Боротьба з ворогом тривала по всіх теренах Батьківщини, від синього моря до «країни Бацьки», від західних кордонів до «Східного Царства». Його винищували усіма можливими методами, давили і травили хімічною зброєю. Ворог масово гинув, проте знову і знову з’являвся, як легіони Стародавнього Риму. Та українці вперто атакували, бо ж боротьба точилася за стратегічний національний продукт. А мав цей ворог смугастий вигляд, і був він жуком, породженням далекого Колорадо...
Та ці циклічні події державної історії відбувалися значно пізніше…
Спочатку її закопували. Ні, спочатку було слово. Чи навіть група слів:
- Досить давати хропака, всі на картоплю!
…І виходили вони заспані на свої чорноземи. Всі. Всі, хто міг ходити і закопувати. Студенти, відкликані з навчання, хворі підняті з лікарняних ліжок, робочі, відірвані від своїх станків, старі й малі, кучеряві та голомозі. І прямували на рідні городи, озброївшись рискалями та відрами. Та це теж було пізніше.
…Спочатку плацдарм готувала тварина – кінь. Вона тягнула плуг, а плуг тягнув за собою чоловіка – фірмана. Фірман чоловіком був лише до полудня, бо потім йому було не до плуга – еге ж, городів багато, а фірманів – обмаль…. То ж на ходу «закусюючи», цей орел у спортивних штанях і шапці-мазепинці кольору хакі, закидав плуга на фіру і рушав далі - орати та ґрасати найродючіші у світі ґрунти «Богом не обраного народу». А ґаздиня тим часом бралася за марок у тамтому місці, де мала би бути коняка, та як справдешній бурлака тягнула його, а позаду на нього налягали дітиська...
Українські чоловіки, славетні козаки, в селах, а особливо - глибоких, зустрічалися рідко. Вони або повимирали від хорошого життя, як хрущі в червні, або історично-традиційно рубали голову бусурману, чи працювали в неволі на заробітках у того ж таки бусурмана. Берегині цим особливо не переймалися та й були зовсім не проти відправити своїх соколів на чужину. Бо ж якщо славні козаки довго засиджувались на своєму обісцю, то починали лиґати сивуху чи брались за сокиру і цюпали політично неправильно підкованого сусіда або й просто пересічного «не титульного» громадянина рідної Неньки-Батьківщини. А це заважало берегиням займатися закопуванням…
Ні, ну, звичайно, залишалися на місцях ще резервні ресурси чоловічого роду. Проте, вони були, як правило, з касти «недоторканих». Їх не зачіпали навіть при закопуванні, бо кількість спожитого ними палива значно перевищувала ККД від їхніх потуг. Ці резерви традиційно вранці, лишень блисне сонце, вирушали до храму «Вогняної Води», нетерпляче очікуючи на його відкриття, а після омивали душу й причащалися цукеркою. Тоді вони медитували пів дня, після чого хода повторювалася. А там і до вечірньої збиралися...
Тому тягне-потягне берегиня той марок, низько голову опустивши... І з року в рік не змінювалася ця картина, ні до вистрілу Аврори, ані після, з освоєнням навколоземного космічного простору. Звичайно, цивілізація зазирає і у ці благодатні місцини, щоправда, якось своєрідно, немовби перебіжками, насолоджуючись створеною контроверзою. Оце бува почуєш враз посеред поля мелодію Моцарта... І зупиняється ґаздиня, і кидає марок, і витягує з-попід грудей стільниковий телефон та й мовить:
- Слухаю! Ге? А, то ти, Мариська? Христос Воскрес! Иги. Нє, сателітарку пока брати не буду. В нас і так світла нема вже третій тиждень, і не знаю коли буде. Иги. Та, як горіх впав після тамтої грози і порвав проводи. Десь під зиму кажи їм, як городи покінчаються. Ну то всьо. Иги.
…І ось лани зорані, поґрасані й помарковані. Наставав час закопувати її рідненьку – картопельку, барабольку, бульбочку й картошєчку. І вишиковувалися вони шеренгою, і наступали. Ямка, бараболька, жменька салітри. Ямка, картопелька, кулачок нітрофоски. І виросте вона, гарно підживлена. І буде своє, зі свого городу, а не з магазину, напхане всякою хімією.
