діда Янка, який йому їсти носить, шо Стефка зладнає. Півтора року назад Панцьо до нього почав навідуватись знову. Але шо і як там - то ви нього питайте.
Підкликали орендатора. Той був блідий і захеканий.
- Техніку він мені більше не ремонтує. Але я попросив півтора року тому скласти мені установку, що з гною робить бензин і газ. Я по телевізорі таку бачив. Петро спочатку не хотів говорити зі мною, а потім согласився як здрасті, сам прийшов і сказав, шо зробить. Від того часу скільки я вже грошей витратив на різні лапчасті! І то деколи таке запросить, шо дньом з вогньом не знайдеш. І за світло йому мушу платити. А він, падлюка, кожен божий день сваркою варить і варить. І кінця-краю не видно. Я вже йому казав на тім тижні, як не покаже, шо зробив, то світло відключу.
- Коли установка буде готова – заговорила червона краватка до Панця – ти щоби знов не займався самоуправством як з літаком! Ми приїдемо з телебаченням, дамо благословення, сам розумієш, області потрібно звітувати про успіхи в енергозбереженні, тебе засвітимо як прогресивного фермера, цього твого, як його, патріота-кулібіна людям покажемо. Ге-ге-ге – затряслось жирне підборіддя.
Дорога повернула ліворуч, догори, і з-поміж дрібного чагарнику виповзла на відкриту місцину. Трохи далі на узліссі виднілось обісцє. Невеличка глиняна хата притьом тулилася до великої дерев’яної будівлі, наглухо забитої дошками, місцями почорнілими й прогнилими.
- Оце і є його… - ледве вимовив Панцьо.

Щось змінилося…Повітря водномить стало фіолетовим і в’язким. Запала камінна тиша, і останні метри я йшов ніби не лічені секунди, а цілу вічність. Краєм ока я бачив, як до нас з-під лісу біжить старий Янко, розмахує руками і щось кричить. Але що – я ніяк не міг второпати…. І вже потім, коли американці попадали, як солдати, на землю, не зважаючи на болото, а наше начальство стало присідати, до мене дійшло:
- Лягайте, шляк би вас трафив, скоро лягайте!
А потім – бабах!!!!! Хто не ліг - попадали навзнак. Дід Янко вже не біг, а летів до нас з витріщеними очима і кирзовими чоботами вище голови. Права стіна і добрий шмат передньої відкололися - і гепнули на землю, потягнувши за собою більшу частину даху. Потім завалилася решта будівлі. І, о Господи, над цією купую уламків і диму у небо здійнялася геть чорна від копоті, всуціль покрита зварочними швами, овальної форми махіна. Ще секунду вона повисіла, довкола неї тріщали і миготіли сотні яскравих вогників… А тоді з шаленою швидкістю вона водномить шугонула у небо – і розчинилася поміж хмар...
А потім було тихо. Довго було тихо. Я відчував, як фіолетовий колір з повітря плавно перетікає у мій мозок. До нитки мокрий, я сидів у багнюці – все мені було фіолетово… Праворуч від мене, задерши голову і спершись на руки, сиділа синя краватка. Він пускав бульбашки з рота і на обличчі його було дурнувате блаженство.
Першими до тями прийшли американці. Один з них почав емоційно розмовляти по телефону. Другий, який, як виявилося, непогано володів українською, напосів на діда Янка.
- На Альфа-Центавра пішов – почув я, ніби здалеку, голос діда.
- Какоє нах…й Центавра?! - втрутився у розмову розлючений голос бордової краватки. Щас амєріканци єво бистро сабьют, ракєтой в жопу.
- Не вийде, він по суборбітальній траєкторії вже вийшов на світлову швидкість за три парсека до Альфа-Центавра.
- Аху…єть, дєд, ти тоже космонавт?
- Ні, про альфу то мій внук розказав мені. Він літом приїжджав до баби по маковиня, казав, шо чай з нього варить, а потім вночі сідав на сіно, шо в садочку і розказував сам собі про далекі галактики. То ми з бабою спочатку слухали трохи, а потім лишились того, хай дитина собі фантазує.
- Твою мать! - не заспокоювався чиновник, вчепившись цього разу своїми ручиськами мого піджака. – Вот тєбє і патріот! Всє ви такіє! Патріоти до тєх пор, пока не появляєтся возможность уєб…ть отсюдава, а ми должни на своїх плечах страну падимать!
І враз соромно стало мені за Петра. Що ж ти, Петю, погнався за довгим Центаврійським рублем світ за очі. Ні щоб тут, своїм, рідним американцям велосипед продати, рідну область піднімати на виручені гроші. Ганьба. Не патріот ти, Петро. НЕ ПАТРІОТ!!!