А за тим настає такий час в житті української ґаздині, коли городи посаджені, та, здавалося б, можна зітхнути з полегшенням. Але ні! Ось тут таки негаразди лише і починаються. Навалюються на берегинь метеорологічні біди-клопоти. Не падає тиждень дощик – все, посуха, і не вродить бараболька! А як два-три дні не перестає моросити – однозначно, вся зогниє! А винен хто? Звичайно ж вони, ті грішники-односельчани! Чому дощ не паде? Та тому, що Остап забивав цвяхи в середу останнього перед Паскою тижня. А чому не перестає лити? Бо ж Ганка рвала в неділю траву кролям своїм, абись вони повиздихали! Як би ж то людська воля, то вони б із завзяттям спалили цих єретиків, за всіма правилами святої інквізиції, проте не можна - отець на сповіді пожурить...
А вона підростає. Тягнеться до сонечка. Все час сапати та підгортати. Сапання, на відміну від закопування, справа більш індивідуальна. Можна сказати, філософсько-аскетична. Молодь, яка пізно повернулася з клубу, вже не зачіпають, дідусі й бабці пасуть худобу чи пораються по господарству. І лише обгорілі плечі українських берегинь видніються посеред зелених плантацій «патати». Оце сапає вона, часом мріє, чи згадує, розмірковує, сподівається. А на плечі тиснуть материнські турботи:
«Старшій вже двадцять два, дівка до видання, а воно перебирає і перебирає хлопцями. Той варґатий, той лисий. Ой лишенько! А молодша, бідолашна. Геть замордували її в тім інституті. В гуртожитку недоїсть і недоспить. А наука? А ті «серокси» чого варта? Кожен Божий день мусить їх робити і робити, а воно ж гроші тягне. А коли екзамени починаються, то приїжджає, як з хреста знята. Ой лишенько!»
Та й так рядок за рядочком, город за городом.
День за днем, тиждень за тижнем спливає літечко. І знову по всій країні оголошується мобілізація. Народ озброюється і йде викопувати. Викопувальники, як правило, кількісно переважають тих, хто закопував. Їхні ряди збільшуються за рахунок дальніх родичів з міста, цікавість яких підігрівається потенційною наявністю готового продукту і його подальшою експропріацією. Викопування є процесом важчим і довшим, звісно, якщо немає в наявності тварини-коня. Проте в цей час, час викопування і збирання врожаю, з’являється можливість наговоритися, згадати рідних, хто народився, хто загнувся, женився чи заміж вийшла, спився чи закодувався. Згадуються народні обранці, щоб їм добре було, коханці Пугачової, народні герої й зрадники. Традиційно споминають прабабцю Стефку, в якої було забагато морґів поля, за що її і вислали до Казахстану. Але жінка вперто продовжувала обробляти - цілинну чужу землю. За це її відправили ще далі - до Сибіру. Та й там «орійська» душа не заспокоїлась – Стефка далі продовжувала закопувати і викопувати бульбу. Аж доки її не пристрелили.
…І ось картопля зібрана. І не важливо, що це на загал бобіки, поїджені пиндриками. Нарешті вона зібрана і захована. Захована! Захована до льохів, підвалів, пивниць, закопана в ямах на городах. Ховання для українців переслідує не лише зберігальну мету. Навчені за минулі століття, необхідність процесу ховання врожаю українці всмоктували з материнським молоком. Бо ж не приведи Господи знову зненацька з’явиться зайда і попросить «покушать», а потім як розкушається, то почне брататися і зжере весь урожай разом із худобою.
Отож, урожай захований. Душа ґаздині заспокоюється. Вона перебазовується на кухню, де бере барабольку-картопельку до рук і творить з нею дива. Боже, яку ж тільки смакоту вона з неї не робить! Смажить, варить, запікає. Картоплею снідають, обідають і вечеряють, вживають на ланч і на полуденок. Їдять у будні і на свята, в піст і на Різдво. Так-так, саме на Різдво, коли збирається докупи вся родина, повертаються з неволі чоловіки, приїжджають з далеких країв колишні піддані Галі-Аліни, Юлі-Джулії зі своїми мачо. А воно, мачо, смакує картопельку зі шкварочками, запиваючи українською ґрапою з бурячків, геть забуваючи про макарони й пармезан. І подобається йому ця країна красивих жінок і ячмінної кави.
А той другий празник святого Василя.
А той третій празник свято Водохреща.
Піднімаються ґаздині, дістають черговий тарель з наїдками, примовляючи:
- Ой скільки ж то можна їсти, кілько ту в ту людину влазить!
А стіл ломиться від наїдків. І підкидають, і гостей припрошують.
- Стільки ж добра пропадає! Й свині все не згодуєш… Їжте, їжте дорогі гості. Завтра того не буде!

А потім знову буде піст. Стиснуться розтягнуті шлунки.
І так до святої Паски.
А потім її знову будуть закопувати, закопувати, закопувати…